Слідами Шевченка 1 страница

Пантелеймон Куліш. Після смерті Шевченка провід у літературній праці українців перейняв Пантелеймон Куліш. У поезії «До братів на Україну» сказав. він характеристичні слова:

Ой, мовчав я, браття,

Словом не озвався,

Поки батько український

Піснею впивався.

Хоч мовчав устами,

Співав я душею,

Та боявся з ним різнити

Кобзою своєю...

Коли замовкло Шевченкове слово, Куліш поставив питання:

Чи мені по тобі

Сумом сумувати,

Чи твою роботу

Взяти докінчати?

Почуваючи в собі силу й хист, Куліш у заспіві до першої збірки своїх поетичних писань «Досвітки» рішився:

Ой ударю ж зразу у струни живії:

Прокиньтесь, вставайте, старії й малії!

Віщуванням новим серце моє б’ється, —

Через край із серця рідне слово ллється...

Пантелеймон Куліш належить до ряду найвизначніших українських письменників. Правда, не однією своєю думкою, не одним незвичайним поглядом, не одним гострим словом («гарячий» Куліш — звали його в товаристві) болюче вражав він не раз українське громадянство, — все-таки небуденний його літературний талант, ширина ідейних кругозорів, багатство питань, які його цікавили й захоплювали, і слідом за тим різнорідність його творчої письменницької діяльності, — все це дає йому право зайняти одне з найбільш почесних місць в історії українського письменства.

Куліш походив із стародавнього козацького роду. Народився 27 липня 1819 р. в містечку Вороніж, у Чернігівщині. Батько Куліша, Олександр, володів полями, сіножатями, гаями, але жив старосвітським ладом. Була це людина гострої, палкої вдачі, але загально шанована. Мати Кулішева, Катерина, розмовляла тільки українською мовою та вміла цікаво оповідати про старовину і співати стародавніх пісень. «Сидячи за роботою, ніколи, було, не вмовкала, тільки, було, зітхне, задумається і знову співає. А серед бесіди в неї було що слово, то й приказка...» Крім матері, що скоро померла, великий вплив на Куліша в дитячих його роках мала поміщиця Уляна Мужилівська, сусідка Кулішів, яка здавалася малому хлопцеві якоюсь «царицею або богинею». Своїм впливом схилила вона Кулішевого батька, щоб віддав сина до гімназії в Новогороді-Сіверськім, де хлопчина спершу вчився лихо, бо не знав російської мови. З хвилиною, як почав розуміти викладову мову, став першим учнем. У гімназії читав Куліш твори Артемовського-Гулака, повісті Квітки, оповідання Гоголя й захоплювався поезіями Пушкіна та збіркою пісень Максимовича, яку вивчив напам’ять. Тоді написав оповідання «Циган», що з’явилося згодом в альманаху Гребінки «Ластівка» (1841). Хоч із причини матеріальних нестач не довелося Кулішеві закінчити гімназію, зумів він власною працею доповнити свою освіту, по чім вписався до університету в Києві.

В Києві велике враження зробили на нього лекції з літератури молодого професора Михайла Максимовича, якому Куліш передав збірку своїх пісень, — тих, що їх чув колись із уст матері. Максимович давав Кулішеві книжки та звернув його увагу на історичні повісті Вальтера Скотта. Але й університет мусив Куліш покинути, шукаючи заробітку. За допомогою Максимовича отримав посаду вчителя в Луцьку на Волиш, в країні, багатій на історичні спомини. Тут розпочав писати історичну повість «Михайло Чарнишенко», взоруючись на повістях Вальтера Скотта. Після короткого побуту в Луцьку перейшов на посаду вчителя в Києві. Під час ферій відвідував місця, що були свідками козацької слави, прислухався до народної розмови, записував пісні й перекази. Подорожуючи, познайомився Куліш із польським письменником Михайлом Грабовським та Костянтином Свідзінським, що мали маєтки на Київщині. З ними заводив розмови на тему українсько-польських взаємин, і вони ввели його у світ польської літератури та історії. З тих часів походять поема Куліша «Україна» й ідилія «Орися». З Києва Куліш переїхав на посаду вчителя в Рівнім, потім — у Петербург. У самім Києві познайомився з Шевченком, Костомаровим, що був тоді професором у Київському університеті, і студентом Василем Білозерським. Єднали їх усіх любов до народу й гаряче бажання полегшити йому тясар кріпаччини. До їхнього гурту пристали з часом професор Гулак, студент Опанас Маркович та багато інших. З ініціативи Костомарова гурток перетворився в 1846 р. на таємне товариство, відоме під назвою Кирило-Мефодіївського братства.

За участь у змаганнях Кирило-Мефодіївського братства досягнула й Куліша кара в найкращій порі його життя, коли він жив у світі мрій та сміливих задумів. На початку 1847 р. одружився він із сестрою Василя Білозерського — Олександрою, пізнішою письменницею (Ганна Барвінок), і ладився їхати за кордон. За порадою ректора Плетньова Петербурзька академія наук висилала Куліша за кордон, щоби після повороту він міг зайняти кафедру слов’янських мов та літератур в університеті. Куліша ув’язнили в Варшаві, відвезли до Петербурга та всадили до Петропавлівської фортеці.

Почалися тяжкі хвилини тюремного життя й жандармських допитів. Слідство вели генерали Орлов і Дубельт. На слідстві Куліш відповідав сміливо. Основою присуду послужила його «Повістка про український народ» (по-російському), в якій він виступав проти кріпаччини. Куліша було заслано до Тули, де він пробув три роки й три місяці. Разом із ним виїхала його дружина, що несла йому розраду в тяжких хвилинах. На засланні вчився Куліш чужих мов, займався історичними дослідами та порядкував етнографічні матеріали. Книжки доставляв йому його приятель — Осип Бодянський, професор Московського університету. З кінцем 1850 р. цар Микола І дозволив йому повернутися до Петербурга, коли на приїзд царя він зладив альбом з описом тульської старовини з гарними малюнками.

Після звільнення Куліш проживав у Петербурзі. Заробляв на прожиток, працюючи в редакціях російських журналів і друкуючи свої праці безіменне або під прибраними криптонімами. Час його гарячкової літературної праці розпочався лише по смерті царя Миколи І (в 1855 р.), коли в Росії повіяло дещо свобіднішим подувом. Саме тоді спинилися в Петербурзі, в повороті із заслання, Шевченко і Костомаров. Громада петербурзьких українців почала думати про видавання українських книжок і журналу. Душею тих змагань став Куліш: видав своїм новим правописом, т. зв. «кулішівкою», гарний етнографічний збірник «Записки о южной Руси» (який Шевченко назвав «брильянтом»), роман «Чорна Рада», «Граматику» для народу, збірник проповідей Гречулевича, оповідання Марка Вовчка, заснував власну друкарню й брав участь у видаванні популярних книжечок для народної освіти, званих «метеликами». Заходився також видавати журнал «Хата», але коли не отримав на це дозволу властей, випустив у 1860 р. альманах «Хата», де крім своїх творів помістив твори Шевченка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок та ін.

Коли в 1861 р. Василь Білозерський почав видавати місячник «Основа», Куліш став головним співробітником журналу й містив у ньому поезії, драми, оповідання, повісті, статті літературно-історичного характеру, рецензії й історичні розвідки. По припиненні видавання «Основи» виїхав до Італії. В переїзді через Львів нав’язав близькі взаємини з галицькими українцями, що саме тоді кинулися до праці на народному полі, й сіяв між молодими «народовцями» слова заохоти. По повороті з Італії проживав в Україні. В 1864 р. отримав урядове становище «директора духовних справ» у Королівстві Польськім, одначе на цьому становищі не видержав довго, бо уряд був невдоволений його живими взаєминами з галицькими українцями, які вступили на ясний національний шлях, і жадав від нього, щоби він прилюдно вирікся своїх українських поглядів. Коли Куліш цього не схотів зробити, його звільнили з посади. Куліш виїхав за кордон. Проживаючи в Італії, Німеччині, у Відні й у Празі, займався літературною й науковою працею, зокрема перекладом Св. Письма. В 1871 р. повернувся в Україну й видав два перші томи «Історії возсоєдінєнія Русі» (1874), в якій різко осудив козаччину, називаючи її «колючим будяком на українській історичній ниві». Негативне становище супроти козаччини зайняв він також у розвідці «Мальована Гайдамаччина», що її було надруковано у львівській «Правді» в 1876 р., і це було причиною його розриву з українством у Галичині.

Указ проти української літератури 1876 р. отверезив Куліша. Він упевнився, що годі українцям числити на Москву. В нього зародилася тоді думка погодити галицьких українців із поляками. З цією метою при нагоді побуту у Львові в 1882 р. він написав брошуру «Крашанка Русинам і Полякам на Великдень» із покликом до згоди і взаємного порозуміння. Але його думки не знайшли визнання. Українці сприйняли їх дуже холодно. Знеохочений повернувся Куліш в Україну, осів на хуторі в Мотронівці й там дожив віку, до останньої хвилини життя не покидаючи пера. Помер 2 лютого 1897 р.

Творчість Куліша. Літературна спадщина Куліша дуже багата й дуже різнорідна. З метою розвинути українське слово, поставити українську мову на рівному поземі з іншими європейськими мовами працював Куліш у різних напрямках, кидався на різні ділянки літературної творчості. Поетичні твори Куліша, що виповнили збірки «Україна», «Досвітки», «Хутірна поезія», «Дзвін», дуже різні за змістом і характером. Поруч доволі не раз сухих розумувань, нецікавих міркувань, поруч гарячих, пристрасних накидів на людей, що були йому немилі, та на думки й погляди, які не припадали йому до вподоби, — іскряться не раз перли високої поезії, в полум’ї почування точені, гострою думкою вирізьблені. Часто затримувався в них поет при історичних переживаннях українського народу. В поемі «Україна» (1843) Куліш намагався народним ладом скласти одноцільний епос про козацьких героїв та козацьку старовину від Володимира Великого до гетьмана Богдана Хмельницького, щось подібне до Гомерової «Іліади». З цією метою він використав народні думи, доповнюючи прогалини у відступах часу власною творчістю. Козацько-польська боротьба дала Кулішеві теми до поем «Солониця» (повстання Наливайка) і «Кумейки» (повстання Павлюка). У поемі «Настуся» Куліш змалював ідилічну картину козацького життя після довголітньої війни.

Опанас Обух гине в боротьбі. Перед смертю просить друга Мороза, щоби той не дав кривдити його (Обуха) жінки й доньки та одружив колись свого сина з Настусею. По десятьох роках Морозенко сватає Настусю й заживає з нею тихим, щасливим життям. Тільки деколи приходять хвилини, коли він свистом зве улюбленого коня й думкою лине на широкі степи й тужить за козацькою славою.

У поемі «Великі проводи» в постаті козака Голки вивів Куліш визначного українського вельможу й патріота Юрія Немирича на тлі кривавих подій 1648 р. Куліш високо цінив постать Немирича за його гарячу любов до рідного краю, за його культурність і за те, що він був творчою одиницею в добі козацьких змагань — у добі Богдана Хмельницького та Івана Виговського.

В поемі оповідається, як Ярема Вишневецький висилає козака Голку проти розворушених селян. Але Голка з ідейних понук стає проти шляхти. Тим часом у Гадячі панна Рарожинська по смерті свого батька стає на чолі шляхти. Захоплений її вродою, Голка дозволяє шляхті втекти. Тоді Хмельницький висилає проти нього Кривоноса, й цей убиває його срібною стрілою. Панна Рарожинська кидається в Дніпро і стає русалкою.

У поемах «Маруся Богуславка» (перший раз надрукована в «Літературно-науковому віснику» в 1899 р.) й «Магомет та Хадиза» Куліш звеличив Магомета, його культурну місію, та виславив мусульманський світ як велику культурну силу. В «Марусі Богуславці» виідеалізував героїню народної думи, в поемі «Магомет та Хадиза» з великим захопленням заговорив про Магомета як творця нової релігії, опертої на принципі любові, та про Хадизу як жінку, котра зрозуміла Магомета, зрозуміла його завдання, все, «про що він мав віщати миру», і котра в своїй високій жертвенній любові, наче скеля, стояла при ньому.

Поруч поетичних творів велику ціну мають також оповідання й повісті Куліша. Між дрібними оповіданнями найкращим є розкішна ідилія «Орися», між повістями («Потомки українських гайдамаків», «Мартин Гак», «Брати») вирізняється повагою настрою, спокоєм розповіді, вірністю історичного колориту хроніка «Чорна Рада» — одна з найкращих історичних українських повістей. «Орисю» Куліш написав під впливом Гомерової «Одіссеї», використовуючи оповідання про Навзікаю та її зустріч з Одіссеєм. У своєму оповіданні Куліш дав прегарний сонячний образок із минулих часів. Оповів про доньку сотника Таволги Орисю та про її їзду з дівчатами до річки Трубайла. Старий візник Грива розповідає дівчатам, які перуть білизну, поетичний переказ про переяславського князя, що постріляв золоторогих турів там, де підноситься Турова круча.

...Слухають дівчата та аж сумно їм стало; слухає Орися та вже боїться глянути на каміння, що простяглося купою серед річки. Вже їй здається, що то справді не каміння; і вода шумить якось не так, як вода... Засмутив зовсім дівчат старий Грива... Дивиться Орися у воду, аж у воді на кручі щось зачервоніло: хтось ніби виїхав із пущі на сивому коні і стоїть поміж в’язами. Боїться глянути вгору, щоб справді не було там когось; боїться глянути й на каміння: вже їй здається, що ось-ось заревуть і посунуться з річки зачаровані тури. Смикнула за рукав одну дівчину й показала у воду: дивляться дівчата, аж на Туровій кручі князь на сивому коні. Так і обімліли. Бо хто ж би сказав, що то й не князь? Увесь у кармазині, а з пояса золото аж капає.

Немало ж, видно, здивувавсь і козак: стоїть на коні нерухомий. Бо хто ж би й не здивувався, опинившись над такою кручею. Внизу рине вода через каміння, а над водою сидить нерухомо на камені сивий дід, а там стоять нерухомо дівчата з прачами, з мокрими полотнищами в руках. Чи дівчата, чи, може, русалки повиходили прати сорочки підводному цареві, що живе в кришталевому будинку під водою. Задививсь козак і собі стоїть нерухомо; коли ж гукне на нього старий Грива: «Гей, гей! козаче! Чого це тебе занесло на кручу? Хіба хочеш пополоскати свої кармазини в Трубайлі?...»

Над повістю «Чорна Рада» Куліш працював кількома наворотами й надав їй назву «Хроніка з 1663 р.». «Це так, — каже сам Куліш, — як от інколи схопиться завірюха: громом гримить, вітром бурхає, світу Божого не видно, поломле старе дерево, повиворочує з корінням дуби й берези...» Образ такої руїни в житті народу він дав саме у своїй повісті.

Історичною основою повісті є часи наслідників Богдана Хмельницького, коли-то Україна розпалася на Правобережну, що дісталася Польщі, й Лівобережну, що полишилася під Московщиною. В Правобережній залишився при гетьманстві Павло Тетеря, а на лівому боці Дніпра виступили як претенденти на гетьманську булаву переяславський полковник Сомко, Іван Золотаренко і запорізький кошовий Іван Брюховецький. Запорожці, на яких опирався Брюховецький, просили московського царя скликати «чорну раду» — збори всього козацтва. Сам Брюховецький намагався приєднати чернь обіцянками зрівняти всіх козаків й обіцянками дозволити їм грабунки. Він схилив також на свій бік князя Великогагіна, що приїхав в Україну з метою відкриття «чорної ради». На «чорній раді» козаки обрали гетьманом Брюховецького, який видав на Сомка смертний присуд. Куліш розповідає, як старий Шрам, священик і козак в одній особі, приїжджає разом із сином Петром на хутір Хмарище у відвідини до хутірного козака, веселого Череваня. Петро закохується в доньку Череваня Лесю. Черевань погоджується видати доньку за Шраменка, але Череваниха хоче посватати її за гетьмана Сомка. Про свій намір вона говорить Череваневі під час подорожі до Києва. В Києві все товариство зустрічається з Сомком. Сомко запрошує всіх на свій хутір. Сюди приїжджають також запорожці Кирило Тур і Богдан Чорногор. Вночі пориває Тур суджену Сомка — Лесю та хоче втекти з нею в Чорногору. Його доганяє Петро. У двобої обидва падають на землю. Пораненого Тура забирає в опіку Сомко, Петра — Леся. Під старанним доглядом Лесі Петро приходить до здоров’я. По його видужанні Шрам і Черевань їдуть до Ніжина в намірі помирити Сомка з Золотаренком. У Ніжині відбувається суд над Кирилом Туром за те, що той пірвав Лесю (чи, як висловлюються козаки, — за те, що «скакав у гречку»). Його прив’язують до стовпа та б’ють киями. Дуже точно описує далі автор перебіг «чорної ради», на якій серед бурхливих сцен остаточно обирають гетьманом Брюховецького. Після обрання Брюховецький замикає Сомка до в’язниці. З нараженням власного життя Кирило Тур намагається звільнити його, але Сомко не приймає його жертви. Повість закінчується смертю Сомка, Шрама й весіллям Петра з Лесею.

Хоч повість «Чорна Рада» не має одного героя, довкола якого розвивалася б уся акція, але поодинокі картини виведені в ній дуже живо, цікаво, згідно з історичною правдою. Крім образу безвідрадних історичних обставин, Куліш дав у ній також образ тодішнього життя різних верств українського громадянства, широкий малюнок народного побуту. Постаті в повісті — ясні, виразні, з характеристичними рисами вдачі. Так і врізується в пам’ять образ поважного суворого Шрама, веселого, добрячого Череваня, відчайдушного, палкого Кирила Тура, невмолимого, грізного дідугана Пугача, що твердо стоїть на сторожі давнього ладу, давніх козацьких традицій.

Із драматичних творів Куліша збереглися в цілості «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай».

Куліш залишив також деякі історичні праці та літературно-критичні нариси. На жаль, у тих його писаннях найбільший слід витиснули його непостійна, хитка вдача та пристрасна, гаряча натура. В своїх історичних творах Куліш перейшов звільна від романтичного захоплення козаччиною, від її ідеалізації до різкого й несправедливого її осуду, до ворожого становища супроти козаків, яких він не вагається назвати «колючим будяком на степах України». Також у критичних нарисах про поодиноких письменників (наприклад, про Котляревського, Шевченка) не вмів Куліш утриматися на спокійному становищі об’єктивного дослідника, а давав вислів хвилевим нагальним вибухам гніву, подразнення та роз’ярення. Натомість поклав великі заслуги, як етнограф, виданням дуже цінних «Записок о Южной Руси», як популяризатор, редактор «метеликів» та як невтомний перекладач. «Бажаючи виробити форми нашої мови на послугу мислі всечоловічій», придбав Куліш для українського письменства, крім Святого Письма, багато творів європейських літератур. Зокрема, його переклади поем Байрона та драм Шекспіра мають по сьогодні велику ціну. Як «пан української мови», котрий володів всіма секретами її багатства й сили, зробив Куліш своїми перекладами тривкий вклад у скарбницю української літературної мови.

Петербурзька «Основа». Діяльність Куліша та його товаришів у Петербурзі розбудила наново літературний рух, що його стримала трагедія Кирило-Мефодіївського братства. Смерть царя Миколи І звільнила від кайданів деспотизму. Колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства повертаються із заслання і зустрічаються в Петербурзі. Куліш, Шевченко, Костомаров, Білозерський пориваються знову до праці, наслідком чого Петербург став центром українського літературного життя в шістдесятих роках. У 1861 р. Василь Білозерський розпочинає видавати тут літературно-науковий місячник «Основа» й не тільки гуртує при ньому давні літературні сили, але й дає місце новим літературним талантам. Місячник був присвячений виключно українським справам. В «Основі» брали участь усі українські інтелігентні сили, й завдяки цьому вона має першорядне значення в розвитку української літератури та української національної ідеї. Сильне поетичне слово Шевченка, що помер у самих початках існування «Основи», єднало письменників старшого й молодшого поколінь; високі ідеї, які Шевченко висловив у своїх поезіях, запалювали до творчої праці й жертвенної служби. В «Основі» брали участь Куліш, Костомаров, Марко Вовчок, Глібов, Кониський, Стороженко, Ганна Барвінок, Руданський, Данило Мордовець (у молодих літах написав поему «Козаки і море», а в «Основі» помістив оповідання «Дзвонар» і «Салдатка»), Свидницький, Чубинський, Чужбинський і багато інших. На жаль, вже при кінці 1862 р. видання «Основи» було припинене з причини деяких хиб у самім редагуванні.

Київська «хлопоманія». Діяльність «українофілів», які згуртувалися при петербурзькій «Основі», спричинилася також до живішого літературного та наукового руху в Полтаві, Харкові, Чернігові і Львові. В Києві у 60-х роках XIX в. постав живий рух, відомий під назвою «хлопоманії». Згірдною назвою «хлопоманів» обкидували польські аристократи й московські публіцисти молодих ідеалістів, студентів Київського університету, які з великим запалом кинулися до праці для добра українського народу. До ряду хлопоманів належали не лишень українці, а й поляки, котрі вважали своїм обов’язком працювати для того народу, серед якого жили. Визначну роль відігравали серед них Тадей Рильський, Володимир Антонович і Павлин Свєнціцький (псевдонім Павло Свій). Свою діяльність київські хлопомани розвинули головно в напрямі поширення народної освіти. Подібно як петербурзькі українофіли, хлопомани засновували народні школи (т. зв. недільні) й видавали книжки для народних потреб. Ці книжечки звалися «метеликами». Подавали вони вибір найкращих творів українських письменників, у першу чергу твори Шевченка, Квітки й Марка Вовчка. Оті просвітні змагання в Наддніпрянщині в шістдесятих роках не тільки не зустрічалися спочатку з ніякими перепонами, а навпаки — находили підтримку з боку російської преси та з боку російського уряду. Одначе вже в 1863 р. розпочинається нагінка на українську мову. Як вислід доносів і клевет російської преси приходять заборона ширити народну освіту та наказ замкнути недільні школи. Різні кари спадають на українських діячів, із-поміж яких деякі ломлять своє українське перо. Цей указ проти української мови й літератури від 18 липня 1863 р. зветься валуївським — від міністра Валуєва, який у своєму таємному обіжнику висловив сумної пам’яті слова, що ніякої окремої української мови «нє било, нєт і бить не может».

Оживлення літературного життя у Львові. Поезії Тараса Шевченка розбудили в 60-х роках живий рух також серед галицьких українців, що після короткого зриву в 1848 р. в 50-х роках XIX в. попали у стан зневіри й апатії.

Коли в 1848 р. цісар Фердинанд І надав Австрійській державі конституцію, враз з іншими народами рвонулися до праці також галицькі українці. Знесення панщини, проголошення рівноправності схилили українців організувати свої сили. З метою оборони політичних і національних прав заснували вони в добі «весни народів» політичне товариство «Головна Руська Рада», яка стала ясно на становищі окремішності української мови й українського народу. Висловом думок і поглядів «Головної Руської Ради», її органом став тижневик «Зоря Галицька», перше число якої вийшло 15 травня 1848 р. «Головна Руська Рада» зайнялася народною освітою. На полі народного шкільництва українцям вдалося вибороти деякі пільги, а у Львівському університеті осягнути кафедру української літератури. Супротивні змагання деяких одиниць, що згуртувалися в полонофільськім «Руськім Соборі», зустрілися з повною невдачею, а їхній орган «Руський Дневник», що його видавав Іван Вагилевич, скоро перестав виходити.

Йдучи за прикладом інших слов’ян, які присвятили велику увагу справі народної освіти, львівські українці 16 червня 1848 р. заснували товариство «Галицько-Руська Матиця». «Матиця» мала завдання видавати популярні книжечки та дбати про освіту широких кіл. Щоб розбудити живіший літературний рух та згуртувати всі наукові й літературні сили, до Львова скликали всіх учених і письменників, завданням яких було запровадити однакові форми для літературної мови і найвідповідніший правопис. Цей перший освітньо-науковий конгрес, відомий під назвою «З’їзд руських учених», відбувся восени 1848 р. в залі Львівської духовної семінарії, прибраній синьо-жовтими барвами. З’їзд поділився на дев’ять секцій. На одному спільному зібранні всіх учасників Яків Головацький виголосив «Розправу о язиці южноруськім та його нарічіях», де в науковий спосіб виказав самостійність української мови, її окремішність від церковнослов’янської та російської мов. Розвідка Головацького — це науковий гімн на честь народної мови.

Важливим культурним центром, вогнищем освіти міг стати також «Народний Дім», що постав завдяки ініціативі й невтомним зусиллям священика Льва Трещаківського. У «Народному Домі» мали знайти приміщення «Матиця», бібліотека, читальня, книгарня, друкарня, музей, театральна зала, бурса й т. ін. Але всі ці надії не здійснилися. Провідники Галицької України зблудили з ясного, простого шляху, що ним ішли досі. У 50-х роках найчільніших провідників галицьких українців захопило змагання з’єднати український народ із російським, злити його культуру з російською в одну течію. Для поширення цього клича серед українського громадянства в Галичині багато причинився російський учений Погодін, який із тією метою відвідував Галичину та нав’язував листування з визначнішими діячами та письменниками. Провід у тій антинародній, москвофільській роботі вів відомий ворог народної мови («говору черні») Денис Зубрицький, котрий у листах до Погодіна називав себе «отаманом погодінської колонії». Слідом за Зубрицьким понесли клич об’єднання обидва брати Головацькі, історик Антін Петрушевич, поет Богдан Дідицький, Северин Шехович, Іван Гушалевич.

Антін Петрушевич, пізніший крилошанин, був істориком та лінгвістом. Видав збірку історичних матеріалів «Сводная Галицко-русская Літопись». Свою цінну збірку рукописів та книжок пожертвував бібліотеці «Народного Дому» у Львові. Богдан Дідицький був у 50-х роках редактором «Зорі Галицької», в 60-х — «Слова». Його становище не все, було однакове й не все ясне. Коли в 60-х роках він видавав «Слово», здавалося, що стояв на становищі окремішності української мови від московської, й помістив навіть статтю Костомарова «Дві руські народності». Але в 1866 р., після нещасного для Австрії бою під Садовою, Дідицький, поміщуючи статтю Наумовича «Погляд на будучність», дав доказ, що погоджується з кличем об’єднання українців із москалями. Довший час Дідицький мав у своїх руках керму усього літературного руху в Галичині й тішився славою першорядного поета, хоч в його поемах «Буй-Typ Всеволод» та «Конюший» годі добачити великих мистецьких цінностей. Северин Шехович, талановитий, але непостійний, видавав російською мовою часопис «Лада» (1853) і «Сімейну бібліотеку» (1854). Іван Гушалевич, гімназійний катихит, був автором дуже поширених пісень «Мир вам, браття», «Щасти нам, Боже», що стали неначе гімнами галицьких українців. Писав також драми: «Підгіряни», «Сільські пленіпотенти», «Омана очей». Іван Наумович був знаменитим популяризатором. Свою літературну діяльність розпочав переробкою Мольєрової комедії, якій дав назву «Гриць Мазниця». Видавав книжки для народної освіти і часопис для народу «Наука».

До нового зриву в національній та літературній праці пірвалися українці в Галицькій області ураз із приходом Шевченкових поезій, які досі були відомі тільки небагатьом одиницям. Ідеї та кличі, що їх розвинув Шевченко у своїх полум’яних поезіях, захопили найперше молодь. Університетська молодь згуртувалася в «Громаду», за її прикладом пішла також гімназійна молодь — не тільки у Львові, але й у кількох містах у провінції, організуючи скрізь гуртки, відомі під назвою «Громад». Душею громад був Данило Танячкевич (Грицько Будеволя). Своїми листами, що їх писав окремим, своєрідним, поетичним стилем, він поривав молодь, розбуджував серед неї патріотичні почування, заохочував до праці для добра народу.

Щоб оживити літературу та привернути народній мові назад її права до літературного життя, університетська молодь розпочала видавати часопис «Вечерниці» (1862). Редактором «Вечерниць» був Федір Заревич (Юрко Ворона). Допомагали йому в редакційній праці Ксенофонт Климкович та Володимир Шашкевич (син Маркіяна). Оцю нову «руську трійцю» та її ідейних прихильників, що взялися працювати в народному дусі й на народній основі розвивати рідну мову й рідне письменство, назвали «народовцями» або «вечерничниками». Коли «Вечерниці» перестали виходити, Ксенофонт Климкович почав видавати літературно-політичний місячник «Мета» (в 1863 р.), де вміщував твори не тільки галицьких, але й придніпрянських письменників, наприклад, Куліша, Вовчка. У редагуванні виявив публіцистичний талант. Крім «Мети», видавав також «Руську Читальню». Після того, як «Мета» стала виключно політичним двотижневиком, літературне завдання перейняла «Нива». Її редактором був Кость Горбаль.

У 1866 р. Володимир Шашкевич почав видавати на місці «Ниви» тижневик «Русалка», але й вона довго не втрималася. І тільки «Правда», що почала виходити в 1867 р., втрималася довше й була не тільки головним органом галицьких «народовців», але й давала також частинний захист придніпрянським письменникам, які в добі нагінки на українське слово та важких цензурних умов у Росії надсилали свої твори до Галичини.

Доказом національного пробудження галицьких українців та живішого розвитку українського народного життя було заснування театру. Постав він головно завдяки заходам віце-маршалка галицького сейму Юліана Лаврівського при товаристві «Руська Бесіда» у Львові в 1864 р. і розпочав вистави у Львові і в провінції. Це спонукало деяких письменників, наприклад, Климковича, Свєнціцького, подбати про збагачення українського театрального репертуару перекладами та переробками драматичних творів європейського письменства.

Дуже важливою подією в розвитку української культури було заснування в 1868 р. товариства «Просвіта», котре мало зайнятися поширенням та поглибленням всенародної освіти. «Просвіта» постала тому, що «Галицько-Руська Матиця» не сповнювала свого завдання, бо її провідники захопилися кличем об’єднання.

Дата добавления: 2015-05-26