Слідами Шевченка 3 страница

Юрій народився в 1834 р. і на хресті (хрещенні) за латинським обрядом отримав імена: Осип Домінік. У дитячих його літах великий вплив мала на нього старша його сестра (по матері) Марійка, яка оповідала йому казки та співала пісні. Оті сестрині пісні й казки в парі з буйною, могутньою красою гуцульських гір овівали леготом поезії ніжну, вразливу душу Федьковича та розбуджували в ньому поетичний талант. Федькович учився в нижчій реальній школі в Чернівцях, куди перенісся також напередодні знесення панщини і його батько, який мусив проміняти впливовий уряд мандатора на становище невисокого урядовця. Мати залишилася в Сторонці-Путилові на господарстві. П’ятнадцятилітнім хлопцем помандрував Федькович до Молдави, де познайомився з малярем Рудольфом Роткелем. Уже тоді писав він поезії німецькою мовою. Роткель — людина інтелігентна, одарена поетичним хистом — ознайомив молодого поета з визначними творами німецької літератури й так розвивав його талант. Про цю сердешну, теплу опіку Роткеля згадував Федькович пізніше з великою вдячністю, й часи, які провів разом із ним, причисляв до найкращих у своєму житті.

На дев’ятнадцятому році життя за намовою й понукою батька вступив поет до війська. Проживаючи десять літ у війську в Банаті, Семигороді, зненавидів військову службу так, що все життя почував за це жаль до батька. В часі війни з Італією отримав ступінь офіцера й тоді в 1859 р. в таборі під Кассано написав першу свою думку українською мовою — «Нічліг». Коли по війні з Італією Федькович затримався в Чернівцях, то познайомився там з німецьким поетом Найбауером. Цей визнав велику вартість німецьких поезій Федьковича й заявив йому, що в ліриці може він рівнятися з кожним німецьким поетом. Тоді Федькович познайомився також з Антоном Кобилянським та Костем Горбалем, які заохотили його писати українською мовою. Взаємини з отими свідомими українцями не перервалися й тоді, коли поет помандрував зі своїм полком до Семигорода. Антін Кобилянський видав уперше деякі українські поезії Федьковича в брошурі «Слово на слово до редактора „Слова“» (Дідицького). В тій брошурі Кобилянський дав вислів своєму невдоволенню з мови «Слова» й боронив права народної мови. Дідицький оцінив свіжий та сильний талант молодого поета та словами повного визнання заговорив про його поезії в «Слові». Цією похвалою з’єднав собі Федьковича, так що цей прислав йому нові поезії, з яких Дідицький одні надрукував у «Слові», а інші видав у 1862 р. в окремій збірці з дуже прихильним переднім словом.

Тим часом поета томила на чужині туга за рідним краєм, за горами, «повними пісні й барвінку», за свободою. Цю тугу розганяв поет тим, що збирав своїх земляків-жовнірів, співав із ними рідних пісень, розповідав і велів розповідати казки, вчив їх, читав їм поезії Шевченка, оповідання Марка Вовчка та заводив із ними сердешні розмови. Його тогочасні поезії, в яких заяснів він небуденним поетичним талантом, навіяні великим смутком. У тім часі написав Федькович також першу свою повість «Люба-згуба», що з’явилася у «Вечерницях».

Наприкінці 1862 р. він тяжко занедужав. Коли щасливо перебув недугу, звільнився з війська, повернувся на Буковину і прийняв православну віру та ім’я Юрія. Сповнилася його гаряча мрія: він кинув ненависний йому військовий однострій, вирікся навіть офіцерського стану й перебрався в гуцульський одяг. Як простий гуцул-селянин проживав він у Путилові, в домі своєї матері, якій на старі літа тяжко приходилося вести господарство, її смерть переболів поет тяжко. Після смерті матері не тільки займався господарськими та громадськими справами, але й віддавався також літературній праці. В ріднім селі здобув собі таке довір’я, що односельчани обрали його двірником (війтом). Працював також на педагогічному полі й уложив буквар живою мовою та фонетичним правописом, але, на жаль, ні православної чернівецької консисторії, ні львівської шкільної ради ним не вдоволив. Два роки був Федькович шкільним інспектором Вижницького повіту і свій уряд виконував точно, обов’язково і вміло. В 1872 р. на запросини львівських українців виїхав до Львова, де взявся ладити для товариства «Просвіта» популярні книжечки, а для театру «Руської Бесіди» — драматичні твори. Одначе з львівськими українцями не дійшов до ладу й огірчений повернувся до Путилова. Коли в 1875 р. його відвідав Драгоманов, то із жалем завважив, що Федькович марнує талант.

Ураз із смертю батька перенісся Федькович до Чернівців, де йому припав по батькові дім. У Чернівцях прожив близько десяти літ, присвячуючи весь час астрологічним дослідам. Потім продав батьківський дім, подарував путилівське господарство наймитові, оселився в закупленому дімку й на відлюдді в хоробливім містичнім настрої займався «читанням на зорях». Із духового пригноблення вирвала його на короткий час праця при часописі «Буковина» (1884) та при видавництві «Бібліотека для молодіжі», для якої він писав повісті й поезії. У 1886 р. чернівецькі українці величаво святкували 25-літній ювілей його літературної діяльності. Під впливом щирих побажань земляків, гарячих привітів галицьких українців, на вид пробудження національної свідомості буковинських українців поет, що зневіривсь був у власних силах, хотів отрястися з апатії й кинувся до праці, але смерть ненадійно спинила її 11 січня 1888 р.

Поетична творчість Федьковича. Федькович належить до найвизначніших українських ліриків. У перших його ліричних поезіях головним змістом є жовнірське життя. В «жовнірських думах» Федьковича знайшла гарний і оригінальний вислів велика туга новобранців за рідними сторонами, за горами, — туга, що зневолює не раз жовніра кидати кріс і тікати додому. Такий момент описав поет у поезії «Дезертир». Жовнір читає при столику дрібне писаннячко. Це мати йому пише, що тяжка зима, що в хаті в неї холодно, бо нема кому врубати їй дрівець.

І схопився, як полумінь,

Полетів, як птах,

А вітер му не йде вдогін,

Бо годі му так.

Бо він летить до матоньки

Старої домів,

Дрівець її врубатоньки,

Щоб хатку нагрів.

Свою власну тугу за рідним краєм виспівав поет у поезії «Сонні мари». В синьому морі, каже поет, потонуло сонце. З дому Марка несеться по лагунах срібний голос дзвонів. Місяць блукає в туманах. У кипарисних гаях щебече соловей, «як сиротятко, що не має роду». В домах гаснуть світла. Деколи із закритої барки доходять тихі слова закоханих. Поет клонить голову на ясний мармур палати дожів, і на нього находять «сонні мари». Вчувається йому голос трембіти, що вітає його по довгих днях розлуки. Уявляється йому хвилина зустрічі з матір’ю, ніжна з нею розмова, під час якої поет розкриває своє серце. Ввижаються Чорногора, Довбушеві могили, пригадуються дитячі літа. Чорногору він звеличує такими словами:

Так, так тота гора ся називає,

Що онде пишно в небо ся змагає,

І князі екрані в золотії зорі

Ніби в коруну ясну укриває,

А буйні вітри білими снігами

Закрили главу, ніби рантухами.

Єй шати-квіти і шовкові бори,

Єй слово-громи, груди в неї — скали.

Поклоном гори околом припали...

Несіть подарки, ви, боярські двори,

А ви, загір’я, кармазини, кири,

Бо то цариця наша на Підгір’ї,

То Чорногора...

На своїй «шездарі» виспівав Федькович жовнірську долю: із тугою новобранця за рідною стріхою («Святий вечір»), домом, ріднею, такою великою, що доводить не раз до самогубства («Новобранець»); хвилини непевності й тривоги перед битвою («Нічліг», «Під Кастенедолев»), часто трагічну смерть у чужій чужині («Під Манджентов», «Зілля», «В церкві»); гарні приклади щирого побратимства («У Вероні», «Лист»).

У поезії «Під Манджентов» бачимо улана, що його прибито в бою. Вірний товариш хоче йому простелити постіль та опівночі шабелькою копає йому яму. Докопавсь у пояс: більше не змагає; присів коло брата й питає його, чому не промовить. Але не чує вбитий дружніх слів побратима, й незабаром укриває його могила. Молодий улан тужить при могилі товариша... Плачуть зірниці, мліють квіти. Тужить улан і питає товариша: «Із ким ти нічку сю ночуєш? Із ким ти будеш розмовляти, о твоїй неньці, о дівчаті?..»

«Жовнірські думи» відзначаються щирим, глибоким почуванням, простотою вислову й мелодійністю. Слідно в них вплив народних пісень. Також в інших поезіях Федьковича дзвенить високо напнута струна болю й смутку, бо писав їх поет у великім духовім пригнобленні. В такому понурому настрої написана поезія «Пречиста Діво, радуйся, Маріє», в якій Федькович пересунув ряд сумних малюнків людського горя. Дуже гарною є низка його ліричних окрушин «Окрушки», де поет ніжним, музикальним віршем описав свої враження, розбуджені виглядом зоряного неба. В деяких поетичних писаннях виявив Федькович свідомість свого післанництва в народі. До таких належать: «До руського Боянства», «На скін Шевченка». З більших поем Федьковича найкращими є «Празник у Такові», «Мороль Гуцул», «Довбуш». Із бігом часу муза Федьковича стала щораз більше підпадати під вплив Шевченкового генія, й у парі з тим його поезія втрачала свої оригінальні риси.

Повісті Федьковича. «Довбуш». Красу гуцульських гір, палкі почування, їхніх мешканців, усю «криваву гуцульську славу» виспівав Федькович у своїх оповіданнях. Гаряче, пристрасне кохання, трагічні конфлікти, що з ним пов’язані, високі приклади побратимства — це головний зміст оповідань Федьковича. Гуцули з’являються в них гарно пристроєні, в багатих святкових одягах, у буйному розгоні почувань, із сильно підкресленими рисами лицарської сміливості, відваги, самопосвяти. Сафат Зінич є месником кривди занапащеної дівчини. Іван в оповіданні «Серце не навчити» «за правдою, бувало, аж гине, аж топиться». Їхня смілива, буйна уява, їхня лицарська вдача виявляється і в їхніх одягах. «Легіні наші мов не видять, що дівчата в’януть. Понасувають кресані на мальовані свої брови, кинуть голови д’гори, мов лицарі які... А кресаки такі, що кожний вартував ретельно коло яких 500 срібних, коли не більше: такого золота, пав та червінчуків було на їх...»

Збірку оповідань Федьковича Драгоманов видав у Києві в 1876 р. Кращими з них є: «Серце не навчити», «Люба-згуба», «Опришок», «Дністрові кручі», «Безталанне закохання», «Сафат Зінич». Основа оповідання «Серце не навчити» — нещасне кохання двох легінів, товаришів сердешних. «Іван був хмурний, неввічливий... Василь опадистий та швидкий, мов та полумінь...» Закохались вони обидва в Гинцаришину Олену. Постановили вирішити пістолями, «кому лицарське щастя послужить». Вийшли в чагір на поляну, й Василь стрілив перший. Але «лиш фоя посипалася по ялиці». Тоді стрілив Іван. «З Василевого плеча почуріла кров по тоненькій сорочці, що сестричка усіма шовками та загірськими ліліточками вишивала». Потім Василь пропав. Ніхто не знав, де дівся. Іван одружився з Оленою, тільки не зазнав щастя, бо не його вона кохала, а Василя. Прийшла весна. «Цвіти та цвіти, цвіти та цвіти, та запахи, та радощі, а Путилівка річка бринить по білому камінні, ти б гадав, що срібно розсипалося та задзвеніло». Пішов Іван з Оленою до тещі на храм. Коли йшли плаєм, зустріли Василя, що був в Угорщині в опришках. Василь побачив Олену, завважив, що нидіє її врода, і сказав Іванові: «Віддай її мені!» Кинулися до ножів. Олена хотіла допомогти Василеві, але замість стрілити в Івана поцілила Василя. Поховав його Іван, а Олені зрубав топором голову. Сам знайшов смерть у Черемоші.

Велика сила кохання довела до кривавої розправи також в оповіданні «Люба-згуба». На «красний» храм, у весняне свято Николая приїхали до Стороння з сусідніх сіл дівчата й парубки, й між ними два брати з Довгополя: Ілаш та Василь. У часі, коли Ілаш залицявся до Калини, Василь сидів понурий та невеселий. Його також причарувала пишна врода Калини, тому не звертав він уваги на палкі погляди Марічки, сестри товариша Юрія. Палке, глибоке кохання захопило його з такою силою, що в день весілля Калини й Ілаша він убив брата й себе.

«Невидимою появою в нашій літературі» назвав Куліш оповідання «Опришок». Розповів у ньому Федькович, як один гуцул віддав свого гордого, бутного й палкого сина Івана до старого опришка Донди в «науку». В Донди пильнував раз Іван зоряної ночі садовину й бачив, як під сад приплив човном молодий парубок Василь Зарічук на сходини з донькою старого опришка. Наступного дня Донда з усієї сили оперіщив дротяною нагайкою Василя за те, що не вдень до його доньки приходив, а вночі. Потім звелів йому слати старостів. Тією самою нагайкою дав також опришок науку Іванові за те, що не повідомив його про сходини молодих. Так відучив його від поганої звички ставати за що-небудь до бійки.

«Довбуш». Крім поезій та повістей, писав Федькович драматичні твори: оригінальні, переклади та переробки. З оригінальних драм найпомітніші «Керманич» і «Довбуш». Хоч «Довбушеві» присвятив поет велику частину свого життя, хоч перероблював кількома наворотами, — драма йому не вдалася. Відокремлені сцени в драмі вдаряють силою поетичного слова, образами буйної творчої уяви, одначе як цілість драма ні з історичного, ні з психологічного боку не може вдоволити. Понурий настрій є виявом духової недуги поета, його невдоволення собою й людьми.

Федькович — великий мрійник у житті й у поезії, обдарований буйною уявою, сміливим поетичним полетом полонинних вітрів — займає в українській літературі окреме становище як співак шумливих гуцульських борів, запашних полонин, буйного зеленого Черемошу, мрійливої трембіти та «кривавої гуцульської слави»...

Брати Воробкевичі. Корнило Устиянович. Сучасником Федьковича був Сидір Воробкевич. Народився в Чернівцях 1836 року. Разом із братом Григорієм виховувався в домі свого діда в Кіцмані, де слухав народних пісень і казок та пізнав красу рідної мови. Після закінчення шкіл був священиком на селі, а потім — учителем співу в греко-орієнтальній семінарії. Під псевдонімом Данило Млака писав поезії, оповідання і драми (до яких сам складав музику). З його більших поем помітні «Кифор і Гануся», «Мурашка», «Нерон», «Нечай», «Клеопатра», з оповідань — «Турецькі бранці» і «Муштрований кінь».

В поемі «Кифор та Гануся» відбився вплив Шевченкової «Тополі» та Квітчиної «Марусі». На запитання кароокої Ганусі, чи живий її козак, ворожка говорить, що згинув та що вовки-сіроманці роздерли його тіло. З туги дівчина нудить світом, сохне, в’яне й вкінці вмирає. Тим часом із Січі повертається Кифор. Пугач віщує йому лихо. На звістку про смерть Ганусі козак іде в світ та шукає смерті в боротьбі з бусурманами.

Історичний характер має поема «Мурашка». На татар, що з багатим ясирем повертаються додому, нападають запорожці і звільнюють невільників. У степу залишається малий хлопчина, що не має до кого вертатися. Його сплячого знаходить старий козак Сава й називає «Мурашкою». Мурашка виростає на славного козака. Під час війни гетьмана Самойловича з турками боронить він до останнього віддиху місто Ладижин і гине геройською смертю в боротьбі з переважаючими силами ворогів.

Козацькі змагання з турками лягли в основу оповідання «Турецькі бранці». У старої Горпини, чоловік якої, покійний Опанас, сотникував під гетьманом Павлюком, було двоє дітей: Івга та Петро. «Пишною вдалася Івга, мов гетьманша, а гарною, як калина в лузі». Раз напали татари, вбили Горпину, а Івгу та Петра забрали в полон. Гарна Івга дісталася в подарунок царгородському султанові, а Петра купив царгородський купець Мехмет. Хоч Івга стала жінкою султана, томилася вона тугою за Україною. Раз почула вона вночі українську пісню, звеліла покликати до себе співака й пізнала Петра. Але недовго тривало їхнє щастя. В Царгороді піднявся бунт проти султана Ібрагіма. Новий султан звелів всадити Івгу та Петра до темниці, з якої визволив їх сивобородий татарин Ізмаїл, що колись також був козаком. Вони пустилися тікати, але яничари наздогнали їх. У боротьбі Степан-Ізмаїл поліг. Петро отримав глибоку рану. Івга з конем кинулася в море, щоб не потрапити живою в руки ворогів.

Літературним талантом визначався також брат Сидора Воробкевича — Григорій Воробкевич, що підписувався під своїми поезіями «Наум Шрам».

Як автор історичних драм, заслуговує на увагу Корнило Устиянович, син Миколи Устияновича, який виступив на літературне поле у 60-х роках. Корнило Устиянович полишив також гарні спроби з обсягу церковного й історичного малярства. В його історичних драмах («Олег Святославич Овруцький», «Ярополк І Святославич») відбився сильним відгомоном вплив Шекспіра.

«Спізнений романтик». Давні часи, давній побут, красу природи (зокрема тієї, якої не торкалася ще людська рука) оспівував у своїх поезіях Яків Щоголів (1824 — 1898), що його звуть «спізненим романтиком». Походив він із давнього дворянського роду. Народився в містечку Охтирка Харківської губернії.

У своїх поезіях Щоголів часто тужить за своїми дитячими літами, які щасливо провів під оком дбайливої, ніжної матері. Краса рідних краєвидів — недалекий степ, водяні млини, пасіки, ріка Ворскла — все це чаром поезії овівало ніжну душу хлопчини й відбилося відгомоном у його поетичних творах. Вже в часі гімназійних наук у Харкові помістив він в альманаху Бецького «Молодик» (1843 — 1844) свої перші вірші. Але сувора оцінка російського критика Віссаріона Бєлінського була причиною того, що Щоголів спалив інші, не друковані ще твори й замовк на довгий час. У часі університетських студій зблизився до професорів Метлинського, Срезневського й Костомарова, й вони мали вплив на його світогляд. Під впливом Метлинського, що розбудив у нього тугу за минулим України, почав поет писати знову. Ці нові його поезії з’явилися в Кулішевій «Хаті» (1860). По закінченні університету вступив він на державну службу, але згодом покинув її і проживав у тісному родинному гуртку, здалека від світового гомону. В 1883 р. видав збірку поезій «Ворскло»; в 1898 р., у день його похорону, з’явилася його збірка «Слобожанщина».

Мотивами поезія Щоголева багата. До Шевченка зближається він передусім тими поезіями, в яких ідеалізує козаччину («Золота бандура», «Хортиця»). Поруч козакофільських поезій є в нього багато таких, в яких він спирається на народні вірування у відьом, вовкулаків, лоскотарочку, у квіт папороті («Климентові млини», «На полюванні», «Ніч під Івана Купала», «Рибалки», «Вовкулака», «Лоскотарочка»). Вони стилізовані на взір народних пісень, таких як «Горішки», «Черевички», «Рута», «Не чує». В деяких («Ткач», «Кравець», «Мірошник») Щоголів ідеалізує ремісницький побут та ремісницьку працю. В інтимній ліриці поруч оспівування природи зустрічаються також поезії дидактичного характеру, в яких автор любить навчати й моралізувати.

Дата добавления: 2015-05-26