Хозарська

Болгарська

Антинорманська

Норманська

ІІ. ЛЕКЦІЯ: КИЇВСЬКА РУСЬ ТА ЇЇ МІСЦЕ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА.

1. Концепції походження держави Київська Русь та її назви.

2. Соціально-економічний та політичний лад Київської Русі.

Аграрні відносини в Х-ХІІІ ст.

3. Галицько-Волинська держава – спадкоємиця Київської Русі.

1. Теорії походження Давньоруської держави

(Нестор, Г. Байер, Г. Міллер, Л. Шльоцер, підтримали О. Шахматов, М. Погодін, поміркований норманіст – Д. Дорошенко).

Аргументи:

- розповідь літописця Нестора про закликання норманів

- назва “русь” від “ruotsi”. З Рюриком прийшло плем’я “русь”, яке й дало назву державі

- скандинавські імена князів та дружинників

(М. Ломоносов, В. Ключевський, Б. Рибаков, М. Тихомиров, М. Костомаров,
М. Грушевський, П. Толочко).

Аргументи:

- критика літописного оповідання про закликання варягів, показ його суперечливості та недоречностей

- назва “русь” – місцевого походження. Так могло називатися одне з племен полянського союзу. Про це свідчить назва річок Рось, Росава, Роставиця

- Скандинавські імена свідчать, що на службі в руських князів було багато варягів

(Болгарські учені).

Аргументи:

Київ засновано в VI ст. Болгарами начолі з братом хана Великої Болгарії Курбата – Шамбатом, і мав початкову назву - Шамбат

(О. Пріцак та ін.).

Київське князівство засноване хозарами

2. Дальший розвиток історичного процесу у східнослов’янських племен привів до утворення однієї з найбільших держав середньовічної Європи – Київської Русі, існування якої охоплює період з ІХ по 30-ті роки ХІІ століття. Основну роль у її створенні відіграло Полянське князівство із центром у Києві.

Безперервний розвиток Києва простежується, починаючи з кінця V – початку VІ століття. Приблизно із середини ІХ століття у літописі починається послідовний виклад династичної історії Київської Русі. Під 862 роком літопис називає київськими князями Аскольда і Діра.

За літописом, у 882 році відбулося злиття двох великих державних об’єднань із центрами у Києві й Новгороді. Олег, який посідав князівський престол у Новгороді, спустився Дніпром до Києва, вбив там князів Аскольда і Діра й проголосив Київ столицею Русі. Влада Олега поширювалася також на ільменських словен, кривичів, полян, древлян, сіверян, радимичів, а також міста Новгород, Полоцьк, Чернігів, Переяслав, Смоленськ та інші. Основна роль в їх об’єднанні належала Києву – “матері міст руських”. В ХІ-ХІІІ століттях територія Києва досягла 380 га, в місті проживало близько 50 тисяч чоловік.

За своїм політичним устроєм Київська Русь належала до ранньофеодальних держав Європи. За формою правління – це монархія. З розширенням території держави зміцнювалася влада великого князя, традиційне віче (народні збори) занепадало.

Головне місце в економіці Русі посідало сільське господарство, основною галуззю якого було землеробство з використанням вузького рала, сохи, борін. Значного поширення набули заступи, мотики, серпи, коси, ціп. Існували вирубна, перелогова й підсічна (вогнева) системи землеробства. Культивувалися жито, пшениця, просо, ячмінь, овес та інші культури. Важливою галуззю залишалося скотарство. Не втратили свого значення рибальство та бортництво.

Розвиток феодальних відносин протягом ІХ-Х століть привів до утворення на Русі різних груп феодально залежних селян. В юридичних документах того часу з’являється цілий ряд термінів для позначення представників тієї чи іншої групи – смерди, закупи, рядовичі, роби, холопи, челядь.

Смердами в Київській Русі називали селян взагалі, незалежно від соціального чи юридичного становища. Закупи – це особи, які змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку) і працювати на нього за долю в продукції. Рядовичі – це селяни, що уклали із феодалом ряд (договір) і на його підставі працювали на феодала. І закупи, і рядовичі в значній мірі втратили особисту свободу. Челядь – від слова “чадь”, тобто родичі – особи, які втратили своє господарство й працюють на феодала. Це жителі феодального двору: слуги, стайничі, кухарі, пралі тощо.

За феодалізму клас великих землевласників шляхом прямого насильства (позаекономічного примусу) та економічного закабалення смердів одержував додатковий продукт його праці – земельну ренту. Існувало три види ренти: відробіткова (панщина), натуральна (оброк продуктами) та грошова.

В економічному розвитку Київської Русі помітних успіхів досягли ремесло й торгівля. Лише асортимент виробів чорної металургії налічував близько 150 назв.

У результаті відокремлення ремесла від сільського господарства, розширення виробництва й зародження початкових форм спеціалізації окремих районів Київської Русі пожвавився торговий обмін. Спершу за еквівалент при торговельних операціях на Русі правили іноземні монети (арабські дирхеми, візантійські номісми тощо). За Володимира Святославовича почалося карбування власних грошей – срібників і золотників. На зовнішній ринок Київська русь постачала хутро, мед, віск, шкіру, ремісничі вироби, зокрема зброю та прикраси, а також рабів. Полонені під час війни ставали об’єктом торгівлі. Із Візантії на Русь надходили золото, дорогі тканини, вино, овочі, срібний та скляний посуд, а з кінця Х століття – речі християнського культу. З країн Заходу довозилися мідь, свинець, зброя, побутові речі, з Арабського Сходу – дорогий посуд та інші товари.

Прогресивні процеси в економіці Русі зумовлювали розвиток міст. Загалом за літописними даними на Русі в ХІІІ столітті було близько 300 градів.

До найчисленнішої категорії населення міст належали ремісники – ковалі, гончарі, склороби, ювеліри, шевці тощо (близько 60 спеціальностей).

Якщо внутрішня політики великих князів зводилася до боротьби за єдність Русі, за зміцнення державності й влади класу феодалів, то їхня зовнішня політика була спрямована на зміцнення державних кордонів, на організацію відсічі степовим кочівникам, на боротьбу проти Візантії, яка прагнула підкорити Русь у політичному й культурному відношенні.

Вже за князювання Олега (882-912) руські війська декілька разів здійснювали успішні походи на Візантію. Порушення умов договору 911 року спричинили походи князя Ігоря (912-945). Перший похід у 941 році закінчився поразкою. У 944 році Ігор здійснив другий похід на Константинополь, який був успішним.

Після вбивства Ігоря древлянами у 945 році у зв’язку з неповноліттям Святослава “регентшею” стала його мати княгиня Ольга (945-957). З метою зміцнення міжнародного авторитету Київської Русі вона здійснила поїздку до Константинополя й прийняла там християнство, підтримувала політичні зв’язки з Германською імперією.

У другій половині Х століття над Руссю нависла серйозна небезпека з боку кочових племен – печенігів. Скориставшись тим, що князь Святослав Ігоревич (957-972) був у поході на Візантію, печеніги у 968 році обложили Київ. Однак оволодіти Києвом їм не вдалося: повертаючись навесні 972 року з малочисельною дружиною у Київ, Святослав загинув на березі Дніпра у битві з печенігами.

Тоді у Київській Русі розпочалася смуга феодальних міжусобиць між претендентами на великокнязівський стіл. Переможцем вийшов Володимир (бл. 978-1015). Він здійснив важливі загальнодержавні реформи: остаточно усунув від княжіння представників інших родів, замінивши їх своїми синами або дружинниками; проводив активну зовнішню політику; у системі заходів, спрямованих на зміцнення держави, велике значення мало введення християнства на Русі.

Однак, незважаючи на проведення реформ, єдність Київської Русі як політичного організму залишалася нетривкою. Вже після смерті Володимира розгорнулися чотирирічні феодальні чвари між його синами. Нарешті, великокняжий стіл зайняв Ярослав Мудрий (1019-1054). За його княжіння спостерігалося значне піднесення сільського господарства й ремісничого виробництва, пожвавлення зв’язків між окремими землями та князівствами. Цим обумовлювалось укладення правових норм (“Руської правди”), які регулювали різні сторони суспільного життя. Сталися великі зміни в зовнішньому вигляді Києва: з’явилися нові потужні укріплення (земляні вали висотою до 15 м), споруджувалися величезні собори, монастирі, князівські палаци, обладнувалися торговельні майдани, пристані на Дніпрі.

За часів Ярослава значно зміцніло міжнародне становище Київської Русі. Про це свідчать, зокрема, династичні зв’язки: великий князь одружився з дочкою короля Швеції Інгігердою, дочка Ярослава Єлизавета взяла шлюб з королем Норвегії, друга дочка Анастасія стала дружиною короля Угорщини, найменша дочка Анна була видана за французького короля Генріха І.

Дальший розвиток продуктивних сил (у тому числі зростання міст як осередків ремесла й торгівлі), зміцнення феодальної власності на землю стали основою для політичного відособлення князівств, утворення нових економічних і культурних центрів, загального феодального дроблення Київської Русі. У 30-х роках ХІІ століття Володимиро-Суздальське, Новгородське, Полоцьке, Чернігівське, Галицьке та інші князівства починають відокремлюватися, не визнавати зверхності київського великого князя.

Ярослав перед смертю (1054) поділив державу між п’ятьма синами. Поділ Київської Русі на частини, дії відцентрових сил, безперервні міжусобиці підривали її сили, ослаблювали військову могутність.

Наступник Ярослава Мудрого, його син Ізяслав (1054-1078) “простий умом”, за висловом літописця, не мав здібностей на те, щоб керувати великою державою. Надійним захисником єдності Київської русі виступив після смерті Ізяслава молодший син Ярослава Мудрого Всеволод (1078-1093). Він об’єднав головні наддніпрянські землі – Київ, Чернігів та Переяслав, а також мав під своєю владою Смоленськ, Поволжя.

За князювання Ізяслава і Всеволода Ярославичів та сина Ізяслава Святополка (1093-1113) особливо жорстокими стали напади половців.

Щоб припинити князівські чвари й уособиці, організувати спільну боротьбу з половцями, Святополк і син Всеволода Ярославича, переяславський князь Володимир Мономах виступили ініціаторами скликання князівських з’їздів (1097 р. у Любечі, 1097 р. в Городку, 1100 р. у Величах, 1101 р. на Золочі, 1102 р. у Долобську). Після цього міжусобиці дещо припинились.

Останнім із київських князів, що намагався утримати єдність і могутність держави, був Володимир Мономах (1053-1125). Великий князь київський (1113-1125), внук Ярослава Мудрого.

За часів Володимира Мономаха припинилися спустошливі половецькі напади та внутрішні феодальні чвари. Мирні умови сприяли розвиткові господарства й культури, зростанню міст і феодальних замків, ремесла й торгівлі.

Міжнародне становище Київської русі на початку ХІІ століття ще більше зміцніло, про що свідчили насамперед династичні зв’язки київського двору з дворами Візантії і західноєвропейських країн.

Хоч Володимир Мономах все життя беріг єдність держави, проте перед смертю – так само, як і Ярослав Мудрий, - був змушений погодитися на її поділ, щоб заспокоїти амбіції різних князів. Старший син його і наступник Мстислав (1125-1132) одержав Київ, Смоленськ і Новгород, інші землі перейшли до його братів. Мстислав продовжував внутрішню й зовнішню політику свого батька. За його князювання Київська русь зберегла єдність і силу, васальні князі знаходились у повній покорі Мстиславу.

Мстислав – останній князь на київському столі. Після його смерті Київська Русь вступила в нову стадію свого історичного розвитку. На місце ранньофеодальної монархії в другій третині ХІІ століття прийшла політична структура поліцентричного державного устрою. Залишаючись відносно єдиним державним організмом, Київська русь являла собою федерацію відокремлених держав.

На території Південно-Західної Русі на той час існували незалежні Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Волинське й Галицьке князівства, поміж якими тоді не вщухала міжусобна боротьба. На території Північно-Західної та Західної Русі виник ряд незалежних князівств: Володимиро-Суздальське, Новгородське, Полоцьке, Смоленське, Турово-Пінське та інші.

Таким чином, проіснувавши п’ять століть, Київська держава розпалася.

Остаточного удару Київській державі завдали монголо-татари. Наприкінці 1237 року розпочався наступ монгольських орд під проводом Батия на давньоруські землі. Татари знищили приволзьких болгар, завоювали Суздальщину та північні князівства, повернули чорноморські степи; остаточно розгромили половців. У 1239 році вони знищили Переяславщину й Чернігівщину і в 1240 році напали на Київ. Взявши Київ, основні сили Батия з вогнем і мечем пройшли по Київській, Волинській і Галицькій землях. У 1242 році Батий припинив похід на Захід і вивів свої війська в пониззя Волги.

Після погромів, вчинених татарами, Київ, Переяслав, Чернігів, сусідні центри занепадають. Життя тут відсувається на північ, у ліси Північної України. Економічний занепад і розлад державного ладу, занепад князівської влади й життя князівського двору загальмували культурний та духовний розвиток у середньому Подніпров’ї, яке служило вогнищем культури в попередні часи.

3. Історія Галицько-Волинського князівства – складова частина історії Київської Русі періоду феодальної роздробленості. Галицько-Волинське князівство виникло не в результаті розпаду Київської Русі, а внаслідок місцевого розвитку: на той час, коли на цю територію поширилася влада Києва, тут уже існували численні міста з панівним класом феодалів, які змогли об’єднати землі, населені дулібами, тиверцями, хорватами, бужанами та іншими племенами. Починаючи з ХІ століття київські князі розглядали південно-західні землі як свою вотчину.

Початковий етап створення відокремленого князівства у Галицькій землі відомий тільки у загальних рисах. У 1084 році тут з’явилися три князі: Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі. В їхніх руках опинилися головні міста краю – Перемишль, Звенигород і Теребовль. Ростиславичі належали до “ізгоїв”, князів без волостей. У 1097 році Любечський з’їзд визнав за Ростиславичами захоплені ними згадані міста.

Після смерті братів син Володаря Володимирко (1141-1152) об’єднав усі галицькі землі в єдине князівство. Своєю столицею він зробив у 1144 році місто Галич. Володимирко зумів успішно протистояти спробам Польщі та Угорщини захопити галицькі землі й навіть розширив межі свого князівства по Дністру, Пруту й Серету.

Найвищого розвитку як самостійне князівство Галицька земля досягла за князювання сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1152-1187), який поширив кордони Галицького князівства на південь аж до гирла Дунаю, на теперішню Молдову. У внутрішній та зовнішній політиці Ярослав Осмомисл спирався на бояр Володимирка, а вони віддячували йому своєю відданістю.

Зі смертю Володимира (1199) династія Ростиславичів припинила своє існування. У 1199 році волинський князь Роман Мстиславович, спираючись на підтримку дружинників, частини середніх і дрібних бояр та міщан, які були незадоволені могутністю великих бояр, зайняв Галич. Створилося єдине Галицько-Волинське князівство.

Після загибелі князя Романа (1205) у битві під Завихостом на Віслі під час походу на Польщу залишилося два його малолітніх сини – Данило і Василько. З цього часу почалася довготривала (40 років) боротьба за владу.

Спираючись на підтримку середніх та дрібних феодалів і городян, Данило Романович припинив усобиці й поновив єдність Галицько-Волинського князівства. У 1238 році він зайняв Галич, змістивши з галицького стола князя Ростислава (сина чернігівського князя Михайла), якого підтримували Угорські та Польські королі.

Галицько-Волинське князівство внаслідок монголо-татарської навали зазнало руйнувань, але залишилося найміцнішим серед усіх південно-західних князівств.

Данило Романович шукає союзників у Західній Європі. Він укладає угоду з Угорщиною. У 1253 році прийняв титул короля, але відмовився від церковної унії.

Однак надії Данила на допомогу західних країн у боротьбі з Ордою не виправдалися, і він розпочав її власними силами. У 1258 році із Золотої Орди був посланий з великим військом відомий воєначальник Бурундай. Щоб послабити обороноздатність Галицько-Волинського князівства, татари зруйнували стіни й фортифікаційні споруди міст Стожеська, Львова, Кременця, Луцька, Володимира та інших. Ця подія справила гнітюче враження. Ідея визволення західних земель з-під ординського ярма, розширення князівства за рахунок східних земель рушилось. У 1264 році Данило Галицький помер.

Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство формально залишалось єдиним.

Наприкінці ХІІІ – на початку ХІУ століття, внаслідок посилення феодальних усобиць і через татарські напади єдність і могутність Галицько-Волинського князівства послаблюється. Водночас на південно-західні землі починають зазіхати польські, литовські й угорські феодали. На початку 20-х років ХІУ століття у боротьбі з великим князем литовським Гедиміном (1316-1341) загинули князі Андрій і Лев Юрієвич. З їх смертю припинилася династія Романовичів.

Останнім галицько-волинським князем був Юрій Болеслав (1325-1340) – син польського князя, родич галицько-волинських князів по матері. Після його смерті князем став Любарт Гедимінович. Галицько-Волинське князівство опинилося під владою Великого князівства Литовського і перестало існувати.

Дата добавления: 2015-05-26