Кримінальне право за Литовськими статутами

Цивільне право за Литовськими статутами.

Повну правоздатність мали держава, церква, монастирі і феодали. Їх інтереси реально захищалися не лише нормами цивільного, а й кримінального права. Вони могли вільно без обмежень розпоряджатися своїм майном, укладати усі цивільно-правові угоди. Цивільною правоздатністю була наділена дрібна шляхта.

Литовські статути визначали вік, з якого людина визнавалася повнолітньою: осіб чоловічої статі – з 18 років; осіб жіночої статі – за другим Литовським статутом з 15 років, а за третім – з 13 років. Особи, які не були здатні розуміти значення своїх дій і керуватися ними, позбавлялися цивільно-правової дієздатності. Їх права захищали представники, якими були батьки, близькі родичі та опікуни.

Відповідно до Литовських статутів суб’єктами права власності могли виступати держава, церква, громада, рід, сім’я та фізична особа. До об’єктів права власності належали маєтки, землі, замки,ліси, пущі, невільні люди, будівлі, доми, ріки, озера, села, знаряддя виробництва тощо.

Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого.

За вмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася т. зв. головщина, також ін. видатки, пов'язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 - які не досягли 14 років, а починаючи з 1580-не досягли 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть.

Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню.

Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецидиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців.

Дата добавления: 2015-05-26