Суспільний лад Київської Русі

Формування державності у східних слов'ян.

Відомо, що давні культури автохтонного походження заселяли землі України ще в IV тис. до н. е. У I-II ст. н. е. відбувається перша культурно-етнічна консолідація слов’ян. В IV ст. предки українців рушили на південь. Навіть могутня Візантія не могла затримати «незліченні» слов’янські полчища.

Ранні слов’яни на початку нової ери жили первісною сусідською общиною. Це був досить монолітний соціальний організм.

У IV-V ст. у слов’ян виникають міцні племінні союзи, які можна вважати зачатками державності. Найвідомішим в історії є Антський племінний союз або Держава антів (IV-VII ст.). В господарстві широко застосовувалася праця рабів. Існувала работоргівля. Військовим успіхам антів сприяла чітка общинна організація суспільства. Характерними рисами й елементами звичаєвого права українських племен було те, що правила й норми язичницької релігії, яка панувала в світі до появи монотеїзму на початку нашої ери були невід’ємні від правових норм. У звичаєвому праві закріплювалася панівна роль чоловіка в сімейних і суспільних відносинах. В VII ст. антський племінний союз розпався.

Відомі й інші спроби створення держави. Так, у VI ст. виникла держава волинян, до якої ввійшли племена дулібів. Але держава волинян, як і держава антів, загинула після навали аварів. Дуліби були одним з найраніших племінних об’єднань східних слов’ян. Вже в часи візантійського імператора Іраклія (610-641). За даними літописів, у східних слов’ян перед утворенням Київської Русі існувало 14 великих племінних об’єднань, половина з яких пов’язана з територією України.

Особливу роль серед них відіграли поляни. Головним центром полян, які розселилися в середньому По­дніпров’ї, був Київ. Поляни першими серед населення східнослов’янських земель стали називатися русами, сформувавши ядро Київської держави. Протягом VI-VIII ст. у східних слов’ян відбувається інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворюються перші територіально-політичні об’єднання-зародки держав. Сільська громада поступово ставала основною організаційною формою східнослов’янського суспільства. Вона об’єднувала людей не лише за родинними зв’язками, а й за територіально-господарським принципом.

Все населення Київської Русі поділялося на три категорії: вільні, невільні та напіввільні люди. Серед вільного населення існувала також своя ієрархія: князі, дружинники, бояри, міський патріціат, священики, мешканці міст, дрібне духовництво й смерди.

Князь та його дружина стояли на чолі соціальної ієрархії. Найбільшим феодалом був великий князь. У князівській дружині становище дружинників також було неоднаковим. Існував поділ на «дружину старшу» - бояри «більші», «старійші», бояри «думаючі» і на «дружину молодшу» - бояри менші. Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від Великого князя київського, який відносно них був сюзереном. Самі вони, в свою чергу, мали дружинників, які від князів одержували землю в умовне володіння. Така система називалася системою сюзеренітету-васалітету.

Верхівка духовенства - чорне (ченці) і біле (церковники) - також належала до феодалів, а дрібне духовенство складало середню ланку вільних людей.

Купці-іноземці називалися «гостями» і мали інший правовий статус. «Гості» користувалися деякими привілеями. Наприклад, недоторканність особи. Гостинними дворами, де зупинялися іноземні купці, опікувалася церква.

Решта населення міст складала середню групу вільних людей. Сюди входили так звані «чорні гродські» люди, ремісники, майстри. Вони були юридично вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично залежали від феодальної верхівки.

Нижчу групу вільного населення становили селяни-смерди. Вони мали право бути власниками особистого майна, обробляли землю власною працею. Проте майнові права смерда були обмежені. Коли смерд вмирав і в нього не залишалося серед спадкоєм­ців синів, його майно переходило до феодала.

Напіввільні люди в Київській Русі називалися закупами. Закупи - це смерди, які з різних причин тимчасово втрачали свою особисту волю, але могли знову її здобути.

Невільні люди в історичних джерелах називалися челяддю і холопами. Челядь - це, як правило, раби з полонених. Холопи - це раби-соплемінники. Слід зазначити, що в Київській Русі фактично кожне залежне відношення могло бути джерелом рабства: полон на війні, шлюб з невільними, народження від невільних, продаж себе у рабство при свідках, злочин тощо.

Державний лад Київської Русі.

За формою правління Київська Русь склалася як ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв Великий князь. Великі князі зосереджували законодавчу й виконавчу владу, мали судові функції. Порядок успадкування престолу в Київській Русі не регулювався нормами права.

Функції Великого князя: організація військової дружини і військових походів; організація охорони кордонів держави; зовнішні стосунки з іншими державами; укладання міжнародних угод; законодавчі функції; керування адміністрацією і князівським судом. Князь збирав також податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи, мав вплив на справи церкви.

В період феодальної роздробленості особливе значення в системі князівської влади мали князівські з’їзди, де з тих або тих питань князі складали поміж собою відповідні їхнім інтересам договори.

Органом влади в Київській Русі була боярська Дума. Це рада князів з боярами. Завданням боярської Думи було приймати рішення з питань, що торкалися державного управління.

Верховним народним органом, який вирішував з давніх-давен долю народу і зберігся з часів родоплемінного ладу, було віче. В основу взаємовідносин між народом та князем покладався договір - ряд, який укладало з князем віче. Основною вимогою віча князеві було - «не ображати народу».

Найближчими помічниками князя були призначені ним урядовці - тиуни. Тиуни виконували різні доручення князя, а також керували господарством, мали судові функції.

Для бояр обов’язкової, примусової служби в Київській Русі не було. Кожен боярин, дружинник, кожна службова людина мали право по своїй волі покинути службу.

На місцях центральне управління представляли посадники. Делегуючи посадникам широкі права, київські князі одночасно встановлювали й певні обмеження. Так, посадники не мали права власності на землю, яка надавалася їм великими князями за службу в користування.

Дата добавления: 2015-05-26