Особливості Столипінської аграрної реформи в Україні

Адміністративне законодавство 1905-1906 років та його характеристика.

Основні закони Російської імперії 1906р. і зміни в державному правлінні.

1905 року після поразки російського царизму в військових операціях проти Японії в Росії вибухнула буржуазно-демократична революція. В умовах наростання тиску цар Микола II погодився на поступки для населення. Кульмінаційним моментом став знаменитий Маніфест 17 жовтня, за яким цар дарував усім підданим громадянські права і свободи - совісті, віросповідання, політичний плюралізм тощо. Це була свого роду Конституція, дарована царем своєму народові. Почали з’являтися різні партії, які мали протилежні цілі: «ліві» партії ставились вороже до урядових заходів, були також «праві» і «помірковані». Вже 11 грудня 1905 р. до Маніфесту було внесене уточнення з приводу виборних прав кожної верстви населення - так званий «Закон про вибори».

1906 року революційний рух почав спадати. В цих умовах 23 лютого 1906 р. вийшло нове «Положення про Державну Думу» і «Положення про Державну Раду» від 23 лютого 1906 р., за якими встановлювався двопалатний парламент. Так, Державна Рада, яка існувала раніше, ставала Вищою Палатою. Половина її членів обиралася, а друга половина - призначалася урядом. Ниж­чою палатою була Державна Дума.

В законодавчому процесі затверджувався такий порядок: кожне питання або закон обговорювалися спершу в Думі, потім відбувалася апробація прийнятого рішення в Раді, але юридичної сили рішення набувало з моменту його ратифікації царем.

26 квітня 1906 р. з’явився новий нормативний акт - «Головні закони Російської імперії», який закріплював такий порядок: най­вище управління належить цареві, а законодавча влада - двом палатам: Державній Раді і Державній Думі.

На виборах до Першої Державної Думи виборці поділялися на чотири курії: землевласників-поміщиків, міського населення, селян, робітників. Курії мали неоднакову кількість голосів: найбільшу кількість мали поміщики (1 голос помі­щика = 45 голосам робітників). Селяни ж дістали достатньо багато місць, бо уряд традиційно вважав їх консервативними. Головою Першої Державної Думи було обрано професора Московського університету, кадета за поглядами С. Муромцева. Від України було обрано 102 депутати: 24 поміщика, 42 селян, 26 жителів міст, 10 робітників.

Столипінська реформа безпосередньо пов'язана з революційними подіями 1905 року та невдачами царського уряду задовільно вирішити аграрне питання. Основними законодавчими актами був указ від 9(22) листопада 1906 року «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14(27) червня 1910 року. За цими законами скасувалися обов'язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення землі в одному масиві, до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі. Останнім актом Столипінської реформи був закон 29. травня. 1911 про землеустрій, який встановлював порядок праці землевпорядних комісій.

Протягом 1907 - 1910 років по всій Російській Імперії виділилися з общини близько 2,5 млн. дворів (26% всіх общинників) з 16,9 млн. десятин землі (15% всього общинного землеволодіння). В Україні процес виходу з громад пішов ще далі, при чому він був нерівномірний, бо общини майже не було на Правобережжі й Полтавщині, натомість вона була панівна у степу й на Харківщині. У наслідок Столипінської реформи близько 1/4 дворів в Україні, що входили до земельних громад, вийшли з них: у Степу 42%, на Лівобережжі 16,5%, на Правобережжі 48%. Разом з тим на Правобережній Україні і на Полтавщині майже вся земля, якою користувалось селянство, перейшла у приватну власність. З 1907 по 1911 в Україні вийшли на відруби і хутори 225 500 господарів, які володіли 1,8 млн. десятин землі. Найінтенсивніше зростали хутірські і відрубні господарства у степових губерніях і на Волині. Провадилося землевпорядкування: до 1916 року землевпорядні комісії впорядкували у 9 українських губерніях близько 0,5 млн господарств з 3,7 млн десятин.

у руках селянства опинилося 65% всієї землі, проте на Україні далі панувало аграрне перенаселення. 32% селян не мали землі або мали до 1 десятини, 38% господарств мали 1 - 4 десятини, 19% - 4 - 9, ледве 11% - більше (станом на 1917 рік). Бідняки (частково і середняки) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну і не могли одержати кредиту за посередництвом Сел. Банку. Частина їх продавала землю багатим селянам, а самі еміґрували до Азійської Росії.

Реформа спричинила ще більшу соціальну диференціацію селянства: збільшення найдрібніших і великих сел. господарств і зменшення середніх, власники яких продавали землю заможнішим і самі виїздили за Урал або до міст. Невирішена аграрна проблема була однією з причин революції 1917 року.

Дата добавления: 2015-05-26