Українізація 2 страница

1924 рр.: почала збагачуватися тематика, насамперед за рахунок уведен-

ня в репертуар соціальних тем, пов’язаних з національними проблемами.

Особливо активізувався цей процес у період українізації: на екрани вий-

шла низка фільмів з історичними (“Тарас Трясило”) та побутовими сю-

жетами (“Микола Джеря” за мотивами повісті І. Нечуя-Левицького,

“Борислав сміється” І. Франка, “.ata morgana” М. Коцюбинського).

Більшість художніх фільмів розповідали про революційну боротьбу

в роки громадянської війни та іноземної інтервенції. Це були переваж-

но екранізовані літературні твори. Серед кінофільмів за спеціально на-

писаними сценаріями найпомітнішим став фільм “Остап Бандура”

(Одеська кінофабрика, режисер В. Гардін, сценарист М. Майський,

у головній ролі М. Заньковецька). Він разом з документальною кіно-

стрічкою “Асканія Нова” демонструвався на Паризькій виставці 1925 р.,

чим був покладений початок широкого виходу радянських кінофільмів

на зарубіжні екрани.

Популярними українськими реалістичними фільмами 20-х років ста-

ли “Два дні” режисера Г. Стабового (1927), “Нічний візник” Г. Тасі-

на (1928) та двосерійний фільм “Тарас Шевченко” П. Чардиніна, го-

ловні ролі в яких зіграли А. Бучма, І. Замичковський. “Тарас Шев-

ченко” з успіхом йшов на екранах Чехословаччини, Канади, Голландії.

На вищий рівень вивів український кінематограф О. Довженко. Пер-

ший свій фільм “Звенигора” він зняв у 1928 р. Наступні “Арсенал” і

“Земля” митець створив під впливом ілюзій, надій та щирої віри у не-

переможність добра, яке принесла революція. За змістом обидва твори

вписуються в ідеологічну схему тієї пори. Фільм “Земля” був неоднознач-

но сприйнятий критиками-сучасниками. З одного боку, висловлювалося

загальне захоплення твором на Всесвітній виставці у Брюсселі (1958),

його було визнано і внесено до першого десятка “кращих фільмів усіх часів

і народів”. Тим часом Д. Бєдний, М. Горький, Р. Роллан звинувачували

О. Довженка у красивостях, натуралізмі, хаотичності розкриття сюжету.

Але попри такі полярні оцінки фільми О. Довженка і сьогодні доносять

до нас подих того часу та романтично-піднесене бачення його митцем.

Творчий шлях О. Довженка позначений пошуками компромісу —

він намагався поєднати у своїх творах ідеологеми, декларовані партією,

і своє бачення сучасності. Фільми “Аероград”, “Щорс”, “Мічурін” були

популярними і водночас хибували пустоцвітами та необ’єктивністю ви-

світлення історичних подій.

Співець романтики життя і краси опинився в полоні жорстокої ре-

альності, з якої так і не зумів вирватися.

МУЗИКА

Період 20-х років був одним із найінтенсивніших у

розвитку української музики. У великих містах Украї-

ни створювались оперні та музично-драматичні театри, філармонії. Зу-

силлями композиторів молодого покоління вирішується одне з невирі-

шених в умовах царизму завдань — вивести українську музику з про-

вінціалізму і відірвати її від вокальної однобічності.

Почали цей рух композитори старшого покоління — М. Леонтович,

Я. Степовий і К. Стеценко. Займаючи посаду завідувача секції музики

при Всеукраїнському комітеті мистецтв, Я. Степовий зосереджує увагу

на створенні першого українського оперного театру. З допомогою органів

освіти К. Стеценко із захопленням організовує кілька хорів з метою

зробити їх професійними, розгортає активну діяльність, пов’язану із за-

снуванням нотної друкарської справи. М. Леонтович плідно працює над

створенням музичних творів. Але рання (майже одночасна) смерть цих

зачинателів нової української музичної культури обірвала їхні плани.

Визначними постатями музичних кіл Києва стали Л. Ревуцький,

автор симфонії і багатьох фортепіанних творів; Б. Лятошинський, май-

стер композиції та аранжувань, представник модерного напрямку в ук-

раїнській музиці. Він написав три симфонії, два концерти для форте-

піано з оркестром, близько 50 пісень на слова Т. Шевченка, І. Фран-

ка, М. Рильського, робив обробки народних пісень, писав музику до

фільмів, зінструментував оперу М. Лисенка “Тарас Бульба”, як педа-

гог разом з Л. Ревуцьким виховав цілу плеяду композиторів.

Серед творців модерної музики плідно працювали В. Косенко, ком-

позитор і піаніст; М. Вериківський, диригент, що писав симфонічні та

хорові твори, балетну музику; В. Костенко, автор опер “Кармелюк”,

“Кочубеївна”, “1917”, “Карпати”, монографії про українську музику.

У ці самі роки творили Г. Хоткевич, К. Богуславський, М. Фоменко

та ін.

Провідною у творчості композиторів була обробка народних пісень

і створення масової пісні. З’являються перші твори українського ро-

мансу.

Багато працював композитор П. Козицький, який написав кілька

вокальних композицій на тексти П. Тичини, В. Сосюри та інших по-

етів, симфонічний твір-сюїту “Козак Голота”, присвячену народному

героєві Устиму Кармелюку.

Посилюється інтерес людей до творчості. При культосвітніх закла-

дах, профспілках створюються сотні, а згодом тисячі хорових і музич-

них колективів, відкриваються концертні зали. Широкого розмаху на-

буває концертна діяльність, провідне місце належить хоровим колекти-

вам, насамперед капелі “Думка” (створена в 1920 р.), яка за роки

відбудовного періоду об’їздила всю Україну, Дон, Кубань, Грузію,

Азербайджан. У 1929 р. капела виїжджала з гастролями до Франції,

де її концерти пройшли з величезним успіхом.

У цей період активно працюють провідні галицькі композитори С. Люд-

кевич та В. Барвінський. У другій половині 20-х років до них долучи-

лися композитори молодої генерації Б. Кудрик, Н. Нижанківський,

Р. Сімович, А. Рудницький, М. Колесса, Л. Лисько, В. Вітвицький.

Інтенсивне музичне життя викликало потребу створення організації

професійних музикантів, нею став Союз українських професійних му-

зик (СУПРОМ), який видавав журнал “Українська музика”; працю-

вали музичні видавництва “Торбан”, “Диригентський порадник” та інші,

у яких виходили друком нотні видання.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Як і в літературі, музиці, театрі та інших сферах культурного будівництва, мистецтво у цей період було відносно вільним і мало регламентувалося. Партія намагалася поступово прибрати митців до своїх рук.

Першим кроком у цьому напрямку стала організація державного

керівництва мистецтвом. При Наркомосі було створено Всеукраїнсь-

кий відділ мистецтв з окремими комітетами: образотворчого мистецтва

та охорони пам’яток мистецтва і старовини. У його відання передавали-

ся всі історичні та мистецькі цінності, було націоналізовано музеї, му-

зейні колекції. Сюди ж перейшла Українська Академія мистецтв. Нар-

комосу були підпорядковані також художні училища, технікуми і про-

мислові школи. Поряд з вивченням класичного мистецтва актуальним

стало мистецтво пропаганди, що слугувало виключно інтересам партії.

Це політичні плакати, сатирична графіка, наочна агітація.

Помітний вплив на розвиток українського образотворчого мистецтва

справляла створена Асоціація художників Червоної України (АХЧУ),

яка головною своєю метою проголосила відбиття сучасності. Аналогіч-

не за своїм спрямуванням було товариство ім. К. Костанді в Одесі.

Інший характер мала Асоціація революційних митців України, створе-

на в 1925 р. Вона об’єднувала митців різних напрямків, які декларува-

ли реалістичні традиції і орієнтувалися на новітнє західноєвропейське

мистецтво.

Групою, що цікавилася передовим модерним малярством, було

Об’єднання сучасних митців України (ОСМУ), організоване А. Пет-

рицьким. На позиціях реалістичного мистецтва стояло активне в 1928–

1930 рр. Об’єднання мистецької молоді України (ОММУ), до якого

належали переважно студенти художніх інститутів.

Почав відроджуватися світський монументальний живопис, у якому

найпомітнішою постаттю був М. Бойчук. Він орієнтувався на зразки

стародавнього Єгипту, Італії, Візантії, Київської Русі. “Бойчуківці”

брали участь у монументально-декоративному оформленні українського

павільйону на першій Всесоюзній сільськогосподарській виставці у

Москві 1923 р.

Розпочалося становлення станкового живопису, до якого митці фор-

малістичного спрямування ставилися негативно. До кращих належать твори

Ф. Кричевського. Триптих “Життя” (1928) приніс художнику визнання

на міжнародній виставці у Венеції. Високим рівнем відзначаються також

його полотна “Довбуш” та “Переможці Врангеля”. У станковому жи-

вописі працював М. Самокиш. Він написав полотна “Бій Богуна з поль-

ським магнатом Чарнецьким”, “Бій за прапор”, “Атака” та ін. Багато

художників присвятили свої картини темам індустріалізації країни.

Окреме місце у розвитку українського портрета займає творчість А. Пет-

рицького, який у 1932–1933 рр. виконав близько 150 портретів україн-

ських письменників та діячів культури і мистецтва. У жанрі пейзажу пра-

цювали митці старшого покоління. Багато зробив для його розвитку

М. Бурачек, якого називали “співцем української природи”.

Живопис Галичини представляли насамперед художники І. Труш,

О. Новаківський, П. Холодний, О. Курилас, Л. Гец, А. Монастир-

ський, О. Кульчицька, Я. Музика, М. Бутович та ін.

Успішно розвивалася графіка; популярними стають офорт, гравюра

на дереві, ліногравюра та літографія. Нових вершин сягає мистецтво

оформлення книги, що було викликано збільшенням обсягу книгопродук-

ції України. Крім І. Їжакевича, О. Сластіона, які раніше працювали

в цьому напрямку, великих успіхів досягли митці школи Г. Нарбута —

Л. Лозовський, М. Кирнарський, Л. Хижинський, М. Алексєєва. Вико-

нувані ними ілюстрації та обкладинки досить повно розкривали зміст і

стилістику літературного твору.

Українські художники, зокрема К. Трутовський, А. Ждаха, О. Сла-

стіон, О. Налепинська-Бойчук, І. Падалка, І. Їжакевич, В. Касіян,

М. Дерегус зробили значний внесок у розвиток графічної Шевченкіани.

Буквально з перших днів революції скульптори включилися до ре-

алізації плану монументальної пропаганди, проголошеної в декреті від

14 квітня 1918 р. “Про зняття пам’ятників, споруджених на честь царів

та їх слуг і вироблення проектів пам’ятників Російської соціалістичної

революції”. У списку, доданому до декрету, було зазначено осіб, яким

передбачалося встановити пам’ятники першочергово; серед них були

прізвища двох геніїв українського народу — Т. Шевченка та Г. Ско-

вороди. Ці пам’ятники було встановлено у Москві — за проектом

С. Волнухіна, у Ленінграді — за проектом латвійського скульптора

Т. Тільберга. В Україні також починається реалізація монументальної

пропаганди — встановлюється погруддя Т. Шевченка у Києві (робо-

ти Ф. Балавенського) і Ромнах (роботи І. Кавалерідзе). Пізніше спо-

руджуються стаціонарні пам’ятники Кобзареві в Києві (1939), Каневі

(1939), Харкові (1935). Б. Кратко виконав погруддя Г. Сковороди,

встановлене у с. Сковородинівці. О. Сокол — автор монумента “Роз-

кутий Прометей”, встановленого у Дніпродзержинську.

АРХІТЕКТУРА

Перед архітекторами України в 20-ті роки по-

стала низка важливих завдань, які випливали з

пошуків створення проектів нових і модерних будівель. Певна частина

архітекторів стояла на позиціях відродження українського національно-

го стилю, а інші орієнтувалися на зразки Західної Європи. У цей час

виникають різні архітектурні угруповання, серед яких досить сильне

Товариство сучасних архітекторів України (ТСАУ). Наочним зразком

стилю конструктивізму став зведений у Харкові в 1925–1929 рр. адмі-

ністративний ансамбль Держпром (архітектори С. Серафимов, Ф. Фель-

гер, С. Кравець).

Іншою прикметою української архітектури став її масовий характер.

Йшлося про зведення великої кількості типових житлових і громадсь-

ких будівель, а також досі небачених нових споруд, що мали засвідчува-

ти сучасність і оригінальність будівництва. Широко практикуються

архітектурні конкурси, які стимулювали нові пошуки. Найпомітніші

споруди, зведені у стилі конструктивізму, — електростанція і кінофаб-

рика в Києві.

Частково у стилі українського модерну в Києві у 1927–1933 рр.

збудовано залізничний вокзал (архітектор О. Вербицький). У 1925–

1929 рр. побудовано кілька палаців культури, будинків рад, робітни-

чих поліклінік. Окремо розгорнулося промислове будівництво — гран-

діозна Дніпровська гідроелектростанція (Дніпрогес).

КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЯ РОБОТА. ЛІКВІДАЦІЯ НЕПИСЬМЕННОСТІ

Уряд України величезну увагу при- діляв розгортанню масової культурно-освітньої роботи. Вона мала стати засобом здійснення культурної революції, виховання нової людини, сприяти вирішенню завдань українізації.

Основними осередками культурно-освітньої роботи стали робітничі

клуби, селянські будинки та хати-читальні. Це були громадські закла-

ди, створювані профспілками, кооперацією, комсомолом тощо.

Після 1923 р., коли економічне становище країни помітно поліпши-

лось, почала швидко поширюватись мережа культурно-освітніх установ.

У травні 1923 р. у республіці налічувалось 4030 клубів, сільбудів, хат-

читалень та народних будинків. Цього ж року відбувся кардинальний

поворот у змісті, формах і методах проведення культурно-освітньої ро-

боти. У руслі українізації стає ліквідація неписьменності, поширення

виробничих знань, політичне і культурне виховання трудящих.

В Україні працювали державні бібліотеки, бібліотеки при клубах,

сільбудах, хатах-читальнях, стаціонарні й пересувні. Вони організову-

вали колективні читання газет, книг, влаштовували виставки літерату-

ри до свят, літературні вечори. При багатьох робітничих бібліотеках

створювалися технічні гуртки, а при сільбудах — сільськогосподарські

чи агрономічні.

ПРЕСА

Велика роль у культурному будівництві відводилася пресі.

Звідси швидке збільшення кількості газет і журналів, по-

стійне збільшення їх тиражів. Якщо в 1921 р. виходило близько 300

партійних, державних, молодіжних, відомчих газет, бюлетенів, то на

початку 30-х років лише газет видавалося 2037, разовий тираж яких

становив 5894 тис. примірників.

Було досягнуто успіхів в українізації преси та налагодженні видання

газет мовами народів, які проживали в Україні. Якщо в 1921 р. україн-

ською мовою виходили лише газети “Вісті” та “Селянська правда”, то

в 1923 р. їх було вже 10, а в 1925 р. — 29, 10 із яких друкувались

одночасно російською та українською мовами. З 1926 р. почав видава-

тись українською мовою також центральний орган КП(б)У — газета

“Комуніст” та орган Всеукраїнської ради профспілок “Пролетар”. Якщо

в 1928 р. газети, що друкувались українською мовою, становили 56 %,

то вже у травні 1930 р. — 89 %. Виходили також газети польською,

єврейською, болгарською та німецькою мовами.

ВИДАВНИЦТВА

Розгортання культурного будівництва, поси-

лення культурно-освітньої роботи зумовили

зростання попиту на книгу. У республіці в 1921 р. діяли створені ще в

роки громадянської війни видавництва, серед яких найбільшим було Все-

українське державне видавництво з його розгалуженою мережею в гу-

бернських і навіть деяких повітових містах. У ньому зосереджувалось

видання підручників для всіх типів шкіл, наукової, художньої та іншої

літератури. З кожним роком збільшувались обсяги видання книг та їх

тиражі. Якщо в 1921 р. було видано 987 назв книг загальним тиражем

понад 4,3 млн примірників, то в 1927 р. вийшло вже 4937 назв книг і

брошур загальним тиражем понад 28 млн примірників. З них україн-

ською мовою понад 2,4 тис. Здійснення загального обов’язкового по-

чаткового навчання, швидкий розвиток освіти загострили потребу різко-

го збільшення обсягів випуску підручників. Лише в 1928 р. було вида-

но 136 назв підручників тиражем понад 6,2 млн примірників.

Дедалі важливішого значення в культурному та політичному вихо-

ванні набуває радіо. Уже в 1927 р. було організовано радіомовлення в

Києві, Дніпропетровську, Одесі, пізніше — в Донецьку, Вінниці та

інших містах. До 1932 р. переважну більшість міст республіки було

радіофіковано. Зроблено перші кроки в радіофікації сіл республіки.

Якщо в 1929 р. у селах було встановлено 13,4 тис. радіотрансляційних

точок, то в 1931 р. їх уже налічувалось 150 тис., а в колгоспах, крім

того, було встановлено ще й сотні радіоприймачів.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Чим викликана політика українізації і які основні напрямки її здійснення в Ук-

раїні?

2. Які процеси відбулися в літературному житті України в 20-х роках?

3. Які зміни відбувалися в театральному мистецтві в 20-ті роки?

4. Чим характерний період 20-х років у розвитку української музики і пісні?

5. Досягнення у розвитку образотворчого мистецтва.

6. Яких заходів було вжито для ліквідації неписьменності та розвитку культурно-

освітньої роботи в Україні?

Розділ VІІІ

Українська культура

у 30 ті роки

Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці Ра-

дянського Союзу відбувся різкий поворот. Розгромив-

ши суперників у боротьбі за владу, правляча верхівка

на чолі з Й. Сталіним вдалася до методів прямого на-

сильства в побудові нового “соціалістичного” суспільства

в СРСР.

Трагічною сторінкою української історії стала суціль-

на колективізація села, метою якої були ліквідація при-

ватної власності на землю і створення колективних гос-

подарств. Людей насильно заганяли в колгоспи, відби-

рали землю, усуспільнювали худобу. Як наслідок, було

підірвано сільськогосподарське виробництво, ліквідовано

економічну самостійність селянства, талановитого і пра-

цьовитого господаря визнано головним ворогом соціа-

лістичного будівництва і знищено. Зникла матеріальна

зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почут-

тя хазяїна. Така політика більшовиків щодо селян знач-

ною мірою сприяла виникненню голоду 1932–1933 рр.

в Україні, у результаті якого, за підрахунками спеціа-

лістів, померло близько 5–6 млн чол.

Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома велики-

ми хвилями прокотилися по Україні: перша — 1929–

1931 рр. (примусова колективізація, розкуркулення, лік-

відація Української автокефальної православної церкви

(УАПЦ), процес у справі Спілки визволення України

(СВУ); друга — 1931–1934 рр. (штучний голод, пости-

шевський терор, “кіровська хвиля”); третя — 1936–

1938 рр. (Великий терор).

Першою жертвою терору стало селянство. Колективізація супровод-

жувалася кампанією “ліквідації куркуля як класу”. Куркулями оголо-

сили найпрацьовитіших і культурних господарів, які власною працею до-

сягли відносного добробуту і не виявили бажання вступати в колгосп.

Репресували не лише заможних селян, а й середняків, і навіть деяких

бідняків, яких називали “підкуркульниками”. Починаючи із зими

1929–1930 рр. сотні тисяч селянських сімей було вивезено до Сибіру

і на Північ, де багато “спецпереселенців”, особливо дітей, загинуло від

голоду, холоду та хвороб.

Водночас почався наступ на творчу інтелігенцію, яка не лише нама-

галася спрямувати розвиток суспільства по демократичному шляху, а й

протидіяти становленню тоталітарного режиму. Десятки тисяч людей —

від сільських бібліотекарів і вчителів до видатних поетів і вчених — по-

клали свої голови на кон того національного відродження, що слушно

назване розстріляним.

Суспільно-політична атмосфера в Україні в 30-ті роки відзначалася

посиленням шовіністичних тенденцій, постійними пошуками і викриттям

шпигунів, шкідників, націонал-ухильників, буржуазних націоналістів та

інших “ворогів народу”. Хвиля за хвилею прокочувалися судові процеси

над різними організаціями. Лише за справою СВУ, фабрикація якої по-

чалася наприкінці 20-х років, було ув’язнено 45 осіб (26 учених, 2 пись-

менники, 2 студенти та ін.). Серед них всесвітньо відомий учений-літе-

ратурознавець, віце-президент Всеукраїнської Академії наук С. Єфремов.

Йому було приписано роль керівника контрреволюційної організації СВУ.

Але маховик сталінської репресивної машини на цьому не зупинив-

ся, він лише почав набирати обертів. Й. Сталін і його сатрапи розгля-

дали Україну як полігон для апробації ефективних методів масових реп-

ресій.

За неповними даними, лише з 1930 по 1941 р. в Україні було ви-

крито 100 різних організацій і груп, що кваліфікувалися як “націоналі-

стичні” контрреволюційні. За підрахунками фахівців, у період “єжовщини”

(1936–1938) в Україні стали жертвами репресій понад 800 тис. осіб.

Особливо відчутних втрат зазнали письменницькі організації.

Іншим об’єктом сталінського наступу були школи. Систематичні пе-

ревірки вчителів стали буденним явищем, а звинувачення їх у націо-

налізмі й ворожій діяльності — масовими. Лише в 1933–1937 рр. у ре-

зультаті “чисток” зі шкіл було звільнено близько 24 тис. учителів.

Жорстокі заходи центрального уряду проти політики українізації, яка

проводилась у 20-ті роки, супроводжувались відновленням політики

русифікації, встановленням централізації управління в усіх сферах еко-

номічного і соціально-політичного життя. На керівні посади в республіці

призначалися партійні функціонери, що приїхали з Росії. Головною не-

безпекою оголошувався націоналізм. Пролетарський інтернаціоналізм

став центральним стрижнем у політиці більшовицької партії. Слово “ук-

раїнізація” 1937 р. остаточно зникло з партійних документів. Русифі-

каторські тенденції посилилися, коли першим секретарем ЦК КП(б)У

став М. Хрущов. У 1938 р. в усіх школах було запроваджено обов’яз-

кове вивчення російської мови.

Проте поряд з негативним було й позитивне, зокрема введено без-

платні медичне обслуговування, освіту, дитячі садки і ясла, школи і курси

з ліквідації неписьменності серед дорослих. Частка студентів українсь-

кої національності збільшилась у 4 рази.

ОСВІТА

У 30-ті роки держава докладала великих зусиль для

ліквідації неписьменності, піднесення загальноосвітнього

рівня населення. І хоча в ці роки не було досягнуто стовідсоткового ре-

зультату, показники були вагомими. Перепис населення в 1939 р. за-

свідчив: в Україні письменних у віці до 50 років стало 85,3 %.

Особливо гостро стояло питання про залучення всіх дітей до навчан-

ня. Вже восени 1930 р. розпочалося впровадження всеобучу. Одночас-

но вирішувались проблеми створення підручників, будівництва шкільних

приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 1932/33 навчальному році,

як свідчать статистичні довідники, навчанням було охоплено 98 % дітей

віком до 10 років, а 95 % випускників початкової школи продовжували

вчитися далі. Проте ці дані сумнівні, оскільки більшу частину навчаль-

ного року в сільській місцевості лютував голодомор і дітям було не до

навчання.

Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладі

матеріалу мали дотримуватись тексту підручника. У 1935 р. було за-

проваджено єдиний день початку навчального року — 1 вересня, закін-

чувався навчальний рік наприкінці червня; визначалися завантаження

учнів протягом усіх 10 класів, тривалість уроку (45 хв), порядок прий-

няття учнів до школи, переведення їх до наступних класів, складання

іспитів, вводилася п’ятибальна система оцінок знань.

Після 1934 р. розширилось будівництво шкільних приміщень, що

дало змогу скасувати навчання у третю зміну. Середньою школою в се-

редині 30-х років було вже охоплено до третини учнів. Понад 80 %

дітей навчалися в українських школах. Якщо в 1932/33 навчальному

році в республіці налічувалося 21,6 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких

навчалося 4,5 млн учнів, навчальний процес забезпечували 126 тис.

учителів, то в 1937/38 навчальному році — відповідно 22,5 тис. шкіл,

5,4 млн учнів і 181 тис. учителів. Навчальний процес здійснювався

переважно українською мовою.

ВИЩА ШКОЛА

Індустріалізація поставила конкретні завдання

й перед школою. Для виробництва потрібні

були кваліфіковані кадри, тому в 30-ті роки було проведено уніфікацію

вищих навчальних закладів технічного профілю та підпорядковано за

галузевими ознаками, визначено рівні підготовки спеціалістів. Вищу

ланку готували інститути, середню — технікуми. Відкриваються нові

інститути, переважно за рахунок розукрупнення багатофакультетних

вузів. У вересні 1933 р. відновили роботу університети в Києві, Хар-

кові, Одесі, відкрився новий університет у Дніпропетровську.

Кількість вищих навчальних закладів збільшилася з 19 у 1914/15

навчальному році до 129 у 1938/39 навчальному році, чисельність сту-

дентів — відповідно з 27 до 124 тис. Вузівськими центрами стали

28 міст республіки. По чотири вузи з’явилось у Вінниці, Полтаві, До-

нецьку, по три — у Луганську, Запоріжжі, Житомирі, Кривому Розі,

Миколаєві, Херсоні.

Починаючи з 1934 р. скасовано плату за навчання в усіх вузах і

технікумах республіки. Близько 90 % студентів одержували державну

стипендію.

На кінець 30-х років в Україні переважно було вирішено кадрову

проблему інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців пере-

вищила 500 тис. у різних галузях народного господарства. Наприкінці

1935 р. було скасовано обмеження, пов’язані із соціальним походжен-

ням, але існували певні обмеження щодо дітей “ворогів народу”.

Проте, у системі освіти, як і в усьому суспільстві, розкручувався ма-

ховик пошуків і ліквідації національних елементів. Особливо від цього

потерпали навчальні заклади.

Під підозру потрапляли насамперед учителі шкіл, викладачі націо-

нальних вузів і технікумів, науковці, журналісти, працівники культ-

освітніх закладів. Систематичні перевірки кадрів, недовіра до них та

репресії призводили до частих збоїв у роботі національних установ та

закладів і зрештою до їх закриття. Пошуки націоналістів, “ворогів на-

роду” стали буденним явищем, а звинувачення в антирадянській, кла-

сово ворожій діяльності вчителів — масовими. На пленумі ЦК КП(б)У

в листопаді 1933 р. близько 10 % учителів було безпідставно віднесе-

но до класово ворожих елементів, а в окремих округах і районах Украї-

ни кількість їх серед педагогічних кадрів досягала 30–40 %. Особливо

багато “антирадянських елементів” серед педагогів працівники органів

державної безпеки “знаходили” у прикордонних районах і на півдні Ук-

раїни, де здебільшого проживало неукраїнське населення.

Нищівного удару було завдано польським і німецьким навчальним

закладам. Уже на початку 1934 р. у постанові ЦК КП(б)У “Про

кадри шкіл національних меншин” наголошувалося, що партійні комі-

тети ряду областей, зокрема Київської і Вінницької, не зрозуміли того,

яке місце у контрреволюційній роботі ворогів в Україні займає вихован-

ня дітей у польських і німецьких школах в антирадянському дусі. Цен-

тральний комітет запропонував спеціально створеній комісії перегляну-

ти район за районом, школу за школою і в разі виявлення фактів засмі-

ченості шкіл антирадянськими елементами вжити конкретних заходів.

Полювання на “ворожі” елементи перенеслися на середні спеціальні

навчальні заклади. ЦК КП(б)У у 1935 р. прийняв постанову з непри-

хованою, тенденційною назвою “Про засміченість класово ворожими

елементами Хортицького німецького машинобудівного технікуму”. У ній

зазначалося, що викладацький і студентський склад технікуму був за-

смічений ворожими елементами, які “безкарно протягом тривалого часу

проводили в технікумі фашистську пропаганду”. Технікум закрили.

Така сама доля спіткала й вищі навчальні заклади національних

меншин, зокрема Одеський німецький педагогічний інститут. Як ворогів

Дата добавления: 2015-05-26