VII. Лекція: боротьба за відновлення державності українського народу в 1917-1920 рр

1. Україна в період лютневої революції 1917 року. Заснування Української Центральної Ради.

2. Боротьба за відродження Української держави. Українська Народна Республіка. Західноукраїнська Народна Республіка.

3. Доба Гетьманату і Директорії.

4. Причини поразки та основні уроки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

1. Більшість політичних партій України обрали шлях розвитку революції в напрямі зміцнення її буржуазно-демократичних завоювань, підтримки економічної, соціальної та воєнної політики Тимчасового уряду.

За кілька днів після повалення самодержавства у Києві представники головних організацій, установ створили Виконавчий комітет як орган Тимчасового уряду. Київська рада робітничих і солдатських депутатів стала центром ліворадикальних сил. Однак, на відміну від Петрограда, на політичний авансцені Києва з’явилася і третя дійова структура: 17 березня українські буржуазні і дрібнобуржуазні партії утворили Центральну Раду. Вона була створена поміркованими ліберальними діячами, членами Товариства українських поступовців, на чолі якого стояли Є. Чикаленко, С. Єфремов, Д. Дорошенко, а також соціал-демократами, керівниками яких були В. Винниченко та С. Петлюра.

Через кілька тижнів приєдналася до Центральної Ради партія соціалістів-революціонерів. Організаторами цієї партії були студенти В. Залізняк, М. Ковалевський, П. Христюк, О. Севрюк та ін. Головою Центральної Ради заочно обрали М. Грушевського.

6 (19) квітня 1917 р. у Києві відбувся Український національний конгрес. На конгрес зібралося 900 депутатів з мандатами та члени різних українських установ Києва – всього 1500 чоловік. Конгрес переобрав Центральну Раду, обрав її головою знову Грушевського, а його заступниками – Єфремова та Винниченка. 28 травня Всеукраїнський селянський з’їзд обрав Раду селянських депутатів та її виконавчий комітет і ухвалив, щоб він увійшов до Центральної Ради. Аналогічні кроки зробили робітничий та військовий з’їзди.

Отже, Центральна Рада стала парламентом України. Вона обрала виконавчий орган під назвою – Комітет Центральної Ради. Згодом він став називатися Малою радою. Наступним кроком в організації державного управління стало створення 15 червня 1917 р. Генерального секретаріату у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря на чолі з Винниченком. За соціальним складом Центральна Рада була буржуазною. Абсолютна більшість у Центральній Раді належала українським есерам та українським есдекам (соціал-демократам), чия платформа була близькою до російського меншовизму.

Поруч з українськими Радами виступали Ради робітничих, а згодом робітничих і солдатських депутатів, засновниками яких були переважно загальноросійські соціалістичні партії есерів і соціал-демократів. Мережа цих Рад була густою тільки на Донбасі та у прифронтовій смузі. У серпні 1917 р. налічувалося 252 Ради, з них 180 – на Донбасі. На початку революції в українських губерніях налічувалося не більше 2 тис. більшовиків, а тому їх вплив на утворення й діяльність Рад залишався обмеженим. До квітня 1917 р. чисельність більшовиків уже перевищувала 10 тис. і вони стали переважати в робітничо-солдатських Радах.

Таким чином, в Україні у 1917 р. виникло три владні структури: представники Тимчасового уряду – губернські комісари, яким підпорядковувались війська, губернські виконавчі комітети та ін.; Ради робітничих і солдатських депутатів, що складалися з більшовиків, меншовиків, есерів та бундівців; Центральна Рада як орган державного будівництва в Україні.

Центральна Рада 10 червня 1917 р. опублікувала Перший Універсал, який проголошував: “Хай Україна буде вільною. Не відриваючись повністю від Росії…, хай українці мають право керувати своїм власним життям на своїй власній землі”.

16 липня 1917 р. Центральна Рада своїм Другим Універсалом заявила, що вона готуватиме проект законів про автономний лад України. Такі кроки розлютили росіян, що проживали в Україні, і Тимчасовий уряд в Петрограді. Тому він відрядив на переговори до Києва делегацію на чолі з Керенським. Проте росіяни, ослаблені катастрофічним провалом наступу в Галичині, змушені були визнати, хоч і з великим застереженням, за Генеральним секретаріатом право на управління п’ятьма губерніями України (Київською, Полтавською, Подільською, Волинською та Чернігівською). Це свідчило, що влада і вплив Центральної Ради досягли високого рівня.

2. Після Жовтневого перевороту 1917 р., коли влада в Петрограді перейшла до рук більшовиків, постало питання: хто візьме владу в Україні.

Дальший розвиток революційних подій зумовлював поступове “полівіння” Центральної Ради. Це знайшло своє відображення в її Третьому Універсалі від 20 листопада 1917 р. Цей акт проголосив скасування приватної власності на землю, ліквідацію поміщицького, удільного, державного (кабінетного) та церковного землеволодіння; встановлював 8-годинний робочий день; забезпечував громадські права: свободу слова, друку, совісті, зборів, спілок, страйків. Та найголовнішим актом було проголошення Української Народної республіки (УНР) у складі Російської Федерації. Універсал також усталив кордони новоствореної держави.

Конфлікт між Центральною Радою і більшовиками став неминучим після кількох політичних поразок більшовиків в Україні. На грудневих виборах до Всеросійських установчих зборів, які більшовики пізніше розігнали, українські партії отримали понад 70% усіх голосів, а більшовики – лише 10%. Ще незавиднішим виявилося їх становище на Всеукраїнському з’їзді Рад, який вони самі організували і сподівалися поставити його під свій контроль. Він розпочав свою роботу в Києві, але, не діставши підтримки у громадськості, мусив перебазуватися до Харкова. 24-25 грудня 1917 р. з’їзд проголосив УНР Радянською державою. Був створений Центральний Виконавчий Комітет, а той сформував перший радянський уряд України – Народний Секретаріат, до складу якого увійшли Артем (Ф.А. Сергєєв), Є.Б. Бош, В.П. Затонський та ін. Деякий час цей уряд працював без постійного голови. 4 березня 1918 р. його головою був обраний М.О. Скрипник, який приїхав в Україну в грудні 1917 р. як представник ЦК РСДРП (б).

Зразу ж після проголошення УНР більшовики почали підготовку до захоплення України. 17 грудня 1917 р. Раднарком РСФРР надсилає Центральній Раді ультиматум, автором якого був Ленін. В ньому Центральна Рада оголошувалась контрреволюційною, а її Генеральний Секретар “урядом зрадників соціалізму”. Центральна Рада не прийняла умов ультиматуму. Після цього почалася нічим не прикрита агресія більшовицької Росії проти демократичної України. Іншими словами, почалася українсько-радянська війна, яку більшовики вели від імені створеного у Харкові уряду.

22 січня у Києві Центральна Рада видала свій Четвертий Універсал, в якому проголошувалося, що УНР розриває зв’язки з більшовицькою Росією і з цього часу вважає себе вільною і незалежною державою. Декларувалася готовність жити “в злагоді й приязні з усіма сусідніми країнами – Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною”. Усі землі, ліси, води, підземні багатства переходили у власність УНР.

І саме того ж дня з Лівобережжя до Києва підійшли більшовицькі частини на чолі з М.Муравйовим. 11 лютого 1918 р. у Києві було проголошено Українську Робітничо-Селянську Республіку з Народним Секретаріатом на чолі, до складу якого входили Є. Бош, Ю. Коцюбинський, В. Затонський та ін. До Києва з Харкова переїхали всі Секретаріати. Влада більшовиків в Україні тривала три тижні.

З 22 грудня 1917 р. по 9 лютого 1918 р. відбулися переговори між Росією з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною – з другого. У цих переговорах Україна мала статус самостійної держави як суб’єкт міжнародного права.

Підписаним 9 лютого 1918 р. договором Центральна рада намагалася врятувати незалежність України, а Німеччина – врятувати свій народ від голоду.

В середині лютого німецько-австрійські війська (450 тис. чол.)почали наступ. Більшовики змушені були залишити територію України, але й Центральна Рада, яка повернулася 2 березня разом з німцями до Києва, не зустріла підтримки. Навесні 1918 р. значна частина українського населення вже втомилася від революції та хаосу. Незадоволення наростало серед імущих класів – заможних селян, дрібних підприємців і бізнесменів, власників заводів, великих землевласників та вищої бюрократії. Крім того, німці й австрійці горіли бажанням відновити в Україні порядок, щоб почати викачування продуктів з її сіл. Тому між 24 і 26 квітня представники цих верств населення таємно погодилися на заміну Центральної Ради консервативним українським урядом на чолі з гетьманом П. Скоропадським.

3. 29 квітня 1918 р. в Києві на скликаному Спілкою землевласників з’їзді, де зібралося майже 6500 делегатів, Скоропадського було проголошено гетьманом. Того ж дня він і його прибічники проголосили утворення “Української держави” (на противагу УНР).

Гетьманський переворот означав не кінець української державності, а зміну форми її правління. На відміну від УНР доби Центральної Ради, в якій державотворчі процеси розвивалися за демократичним сценарієм, Українська держава була авторитарною з монархічними, диктаторськими і республіканськими ознаками. Незважаючи на німецько-австрійську окупацію, певна свобода дій у гетьмана залишалася.

Скоропадський опирався на Союз землевласників та Українську демократично-хліборобську партію (УДХП). Він добився відновлення приватної власності, створення життєздатної системи аграрних відносин, як основи економічного життя України. Тут його погляди співпадали з програмою демократів-хліборобів. Але під тиском свого оточення він змушений був іти на відновлення великопомістного землеволодіння. Головою гетьманського кабінету міністрів став полтавський поміщик Ф. Лизогуб.

10 червня 1918 р. делегація УНДС відвідала начальника німецького генштабу в Києві з метою домовитись про заміну гетьманського кабінету міністрів. Головою Українського національного союзу у вересні 1918 р. став Винниченко. Другою опозиційною силою проти уряду Скоропадського виступив Всеукраїнський союз земств на чолі з Петлюрою.

Щодо партії більшовиків, то у травні 1918 р. в Україні кількість комуністів не перевищувала й тисячі.

Гетьманський уряд досяг значних успіхів у сфері державного будівництва. Уряд Скоропадського заснував банки, запровадив українську грошову одиницю, відновив залізничний рух. Велике значення мали судові реформи, заходи щодо оформлення автокефалії української православної церкви, прийняття багатьох нових законів. Гетьман активно сприяв розвиткові української культури. Заснування Академії наук, національної бібліотеки, історичного музею, галереї мистецтв, українізація школи всіх ступенів.

Для керівництва антигетьманським повстанням була обрана Директорія з п’яти чоловік (В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, О. Андрієвський, А. Макаренко). Штаб повстання знаходився у Білій Церкві. На бік Директорії перейшли кращі частини Січових стрільців, а також дивізія сірожупанників. 16 листопада Директорія домовилась з Великою солдатською Радою, яка утворилася в окупаційних військах, про нейтралітет і на другий день почала повстання. Повстанська армія 18 листопада розбила гетьманські війська під Мотовилівкою. 21-го німецький гарнізон залишив Київ, а 14 грудня оволоділи ним війська Директорії.

Представники соціалістичних партій на початку грудня 1918 р. ухвалили, що найвища влада в Україні повинна належати Директорії, а законодавча – “Трудовому конгресові”, обраному трудовим населенням, без участі поміщиків та капіталістів”. Отже, штаб, який керував антигетьманським повстанням, перетворився в верховну владу в формі диктатури. В ній неухильно зростав авторитет і вплив Петлюри. Директорія відмінила назву “Українська держава”, замінивши її назвою “УНР”, але не погодилась відновити Центральну Раду.

Становище нової влади було дуже тяжким. Армія Директорії, яка кілька тижнів тому налічувала понад 100 тис. чоловік, зменшилась до 25 тис. чоловік. А в цей час Україна була затиснута з півдня Антантою, а з півночі більшовиками. Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Вона підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську державу “витівкою німців”. Активізували у цей час наступальні дії також більшовики.

3 січня 1919 р. більшовицькі війська увійшли в Харків, а з ними – Тимчасовий робітничо-селянський уряд, утворений у Москві 28 листопада 1918 р. Одночасно з наступом на Харків відбулося просування радянських військ на Київ, який вони захопили 5 лютого. Взимку 1919 р. радянська влада була відновлена на переважній частині території України. 14 лютого уряд України, очолюваний Х. Раковським, переїхав із Харкова до Києва.

В таких умовах відбулася важлива подія. 22 січня 1919 р. Західноукраїнська Народна Республіка, яка виникла на руїнах Австро-Угорської монархії, і УНР об’єдналися в одну державу. На Софіївській площі в Києві було проголошено, що “однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної Української – ЗУНР (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і наддніпрянська Велика Україна”. ЗУНР перейменовувалася у Західну область УНР.

Становище в Україні ускладнювалося також відсутністю єдності в політичних партіях.

Під натиском переважаючих сил більшовиків Директорія 2 лютого 1919 р. переїхала з Києва до Вінниці. Винниченко вийшов зі складу Директорії і виїхав за кордон, Петлюра узяв на себе обов’язки голови Директорії і вийшов з партії соціал-демократів.

Вкрай негативна реакція українського села на заходи воєнного комунізму, репресії і терор позбавили більшовиків соціальної опори в масах. Не пройшло й півроку, як радянський лад в Україні упав під ударами армії Денікіна й під тиском антибільшовицьких селянських повстань.

Спочатку українське населення зустрічало денікінські війська прихильно. А потім виявилось, що терор, грабежі, насильства денікінців перевершили більшовицькі.

6 листопада 1919 р. генерал М.Тарнавський підписав з Денікіним договір, за яким галицька армія перейшла у повне розпорядження командування збройних сил Півдня Росії. За таких умов президент ЗУНР Петрушевич виїхав до Відня, члени директорії Ф. Швець і А. Макаренко – за кордон. 15 листопада 1919 р. Директорія припинила свою діяльність, Петлюра виїхав до Варшави.

А в цей час армія Денікіна терпіла поразку за поразкою у боротьбі з Радянською Росією. На початку грудня 1919 р. більшовики знову зайняли Київ, оволоділи багатьма районами України.

На основі військової конвенції у травні 1920 р. почався спільний похід в Україну об’єднаних сил Польщі і УНР. 7 травня польська армія вступила до Києва, але знаходилася там недовго. Побоюючись бути відрізаною від Польщі армією Будьонного, вона залишила місто. 18 березня 1921 р. у Ризі між Польщею і Радянською Росією був підписаний мирний договір. Польща визнавала РСФРР. Наддніпрянська Україна, Східна Волинь залишались під владою Росії, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, з 1923 р. й Галичина – Польщі. Крім того, Буковину захопила Румунія, а Закарпаття – Чехія.

4. Під час визвольних змагань зазнало суттєвих змін геополітичне становище України. Якщо до Першої світової війни етнічна територія України була розподілена між двома імперіями – Російською та Австро-Угорською, то з завершенням революції вона була розшматована між чотирма державами – Польщею, Румунією, Чехословаччиною та новоутвореною імперією під назвою СРСР.

Революція 1917 р. Захопила українську націю несформованою, скаліченою структурно і духовно. Не сформованість української нації, а звідси і відсутність національної єдності звужувало її соціальну базу.

Автономістсько-федералістська та самостійницька концепції національного державотворення в означений період були на озброєнні політичних сил і, проповідуючи їх, вони розкололи національно-визвольний рух на дві нерівноцінні частини, які боролися одна з однією. Це негативно вплинуло на кінцевий результат всієї національно-визвольної боротьби.

Українській революції надзвичайно бракувало кадрів професійних політиків. За деякими винятками українські політичні лідери були високими професіоналами у відповідних галузях наукових знань, водночас мало зв’язаних з політичною і державною роботою (М. Грушевський – за фахом історик, В. Винниченко – письменник, С. Петлюра - журналіст). Такі політичні провідники не могли займатися розбудовою держави, а тільки постійно вели суперечки про шляхи її побудови.

Громадянська війна – одна з головних причин поразки визвольних змагань 1917 – 1920 рр. Адже конфлікт між УНР і радянським урядом України, між УНР і гетьманською Українською Державою – це конфлікт не різних територіальних об’єднань, а різних систем, устроїв та ідеологій, що боролися між собою за володіння однією і тією самою етнічною українською територією.

Українська влада не зрозуміла також і важливості створення власних збройних сил, здатних відстояти революційні завоювання у боротьбі проти інтервенції інших держав.

У кінцевому підсумку треба підкреслити, що Українська революція, хоча й зазнала поразки, започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію української державності.

VІІІ. ЛЕКЦІЯ: МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (1921-1939 рр.)

1. Становлення, розвиток та утвердження радянської форми державності.

2. Суперечливий характер політичного і економічного розвитку Наддніпрянської України у 20-30-х роках.

3. Здійснення форсованої індустріалізації. Колективізація у сільському господарстві Наддніпрянської України, її методи та соціально-економічні наслідки.

1. На початку 20-х років Україна займала територію у 450 тисяч квадратних кілометрів. Тут Проживало 25,5 мільйона чоловік, у тому числі лише 4,6 – міських жителів.

Відповідно до Ризького мирного договору (березень 1921 р.) Польща визнала незалежність Української РСР. Водночас до Польщі відійшли західні області України та Білорусії. У цей же час було узаконено включення до складу Чехословаччини Закарпаття, Румунії – Північної Буковини.

Радянська Росія й Українська РСР спільно вели боротьбу за встановлення дипломатичних та економічних зв’язків з капіталістичними країнами. Протягом 1920-1921 рр. були встановлені дипломатичні відносини між УРСР і Литвою, Латвією, Польщею. 2 січня 1922 р. делегація УРСР, очолювана М.В. Фрунзе, підписала в Анкарі договір про дружбу й братерство між Україною й Туреччиною. Торговельні угоди були укладені між УРСР і Чехословаччиною, Австрією, Німеччиною.

У другій половині 20-х років представники Української РСР брали участь у підписанні договорів СРСР про нейтралітет і ненапад з Туреччиною, Афганістаном, Литвою, Німеччиною.

В січні 1922 р., представники радянських республік, в тому числі УСРР, підписали протокол про передачу РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Фактично наркомат закордонних справ РСФРР почав виконувати функції загальнофедеративної структури.

Всесоюзний з’їзд Рад, на якому був завізований союзний договір, відбувся 30 грудня 1922 р. Прийняті документи трактувались з позиції сталінської ідеї автономізації. Народні комісаріати зовнішньої торгівлі, військово-морських та закордонних справ, шляхів сполучень, пошти й телеграфу утворюються лише при РНК СРСР як союзні комісаріати. Комісаріати фінансів, народного господарства, праці та робітничо-селянської інспекції оголошувалися союзно-республіканськими. Обмежувалися права республік у бюджетних і господарських принципах. Сталін і його прихильники внесли принципи централізованого унітаризму до Конституції СРСР 1924 р., що остаточно позбавило республіки прав самостійно вирішувати проблеми політичного, економічного і культурного розвитку.

На початку 20-х в Україні діяли 14 політичних партій. Усі партії мали свої власні програми і статути. Їх керівні центри знаходилися на території України. КП(б)У була складовою невід’ємною частиною ленінської більшовицької партії на правах обласної організації. У своїй діяльності вона керувалася програмою і статутом РКП(б), рішенням її з’їздів, конференцій, пленумів ЦК.

У такому ж плані діяли владні органи України: у своїй діяльності вони керувалися законами та нормативними актами Російської Федерації. У їх структурі значне місце займали управління ДПУ.

В 20-х роках більшовицька партія вела цілеспрямовану кампанію на дискредитацію інших політичних партій. Вони зображувалися як вороги українського народу.

Протягом 1920-1924 рр. в Україні були ліквідовані усі політичні партії, крім КП(б)У, яка була складовою частиною ленінської більшовицької партії і відповідно здійснювала її програму, використовувала форми і методи її діяльності.

Таким чином КП(б)У застосовуючи жорстокі заходи щодо своїх політичних опонентів, стала єдиною партією в УСРР.

На початку 20-х рр. було проведено ряд реформ, були укрупнені волості та повіти, здійснено перехід до районів і округів. Населення України було багатонаціональним. У процесі перебудови системи державного управління здійснювались заходи, спрямовані на розвиток автономних формувань. У жовтні 1924 р. у складі УСРР була створена автономна Молдавська республіка, кілька німецьких, болгарських, польських, єврейських національних районів.

Здійснювався курс на “коренізацію”, який передбачав збільшення питомої ваги українців у партійних і державних органах, підготовку національних кадрів робітничого класу та інтелігенції. Складовою частиною цього курсу була українізація.

В результаті проведених урядом України заходів в республіці, де 80% населення становили українці, в кінці 20-х рр. в більшості шкіл, технікумів і інститутів навчання велося українською мовою, майже 75% місцевих державних установ і організацій вели діловодство українською мовою.

2. У березні 1921 р. Х з’їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) проголосив курс на проведення нової економічної політики. Суть нової економічної політики полягає в заміні продовольчої розкладки продовольчим податком. Для селян був заздалегідь установлений податком мінімум. Решта виробленого продукту могла реалізовуватись на розсуд власника. Це були прогресивні нововведення, які мали сприяти економічному розвитку країни. Нова економічна політика своїм внутрішнім змістом була розрахована на сільське господарство.

В Україні розподілялася земля, націоналізована у 1918 р. Центральною Радою. Тимчасово відкладалась колективізація сільського господарства. Колишнім власникам повертались відібрані після 1917 р. невеликі виробництва, заохочувались іноземні капіталовкладення. В Україні з’явилось чимало приватних закладів. Дозволялось брати в оренду націоналізовані раніше підприємства. Великі підприємства, банки, транспорт, зовнішня торгівля не міняли форм власності. Державні підприємства переводились на господарський розрахунок. Ліквідовувалась зрівнялівка в оплаті праці.

У селянських господарствах України частково зросла продуктивність праці, розширились площі оброблюваних земель, покращувалось виробництво предметів споживання. На цьому тлі відставала важка промисловість, якої не торкнулась викликана непом реорганізація.

В промисловості почав діяти госпрозрахунок. В умовах непу главки скасовувалися, а підприємства об’єднувалися в трести. Створення трестів було засобом здійснення переходу промисловості на госпрозрахунок. Промисловість, і особливо важка індустрія, у відбудовний період повинні були йти назустріч селянину, допомогти переходу до ринкової економіки.

Трести сприяли зменшенню величезних втрат матеріальних і людських ресурсів за рахунок закриття нерентабельних підприємств і зосередження виробництва на більш рентабельних.

Перебудова в управлінні промисловістю України в перші роки непу була масштабною і рішучою. Здійснився перехід від обов’язкової праці (загальна трудова повинність, трудові мобілізації, трудові армії) до системи вільного найму робочої сили, від безгрошових нарядів-замовлень – до стимулювання випуску необхідної суспільної продукції економічними засобами. Завершувались децентралізація управління підприємствами, переведення їх на госпрозрахунок, організація кредитно-фінансової системи та оптової торгівлі засобами виробництва. Країна, і зокрема Українська СРР, стали на шлях ринкової економіки.

Але на початку 30-х років Сталін та його оточення здійснили крутий поворот від переважно економічних методів управління народним господарством до переважно адміністративно-командних методів управління, що базувалися не на матеріальній заінтересованості, а на примусі.

Примусове вилучення державою хлібних лишків зумовили падіння товарності сільського господарства у 1918-1920 рр. Селяни не були зацікавлені у розвитку виробництва і зменшували посіви. Голод 1921 р. був зумовлений дією природних факторів і умов. Тобто, неврожай став першопричиною лиха.

Скорочення збору зерна різко посилило продовольчий дефіцит. Зернових ресурсів було достатньо на задоволення лише мінімальних продовольчих та фуражних потреб селян. Поповнення запасів зерна за рахунок поставок з Росії не було. У 1921 р. в Росії був ще більший недорід, ніж на Україні.

На початку 1922 р. становище на півдні України стало трагічним. Про це свідчили численні випадки людоїдства. Лише влітку 1922 р. неврожайні губернії України одержали реальну допомогу від держави. У серпні було забезпечено продовольством 58% голодуючих.

В перші роки непу були створені робітничо-військові заготівельні формування, які згодом були перейменовані на військово-продовольчі дружини. Їх завданням, крім вилучення зерна, була популяризація серед селян принципів непу, а також створення радгоспів у колишніх поміщицьких маєтках. У 1922 р. значну допомогу українським селянам надали іноземні організації (2,3 млн. пудів продовольства, з них переважну частину забезпечила Американська адміністрація допомоги).

1992 р. – розмір продподатку з України планувався надмірно високий – 95 млн. пудів, з яких зібрано 80,6 млн. Жодна з голодуючих губерній України не була звільнена від податку.

3. На ХІV з’їзді ВКП (б) у грудні 1925 р. Сталін сформулював головне завдання індустріалізації: перетворення Радянського Союзу з країни, яка ввозить машини і обладнання, в країну, яка буде їх виробляти, щоб СРСР став економічно самостійною державою. Головним питанням на з’їзді була боротьба за владу Сталіна і його прибічників. Насправді ж цей з’їзд лише офіційно закріпив курс на індустріалізацію.

Директиви першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/29-1932/33 господарські роки затвердив у грудні 1927 р. ХV з’їзд ВКП (б). Політика перекачування коштів із сфери сільського господарства у сферу індустріалізації (“ножиці цін”) викликала незадоволення селян і вони зірвали хлібозаготівельну кампанію 1927-1928 рр. Скориставшись хлібозаготівельною кризою, Сталін проголосив “стрибок в індустріалізацію” за рахунок вилучення коштів із сільського господарства. Нова економічна політика замінювалася політикою воєнно-комуністичного штурму з продрозкладкою, забороною торгівлі, картковою системою, інфляційним випуском паперових грошей, розоренням заможних селян. Сталін та його оточення прирекли трудящих на тривалі злидні й голод.

Незважаючи на величезні людські втрати і страждання, трудящі України за роки довоєнних п’ятирічок досягли вагомих результатів у створенні високорозвинутої електроенергетики, розвитку паливно-металургійної бази, машинобудування, інших галузей промисловості.

З середини 30-х років все більше капіталовкладень використовувалось на розвиток підприємств, що виробляли засоби виробництва та воєнну продукцію.

Промисловість СРСР поділялася на дві групи: групу “А” (виробництво засобів виробництва) і групу “Б” (виробництво предметів споживання). Перша з них була поставлена у привілейоване становище, група “Б” в умовах дефіциту ресурсів, насамперед фінансових і сировинних, ледве животіла. З ліквідацією ринкових зв’язків між галузями промисловості група “А” відставала від кінцевого споживача, а тому втратила природні стимули розвитку.

Перший п’ятирічний план для України був сприятливим. Вона отримувала понад 20% загальних капіталовкладень, з 1500 підприємств, споруджуваних в СРСР, 400 будувались в Україні. Однак у другій і третій п’ятирічках республіка одержала непропорційно малі капіталовкладення.

Таким чином, індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку. Республіка зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавленням чавуну, четверте місце в світі за видобутком вугілля. Це був подвиг трудящих України та інших республік. Індустріалізація привела до падіння життєвого рівня населення. Відчуження робітничого класу від засобів виробництва й адміністративно-командні методи управління раз і назавжди визначили неефективність промисловості, стали серйозною причиною погіршення демографічної та екологічної ситуацій в Україні.

Курс на суцільну колективізації Сталін оголосив на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП (б). Комісія на чолі з наркомом землеробства Яковлєвим визначила строк колективізації в основних зернових районах. В Україні планувалося закінчити колективізацію восени 1931 або навесні 1932 р. Тенденція форсування колективізації була підтримана партійними органами на місцях.

У процесі насильницької колективізації використовувались всі засоби адміністративного тиску – аж до репресій і терору. На селянина впливав і страх бути розкуркуленим, і підвищений податок на одноосібні господарства, і зменшення присадибних земельних наділів, і морально-психологічний тиск.

Основною формою організації виробництва на селі Сталін визначив колгосп, заявивши, що це також тип кооперації, до того ж найдосконаліший.

Колективізація розглядалася як засіб розв’язання хлібозаготівельних криз, причиною яких була природна реакція ринку на спроби запровадити нееквівалентний обмін між містом і селом (через так звані “ножиці цін”). Сталін вважав, що досить ліквідувати ринок, і проблема заготівельних криз сама собою вичерпається, оскільки селянину нікуди буде податися.

Питання про долю куркуля вирішили апаратним шляхом в комісії під головуванням Яковлєва. Комісія висловилася за перехід у районах “суспільної колективізації” до політики ліквідації “куркульства” як класу. Цей висновок Сталін вперше оголосив на Всесоюзній нараді аграрників-марксистів 27 грудня 1930 р.

Тих, хто чинив найвпертіший опір колективізації, масово вивозили в табори примусової праці на Північ або до Сибіру. Найпоширенішою формою була депортація. Сотні тисяч селян разом із сім’ями виганяли з домівок, саджали в товарні вагони й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, Урал, до Казахстану. Всього за роки суцільної колективізації в Україні експропріювали 200 тис. селянських господарств.

Одночасно з колективізацією розгорталася мережа машинно-тракторних станцій. Наприкінці 1932 р. в Україні 592 МТС обслуговували майже половину колгоспів.

Восени 1932 р. почалася найжорстокіша трагедія в Україні - голод.

Повідомлення про голод в СРСР з’явилося в західних газетах в останній декаді березня 1933 р. Однак допомога з-за кордону не пропускалася, затримувалася на митницях.

Таким чином, голодомор 1932-1933 рр. був наслідком спроби здійснити соціалістичні перетворення воєнно-комуністичними методами. Примусова колективізація і продрозкладка, штучний голодомор привели до глибокої деградації сільськогосподарського виробництва, що дорого обійшлося українському народу.

У 1937 р. колективізація завершилась. Колгоспний лад, що виник внаслідок соціально-економічних перетворень, являв собою одну з головних підвалин командної економіки, економічний фундамент тоталітарного режиму. Перетворення селянина в колгоспника означало, по суті, позбавлення його власності на засоби виробництва. Колгоспи перетворилися в одержавлені підприємства, а колгоспники – у найману робочу силу. Колгоспники не мали паспортів, що юридично прив’язувало їх до колгоспу, надавало праці примусового характеру. Тому лише перед війною вдалося подолати падіння продуктивних сил сільського господарства. У 1940 р. в Україні налічувалося 27,5 тис. колгоспників і 929 радгоспів. Вони здали державі хліб відповідно 488 млн. і 116,7 млн. пудів. Незважаючи на зростання заготівель сільгосппродукції, зростаючі потреби в ній не задовольнялися.

Дата добавления: 2015-05-26