Тема 12. Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи та його трактування в економічній думці 2 страница

6. Пошуки шляхів реформування господарської системи в другій половині 80-х

років XX ст.

Друга половина 80-х років характеризується кризою усіх сфер життя СРСР. Разючого удару і без того критичному станові завдали падіння цін на нафту і природний газ на світовому ринку. На квітневому 1985 р. пленумі ЦК КПРС М. Горбачов оголосив про потребу докорінних змін у галузі економіки й політики, соціальному й духовному житті. Почався період, що ввійшов в історію під назвою „перебудови”.

Висунута програма перетворень в економіці передбачала „прискорення соціально-економічного прогресу” країни на основі широкого впровадження досягнень НТП, створення нового господарського механізму, активізації людського фактора. Реформатори прагнули поєднати ринок із централізованим плануванням. Тому спроби добитися економічного зростання через розширення прав підприємств, активізацію приватної ініціативи не мали успіху. Наслідком цього були: подальше падіння виробництва, продуктивності праці, зубожіння найширших верств населення. Утвердження в держсекторі бартерної економіки, в підприємницькому секторі головним стало не виробництво, а продаж товарів. Гігантськими темпами почав зростати внутрішній і зовнішній борг. Значною перешкодою на шляху реформування економіки України був її структурний дисбаланс. Зокрема, питома вага важкої промисловості становила більше 60%. Оборонні галузі поглинали до 2/3 науково- технічного потенціалу. 95% продукції виробляли підприємства союзного підпорядкування. Залежність України від центру була закріплена в союзному фінансовому законодавстві. Закладений у ньому принцип передбачав вилучення до союзного бюджету основної маси доходів республіки та наступний її перерозподіл поза зв’язком з вилученою сумою, результатами виробничої діяльності та розмірами споживання.

Недосконалі перетворення в економіці ще більше ускладнили соціально- економічні проблеми і, як наслідок, призвели до формування масового незалежного робітничого руху. Першим рішучим кроком на шляху до повної національно- державної незалежності було прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990р. „Декларації про державний суверенітет України”. Цей документ проголосив „верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах”. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. Підкреслювалося також виключне право українського народу на володіння, користування й розпорядження національним багатством України.

Логічним продовженням Декларації став закон „Про економічну самостійність Української РСР”, прийнятий 2 серпня 1990р. Головними принципами економічної політики було визнано: власність народу республіки на її національне багатство і національний дохід; різноманітність і рівноправність різних форм власності та їх

державний захист; повну господарську самостійність і свободу підприємництва; введення національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу; створення національної митниці; захищеність внутрішнього ринку тощо.

Тим часом тривав спад виробництва у всіх галузях господарства. 1 листопада 1990р. було запроваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами. 24 серпня 1991 Верховна Рада Української РСР проголосила Акт незалежності України.

7. Економічна думка України в період панування радянської економічної

системи

Втілення в реальність соціалістичної ідеї, теоретичною основою якої був марксизм, було розпочато в Росії, коли влада опинилася в руках Всеросійської комуністичної партії (більшовиків). Здійснивши соціалістичну революцію, більшовики отримали як об'єкт для експерименту величезну країну, економіка якої хоч і вступила вже в ринкову фазу розвитку, але характеризувалася багатоукладністю форм господарювання. Ідеологом був В.ІЛенін (1870 - 1924рр.), він розділяв і розвинув погляди марксистської класичної школи.

Соціалізм у розумінні Леніна постає, насамперед, як державна структура. Хоча у віддаленій перспективі, на вищій фазі, передбачалось відмирання держави як політичної організації. На стадії ж соціалізму, вона вкрай необхідна для організації правильного функціонування цієї першої фази комуністичного суспільства. Вона мусила здійснювати загальний облік і контроль за виробництвом та розподілом, а всі громадяни трансформуватися в службовців за наймом держави, службовців і робітників всенародного державного «синдикату».

Соціалізм, як вважав він, мав спостерігатись у всіх заходах, що підсилюють державний контроль над економікою, оскільки «соціалізм є не що інше, як державно- капіталістична монополія, звернена на користь усього народу».

У зв'язку з цим було запропоновано систему заходів, покликаних забезпечити жорстку централізацію управління економікою, в чому і вбачався рух до соціалізму. Такими заходами повинні були стати: об'єднання всіх банків в один і державний контроль над його операціями, примусове синдикування промисловців і торговців, а потім націоналізація синдикатів, примусове об'єднання населення в споживчі товариства та контроль за ними. Найважливішою специфічною особливістю соціалістичної системи господарства вважався планомірний характер її функціонування.

Володіючи і розпоряджаючись всіма наявними ресурсами, суспільство отримувало можливість свідомо регулювати свої економічні дії, що і реалізувалося в практиці складання загальнодержавних планів. Особливе місце в той період займала критика так званої «волобуєвщини» - як прояву українського націоналізму в економічній думці. Михайло Волобуєв у 1928 р. виступав з ідеєю про переваги самостійного економічного розвитку України. Критикував імперську політику Росії. На його думку, Україна володіла достатнім економічним потенціалом, щоб могти самостійно розвиватися і інтегрувати у світову економіку. За свої ідеї Волобуєв був оголошений ворогом народу і репресований.

Ідеями ворогів народу також було визнано «неонародницькі» економічні концепції О. Челінцева і О. Чаянова. Розроблений ними план аграрних реформ не був втілений в практику. Соціально ворожими були названі економічні ідеї Туган- Барановського і Слуцького.

З 30-х років минулого століття економічна думка України практично стала на бік комуністичного догматизму. Економічна теорія розвивалася за соціальними замовленнями, перебувала в ізоляції від світової економічної думки. Усі немарксистські теорії вважалися вульгарними і небезпечними, а тому були розкритиковані і засуджені.

У середині 60-х років XX ст.в Радянському Союзі почала пробивати собі дорогу ідея використання ринкових регуляторів для підвищення ефективності соціалістичної економіки. Необхідність реформ усвідомлювалася і частиною правлячої еліти, хоча поворот в бік ринку був справою нелегкою, насамперед з ідеологічних міркувань.

Наріжним каменем стала стаття харківського економіста, професора Євсея Григоровича Лібермана (1897-1981рр.) «План, прибуток, премія», опублікована в газеті «Правда» від 9 вересня 1962 року. Автор пропонував зробити деякі, хоча і не дуже рішучі кроки в бік перетворення соціалістичних підприємств у відносно самостійних товаровиробників. Для цього необхідно було звільнити їх від дріб'язкової опіки центральних планових органів, які повинні встановлювати завдання тільки з обсягу й номенклатури продукції та термінів постачання. Всі інші планові показники підприємства повинні були розробляти самі, встановлюючи між собою прямі зв'язки на основі договірних угод.

Щоб зацікавити підприємства у виконанні високих планових завдань, підвищенні якості продукції, пропонувалося зробити найважливішим оціночним показником прибуток. «Необхідно, — писав Є. Ліберман, — встановити довгострокові норми рентабельності для галузей, що визначаються як відношення прибутку до виробничих фондів, і у випадку виконання підприємством цих нормативів, заохочувати його, залишаючи йому частину прибутку для стимулювання колективу в цілому та окремих його працівників.

Необхідно також впорядкувати систему ціноутворення, зробити її більш гнучкою, щоб більш ефективні вироби були рентабельними, а отже, вигідними для виробників».

Пропоновані новації були дуже незвичайні для того часу і викликали неоднозначну реакцію. Прихильники традиційних методів управління побачили в них зазіхання на основні принципи і сповзання до капіталістичних форм господарювання. Але директори й економісти великих підприємств в цілому підтримували висунуті в статті пропозиції. В ході розгорнутої дискусії вони були конкретезовані, розширені й лягли в основу практичних рішень щодо проведення економічної реформи господарського механізму.

Основні положення реформи були викладені в доповіді Голови Ради Міністрів СРСР Олексія Миколайовича Косигіна (1904-1980 рр.) у вересні 1965р.

Головна ідея полягала в створенні умов, які давали б можливість підприємствам функціонувати, нехай на обмеженому, але ринку як самостійним госпрозрахунковим одиницям, що зіставляють витрати і результати своєї діяльності та максимізують прибуток. Для цього різко зменшувалося число директивних, тобто обумовлених зверху, планових показників, а інші перетворилися в розряд так званих «розрахункових», запланованих самим підприємством. Змінювалася якість оціночних показників: замість показника валової продукції вводилися завдання з обсягу реалізованої продукції, що за задумом повинно було стимулювати випуск конкурентоздатної, потрібної споживачу продукції. Центральною категорією господарської діяльності підприємства ставав прибуток. Він вже не просто перераховувавася до бюджету, а розподілявся між підприємством і державою. З частини прибутку, яка залишалася, підприємство мало можливість формувати фонди матеріального стимулювання особистого й колективного, а також фонд розвитку виробництва, за рахунок якого самостійно здійснювати відтворювальну діяльність.

Ці заходи доповнювалися реформою оптових цін, а також намірами розвивати кредит, оптову торгівлю засобами виробництва, прямі зв'язки між підприємствами.

Спочатку реформа принесла певні позитивні результати у вигляді збільшення темпів зростання і підвищення деяких показників ефективності, однак незабаром з'ясувалося, що практична реалізація запланованих заходів стикається із серйозними труднощами.

Насамперед, не вдалося задумане розширення прав підприємств і перетворення їх у відповідальних товаровиробників. Галузеві міністерства, у підпорядкуванні яких знаходилися підприємства, не були госпрозрахунковими і тому керували за допомогою суто адміністративних методів, здійснюючі поділ та розподіл ресурсів і вимагаючи детальної звітності про виконання завдань. Швидко зростала кількість поновлюваних директивних показників, яких незабаром стало більше, ніж до реформи.

Не виправдалися розрахунки на стимулюючий вплив показника реалізованої продукції. В умовах планового розподілу майже всієї продукції в підприємства не було проблем з пошуком покупця, а тому головною задачею ставало збільшення загального обсягу вартості продукції. Це досягалося або включенням у ціну якомога більших витрат, або за рахунок асортиментних зрушень в бік більш дорогих товарів.

Не став активним стимулятором і прибуток. Доля підприємства залежала не стільки від його прибутковості, скільки від виконання всієї сукупності планових завдань. Крім того, підприємства не були особливо зацікавленими в максимізації прибутку, оскільки їм діставалася дуже незначна і строго фіксована його частина, а основна частка чистого прибутку вилучалася в бюджет у вигляді так званого вільного залишку.

Щодо можливості самостійно розширювати виробництво, здійснювати технічну реконструкцію, то це виявилося неможливим реалізувати не тільки через незначні фонди розвитку, але й у зв'язку з відсутністю вільного ринку засобів виробництва і ринку робочої сили. З тієї ж причини не отримала достатнього розвитку і форма кредиту.

Задумані заходи вступили в протиріччя з логікою розвитку командної системи. Логіка командної системи неминуче змушувала вибрати другий варіант. Рух до ринкових методів регулювання виявився заблокованим. За першими досягненнями розпочалося падіння ефективності. Непослідовність у проведенні реформ не

дозволила усунути старі недоліки адміністративної системи і породила нові. Це стало приводом для відмови від проголошеного реформаторського курсу і повернення до жорсткого централізованого планування переважно в натуральних показниках.

Спроби проведення реформ у другій половині 60-х рр.ХХ ст. продемонстрували, з одного боку, потребу подолання головного недоліку централізовано керованої системи — її низької ефективності, а з іншого, — обмежені можливості розв'язання цієї задачі в рамках даної системи, без порушення її цілісності. Тому результати реформ виявилися дуже скромними і в більшості випадків завершувалися відкочуванням на попередні позиції.

Однак проблема неможливості ефективного функціонування за межами своїх виробничих можливостей не тільки зберігалася, але і загострювалася із вичерпанням наявного ресурсного потенціалу, і тому рано чи пізно довелося знову звернутися до механізму ринку як способу подолання кризи соціалістичної економіки, яка прогнозувалася в недалекому майбутньому. Із середини 80-х рр. розпочався новий етап реформ практично у всіх соціалістичних країнах.

Децентралізація торкалася не тільки економічної сфери, але й політичної влади, тому що, як з'ясувалося, без серйозних перетворень політичної структури, яка була найважливішою ланкою соціалістичної системи, економічні реформи не досягали своєї мети. Перетворення виражалися в переході (більшою або меншою мірою) від тоталітарних форм державного устрою до демократичного.

У сфері економіки зазначена тенденція проявилася, по-перше, у плюралізмі форм власності, коли поряд з безроздільно пануючою державною власністю спочатку дозволили створення справжніх кооперативів і підприємств «індивідуальної трудової діяльності», потім приватних підприємств у сфері послуг та торгівлі, і, нарешті, перейшли до масової приватизації, у тому числі - найбільших виробничих комплексів. Ці заходи доповнювалися лібералізацією цін, відкритістю економіки для припливу іноземних капіталів і виходу на зовнішні ринки. Все це призвело до необоротних органічних змін соціалістичної системи, які означали, власне кажучи, її переродження в ринкову.

Таким чином, у зазначений період в економічній думці можна виділити три основні напрями:

1. економічна теорія, що формувалася на засадах основних економічних шкіл Захаду (маржиналізму, або неокласичного напряму);

2. ортодоксальна марксистська теорія;

3. немарксистські економічні соціалістичні теорії.

Тема 13. Формування засад ринкового господарства в Україні (90-ті роки XX ст.)

1. Проблеми соціально-економічного реформування української економіки в перші роки незалежності.

2. Участь України в світовому господарстві.

3. Сучасний етап розвитку української економічної думки.

1. Проблеми соціально-економічного реформування української економіки в

перші роки незалежності

Проголошення незалежності України відкрило нову еру в історії нашої країни. У березні 1992р. Верховна Рада України затвердила „Основи націона-льної економічної політики”. У цьому документі передбачалася структурна перебудова господарства України. Великого значення надавалося конверсії оборонної промисловості, перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь тих виробництв, що забезпечують населення споживчими товарами. Передбачалося переорієнтувати машинобудування на задоволення потреб агропромислового сектора, легкої і харчової промисловості. Було заявлено про вихід з рубльової зони. Приймалися важливі закони і постанови („Про селянське (фермерське) господарство”, „Про форми власності на землю”, ”Про приватизацію майна державних підприємств” та ін.). У Міжнародний валютний фонд було представлено розширену програму ринкових перетворень, яка була схвалена. Україна стала членом МВФ.

Разом з тим економічні перетворення йшли надзвичайно повільно. Значною перешкодою на шляху переходу від тоталітаризму до демократії була відсутність цілісної концепції суспільної трансформації, тому багато прийнятих в Україні законів виявилися відірваними від життя і належним чином не спрацьовували. Залежність української економіки від російських енергоносіїв призвела до різкого зростання собівартості продукції, падіння виробництва, росту інфляції. Кризу поглибив розрив економічних зв’язків з колишніми союзними республіками. З 1992р. в Україні проводилась відверто проінфляційна політика, для якої характерні величезний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кредитна емісія, ріст цін, обвальне падіння реальних доходів переважної більшості населення. Наприкінці 1992р. було прийняте рішення щодо виходу з рубльової зони. Проте до позитивних змін в економіці це не привело. Великий податковий тягар привів до розвитку „тіньової економіки”, обмеження виробничої та комерційної діяльності.

У 1994р. економіка країни виявилася на межі краху. ВВП порівняно з попереднім роком впав на 23%, виробництво промислової продукції - на 27,8%, сільськогосподарської - на 16,5%. Капітальні вкладення за 1992 - 1994 рр. знизились на 57%. Фінансова система держави виявилася практично зруйнованою.

У жовтні дефіцит бюджету досяг 18,5% ВВП. Ціни порівняно з 1991р. зросли в 102 рази. Влітку новим Президентом України було обрано Л.Кучму. У жовтні 1994р. він проголосив стратегію економічних перетворень, яка була в принципі схвалена Верховною Радою. Ця стратегія передбачала звільнення цін, обмеження дефіциту державного бюджету, впровадження вільної внутрішньої і зовнішньої торгівлі, введення суворої монетарної політики, масову приватизацію і проведення земельної реформи. У вересні 1996 р. була проведена грошова реформа. Її суть полягала у фактичній деномінації в 100 тис. разів карбованця і заміну його гривнею. Разом з тим було також здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, роздержавлення земель, почав розвиватися ринок цінних паперів.

Ці заходи дали позитивні результати. Зменшились темпи падіння ВВП, зросла заробітна плата, середньомісячна інфляція в 1997р. не перевищувала 1%. Однак, не зважаючи на деяку стабілізацію, економічну кризу подолати не вдалось; вона істотно вплинула на інвестиційну сферу, що проявилося в падінні норм прибутків, зниженні номінального доходу.

У 2000 році було призупинено спад виробництва і намітилися тенденції до економічного зростання. Була проведена аграрна реформа внаслідок якої відбулося масштабне паюванні землі без права її продажу (6,4 млн. селян одержали у власність

26,5 млн.га), а також були реформовані сільськогосподарські підприємства в господарства ринкового типу. Та на жаль, аграрна реформа не привела до підвищення

економічної ефективності сільського господарства. Показники, що характеризували розвиток цього сектора економіки, нажаль, дуже низькі. У 2001 році Верховна Рада України ухвалила Земельний кодекс, який закріпив приватну власність на землю в повному обсязі.

23 січня 2005року відбулася офіційна церемонія вступу на посаду Президента України Віктора Ющинка.

Сучасна українська економіка останнім часом проходить дуже складний шлях. Однією із основних причин цієї складності є політична нестабільність в країні, часта зміна урядів, а відповідно - напрямків розвитку, методів управління ринком.

2. Участь України в світовому господарстві

З набуттям Україною незалежності склалися об’єктивні передумови активної участі її в міжнародному розподілі праці. Цьому сприяли: значна зміна системи економічних відносин; прийняття низки законів та указів Президента щодо зовнішньоекономічних зв’язків та зовнішньоекономічної діяльності; прискорен-я світового науково - технічного прогресу; необхідність спільного вирішення глобальних проблем людства (демографічної, продовольчої, екологічної, усунення загрози ядерної війни тощо); структурна перебудова галузей народного господарства; визначення України та входження її в міжнародні організації.

Для ефективного включення України до глобальних економічних структур і процесів необхідно створити ряд передумов. Це передусім - системна ринкова трансформація, реструктуризація і відкритість економіки.

Зовнішня торгівля має для України велике значення. У товарній структурі експорту переважають сировина й товари первинної обробки: чорні метали, добрива, продукти неорганічної хімії, вироби з чорних металів, цукор та кондвироби. Хоча експортуються і готові вироби - ядерні реактори, котли, обладнання, механізми, засоби наземного транспорту, електричні машини тощо. В імпорті України переважають мінеральне паливо, нафта, продукти їх переробки, засоби наземного транспорту, машини й устаткування, обчислювальна і оргтехніка, товари народного вжитку, продукти і сировина для їх виробництва.

Більша частина експортно-імпортних відносин України здійснюється з країнами колишнього Радянського Союзу та Європи, на які в 1999р. припадало відповідно 28,1 та 31,3% експорту і 56,9 та 30% імпорту. Близько 21% українського експорту і 47% імпорту пов’язані з російським ринком.

У 1999р.в Україні була розроблена Державна програма подальшого розвитку експортного потенціалу. Україна прагне стати надійним торговим партнером для всіх зацікавлених держав.

Для України важливим є посилення конкуренції на внутрішньому ринку. Це сприяє підвищенню попиту на винаходи, нові технології, розробки і дослідження, інтенсивній їх реалізації у виробництві. Підприємства повинні бути зацікавленні в інноваційній діяльності.

За часи президентства В.Ющенка українська економіка вибрала чіткий курс на інтеграційні процеси з Європейським Союзом. 16 травня 2008 року Україна стала рівноправним членом Світової Організації Торгівлі (СОТ).

Розширенню конкурентних переваг України повинна сприяти послідовна державна політика, спрямована на формування умов господарської діяльності, зростання сукупного попиту, інвестицій та інновацій, розширення фінансової

підтримки фундаментальної і прикладної науки та освіти. Важливою проблемою українського уряду є удосконалення ринкового економічного середовища та правової бази. Зваженою має бути монетарна політика Національного Банку України.

Стратегічна політика країни щодо подальшого входження її до світової економіки може полягати в формуванні двополюсної міжнародної спеціалізації, а саме - на використанні природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу.

Головними завданнями такої стратегії являються: по-перше, підтримка високого рівня конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг;

по-друге, на основі створення вільних економічних зон, ефективної монетарної політики стимулювати експорт;

по-третє, проводити політику гнучкого протекціонізму.

Зрозуміло, що виконуючи міжнародні угоди, Україна не може ставити високі тарифні і нетарифні бар’єри на шляху проходження зарубіжних товарів через митний кордон країни, оскільки це зашкодить і конкурентності товарів вітчизняного виробництва. Проте цивілізований «захист» українському ринку потрібний.

Перед Українською державою сьогодні стоять дуже складні задачі в економічній сфері. Від того, як вони будуть розв’язані, залежить наше майбутнє в умовах постіндустріальної цивілізації.

2. Сучасний етап розвитку української економічної думки

Розвиток економічної думки в Україні пояснюється необхідністю переходу економіки країни на основи ринку. Цей процес складний, він вимагає відмовитись від тих стереотипів, які залишились у спадщину від тоталітарної системи.

Сучасний етап розвитку української економічної думки - це кінець 80 -х років XX ст. - початок ХХІст.

Важливою стороною економічних досліджень цього періоду стали проблеми зміни господарського механізму економічної системи (Т. Ковальчук, Л.Каніщенко, І.Лукінов, А.Агафонов, Г.Климко, В.Нестеренко та ін.) та відносини власності (В.Черняк, Ю.Пахомов, А.Покритан та багато ін.). Це був період, коли відбувалось переосмислення сучасної економічної науки.

У 80-90-х роках ХХст. проблемами ринкового реформування займалися Анатолій Гальчинський, Валерій Гейць, Віктор Пинзеник - фахівці з теорії макроекономічного регулювання та фіскальної економічної політики. Михайло Савлук, Анатолій Морозов і Олександр Дзюблюк - розвивали теорію грошей, грошового обігу і кредиту, Антон Філіпенко займався проблемами міжнародної економіки, та багато інших.

Зусиллями провідних науковців Л.Корнійчука, В.Базилевича, С. Злупка,

С. Мочерного, П. Леоненка, Н.Татаренко, М.Довбенка, І.Мешка та інших відбувся перехід від негативно критичного, заідеологізованого до об’єктивного дослідження історії економічної думки.

На етапі трансформації економіки, від планової до ринкової, Україна віддала перевагу не науково обгрунтованим висновкам вітчизняних і зарубіжних вчених про поступовий перехід до ринку, враховуючи досвід західноєвропейських країн, з сильним макроекономічним державним контролем та збереженням значної частки державного сектору в економіці країни, а рекомендаціям з проведення «шокової терапії» В останні роки у світі досить популярною стала модель «нової економіки». Нова економіка - це не тільки модель ведення бізнесу, а й стратегічна невід'ємна частина економіки майбутнього.

В Україні проблематика нової економіки ще не отримала належної оцінки. Економічна політика країни дискутується навколо напрямків, котрі всі уряди називають «політикою реформ». Однак усі спроби висунути концепцію реформ зведені переважно до визначення відсотків установлення податків, прийняття тих чи інших кодексів, внесення часткових змін в чинні закони, що, звичайно, і важливо, але не може скласти генеральної лінії розвитку. Україні потрібно створити відкрите суспільство з механізмами, що забезпечують необхідну для нової економіки гнучкість до змін, що відбуваються, і викликів суспільству.

Традиційно для України характерним був високий рівень розвитку науково- технічного прогресу й освіти при слабкому використанні наявних досягнень. Однак у наш час конкуренцію за джерела сировини XXI ст. - креативність і знання - можуть виграти тільки ті, хто створить відповідні умови для їх підтримки і розвитку.

У моделі нової економіки по-українськи неможливо буде уникнути питань створення базових елементів, без яких ні про який розвиток не може бути й мови. Як вважає академік НАН України В. Геєць, «на початку формування капіталізм розвивався на основі моделі первісного нагромадження. Якщо подивитися на формування і нагромадження капіталу як на основу, на якій функціонує економіка, то в наших умовах він формується за зовсім іншими ознаками - за ознаками й методами приватизації».

Особливость сучасного періоду розвитку української економічної думки полягає в тому, що вона все ще не подолала глибокої кризи та властивого їй консерватизму. Сьогодні українські вчені лише намагаються адекватно відображати у своїх дослідженнях реальні процеси, розробляють моделі економічного розвитку країни.

Дата добавления: 2015-05-26