ХІ. Лекція: Україна в умовах розбудови незалежності

1. Проголошення незалежності України - закономірний етап розбудови громадянського суспільства.

2. Концептуальні підходи та етапи розбудови громадянського суспільства в сучасній Україні.

3. Здійснення політичної та економічної реформ в сучасній Україні.

1. Першим важливим кроком на шляху до створення незалежної Української держави була Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 р. під могутнім тиском Руху, УРП та інших громадсько-політичних організацій. Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що вона засвідчила початок відродження національної самосвідомості українського народу; стала базою конкретної роботи в усіх сферах життєдіяльності суспільства на принципах самостійного державного будівництва; її ідеї зблизили різні за своїми напрямами політичні сили, партії, суспільні рухи, зміцнили надії на досягнення національної згоди і єднання; її прийняття викликало піднесення серед української діаспори; вона створила передумови для вироблення принципів участі України в міжнародному житті.

Дальший поступ до свободи і незалежності України прискорився у зв’язку зі спробою серпневого державного перевороту 1991 р. Скликана 24 серпня позачергова сесія Верховної Ради України проголосила Акт незалежності України, в якому зазначалося, що, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави.

Могутнім імпульсом у боротьбі за незалежність України стали Всеукраїнський референдум і вибори президента України 1 грудня 1991 р. У бюлетень для таємного голосування було включено Акт проголошення незалежності України і питання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” Понад 90% громадян, які брали участь у голосуванні, відповіли: “Так, підтверджую”.

На основі законів “Про Президента Української РСР” та “Про вибори Президента Української РСР”, прийнятих Верховною Радою 5 липня 1991 р., відбулися також президентські вибори, які проходили під знаком боротьби старої партійно-державної бюрократії і національно-демократичної опозиції. Лідером України став Кравчук, котрий одержав 61,59% голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

Щоб зупинити процес стихійного, хаотичного розпаду існування союзних структур, не допустити пролиття крові, відбулася зустріч в Біловезькій пущі (Білорусь) керівників Білорусі, РРСФР і України. 8 грудня 1991 р. вони підписали “Угоду про створення співдружності незалежних держав"” у першому абзаці якої сказано: “Союз РСР, як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність, припиняє своє існування”.

2. Досвід державотворення в Україні показав, що проголосити незалежну державу і практично створити її в сучасних умовах зовсім не одне й те ж саме. Складність ситуації пояснюється насамперед низьким рівнем загальнонаціональної єдності.

Відродження і становлення незалежної Української держави ускладнюється відсутністю досконалої виборчої системи, певної стабільності соціально-економічної ситуації, розвинутих політичних партій різного спрямування і особливо відсутністю цивілізованого громадянського суспільства. Які ж основні риси громадянського суспільства? Найважливішими ознаками такого суспільства є: свобода та ініціативність особи, які спрямовані на задоволення розумних потреб членів суспільства без шкоди його загальним інтересам; в системі суспільних відносин людина завжди розглядається як мета і ніколи як засіб; послідовний захист прав і свобод людини і громадянина, де громадянське суспільство може діяти як сила, незалежна від держави; власність як основа ініціативної, творчої підприємницької діяльності; активна участь у суспільному житті недержавних самоврядних спільностей (кооперація, громадські організації, професійні, творчі, спортивні, конфесійні об’єднання тощо).

Ми будуємо незалежну, демократичну, правову державу, тобто обрали шлях, який сучасні цивілізовані суспільства вже пройшли. Держава – це сукупність інститутів публічної влади, специфічний інструмент самоврядування та саморегулювання суспільства. Вона включає територію і населення, власне центральне управління, адміністрацію на місцях, суд і судочинство, збройні сили, податки і повинності різних соціальних груп, право на зовнішньополітичну діяльність.

Держава, яка підпорядкована потребам суспільства та визнає право як юридичну форму визначення справедливості, може бути визнана правовою. Серед принципів правової держави слід виділити верховенство закону; рівність усіх перед законом; відповідальність не тільки громадянина перед державою, а й держави перед громадянином; розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Внаслідок цього розподілу всі три гілки влади діють у системі взаємних стримувань і противаг, що не допускає узурпації влади однією з них. За таких умов народ не позбавляється в разі потреби вирішального слова.

3. Непрофесіоналізм парламенту, політичні протистояння між фракціями і групами є однією з причин, які гальмують проведення політико-правових реформ (конституційної, адміністративно-судової, комунальної і регіональної). Головна серед них – конституційна реформа. У 1992 і 1993 роках були опубліковані проекти нової Конституції. Але Верховна Рада не прийняла жодного з варіантів. Вона не погодилась з двопалатною структурою майбутнього парламенту, правом Президента розпускати палати парламенту. Крім того, ліва більшість у Верховній Раді виступила також проти проекту нової Конституції про сильну виконавчу владу, місцеве і регіональне самоврядування тощо. Тобто каменем спотикання була проблема розмежування функцій і повноважень органів законодавчої і виконавчої влади. Ліва більшість хотіла зберегти основи, закладені в Конституції УРСР 1978 р.

Верховна Рада України нового скликання з новообраним 10 липня 1994 р. Президентом Кучмою прийняла рішення про створення нової Конституційної комісії, яка за основу проекту Конституції взяла напрацьовані проекти попередньою комісією і наприкінці 1995 р. подала остаточний варіант до Верховної Ради.

Після парламентських та президентських виборів 1994 р. на найвищому державному рівні почалися розмови про повноцінну адміністративну реформу. Вона має на меті вдосконалити адміністративний апарат, запровадити чітку вертикаль виконавчої влади. Зауважимо, що державний адміністративний апарат поділяється на апарат центральних органів державної влади, місцеву державну адміністрацію та адміністрацію державних підприємств, установ і організацій.

Адміністративна реформа дасть можливість на основі чіткого розмежування функцій і повноважень законодавчої, виконавчої і судової влади забезпечити повне підпорядкування адміністративного апарату виконавчій владі на чолі з Президентом України на принципах централізму і відповідальності. Це забезпечить перехід адміністративного апарату від командно-вольових до переважно правових методів і форм діяльності.

Ключовими елементами судово-правової реформи є заснування системи судових інститутів, необхідних для правової держави. Конституційний суд України (5 березня 1997 р.) – єдиний орган конституційної юрисдикції України, завданням якого є гарантування верховенства Конституції України.

Комунальна і регіональна реформи розпочалися ще до проголошення України незалежною, коли в грудні 1990 р. був прийнятий закон про місцеві Ради народних депутатів і місцеве самоврядування. Фактично закон реалізував ідею “влада Радам”, що призвело до “суверенізації” місцевих Рад аж до сільських і селищних. Хаос, породжений такою самоврядністю місцевих рад, примусив органи законодавчої і виконавчої влади вжити заходів. У березні 1992 р. з’явилася нова редакція закону про місцеві Ради, місцеве регіональне самоврядування, яким ці Ради були обмежені місцевим і регіональним самоврядуванням, а державні функції передавалися представникам Президента України в областях і районах, Києві і Севастополі. Однак у лютому 1994 р. Верховна Рада вирішила повернути місцевим Радам повновладдя. Фактично це означало контрреформу у питаннях місцевої влади. А в 1995 р. знову були засновані державні адміністрації, які очолюють призначені Президентом України голови відповідних Рад. Метою комунальної реформи є становлення ефективної системи місцевого самоврядування в населених пунктах (територіальних колективах), а, можливо, і на рівні сільських районів.

Регіональну реформу Президент Кучма розглядає як один з наріжних каменів своєї діяльності. Суть цієї реформи полягає в утвердженні адміністративної автономії (децентралізації влади) на рівні регіонів: областей, Автономної республіки Крим, міжобласних соціально-економічних об’єднань тощо. Однак ця автономія не повинна порушувати унітарний устрій України.

Назрілі політико-правові реформи в Україні вимагають дальшого реформування партійно-політичної системи. Потрібні політичні партії, здатні завоювати більшість у парламенті (самостійно чи в коаліції). Але система багатопартійності залишається нерозвиненою. На 1 січня 2000 р. в Україні налічувалось 107 політичних партій, більшість яких – нечисленні партії лідерів, а не стійких соціальних груп.

Виникає запитання: чому реформи державної влади недостатньо ефективні?

Одна з причин полягає в тому, що з самого початку реформування в Україні пріоритети були віддані емпіриці. Але метод проб і помилок – це не найкращий спосіб для цілеспрямованого реформування – суспільного життя. Історія вже багато разів довела, що у практиці краще йти від загального до конкретного, а не навпаки. Причиною владної кризи є також ідеологічно-концепційна несумісність фракцій і груп у парламенті та багатьох керівників у структурах виконавської влади. Ефективним інструментом досягнення компромісу на період до схвалення нової Конституції України є підписана 8 червня 1995 р. Конституційна угода.

Перехід від адміністративно-директивної до ринкової економіки, від загальносоюзного економічного комплексу до власної економічної системи не може бути безболісним і короткочасним. Але те, що сталося з економікою України, не має історичних аналогів. На кінець 1994 р. з 50 наявних доменних печей було погашено 23, з 65 мартенівських – 37, з 69 прокатних станів зупинено 39. Загалом за 1994 р. спад промислового виробництва досяг майже 28% порівняно з 8% за 1993 р.

Однією з найсерйозніших причин кризи є вкрай нераціональна структура виробництва. Нинішній економічний потенціал (заводи, фабрики, сільськогосподарські та інші виробництва), було сформовано не як виробничий потенціал республіки, а як частину народногосподарського комплексу колишнього СРСР. В цілому коефіцієнт залежності України від імпорту дорівнює 41%, тоді як навіть у такої залежної від сировини і інтегрованої у світову економіку держави, як Японія, він становить лише 14%.

Другою причиною нинішнього важкого економічного становища в Україні є енергетичні проблеми, які виникли через концентрацію в Україні високоенергетичних виробництв, високу енергоємність промислових і комунальних технологій, низьку виробничу культуру і дисципліну.

Дата добавления: 2015-05-26