Зах. етична думка 20-ст

Етичні системи Західної Європи XVII ст., епохи зародження раціоналізму, характеризуються складною і суперечливою взаємодією християнського вчення про розумність створеного Богом світу і думкою гуманістичною, яка життєстверджує домінанти свідомості, перейняті вірою у можливість розумної перебудови світу та його удосконалення; розумово-прагматичним характером самої раціональності з орієнтацією на підприємницький успіх, ділову ініціативу і «здоровий глузд».----Мислителями того часу, Томасом Гоббсом (1588—1682 pp.), Джоном Локком (1632—1704 pp.), Бенедиктом Спінозою (1632—1677 pp.) та іншими, створювалася одна з найзначніших побудов суспільної думки Нового часу — теорія природного права, відповідно до якої право зумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави. Стан держави у світовому співтоваристві подібний до стану громадянина у самій державі: і там, і тут діє не висока мораль, не воля Бога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок. Як окремі індивіди, так і народи у своїх взаємовідносинах повинні покладатися лише на здорове, природне почуття самозбереження.

Концепція створення моральності, що виходила виключно із земних інтересів людей, одержала назву теорії «розумного егоїзму». Суть її полягає в наступному: якщо людина у своїх вчинках може віддавати перевагу тільки власним інтересам, то варто вчити її не відмови від егоїзму, а тому, щоб вона розуміла свої інтереси «розумно», відповідаючи вимогам своєї справжньої «природи»; якщо суспільство організоване так само «розумно», то інтереси окремих особистостей не призведуть до конфлікту з інтересами оточуючих і суспільства в цілому, а, навпаки, будуть слугувати їм.

У філософсько-етичній рефлексії XVIII ст., що успадковує та змінює одночасно ідеї морального розвитку XVII ст., однією з центральних стала тема осмислення людської природи, її сталості та мінливості, залежності й незалежності від зовнішніх умов або середовища. Серцевиною даної проблематики є теорія виховання, що розроблялася філософами-просвітителями Жан-Жаком Руссо, Дені Дідро, Клодом Адріаном Гельвецієм та іншими.

11.Історія етичної думки в Україні

З глибин віків український народ прагнув дошукатися правди, знайти відповіді на питання, як жити, для чого жити, в чому полягає суть добра і зла, справедливості й несправедливості, що є їх джерелами, якими мають бути стосунки людей у сім'ї і відносини їх у суспільстві.

Тривалий час притаманна нашим далеким пращурам мораль залишалася загалом поза їх увагою. Проте конфлікти, які епізодично виникали у стосунках між членами сімей, мешканцями населених пунктів, соціальними групами князівств, а пізніше — і конфлікти між князівствами пробудили в них потребу і здатність піддавати осмисленню свою буденну свідомість, зокрема й моральну, і реальні стосунки між людьми. Роль такої рефлексії на перших порах відігравала міфологія.

Саме міф був першою формою самоусвідомлення людини у світі, коли вона ще не виокремлювала себе з природи і соціуму, а ототожнювалася з навколишнім світом. Українські міфи, початкові вірування були найтісніше пов'язані з життям — з природою довкілля, бо це вимагалося всім господарським побутом. Тогочасна людина прагнула бути зі своєю природою в найкращих стосунках. Набуття саме природними (а не надприродними) силами у свідомості наших пращурів сакрального характеру, відсутність чіткого протиставлення душі і тіла обумовили характер їх моралі. В українських народних казках, переказах, піснях фігурують різні демонічні сили, часто з людською подобою. Одні з них постають як носії добра, інші — зла. Міфи втілювали в собі перші загальні і разом з тим наглядні уявлення про добро, зло, справедливість, добру і лиху долю тощо. Наприкінці X—XI ст. міфологічна картина світу стала предметом аналізу мислення. Поступово міф "руйнується", виникає філософське мислення, яке все більше тяжіє до створення понятійної картини світу. На перших порах філософствування виявлялося у спробах витлумачити відомі і водночас невідомі терміни, які стосуються граничних засад людського буття ("добро", "зло" та ін.).

16. Сенс життя, сенс буття — філософська та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для духовно-морального становлення особистості.

Питання про сенс життя також може розумітися як суб'єктивна оцінка прожитого життя та відповідності досягнутих результатів початковим намірам, як розуміння людиною змісту та спрямованості свого життя, свого місця у світі, як проблема впливу людини на навколишню дійсність та постановки людиною цілей, що виходять за рамки його життя

Питання про сенс життя - одна з традиційних проблем філософії, теології та художньої літератури, де вона розглядається переважно з точки зору визначення того, у чому полягає найгідніший людини сенс життя.

Уявлення про сенс життя складаються в процесі діяльності людей і залежать від їх соціального становища, змісту розв'язуваних проблем, способу життя, світорозуміння, конкретної історичної ситуації. У сприятливих умовах людина може бачити сенс свого життя в досягненні щастя і благополуччя; у ворожому середовищі існування, життя може втратити для неї свою цінність і сенс.

Питання про сенс життя люди ставили і ставлять досі, висуваючи конкуруючі між собою гіпотези, філософські, теологічні та релігійні пояснення. Отримані відповіді на ці питання формували науку. У даний момент наука в змозі відповісти з певною часткою достовірності на конкретні запитання на кшталт «Як саме...?», «За яких умов...?», «Що буде, якщо...?».Ненауково поставлені запитання, типу «У чому (що є) мета (сенс) життя?», «Навіщо мені жити?» залишаються в рамках тільки філософії і теології. Біологічні основи виникнення подібних питань досліджуються в психології. (Див. також Суїцид). Окремо можна помітити, що в рамках психології запитання «Яка мета життя людини взагалі?» може бути вивчене (і вивчається), оскільки психологія оперує поняттями «мета», «людина» і «життя».

18. Щастя---як—етична----категорія
Щастя можна розглядати і як своєрідний мотив діяльності, у цій своїй "іпостасі" воно первинне по відношенню до неї, програмує її. Як мотив щастя існує як щось, само собою зрозуміле, що не завжди усвідомлюваний фон діяльності, в тій чи іншій мірі (залежно від особистості та обставин її буття) визначає життєву стратегію, складним чином (іноді надзвичайно конфліктно) пронизує всю систему індивідуальних цінностей.
Що стосується імперативної характеристики щастя, то вона досить умовна. Прагнення до щастя - природне бажання, яке визначається природою людини; зовнішнє веління тут, по суті, відсутня, детермінація(якщо про неї можна вести мову) представлена ​​як самодетерминация.
Виділяючи ці три "образу" щастя, ми повинні віддавати собі звіт, що у своєму реальному, конкретному бутті щастя існує як складний "сплав" оцінки, веління, мотивації, який специфічно виражається мовою емоційно-психологічного апарату людини.
Щастя можна розглядати як складне взаємовідношення об'єктивного і суб'єктивного, яке має різні форми прояву. Будь-яке індивідуальне уявлення про щасливе життя, наскільки б своєрідним воно не було, не вільно від соціальних впливів, що накладають істотний відбиток на всю систему ціннісних орієнтацій особистості. Наявність соціальної, тобто об'єктивної по відношенню до індивіда, детермінаціїособистісних уявлень про щастя і їх практичної реалізації не означає, звичайно, фатальної зумовленості людської долі. Різні люди, як відомо, по-різному ведуть себе навіть у подібних соціальних умовах, проявляючи здатність (або нездатність) до підтримки своєї особистісної автономії, незалежності. (Активний, вольова людина здатна подолати навіть несприятливий для нього збіг обставин, слабкий ж навіть у відносно пристойних умовах знаходить підстави для нарікань на долю).

Вибір орієнтації в цьому питанні - справа добровільна, проте потрібно бути готовим прийняти наслідки свого вибору, а вони можуть виявитися досить сумними. Певною страховкою від майбутніх розчарувань може служити добре продумана "цільова ієрархія", що дозволяє створити сенс-життєву перспективу. Тим не менш, як би хитромудро не будували ми свою життєву стратегію, уникнути болісних переживань, горя і бід нам не дано.

14.Свобода та відповідальність

Свобода і відповідальність завжди виявляються в конкретній діяльності, коли людина, переслідуючи свої інтереси, здійснює вибір цілі і здійснює усвідомлене дію для її досягнення. Досягнуті при цьому цілі свідчать про рівень (кордонах) розвитку її свободи і відповідальності. Людина не має повну (абсолютної) свободою, а отже, і відповідальністю, який би силою духу, прагнень і бажань їх реалізувати, він не мав. Його свобода, а значить і відповідальність, завжди відносні, залежні, змінні і володіють певною мірою - межами можливостей їх здійснення. Міра (межі) свободи і відповідальності залежать, природно, від обєктивних умов життєдіяльності особистості, так само як і від неї самої, її цілей, які вона ставить перед собою і які втілює у своїй діяльності. Особистість не просто вибирає цілі з того, що їй пропонує суспільство, вона вибирає їх з позицій своїх можливостей реалізувати ці цілі саме в даних конкретних умовах своєї життєдіяльності. Звичайно, людина здатна робити вибір: змінити сферу діяльності, здобути освіту, завести сімю і т.д., але лише за умови реальних можливостей все це зробити. Реальні можливості особистості у виборі і діях, хоча і можуть бути гранично широкими, проте, не можуть бути безмежними. Це значить, що сама свобода внутрішньо суперечлива, невизначена, може відповідально фіксуватися особистістю тільки "тут-і-тепер", тобто ситуаційно. Індивід може зі знанням справи і відповідально робити вибір з безлічі самих різних варіантів і здійснити автономне дію тільки в рамках своєї конкретної діяльності і на її основі. Вихід людини за рамки ситуації своїй конкретній діяльності зобовязують його опанувати новим знанням справи, щоб діяти вільно. І так постійно. Виходить, що, як сказав одного разу Гете, "вільний перший крок, але ми раби другого". Інакше кажучи, людині весь час потрібно як би завойовувати свою свободу, ставлячи перед собою все нові і нові цілі. Проте зробити він це може, звичайно, тільки разом з іншими людьми, роблячи вільним і суспільство, в якому він живе, тому що не можна бути вільним для себе, будучи невільним від інших. Таке невпинний рух до свободи, відповідальності, їх постійне досягнення у життєдіяльності людини сприяють реалізації його особистісного потенціалу.

12. категорії добра і зла як абсолютні координати моралі

«Добро» є одним із найзагальніших понять моралі й категорією етики. Розуміння, спосіб тлумачення, аргументації природи й сутності добра і зла істотно впливають на визначення інших категорій етики і на всю етичну концепцію, оскільки ці категорії основні фундаментальні. У них найповніше виявляється спе­цифіка моралі, бо саме за допомогою категорій «доб­ро» і «зло» виділяється, окреслюється моральний фе­номен, тобто моральний аспект діяльності, людської свідомості, поведінки, взаємин людей, їх ставлення до природи.

Зміст категорії «добро» іноді ототожнюють із сутніс­тю моралі взагалі, хоча більшість учених розглядали доб­ро як морально-позитивне начало, зло — як морально-негативне, а саму етику — як учення про добро і зло. Добро — найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному взаємозв'язку з ідеалом суспільс­тва і особистості.

Людині постійно доводиться вдаватися до категорій „добро” і „зло”, оскільки без співвіднесення з ними джерелом і критерієм моральних вимог не може бути ні її свідомість, ні громадська думка. Щоб спромогтися на здійснення добра, необхідно знати, чим воно є насправді. В іншому разі будь-які намагання зробити це, будуть лише механічною дією. В історії уявлення про добро і зло призводили до трагічних наслідків (хрестові походи, інквизиція, фашизм).

15. Честь та гідність

Категорією «гідність» в етиці прийнято позначати об'єк­тивну цінність особистості, її соціальну значимість як відпо­відну, адекватну з людською сутністю, тобто ту якість, за якої людина чинить так, як належність її сутності і призначенню, як повинна чинити саме людина. У широкому сенсі слово «гідність» означає цінність людини для інших людей, для су­спільства незалежно від її соціального стану, професії, націо­нальності. Гідність у вузькому сенсі — це оцінка людиною се­бе як моральної особистості, що значима для оточення, для суспільства. У даному випадку ми маємо справу з позитивним оціночно-емоційним ставленням до себе у формі свідомості і почуття власної гідності. Повага до самого себе, чи почуття власної гідності — це те, що більш за все підносить людину.

Почуття гідності успішно розвивається і функціонує на ос­нові усвідомленого ставлення до себе як до суб'єкта моральної діяльності, розуміння своїх обов'язків і прав людини і грома­дянина. Це почуття укріплюється, якщо індивід усвідомлює і переживає те, що вільно і повно може виявити свої здібності і можливості, реалізувати свою активність і творчість. Тобто почуття власної гідності виступає у вигляді синтетичної само­оцінки моральних якостей в їх системній єдності.

Поняття гідності настільки тісно взаємопов'язане з понят­тям честі, що іноді досить складно чітко визначити відміннос­ті в їх змісті. Честь і гідність — показники моральної цінності людини. За допомогою них визначається моральність і окре­мої людини, і колективу, і навіть суспільства. Але між цими поняттями існує різниця, яка полягає в тому, що гідність — це моральне ставлення до самого себе, внутрішнє визнання, самоповага, а честь означає зовнішнє визнання, оцінку дій, ді­яльності особистості з боку інших.

19. Основні поняття про етикет

Етикет — слово французького походження, що означає манеру поводження

Розрізняють 5 видів етикету, основними з яких є:

1.придворний етикет — суворо регламентований порядок і форми поводження, встановлені при дворах монархів:

2.дипломатичний етикет — правила поведінки дипломатів й інших офіційних осіб при контактах один з одним на різних дипломатичних прийомах, візитах, переговорах;

3.військовий етикет — звід загальноприйнятих в армії правил, норм і манер поводження військовослужбовців у всіх сферах їхньої діяльності;

4.загальногромадянський етикет — сукупність правил, традицій та умовностей, що дотримуються громадянами при спілкуванні один з одним.

5.діловий етикет.

Тактовна й вихована людина поводиться відповідно до норм етикету не тільки на роботі та офіційних церемоніях, але й удома Натомість зустрічаються такі люди, які на роботі, зі знайомими і друзями ввічливі, запобігливі, а вдома ж із близькими не церемоняться, грубі й нетактовні Це свідчить про невисоку куль-гуру людини і погане виховання. Справжня ввічливість, в основі якої лежить доброзичливість, обумовлюється почуттям міри й такту, яке підказує, що можна, а чого не можна робити за тих чи інших обставин.

Сучасний етикет регламентує поводження людей у побуті, на службі, у громадських місцях і на вулиці, у гостях і на різних офіційних заходах — прийомах, церемоніях, переговорах

Отже, етикет — дуже велика й важлива частина загальнолюдської культури, моральності, моралі, вироблених усіма народами протягом багатьох століть життя.

20.Зовнішня обстановка кабінету

21. одяг і зовнішній вигляд ділової людини

Зовнішній вигляд відображає особистість, відображає сутність та внутрішній світ людини, зі всіма її звичками і нахилами. Культура одягу має не менше значення ніж культура поведінки. В одязі потрібно враховувати колір, лінію, фактуру і стиль.

22. правила привітання

Першими вітають молодші старших, чоловіки - жінок, жінка вітає чоловіка, який набагато старший за неї. Винятки з цього правила: якщо ввійшов до кімнати, будь-то чоловік або жінка, першим вітається з присутніми.

У випадку, коли в кімнаті кілька людей, вітаються спочатку з господинею будинку, потім з іншими жінками, потім - з господарем будинку і чоловіками.

Вітаючись з чоловіком, жінка повинна першою подати руку. Якщо вона обмежується поклоном - чоловікові не слід подавати їй руку. Те саме - між старшими та молодшими чоловіками.

Чоловік завжди встає (за винятком дуже літніх і хворих, яким важко підніматися), вітаючись і з жінками, і з чоловіками. Жінка, вітаючись з чоловіком, не встає. Чоловік, вітаючись із жінкою, встає.

Винятки: господиня дому, приймаючи гостей, завжди встає, вітаючись з ними; у службовій обстановці чоловік може не вставати, вітаючи жінку. Жінки також встають, вітаючись з дуже літніми чоловіками.

Привітавшись зі своїм ровесником, чоловік може сісти. Якщо ж він вітається з більш літнім чоловіком або з жінкою, то він може сісти лише після того, як сядуть вони, або з їх дозволу. Якщо господиня дому пропонує сісти, а сама продовжує стояти - сідати не слід.

Вітаючи даму, чоловік може п оцілувати їй руку. Однак, робити це можна тільки в приміщенні!

Не прийнято вітатися через поріг, через стіл, через будь-яку перегородку.

Дата добавления: 2015-05-26