Пі a mm її 40 1 страница

По

Повторність, сукупність та рецидив злочинів враховуються при кваліфі­кації злочинів та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можли­вості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених цим Кодексом.

1. Стаття 35 встановлює випадки, коли повторність, сукупність та рецидив злочинів
мають кримінально-правове значення. Ці види множинності злочинів враховуються
при: 1) кваліфікації злочинів; 2) призначенні покарання; 3) вирішенні питання щодо
можливості звільнення від кримінальної відповідальності, а також від покарання у ви­
падках, передбачених КК.

Про особливості кваліфікації при повторності, сукупності та рецидиві злочинів див. коментар до статей 32, 33 і 34, а про особливості призначення покарання при сукупнос­ті злочинів - коментар до ст. 70. Про призначення покарання при рецидиві злочинів із вчиненням нового злочину (злочинів) до повного відбуття покарання за раніше вчине­ний злочин див. коментар до ст. 71.

2. Наявність повторності, сукупності та рецидиву злочинів виключає звільнення
особи від кримінальної відповідальності на підставі статей 45-48.

3. Наявність рецидиву у поєднанні із засудженням до позбавлення волі має своїм
наслідком збільшення мінімальної частини покарання, яке винна особа має відбути для
отримання можливості умовно-дострокового звільнення, до двох третин строку пока-

Стаття 36

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ VIII

ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ

Стаття 36. Необхідна оборона

1. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоро-
нюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи,
а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного
посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достат­
ньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання,
якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

2. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості
уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до
інших осіб чи органів влади.

3. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння
тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності пося­
гання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне
кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у
статтях 118 та 124 цього Кодексу.

4. Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне
душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не
могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання
чи обстановці захисту.

5. Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком криміналь­
ну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи
предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а
також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло
чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто
посягає.

1. Конституція України встановлює, що «кожен має право захищати своє життя та
здоров'я, життя та здоров'я інших людей від протиправних посягань». Отже, право на
оборону визнано Основним Законом одним із фундаментальних прав людини. Поло­
ження ст. 36 є розвитком та конкретизацією конституційних приписів.

2. Право на необхідну оборону є абсолютним: кожна особа має право вжити заходів
оборони від суспільно небезпечного посягання незалежно від того, чи має вона можли­
вість уникнути посягання (втекти, забарикадувати двері тощо) або звернутись за допо­
могою до представників влади чи інших осіб.

3. Дії, вчинені у стані необхідної оборони, якщо при цьому не було перевищено її
межі, вважаються правомірними і не можуть бути підставою для притягнення особи не
тільки до кримінальної, а й до цивільно-правової чи будь-якої іншої юридичної відпо­
відальності.

Право на необхідну оборону виникає лише за певних умов, визначених законом. Відповідно до ст. 36 ці умови полягають у такому:

1) оборона визнається необхідною лише у випадку, якщо дії, що становлять її зміст,
вчинено з метою захисту охоронюваних законом: а) прав та інтересів особи, яка захи­
щається; б) прав та інтересів іншої особи (фізичної чи юридичної); в) суспільних інте­
ресів; г) інтересів держави. Не є необхідною обороною захист особи від правомірного
затримання працівниками правоохоронних органів. Водночас захист від явно незакон­
ного затримання розглядається як необхідна оборона навіть у випадках, коли його здійс­
нюють особи, які відповідно до закону мають право на таке затримання. Не вважаються
необхідною обороною дії, вчинені у відповідь на напад, умисно спровокований «потер­
пілим» з метою здобути собі переваги особи, яка обороняється;

2) оборона може здійснюватись лише від суспільно небезпечного посягання, тобто
діяння, ознаки якого передбачені КК. Закон не називає прямо таке посягання «злочи­
ном», оскільки правомірною вважається оборона не тільки від діяння, яке у криміналь­
но-правовому розумінні є злочином, а й від суспільно небезпечного посягання такої, що
не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, чи неосудної особи, яке
через відсутність належного суб'єкта не визнається злочином. Суспільно небезпечне
посягання може бути не тільки нападом, а й іншою кримінально караною дією (крадіж­
кою, зґвалтуванням тощо). Не виникає стану необхідної оборони у разі «захисту» за­
значених у ч. 1 ст. 36 охоронюваних законом прав та інтересів від діяння, яке через ма-
лозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11). Тому, наприклад, вбивство
особи, яка проникла в чужий сад для крадіжки кількох яблук, розглядається не як вбив­
ство з перевищенням меж необхідної оборони, а як умисне вбивство (ст. 115);

3) за загальним правилом необхідна оборона має бути своєчасною. Вона можлива
під наявного посягання, тобто такого, яке вже почалось і ще не закінчилось. Однак у
ряйі випадків така оборона можлива і до початку або після закінчення посягання. ПВС
роз'яснив, що «стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно
небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При
з'ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема
спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захища-
■ і ься, підстави сприймати загрозу як реальну». Отже, оборона можлива і до початку
фізичних дій з боку того, хто посягає, з моменту, коли виникла реальна загроза пося-
гання. Встановлення у приміщеннях, на воротах, дверях різних охоронних пристроїв,
що здатні завдати тяжкої шкоди здоров'ю або й позбавити життя (капкани, пристрої з
'■ іектричним струмом тощо), за загальним правилом, не може вважатися діянням, вчи­
неним у стані необхідної оборони, через його явну передчасність. Проте якщо особа,
Иіаючи, що на неї, її рідних, близьких, ділових партнерів або інших осіб готується на­
пад, з метою його відбиття встановлює або приводить у «бойовий» стан такий охорон­
ний пристрій, і цей пристрій у момент нападу спрацьовує проти нападника (нападни-
кін), вчинене слід розглядати і оцінювати як дії у стані необхідної оборони.

Оборона проти явно закінченого посягання є неправомірною. Якщо ж той, хто за-цається, за обставинами справи не міг усвідомити, що посягання закінчилось, його ні (хоча б і після об'єктивного закінчення посягання) вважаються вчиненими в стані Необхідної оборони. Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предме-мн під нападника до особи, яка захищається, сам по собі ще не свідчить про закінчення Посягання. У випадках так званої запізнілої оборони, коли дії щодо захисту були вчи-пгиі в умовах явного припинення посягання, особа, яка оборонялась, несе кримінальну пгіновідальність за заподіяну шкоду на загальних підставах;

4) посягання має бути реальним, а не існувати лише в уяві того, хто захищається.
Ни правило, заподіяння шкоди в процесі «захисту» від уявного нападу підлягає кримі-
ііі п.но-правовій оцінці на загальних підставах. Водночас, за певних обставин такий
МХИСТ, який іменується уявною обороною, може бути визнано правомірним. Про по-
ИЯ11 я уявної оборони та умови її правомірності див. ст. 37 та коментар до неї;

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ VIII

(таття З 7

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

5) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому, хто посягає.
Якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду не причетній до посягання
особі, то відповідальність, залежно від наслідків, може настати за заподіяння шкоди з
необережності;

6) при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка є необ­
хідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення по­
сягання. Закон не вимагає механічної рівності між засобами і характером оборони та
засобами і характером посягання. Правомірним буде і застосування більш серйозних
засобів або заподіяння більш значної шкоди, ніж ті, що об'єктивно були достатніми для
відбиття нападу, якщо особа, яка оборонялась, не могла правильно оцінити обставини
нападу і вибрати абсолютно адекватні засоби оборони чи заподіяти при захисті мінімаль­
но необхідну для відбиття нападу шкоду. Проте заподіяння при необхідній обороні
явно надмірної шкоди, якщо той, хто оборонявся, розумів, що посягання можна припи­
нити із заподіянням менш значної шкоди, за певних умов може бути визнане переви­
щенням меж необхідної оборони.

4. Правила про необхідну оборону, встановлені ст. 36, поширюються не тільки на
звичайних громадян, але з певними особливостями, що стосуються правил застосуван­
ня вогнепальної зброї, спеціальних засобів і фізичної сили,- і на працівників правоохо­
ронних, розвідувальних органів, військовослужбовців.

5. Частина 4 ст. 36 встановлює, що особа не підлягає кримінальній відповідаль­
ності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним
посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди небезпечності по­
сягання чи обстановці захисту. Про зміст поняття «сильне душевне хвилювання» див.
коментар до ст. 116.

6. Відповідно до ч. 5 ст. 36 необхідною обороною визнається і не має наслідком
кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи пред­
метів для захисту від нападу озброєної (будь-якою зброєю) особи, або нападу групи
осіб (незалежно від їх озброєності), або для відвернення протиправного насильницько­
го вторгнення у житло чи інше приміщення. За таких обставин правомірним є заподі­
яння тому, хто посягає, будь-якої шкоди. Норма про перевищення меж необхідної обо­
рони (ч. З ст. 36) на ці випадки не поширюється. Про поняття озброєність, житло,
інше приміщення див. коментар, відповідно, до статей 257, 260 і 185.

7. Перевищенням меж необхідної оборони закон визнає умисне заподіяння тому,
хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обста­
новці захисту.

Під тяжкою шкодою при перевищенні меж необхідної оборони слід розуміти смерть особи або заподіяння їй тяжкого тілесного ушкодження. Невідповідність тяжкої шкоди, заподіяної тому, хто посягає, небезпечності посягання або обстанов­ці захисту слід визнавати явною тоді, коли це з урахуванням обставин справи є оче­видним для кожної людини, отже і для того, хто обороняється. Так, явно невідповідним буде не викликане необхідністю заподіяння тяжкого тілесного ушкодження особі, яка має намір вчинити крадіжку і не робить спроб чинити фізичний опір. Переви­щенням меж необхідної оборони слід також вважати і випадки, коли особа заподія­ла тяжку шкоду тому, хто посягає, маючи при цьому можливість відвернути чи припинити посягання із заподіянням явно меншої шкоди й усвідомлюючи наявність такої можливості.

Відповідальність за перевищення меж необхідної оборони настає лише при запо­діянні шкоди двох видів, а саме: тяжкого тілесного ушкодження; умисного вбивства. Відповідальність за таке перевищення меж необхідної оборони передбачена стаття­ми 118 і 124. В інших випадках перевищення меж необхідної оборони не є злочином.

8. Кримінальна справа, порушена за фактом діяння, вчиненого у стані необхідної
оборони (якщо не було перевищення її меж), підлягає закриттю за відсутністю події
злочину (п. 1 ст. 6 КПК).

Конституція України (статті 27, 55).

КПК (ст. б).

ЦК(ст. 1169).

Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. (статті 12-15-1).

Закон України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 p. (cm. 26).

Закон України «Про державну податкову службу в Україні» в редакції від 24 грудня 1993 р. (ст. 22).

Закон України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» від 4 березня 1998 р. (ст. 18).

Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України від 24 березня 1999 р. (статті 60-63, 195-202).

Закон України «Про розвідувальні органи України» від 22 березня 2001 p. (cm. 19).

Постанова ПВС № 1 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про необхідну оборону».

Постанова ПВС № 8 від 26 червня 1992 р. «Про застосування судами законодавства, що пе­редбачає відповідальність за посягання на життя, здоров 'я, гідність та власність суддів і пра­цівників правоохоронних органів» (п. 4).

Стаття 37. Уявна оборона

1. Уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за та­
ких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і
особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала
наявність такого посягання.

2. Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну
шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні
підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлюва­
ла і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.

3. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості
свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяють­
ся в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає кримінальній
відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони.

4. Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла
усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, во­
на підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через не­
обережність.

1. Стан уявної оборони виникає у випадках, коли реального посягання немає, але в
особи під впливом дій іншої особи (осіб) та особливостей ситуації, в якій вчинено ці
ції, виникає помилкове враження про вчинення (чи реальну загрозу вчинення) суспіль­
но небезпечного посягання, внаслідок чого вона заподіює шкоду, вважаючи, що пере­
буває у стані необхідної оборони.

2. За загальним правилом заподіяння потерпілому шкоди в стані уявної оборони не
ииключає кримінальної відповідальності. Уявна оборона не тягне за собою криміналь­
ної відповідальності за наявності двох ознак, вказаних у ч. 2 ст. 37, а саме, коли: 1) об-
I іановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне
посягання; 2) особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого
припущення.

Питання про те, чи справді існували достатні підстави для помилкових висновків про наявність суспільно небезпечного посягання, має вирішуватись залежно від обста­ти і конкретної справи виходячи із того, як звичайно сприймала б відповідну ситуацію піша особа.

За наявності передбачених у ч. 2 ст. 37 ознак виправданості уявної оборони дії,

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ VIII

(шиття 38

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

вчинені у відповідній ситуації, мають розглядатись як вчинені у стані реальної необ­хідної оборони.

3. Якщо під час уявної оборони за обставин, передбачених ч. 2 ст. 37, особа допус­
тила перевищення меж, встановлених ст. 36 для випадків необхідної оборони від ре­
ального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає відповідальності як за пере­
вищення меж необхідної оборони. Така відповідальність можлива лише у випадках,
передбачених статтями 118 і 124.

4. Частина 4 ст. 37 встановлює, що у випадках, коли особа не усвідомлювала, але
могла усвідомлювати факт відсутності реального суспільно небезпечного посягання,
вона несе кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди через необережність. Це
правило має застосовуватись лише для випадків, коли виникли певні обставини, які
могли створити враження про наявність посягання, але особа проявила легковажність
чи недбалість в оцінці ситуації і внаслідок цього помилково вжила заходів захисту від
неіснуючого посягання. Якщо ж обставин, які хоча б частково виправдовували помил­
ку, допущену особою в оцінці ситуації, не було і особа не лише могла, але й повинна
була в обставинах, що склались, усвідомити відсутність суспільно небезпечного пося­
гання, то положення про уявну оборону щодо такої особи не застосовуються і вона має
нести кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду на загальних підставах.

Постанова ПВС № 1 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про необхідну оборону» (п. 7).

Стаття 38. Затримання особи, що вчинила злочин

1. Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо
після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила
злочин, і доставления її відповідним органам влади, якщо при цьому не було
допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

2. Перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визна­
ється умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не
відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.
Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком
відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та
124 цього Кодексу.

1. Відповідно до ст. 38 дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинен­
ня злочину, спрямовані на затримання особи, яка його вчинила, і доставления її від­
повідним органам влади, не є злочином, якщо вони були необхідні для затримання і
відповідали небезпечності посягання та обстановці затримання злочинця. Частиною 1
ст. 38 охоплюються також ситуації, коли затриманій особі під час затримання заподіяно
певну шкоду.

Затримання особи, яка вчинила злочин, означає позбавлення її можливості віль­ного пересування та вчинення певних дій, насамперед спрямованих на зникнення з міс­ця вчинення злочину.

2. Затримання особи, що вчинила злочин, і заподіяння їй шкоди під час затримання
є правомірним за таких умов:

1) особа, що затримується, вчинила злочин (замах на злочин або готування до зло­чину, яке відповідно до ст. 14 тягне за собою кримінальну відповідальність). Не може вважатися правомірним заподіяння шкоди при затриманні особи, яку помилково вва­жають такою, що вчинила злочин. З огляду на те, що у ст. 38 йдеться про особу, яка вчинила саме злочин (а не посягання, напад чи вторгнення, як у ст. 36), так само не є правомірним заподіяння шкоди при затриманні такої, що не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, і неосудної особи;

2) затримання здійснюється безпосередньо після вчинення злочину. Вжитий у зако­
ні термін «безпосередньо» не слід розуміти у тому сенсі, що особа, яка вчинила злочин,
може бути затримана лише на місці вчинення злочину відразу ж після його вчинення.
І Іоложення ст. 38 поширюється також на випадки, коли така особа залишила місце зло­
чину, а потерпілий або інші особи змушені були здійснювати її переслідування і затри­
мали її через деякий час поза місцем вчинення злочину.

Несвоєчасне затримання особи, яка вчинила злочин, тобто її затримання і достав-кпня органам влади потерпілим чи іншими особами', не уповноваженими відповідно ні закону затримувати правопорушників, за обставин, які виключають можливість пишання затримання таким, що здійснене безпосередньо після вчинення злочину (на­приклад, тоді, коли особа, яка вчинила злочин, була впізнана і затримана через тиж-існь або через місяць після вчинення нею злочинного діяння), не охоплюється поло­женнями ст. 38. Якщо у такому випадку внаслідок дій, спрямованих на затримання, шочинцеві не було заподіяно шкоди, особа (особи), яка здійснила затримання, згідно і діючим кримінальним законодавством не підлягає кримінальній відповідальності у ів'язку з відсутністю в її діях складу злочину. У разі заподіяння внаслідок несвоєчас­ною затримання шкоди здоров'ю, майну затриманого, а так само у разі позбавлення мої о життя дії, які спричинили такі наслідки, за наявності підстав мають кваліфікува- ГИСЬ за відповідними статтями КК про злочини проти життя та здоров'я особи або про злочини проти власності;

3) затримання провадиться з метою доставления особи, яка вчинила злочин, відпо-
иідіїим органам влади. Якщо затримання здійснене з іншою метою (помста за вчинений
Шочин, самочинна розправа тощо), воно не вважається правомірним, і особа, що здійс­
нила таке затримання, підлягає за заподіяну шкоду кримінальній відповідальності на
Івгальних підставах. До відповідних органів влади слід відносити правоохоронні орга­
ни, органи дізнання, досудового слідства і суд;

4) шкода, заподіяна особі, яка вчинила злочин, є необхідною для її затримання і
іч шовідає небезпечності посягання та обстановці затримання. Шкода при затриманні
ЯКОЇ особи може бути заподіяна внаслідок застосування проти неї фізичної сили, а у
Певних випадках - зброї чи інших знарядь, за допомогою яких можуть бути завдані фі-
ІИЧНІ ушкодження. Не виключається вчинення при затриманні дій, якими може бути
пошкоджене чи знищене майно особи, яка вчинила злочин (наприклад, пошкодження
ВВТОМобіля, на якому вона намагалась втекти). Шкода, заподіяна при затриманні, вва-
Каї и.ся такою, що відповідає обстановці затримання, лише за умови, що особа, яка
ичмішла злочин, чинить опір або намагається ухилитись від затримання. За цих обста-
ІИН допускається заподіяння шкоди, яка є необхідною для подолання опору або для

бавлення можливості ухилитись від затримання. Закон вимагає, щоб заподіяна при

Іітриманні шкода відповідала небезпечності посягання. Отже, шкода має бути адекват-

ИОЮ характеру та наслідкам вчиненого злочину. З огляду на це, неправомірним, напри-

■ і. с позбавлення життя або заподіяння тяжкого тілесного ушкодження особі, яка

нила злочин невеликої тяжкості.

І. Якщо за наявності інших передбачених ст. 38 умов затримуваній особі умисно одіяна шкода, що явно перевищує необхідну, особа, яка здійснювала затримання, с мідповідальність у випадках, передбачених статтями 118 та 124. Заподіяння при риманні менш значної, ніж смерть і тяжкі тілесні ушкодження, хоча б і надмірної і пі не тягне за собою кримінальної відповідальності. Під тяжкою шкодою при пе-ищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, слід розуміти смерть особи

і.іподіяння їй тяжкого тілесного ушкодження.

Якщо особа, яка здійснює затримання, внаслідок опору особи, яка вчинила злочин,

могла за обставинами справи усвідомлювати невідповідність вжитих нею заходів

иовці затримання, відповідальність за перевищення заходів, необхідних для за-

ішіня, не настає.

і (Лід відрізняти затримання особи, яка вчинила злочин, від інших обставин, що

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ VIII

(таття 39

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

виключають злочинність діяння, зокрема, від необхідної оборони. Проте у випадках, коли особа, яка вчинила злочин, намагається ухилитись від правомірного затримання із застосуванням насильства або використовує для цього зброю чи інші знаряддя, з допо­могою яких можуть бути завдані фізичні ушкодження, її дії слід розглядати як суспіль­но небезпечне посягання, а спрямовані на відбиття такого посягання дії осіб, які нама­гаються її затримати, слід розглядати як вчинені у стані необхідної оборони від такого посягання, і оцінювати за правилами ст. 36.

5. Положення ст. 38 поширюються і на вчинені за зазначених у ній обставин дії
працівників правоохоронних органів, інших осіб, уповноважених відповідно до зако­
ну затримувати правопорушників. За інших обставин дії таких осіб, спрямовані на
затримання правопорушників, використання при цьому зброї та спеціальних засобів
мають відповідати вимогам щодо їх правомірності, які встановлюються спеціальними
законами та виданими у відповідності з ними підзаконними нормативно-правовими
актами.

6. Конституцією та законами України встановлено випадки, коли затримання не до­
пускається навіть за наявності умов, зазначених у ст. 38. Зокрема, не допускається за­
тримання службових осіб, які користуються правом недоторканності. Такими службо­
вими особами є Президент України, який на час виконання ним повноважень користу­
ється правом недоторканності, народний депутат України, який не може бути
затриманий без згоди Верховної Ради України, та суддя, який не може бути затриманий
без згоди Верховної Ради України до винесення щодо нього обвинувального вироку
судом.

Не є правомірними дії, спрямовані у ситуаціях, передбачених ст. 38, на затримання і доставлення органам влади службової особи, яка користується правом недоторканності, якщо її службове становище відоме тому, хто здійснює затримання. У цих випадках дії, спрямовані на затримання, залежно від обставин справи можуть кваліфікуватись за статтями 146, 346, 371, 377 чи іншими статтями КК.

Затримання за зазначених вище обставин не є злочином, якщо особа (особи), яка здійснює затримання, не знала, що затримуваний є суддею або народним депутатом України. Однак у разі пред'явлення посвідчення чи іншого документа, що засвідчує особу та службове становище судді чи народного депутата України, будь-які дії, спря­мовані на затримання, мають бути припинені, а особа, яка є народним депутатом України чи суддею - негайно звільнена. У разі продовження дій, спрямованих на за­тримання, після того, як з'ясовано, що затримуваний є народним депутатом України чи суддею, особа, яка вчинила такі дії, підлягає за це кримінальній відповідальності на загальних підставах залежно від обставин справи та характеру заподіяної при затри­манні шкоди.

Конституція України (статті 80, 105, 126).

КПК (статті 106, 115, 139).

Закон України «Про Державну податкову службу в Україні» від 4 грудня 1990 р. в редакції
від 24 грудня 1993 p. (cm. 22). •

Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. (статті 11-15-1).

Закон України «Про державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р.

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 p. (cm. 8).

Закон України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р. (статті 24, 25).

Закон України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. в ре­дакції від 22 березня 2001 p. (cm. 27).

Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року (ст. 13).

Закон України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» від 4 березня 1998 р. (ст. 18).

Дата добавления: 2015-05-31