Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Особливості української культури ХХ ст




Лекція 8 – 9

 

План

1. Головні тенденції та періодизація розвитку української культури ХХ ст.

2. Культура і духовне життя в Україні у 17 – 20-х рр. ХХ ст.

3. «Розстріляне Відродження» 30-х років ХХ ст. та його трагічні наслідки для української культури.

4. Культурна ситуація на західноукраїнських землях.

5. Політична та культурно-просвітницька діяльність шістдесятників.

6. Творчість діячів української культури в еміграції.

 

1. Історія української культури ХХ ст. – складний і суперечливий час – це шостий період розвитку етнокультури українців. Культура України XX ст. – це свідчення незламного духу народу, який постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам’яті, мистецьких надбань минулих часів. По­чаток століття був періодом, коли закладалися головні, фундаментальні за­сади, з яких виходив розвиток культури України у подальші часи. Бурхливе століття накла­ло свій відбиток на розвиток української культури. Високі злети чередувалися з падіннями, українська культура виходила на високу орбіту світової культури і одночасно зазнавала нечуваних утисків тоталітарної системи.

Цей новітній період розвитку української культури можна поділити на кілька етапів:

– коротка доба відновлення україн­ської державності (1917–1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української на­ціональної культури, але поступ культури відбувався в період гост­рого військово-політичного проти­стояння, громадянської війни та іно­земної військової інтервенції;

– радянський етап (1921–1991 рр.), який охоплює і добу злету 20-х років покоління «розстріляного відро­дження», яке вже в 30-ті роки зазна­ло тотальних репресій не тільки про­ти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу «відли­ги» з рухом так званих шістдесятни­ків, і період подальшої русифікації та утисків української культури;

– етап розбудови незалежної України і відродження національної куль­тури, який розпочався нещодавно і триває.

 

2. Національна революція в Україні призвела до колосального злету національного самоусвідомлення народу, духовного піднесення її інтелігенції, посіяла надії на краще майбутнє, відновлення української державності, розквіт української культури.

Українські уряди, які виникли в цей час (УНР, Гетьманської Держави, УНР-Директорії), послідовно провадять політику українізації, яка полягала у підтримці української мови, розвитку української середньої та вищої освіти, книгодрукування, наукових закладів, музейних установ, бібліотек, мистецьких об’єднань тощо.

Але малий строк діяльності цих урядів та брак коштів не дали відновити загублені традиції та створити міцну основу для культурного розвитку нації.

За 4 місяці своєї влади (28 листопада 1917 – 29 квітня 1918 рр.) в умовах жорстокої політичної та військової боротьби Центральна Рада спромоглася лише створити українське Міністерство освіти (міністр В. Прокопович), яке склало плани українізації школи, нові навчальні плани для них, проекти створення українського університету в Кам’янці-Подільському, народних університетів у Києві, Харкові та Одесі, Педагогічної академії в Києві. Деякі з цих проектів почали втілюватися в життя.

Відбувалася українізація вищої школи. У вузах запроваджувалася змішана мова викладання, були створені українознавчі кафедри.

Створено перші українські гімназії, відкрито українські видавництва, видано майже 700 назв українських книжок, виходило 63 українських періодичних видання. Українізація державних установ та школи зустріла відчайдушну протидію старого чиновництва, викладачів гімназій та вузів, деяких батьків, обіжники міністерства викликали саркастичні відповіді провінційних установ. Це також затримало реалізацію планів уряду та міністерства. Але саме в цей час було закладено підвалини подальших успіхів у галузі культури Гетьманського уряду, а також, зрештою, основні засади радянської українізації.

Керівництво Української Центральної Ради усвідомлювало необхідність охорони пам’яток старовини і мистецтва. Продовжували існувати старі та відкри­валися нові краєзнавчі та історичні музеї, працювали Київське товариство охорони пам’яток старовини і мистецтва, Одеське товариство історії і старожитностей.

З українською пов’язане велике відродження просвіт на Наддніпрянщині. «Просвіти» можна вважати ядром національно-культурного відродження в провінції. Вони відкривали хати-читальні, бібліотеки, народні будинки, мали свої театральні трупи, хорові колективи, оркестри, видавництва.

5 грудня 1917 р. було засновано Українську академію мистецтв (згодом Художній інститут), що давала вищу художню освіту. Першим ректором академії став Ф. Кричевський, професорами були українські художники М. Бойчук, В. Кричевський, Г. Нарбут, О. Мурашко та інші.

За сім із половиною місяців гетьманської влади (29 квітня – 14 грудня), власне, була далі продовжена культурницька політика Центральної Ради. Восени 1918 р. в Україні вже було 150 українських гімназій, у жовтні відкрито українські університети у Києві та Кам’янці-Подільському, покладено початок створенню Державного українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Української національної бібліотеки, Українського театру драми та опери, Державної капели під керівництвом О. Кошиця, Українського державного симфонічного ансамблю під керівництвом композитора та диригента О. Горілого (Горелова).

24 листопада 1918 р. було відкрито Українську академію наук. Її попередницею було НТШ у Львові (1973–1893 рр.). Першим президентом академії був призначений В. Вернадський. Створено 3 відділки академії: фізико-математичний, соціально-економічний та історико-філологічний.

Події громадянської війни в Україні не сприяли розвиткові культури, спричинили до припинення функціонування багатьох культурно-освітніх закладів, які потім були відновлені радянською владою.

Культурно-просвітницька робота, започаткована гетьманським урядом, продовжувалась і в перші роки радянської влади, але під іншими ідеологічними гаслами і з орієнтацією на інші суспільно-духовні цінності (політика «коренізації», кампанія з ліквідації неписемності населення, наукові дослідження, що зосередилися в Всеукраїнській академії наук (ВУАН).

Оскільки основна маса населення, перш за все сільська, не прийняла нової влади і чинила їй спротив, перед останньою постало завдання привернути широкий загал на свій бік.

Це завдання більшовики спробували здійснити за допомогою політики коренізації. Суть її полягала в залученні до управління державою представників корінної національності й створення умов для розвитку культур корінних націй. Вона почала проводитися з 1923 р. і в Україні отримала назву українізації.

Українізація сприяла великим зрушенням у галузі української культури: організовувалися українські освітні й культурні заклади, видавалися українською мовою література й преса.

Освіта й виховання переводилися виключно на комуністичні рейки, література та преса пропагувала здебільшого інтернаціоналізм та комунізм, з класики відбиралися насамперед революційні демократи та народники. Та незважаючи на свою суперечливість, українізація стала фундаментом подальшого розвитку українського національного відродження.

Національне відродження охопило різні сфери життя, у тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво.

Наука. Українську науку на світовий рівень вивели природознавець Володимир Вернадський, Євген Патон (1870–1953), який запропонував принципово нові методи електрозварювання.

Особливі заслуги у розвитку медичної науки мали такі українські вчені із світовим ім’ям, як мікробіолог і епідеміолог Дмитро Заболотний, гігієніст і епідеміолог Овксентій Корчак-Чепурківський, патофізіолог Олександр Богомолець. Заслуженим авторитетом користувалися терапевтичні школи Миколи Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія) і Феофіла Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа Володимира Філатова.

Серед гуманітарних підрозділів Академії наук активну діяльність розгорнула історична секція, яку очолив Михайло Грушевський, який у 1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції. Автор 10-томної монографії «Історія України-Русі».

Література. До 1932 р. існували умови до розвитку в Україні (як і загалом у СРСР) різних літературних напрямків.

Представниками символізму в Україні були О. Олесь, М. Вороний, Г. Чупринка, О. Кобилянська, Д. Загул, Я. Савченко, М. Терещенко, П. Тичина, В. Ярошенко, які організували групу «Музагет» (1919 р.). Їх теоретичні засади – світ непізнаванний і відображати його можна лише приблизно, символічно.

Продовжували творити представники футуризму (з латинської «майбутнє»). Вони проповідували мистецтво майбутнього в незвичайних проявах, аж до створення своєрідної мови і слів, таким чином відкидаючи традиційну літературу і пропагуючи модернізацію її змісту й форми. Представники – М. Семенко, Г. Шкурупій, М. Ірчан, М. Терещенко, М. Бажан, Ю. Яновський. Вони створили групу «Аспандут» – Асоціація панфутуристів.

З’явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури», яка відповідала б «пролетарській психіці». В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М. Хвильовий, В. Сосюра), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого – підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови, виступали проти насильної русифікації.

Опонентами пролеткультівців стали так звані неокласики. Вони орієнтувалися на класичні зразки світової літератури. Представники – М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бурггардт (Юрій Клен).

Різноманітні літературні напрямки сприяли оформленню певних літературних об’єднань. Серед них набільш авторитетними були Спілка пролетарських письменників «Гарт» і Спілка селянських письменників «Плуг».

Учасники Спілки пролетарських письменників «Гарт», серед яких були В. Сосюра, І. Кулик, М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик «Гарту» – В. Блакитний говорив про створення «комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової». Лідери «Гарту», виходячи а того, що культура – явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об’єднувати діячів музики, театру, живопису.

Після розпаду «Гарту» (що стався в 1925 р. у зв’язку зі смертю його організатора Василя Блакитного) Микола Хвильовий засновує Вільну академію пролетарської культури (ВАПЛІТ) як альтернативу масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Члени ВАПЛІТЕ – М. Яловий, А. Любченко, М. Куліш, М. Бажан, І. Дніпровський, О. Досвітній, Г. Епік, М. Йогансен, І. Сенченко, О. Копиленко, П. Панч, Ю. Смолич, П. Тичина, Ю. Яновський. Вони наполягали на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви». У 1926 р. діяльність ВАПЛІТЕ піддана партійній критиці. М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній виключені з ВАПЛІТЕ. Був підданий критиці роман М. Хвильового «Вальдшнепи», частина журналу «Вапліте» з продовженням роману конфіскована в типографії. В 1928 році організація самоліквідована.

«Плуг» – спілка селянських письменників (А. Головко, П. Панч). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції.

У першій половині 20-х років ХХ ст. з’являється «теорія боротьби двох культур» (української і російської), яку активно відстоював один із лідерів комуністичної партії України Д. Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонною селянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів – російського й українського, озброюючи кожний із них ідеєю боротьби до повної перемоги «своєї» культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.

У 1927 році в Україні для протиставлення недержавним літературним об’єднанням й більшовицького керівництва літературним процесом була створена офіційна Всеукраїнська спілка пролетарських письменників.

Українізація дала поштовх для активізації мистецького життя, в тому числі мистецтва театру і кіно.

Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Невипадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п’єси видатного драматурга М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло».

Великих успіхів було досягнуто в кіномистецтві. З 1922 року почалося ви­робництво художніх фільмів, більшість яких було присвячено подіям грома­дянської війни. Найбільш вдалим серед історичних фільмів був «Тарас Трясило» режисера П. Чардиніна (1927 р.).

Переломний етап у розвитку укра­їнського радянського кіномистецтва пов’язаний з творчістю О. Довженка, який в 1926 році працював кінорежисером на Одеській кіностудії. В історії укра­їнського та світового кіномистецтва по­чесне місце посідають його фільми «Сумка дипкур’єра», «Звенигора» (1928 р.), «Арсенал» (1929 р.), «Земля» (1930 р.).

У 1958 р. на всесвітній виставці в Брюсселі його фільм «Земля» включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф».

Пер­шим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка «Симфонія Дон­басу» Д. Вертова (1930 р.), а серед ху­дожніх – «Фронт» О. Соловйова (1931 р.). Талановитим українським режисером став і видатний скульптор І. Кавалерідзе, що спробував себе у кіно наприкінці 20-х років ХХ ст.

Мистецтво. Український живопис 1920-х років представлений різними течіями й напрямками. Поряд із представниками традиційного реалізму працювали прихильники футуризму, формалізму (надання переваги форми над змістом).

У живописі найбільш відомими були полотна К. Костанді, Ф. Кричевського, С. Мурашко, М. Самокиша. Г. Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали «Мистецтва», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І. Трут, О. Монастирський, І. Курплас.

Київський художній інститут став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається Казимир Малевич – основоположник такого модерністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. У 20-х роках ХХ ст., крім Української академії мистецтв, в Харкові і Одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв.

М. Бойчук був творцем тогочасного іконописного стилю у живопису – поєднання впливів візантійського мистецтва та інших монументальних стилів раннього ренесансу з елементами українського національного орнаменту, мозаїки та фрески, іконопису та портретного живопису ХVІІ–ХVІІІ ст. Майже всі «бойчукісти» були репресовані, а їх численні монументально-декоративні роботи та фрески знищені (розписи Луцьких казарм у Києві 1919 р., оформлення українського павільйону на І Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві у 1923 р., фрескові розписи Київського художнього Інституту, монументальні фрески інтер’єрів Першого селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі, Одеського Дому преси та ін.).

У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам’ятники В. Леніну на шкоду відтворенню в скульптурі постатей видатних представників української нації. Щоправда, винятком став образ всенародно шанованого Тараса Шевченка. Найвідоміші його пам’ятники у Харкові, Києві й Каневі створив Матвій Манізер. У Донбасі в Святогорську пам’ятник Артему (Федору Сергєєву) виконаний Іваном Кавалерідзе в стилі кубізму.

У руслі розвитку світової архітектури збагачувалося українське архітектурне мистецтво. Українське бароко поступово витісняється, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще зводяться. Прикладом може служити будівля Сільськогосподарської академії у Києві.

Поширення набули нові архітектурні стилі, зокрема, два близькі – раціоналізм і конструктивізм. Вони мали багато спільних рис, оскільки обстоювали раціональну доцільність, економність, лаконізм у засобах виразу, засвоєння досягнень науки і техніки. До цих стилів відносять головпоштамт і комплекс адміністративних будівель («Держпром») у Харкові.

 

3. Утвердження тоталітарного режиму на початку 1930-х рр. мало негативні наслідки стосовно української культури. Не лише згортається політика українізації, але й починається винищення української творчої еліти. Розпочалася чорна доба «розстріляного відродження», кульмінацією якої став страхітливий голодомор 1932–1933 pp.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920–30-х рр. За це десятиліття (1921–1931 рр.) українська культура спромоглася надолужити відставання в багатьох галузях культури, викликане двохсотрічним пануванням царської Росії й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема. Так, на 1 жовтня 1925 року в Україні налічувалося близько 5000 письменників.

Комуністичний терор 30-х років ХХ ст., що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років ХХ ст., зупинив на злеті, перервав, відсунув у часі на десятиліття розвиток української культури, літератури, розвиток української нації як цілісного організму. Значна частина української інтелігенції, молодих талановитих письменників, поетів, діячів культури, науки та мистецтва загинула в сталінських тюрмах і концтаборах.

Про масштаби репресій свідчать такі факти: було репресовано 238 українських письменників і 62 українських вчених мовознавців (із 85). Лише наркомат освіти, який очолив проведення в життя політики українізації, «очистили» від 2 тисяч співробітників.

У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР, Головні обвинувачення були висунуті проти віце-президента Всеукраїнської академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада, також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.

Загалом в один день за рішенням несудових органів було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції – цвіту української нації.

Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням у участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів.

Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника – старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933 р. напередодні арешту М. Скрипник застрелився.

На межі 1920–1930-х рр. була заборонена Українська автокефальна церква, створена на хвилі національного революційного піднесення. Після Другої світової війни така ж доля спіткала й греко-католицьку церкву. Усього ж в міжвоєнний період зруйновано 8 тисяч церковних споруд, тобто більше половини усіх храмів.

Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдали нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село – носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.

Для культури це мало трагічні наслідки, оскільки вона була поставлена під суворий партійний контроль. Для його полегшення створені, крім Спілки письменників, Спілки композиторів, художників, архітекторів. Влада призупиняла всі творчі пошуки. «Соціалістичний реалізм» (сам термін виник у 1932 р.) проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики.

У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став радянський (сталінський) псевдокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві (1935–1936 рр.).

Отже, внаслідок національної революції 1917–1920 рр., за діяльності українських національних урядів розпочався новий етап національного відродження в Україні. Він продовжився і за перше десятиліття радянської влади і проявився в усіх галузях національної культури. Однак з початку 30-х років ХХ ст. розпочалися жорстокі репресії проти української інтелігенції. Національне відродження перетворилося в «Розстріляне Відродження».

 

4. Зовсім інша ситуація склалася після кінця громадянської війни у Західній Україні. Значна частина західноукраїн­ських земель після громадянської війни увійшла до складу Польщі. Українці на території цієї держави зазнали дискри­мінації й у сфері мови та освіти.

У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «українці» і «український», замість них запрова­джувалися терміни «русин» і «русь­кий». У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Більшість українських шкіл було перетворено в двомовні («утраквістичні») з перевагою польської мови.

Полонізу­валися й вищі навчальні заклади. Укра­їнці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921–1925 рр.). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студен­тів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних українських уста­нов, а часом і в помешканнях профе­сорів. Ряд закордонних університетів визнали Український університет у Львові рівноправним із західноєвропей­ськими і зарахували студентам роки навчання в ньому. Водночас існувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань та­ємні університет і політехніка вимушені були припинити свою діяльність.

Головним осередком української куль­тури залишалося наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) у Львові. У ньому працювало понад 200 науковців. Вони підтримували тісний зв’язок із ВУАН.

5. Смерть Сталіна (1953 р.) та розвінчання культу його особи поклали початок новому етапу в культурному розвитку всіх народів СРСР, який отримав назву «відлиги». Розпочався новий виток опозиційного руху в Україні, внутрішніми передумовами якого були утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація українського населення (з кінця 50-х рр. ХХ ст. російська мова була обов’язковою для навчання, а українська вивчалася лише за бажанням). У 1958 році була прийнята партійна постанова «Про зміцнення зв’язку школи з життям», яка фактично проголосила політику «злиття націй» і русифікації. Цю інтернаціоналістичну кому­ністичну ідею підтримували партійні функціонери в Україні. Політиці русифікації організується спротив у легальній та нелегальній площинах.

Національно-культурну боротьбу з кінця 50-х рр. ХХ ст. продовжила молода генерація так званих «шістдесятників» –українських інтелектуалів, насамперед письменників і поетів, які своєю творчістю прагнули відродити справжні вартості української радянсь­кої культури, вірили у можливість демократичного реформування радянської системи.

Осередком духовного становлення багатьох «шістдесятників» був київський Клуб творчої молоді «Сучасник». Його виникнення припадає на 1959 р. Президентом клубу став Лесь Танюк – студент режисерського факультету театрального інституту. За ініціативою художниці Алли Горської до них прилучилася велика група живописців. Клуб допомагав молоді наблизитися до народних витоків художнього слова, поезії, театру, малярства, музики, став творчою лабораторією молодих представників української культури. Поїздки по Україні, шевченківські вечори, знайомство із спадщиною «розстріляного українського Відродження» сформували світогляд незалежних духом митців.

Під безпосереднім впливом київського Клуб творчої молоді під назвою «Пролісок» постав у Львові. Його президентом обрали Михайла Косіва. Подібні клуби з’явилися у Дніпропетровську, Одесі та інших містах.

«Шістдесятників» репрезентували – поети Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Сингаївський, Віталій Коротич, Василь Стус, літературознавці і критики Іван Дзюба та Іван Світличний, письменники Євген Гуцало, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Микола Руденко, публіцисти Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, художники Панас Заливаха та Алла Горська, твори яких виходили далеко за рамки соціалістичного реалізму, підносячи українську літературу та мистецтво на шаблі світової культури.

У зв’язку з реабілітацією жертв сталінських репресій повернулися з таборів та заслання 25 письменників: Зінаїда Тулуб, авторка засудженого історичного роману «Людолови», відомий літературознавець Євген Шабліовський, автор нарисів з історії української літератури, письменники Борис Антоненко-Давидович, Наталя Забіла, Олександр Ковінька, Василь Мисик, Іван Багмут та ін. Посмертно були реабілітовані й повернуті в літературу та мистецтво письменники, художники, актори «розстріляного відродження», розпочалося друкування їхніх творів, з’являються наукові дослідження їх творчості.

У 1962 р. з’являється стаття І. Дзюби «Перший розум наш», присвячена викриттю прислужницької ролі тієї частини української інтелігенції, яка в ім’я корисливих благ зреклася власного народу. На конференції з питань культури української мови у Київському університеті (лютий 1963 р.) «шістдесятники» вимагали визнання української мови урядовою мовою УРСР. У 1964 р. вони поширювали листівки з протестами проти навмисного підпалу Державної публічної бібліотеки АН України в Києві, коли назавжди загинули унікальні рукописи та рідкісні книги. А в 1965 р. І. Дзюба у своїй статті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» говорив про необхідність розширення прав національної культури.

«Шістдесятники» намагалися відродити у людських душах віру у найсвятіші ідеали, пробудити інтерес до рідного слова та культури. Своєрідною формою опору тоталітарному режимові була поява позацензурних видань «самовидавів». Перший самвидав з’явився у 1964 р. Це – «Воля і Батьківщина» – машинописний журнал Українського національного фронту, а також «Український вісник», який редагував В’ячеслав Чорновіл. Ці опозиційні журнали популяризували і друкували твори І. Дзюби, В. Мороза, Е. Сверстюка, І. Світличного, а також вірші В. Симоненка, який, звертаючись з надією до молодого покоління українців, підкреслював, що «можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Частина цього твору була покладена на музику В. Пашкевичем і стала визнаною піснею-гімном синівській любові.

Ідеями самоутвердження та героїки пройнята поезія Ліни Костенко, яка порушувала проблеми марнотності життя, засуджувала намагання позбутися своєї національної самобутності. Хвилювали твори поета Василя Стуса, глибоко патріотичні за своєю сутністю. Він зробив спробу синтезувати національну догматику із загальнолюдськими цінностями, боровся за виповнення і реалізацію людини, і лише через неї – нації і народу.

Принципи «шістдесятництва» знайшли своє виявлення у мистецькій творчості. Так, у 1965 р. талановита київська художниця Т. Яблонська створила картину «Травень». У цьому творі давня традиція українського народного живопису набувала своєрідної трансформації у професійне мистецтво, впроваджувалася образно-символічна система відображення світу.

Деякі зрушення відбулися і в галузі українського кінематографа. На той час в Україні працювало 3 кіностудії (Київ, Одеса, Ялта). Новим явищем в українському радянському кіно були одеські фільми Марлена Хуцієва та Ф. Миронера «Весна на Зарічній вулиці» (1956 р.), «Жага» Є. Ташкова (1959 р.), а також «Іванна» В. Івченко (1960 р.), «Сон» В. Денисенко (1964 р.).

Спадкоємці традицій О. Довженка в кінематографії – Сергій Параджанов, Леонід Осика, Юрій Іллєнко та ін. у середині 60-х рр. ХХ ст. започаткували новий напрям, який отримав назву українського поетичного кіно. Естетична платформа поетичних фільмів ґрунтувалася на традиціях народної культури. Твори цього напрямку стали живим втіленням національної своєрідності кінематографу України.

Серед особливостей поетичного кіно треба виділити його тісний зв’язок із літературою, звертання до української класики. «Тіні забутих предків» (1964 р.) С. Параджанов створив за однойменною повістю М. Коцю­бинського, «Камінний хрест» (1968 р.) Л. Осика – за В. Стефаником, «Вечір напередодні Івана Купала» Ю. Іллєнко (1966 р.) зняв за М. Гоголем. Проте зв’язок з літературою не обмежувався звертанням до першоджерел. До кінематографічного процесу долучилися інші письменники – автори сценарію І. Чендей, І. Драч, Д. Павличко, які збагатили твори новими засобами, творчо підійшли до прочитання прози, впровадили жанр притчі, внутрішній монолог поєднали з художністю й документалізмом.

Процес розвитку української музики в 50-60-ті роки ХХ ст. характеризується удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових творів (представники: В. Губаренко, К. Данькевич, В. Кирейко, Є. Станкович; пісенна творчість: А. Малишко, М. Ткач, М. Сингаївський, П. Майборода, О. Білаш, І. Шамо; оперні співаки: Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Є. Мірошниченко, Д. Петриненко).

Оригінальним мистецьким явищем була авторська пісня. У розвиток цього жанру неоціненний внесок зробив видатний композитор В. Івасюк.

У 60-90-х роках ХХ ст. відбувається стильове оновлення художньої творчості, поширюється експериментаторство в галузі сучасних художніх технік, з’являються нові мистецькі жанри (представники: К. Трохименко, М. Бурачек, П. Волокидін, О. Шовкуненко, М. Глущенко, В. Касіян, Т. Яблонська, Ф. Манайло, В. Задорожний, І. Марчук, В. Бородай, Г. Кальченко).

Отже, «шістдесятники» хотіли зробити літературу та мистецтво незалежними від комуністичної ідеології, забезпечити провідну роль української мови в освітній і культурній діяльності України, експериментували з різними стилями. Їхня діяльність викликала хвилю заборон, а згодом і арештів, що прокотилися Україною.

«Відлига» закінчилася трагічно для покоління шістдесятників». Більшість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув’язненні.

 

6. Невід’ємну складову частину процесу національно-культурного відродження становить творчість представників української еміграції. Українська культура почала розвиватися у різних край Європи, Американського та Австралійського континентів.

Еміграційний процес почався відразу ж після занепаду УНР і продовжувався впродовж наступних періодів. Українці осідали у Відні, Варшаві, Парижі, Берліні, Белграді, Софії та інших європейських центрах. Щоб задовольнити свої духовні потреби й дати вихід творчим можливостям, українці за кордоном розгорнули бурхливу організаційну та культурно-освітню діяльність. Були створені українські науково дослідні заклади, просвітницькі організації, засновано чимало газет та видавництв.

Першою заснованою у діаспорі вищою школою став Український вільний університет у Відні. Його фундатором був Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками – юрист, професор С. Дністрянський та професор М. Грушевський. Після закінчення Другої світової війни університет відновив свою діяльність у Мюнхені (Німеччина), де проводилися ґрунтовні українознавчі дослідження.

Великим центром міжвоєнної еміграції була Чехія, особливо Прага та курорти містечко Подебради. В історії української діаспори чеський період називають «золотим» віком. У Празі, де зібралися кращі мистецькі та наукові сили, був створений Музей визвольної боротьби України, що функціонував під керівництвом Дмитра Антоновича. Музей став визнаним загальноукраїнським центром музейних та архівних пам’яток, пов’язаних із українським еміграційним та політичним рухом XX століття. А сам Д. Антонович створив і видавав на еміграції універсально-оглядовий збірник «Українська культура», – жанр якої – академічні лекції. У Празі діяла Українська студія пластичного мистецтва, зі стін якої вийшло чимало талановитих митців. У 1926 р. науковець і мистецтвознавець В. Щербаківський здійснив у чеській столиці видання другого випуску «Українського мистецтва», присвяченого буковинським і галицьким дерев’яним церквам, надгробним і придорожнім хрестам, скульптурам і каплицям.

У Празі жили і працювали видатні українські поети –Олександр Олесь, Олег Ольжич, Євген Маланюк, поетеса Олена Теліга. З Чехією пов’язані також імена Наталени Королевої та Василя Королева - Старого – забутих сьогодні письменників.

У 1939 р., коли німецькі війська окупували Чехословаччину, майже всі українські установи припинили свою роботу. У 1945 р. деякі з них були перенесені до Берліну, Парижа та на Американський континент.

Найбільш численна українська діаспора у післявоєнний період сформувалася у США. Вона була найбільш політизованою. Українці в Америці заснували Українську національну асоціацію, яка почала видавати найпопулярнішу на Заході українську газету «Свобода», а також інформативний англомовний «Український тижневик». У США було створено Наукове товариство ім. Т. Шевченка і Українську академію мистецтв та науки, що продовжували в імміграції традиції своїх львівських та київських прототипів. У 1964 р. у Вашингтоні було встановлено пам’ятник Т. Г. Шевченку, на відкритті якого побувало майже 100 тис. українців. Автором монументу став всесвітньовідомий скульптор і живописець Леонід Молоджанин (Лео Мол). На американському континенті були також установлені пам’ятники В. Великому, М. Шашкевичу, В. Стефанику, Лесі Українці та іншим діячам української культури. Америка стала притулком для багатьох дисидентів. У 70-х рр. ХХ ст. сюди прибули В. Мороз, П. Григоренко, С. Караванський, Н. Світлична, Раїса та Микола Руденки, уникаючи від переслідувань радянського режиму.

«Батьком» українського співу в Америці називають композитора, диригента і хормейстера Олександра Кошиця. Своєю творчістю він пропагував українську культуру за кордоном, знайомив із мистецтвом українського хорового співу.

Важливе значення для збереження української культурної спадщини мало відкриття у 1970 р. трьох українських кафедр у Гарвардському університеті. Невдовзі був заснований Гарвардський український дослідний інститут під керівництвом Омеляна Пріцака. Українська католицька шкільна система у США, крім релігії та вивчення української мови, забезпечувала ознайомлення нових поколінь з історією та культурою України.

З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув у США ще в 1923 році. Він увійшов в історію мистецтва як один із основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну мистецьку школу.

Збереженню й популяризації українського мистецтва в діаспорі служать і Український музей у Клівленді, Український національний музей у Чикаго, музей-архів у Денвері. Претендує на загальноукраїнський музей діаспори відомий музей Союзу українок у Нью-Йорку. До категорії музеїв слід також віднести дуже цінну і багату мистецьку збірку під церквою на православному кладовищі в Савт Бавнд Бруку. В Едмонтоні в 1974 р. створено Українсько-Канадський архів-музей. Уряд провінції Альберта щорічно виділяє на його утримання приблизно 5 тисяч доларів.

Селом української культурної спадщини називають заповідник-музей просто неба, створений у 1971 р. за 50 кілометрів від Едмонтона. Тут працює музей народного мистецтва з неодмінними писанками, вишиванками, керамікою, давнім одягом. Заповідник має дослідницький та реставраційний центри.

У церковній архітектурі спостерігається своєрідна мішанина стилів – українсько-канадський синтез. Найпомітнішими зразками українсько-канадської архітектури є церкви Матері Божої Неустанної Помочі в Йорктоні, Володимира й Ольги у Вінніпезі, св. Йосафата в Західному Торонто, Успенія в Портедж Ля Прері, Покрови в Даворіні, св. Йосафата в Едмонтоні і «степова катедра» в Кукс Крік. Міжнародним визнанням користується творчість українського архітектора Радослава Жука. До здобутків української сакральної архітектури належать споруджені за його проектами церкви пресв. Євхаристії (Торонто), пресв. Родини і св. Йосипа (Вінніпег), Чесного Хреста в Тандер-Беї (Онтаріо), пресв. Трійці (Кергонксон, штат Нью-Йорк). У 90-ті роки споруджено церкву св. Степана (Калгарі, Канада), яка репрезентує подальший розвиток ідеї церковної будови як незламної фортеці. Кожна баня немов розтята по вертикалі навпіл. На місці розтину, на неприступному мурі височить далеко знесений у небо хрест. Професор Р. Жук нагороджений Канадською медаллю архітектури (1986 р.), обраний почесним членом Королівського інституту архітектури Канади.

Другою за численністю була канадська діаспора. Центром українства вважався Едмонтон, Вініпег, а особливо Торонто – осередок Всесвітнього конгресу вільних українців. Важливу роль для розвитку української культури відігравали музеї, зокрема, «Село української спадщини», Український музей у Саскатуні, Парк української писанки у Вегревілли, де встановлена 20 - метрова писанка, що крутиться на металевій опорі (автор проекту Павло Цимбалюк). Писанка стала окрасою Канади, символом української громади.

На відміну від американської діаспори канадській притаманний дещо патріархальний, фольклорний підхід до української культури. Дуже популярним у Канаді було існування значної кількості українських танцювальних та співочих ансамблів. Взагалі україно-канадці виробили власну культурну традицію. Письменники, як наприклад, Ілля Кирияк, майстерно змалювали українською та англійською мовами життя перших українських переселенців у Канаді. Архітектор Радислав Жук поєднував у проектах українських церков традиційні та сучасні елементи. Часто використовував у своїй творчості українські мотиви художник Вільям Курилюк, який здобув світову славу.

У 1970–1980 рр. у Канаді активізувалися українознавчі дослідження в університетах, був заснований інститут українських студій (1976 р.), опублікована «Енциклопедія України». В пам’ять 50-ї річниці голодомору 1932–1933 рр. у Канаді був створений широковідомий документальний фільм про цю страшну для українського народу трагедію. Українці Канади, які становили 3% населення країни, боролися за офіційне визнання української культури, були у перших рядах тих, хто примусив канадський уряд виробити політику багатокультурності й у 1987 р. увести відповідні положення до Конституції Канади.

Притулком для помітної частини українських політичних та культурних діячів у роки радянського свавілля стала Франція. У Парижі вони створили бібліотеку ім. Симона Петлюри, в якій зберігалося чимало цінних творів української літератури та історії. У м. Сарселі (неподалік Парижа) почало працювати Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, що представляло європейське відділення цієї організації. У Франції плідно працював відомий український історик Ілля Борщак. Його праці, написані з використанням багатої джерельної бази, присвячені українсько - французьким зв’язкам, які у XVIII ст. підтримували гетьман на еміграції Пилип Орлик та його син Григорій.

У Франції під керівництвом учасника Української Національної революції 1917 – 1921 рр. В. Кубійовича побачила світ україномовна «Енциклопедія українознавства». А в 1967 р. у Сорбонському університеті була захищена перша дисертація з україніки – «Драй – Хмара» і українська «неокласична школа». Її авторка Оксана Драй - Хмара згодом опублікувала й листи свого батька і заслання у Лук’янівській в’язниці, що відкрили світові одну із драматичних сторінок в історії української культури.

Італія стала духовним осередком українців за кордоном. Після того як у 1946 р. радянський уряд заборонив в Україні діяльність греко-католицької церкви, чимало її інституцій було переміщено до Риму. Італійська столиця була місцем осідку такого чернечого ордену, як василіани. Наприкінці 60-х рр. ХХ ст. у Римі був відкритий Український католицький університет, а у 1969 р. завершилося будівництво собору св. Софії, значну частину коштів на яке виділив кардинал Й. Сліпий.

Ціла мережа українських організацій була заснована в Австралії. Серед них можна виділити Жіночу асоціацію, молодіжні організації «Пласт», «СУМ», філіал НТШ, а також різноманітні профспілкові й творчі колективи.

Отже, українська культура в діаспорі – це творче продовження тих культурних процесів, що розгорнулися в Україні на початку XX ст., розвиток тих напрямів, що були заборонені комуністичним тоталітарним режимом. Діаспора збагатила вітчизняну культурну спадщину, зберегла багатьох культурних діячів, відродила діяльність низки установ та організацій, підготувала ґрунт для подальшого піднесення української культури.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-26; Просмотров: 1109; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.011 сек.