На верхів’ях 1 страница

Михайло Драгоманов. Великою постаттю в українському культурному житті, людиною європейської освіти й широких демократичних поглядів був Михайло Драгоманов. Він народився в 1841 р. в Гадячі, в небагатій дворянській сім’ї. Його батько обертався серед ліберальних російських кіл і писав українські вірші. Михайло вчився в повітовому училищі в Гадячі, потім — у Полтавській гімназії. Коли після смерті царя Миколи І серед російського громадянства розпочалася агітація за знесення кріпацтва, полтавські гімназисти видавали рукописний часопис, і Драгоманов був його редактором. Як студент Київського університету він працював у недільних школах. По закритті недільних шкіл учителював у семінарії, не кидаючи університетських студій. У 1864 р. став доцентом всесвітньої історії в Київському університеті. Своїми ліберальними поглядами мав великий вплив на молодь. У 1870 р. виїхав на бажання уряду для доповнення студій за кордон і перебував у Львові, Празі, Гейдельберзі, Цюріху, Відні.

По повороті до Києва брав видну участь у працях південно-західного відділу Географічного товариства. В тому часі постало його видання українських історичних пісень (що його він зладив разом з Антоновичем), з’явився ряд політичних статей і наукових праць з історії, літератури, фольклору. В літі 1875 р. Драгоманов був на першім українськім вічі в Галичі. Хоч не промовляв там прилюдно, та знайшлися люди, що зателеграфували до Росії, що він говорив промову і закликав до злуки України з Польщею і відірвання обох країв від Росії. Донос був причиною того, що Драгоманова усунули з університету, й він опинився в Женеві, де прожив 15 років. Упродовж того часу розвинув багату й широку діяльність. Писав політичні статті (найважливіша — «Историческая Польша и великорусская демократия», в якій він виказував історичні промахи Польщі й Росії стосовно України), наукові праці й видавав журнал «Громада». В Женеві видав також роман Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» В 1889 р. його покликали до Болгарії, на кафедру всесвітньої історії в Софії. Помер 1895 року.

Велике історичне значення діяльності Драгоманова полягає в тому, що він відкрив вікно в Україну новітнім західноєвропейським поступовим кличам та ідеям. Вдаряючи на вузькоглядність та на перестарілі погляди свого громадянства, ознайомлював його із здобутками європейської культури, будив серед нього думки та нагинав до ідейної праці. «Без ідеалу, — говорив він, — без віри в будуччину — ніяка праця неможлива...» З іншого боку, Драгоманов був першим, хто з українськими справами звернувся до Європи. Так, на літературному конгресі в Парижі він виступив із протестом проти заборони української літератури. Крім того, в різних закордонних журналах звертав увагу європейського світу на життя українського народу, його змагання та його потреби. Своїми писаннями, своїми думками, своїми ідеями Драгоманов спричинив злам у поглядах та у світогляді українського громадянства (зокрема в Галичині) і вплинув на подальший хід української літератури та на напрям творчості деяких письменників. Зокрема, цей вплив досягнув Івана Франка й Лесі Українки.

Іван Франко. Від смерті Шевченка ніхто з українців не здобув собі більшого імені на всіх просторах України й ширшого розголосу між чужими, як Іван Франко. На це велике ім’я зложилися його небуденний талант і рідке багатство й різнорідність його діяльності й творчої праці. Політика й поезія, публіцистика й філософія, новелістика й літературна критика, повість і історія, драма й етнографія, комедія й соціологія, література перекладів і редагування часописів — все те одночасно, всуміш стало полем його творчої праці та глибоких дослідів. Він знаходив насолоду у відчитуванні давніх полинялих рукописів і разом із тим із глибин душі видобував правдиві ізмарагди почування, уяви й думки; занурювався у досліди над староукраїнськими апокрифами й повістями і разом із тим «у днях журби» виливав терпіння своє і свого народу; вслухувався у гомін українських народних пісень, поринав у глибінь народних приповідок і разом із тим пильно намічував людські типи й характери та виводив їх У своїх повістях; просліджував давні твори народної музи, наслухуючи одночасно, як б’є живчик життя сучасної йому суспільності, сягав до індійських легенд, жидівських мелодій і разом із тим продумував над поліпшенням соціальних та економічних відносин народного життя, вказуючи нові шляхи; сходив у низини «на дно» і враз із тим на бистрих крилах уяви й думки зносився «на вершини» — туди, куди є доступ тільки геніям...

Франко був тим, хто серед найдикіших хащів пробивав шляхи для інших, був тим каменярем, який довгі літа лупав скалу безідейності, байдужості, тим ковалем, що клепав серця й сумління свого громадянства, був тим ідейним провідником, котрий вів народ в обітовану країну народного щастя і впав на тім шляху. Був у першу чергу громадянином. Розбуджував серед суспільності думки, кидав між неї нові кличі, вказував нові шляхи в політичнім та суспільнім житті. Громадську службу передусім мав на оці, коли працював на полі української журналістики, коли ознайомлював українську суспільність із перекладами найвизначніших творів людського духа, коли інформував чужинців у польських, німецьких та російських видавництвах про життя свого народу. Громадську службу передусім мав на оці, коли кидався на поле науки й літератури та збагачував ці ділянки творами першорядної ціни. Сам дивився на свою працю, як на твердий життєвий обов’язок. «Муруючи стіну, — говорив він на своєму ювілейному святі 25-ліття літературної діяльності в 1898 р., коли дякував за слова визнання з боку громадянства, — муляр кладе в неї не тільки самі гранітні квадри, але, як випаде, то і труск і обломки й додає до них цементу. Так само і в тім, що я зробив, може, й знайдеться деякий твердий камінь, але, певно, найбільше буде того труску і цементу, яким я заповнював люки і шпари...» А далі говорив він: «Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов’язку віддати працю тому простому народові».

Життя Івана Франка. Іван Франко народився в с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту 15 серпня 1856 р. Був сином селянина-коваля. Перші науки побирав у сусіднім селі Ясениця Сільна, дальші — в нормальній школі оо. василіян у Дрогобичі. Вже тоді доля не щадила йому ударів. Утратив батька, й цю втрату глибоко відчув. Нелюдяне поводження деяких учителів із селянськими дітьми зродило в серці хлопчини перші відрухи бунту проти всякого насилля. Описи таких знущань письменник дав згодом в оповіданнях «Schön schreiben», «Отець-гуморист». Завдяки вітчимові Гриневі Гавриликові Франко закінчив нормальну школу й гімназію в Дрогобичі. Іспит зрілості склав у 1875 р. з відзначенням. Уже в гімназії кинувся із запалом до читання. Незвичайно сильне враження справив на нього «Кобзар», що його він отримав від учителя Верхратського. Скоро вивчив його напам’ять. Захоплювався також творами Вовчка й Мирного. Вже в гімназії почав збирати народні пісні. На гімназійні часи припадає також початок його літературної діяльності.

Франко почав писати віршем і прозою ще в нижчій гімназії. Пізніше піді впливом двох учителів — Івана Верхратського та поляка Юліана Турчинського, обох — письменників та поетів, а ще більше заохочений живим прикладом старших товаришів — Дмитра Вінцковського та Ісидора Пасічинського, вислав свої перші поетичні спроби до редакції часопису «Друг», що його видавала молодь, яка гуртувалася у студентськім товаристві «Академіческій кружок». Були це дві поезії, зложені під впливом народних пісень: «Народні пісні» й «Моя пісня».

Ширше поле для наукових дослідів розкрилося перед автором «Захара Беркута» у Львові, де він вписався на філософічний відділ університету. До Львова Франко приїхав із кількома зшитками готових праць. Були там його власні поезії, оповідання, драми, переклади Св. Письма, «Нібелунгів», творів Гомера, Софокла. У Львові поет став членом студентського товариства «Академіческій кружок», в якому під ту пору йшли гарячі мовні та національні суперечки. Злам у думках, етичних та національних поглядах членів цього товариства викликали листи Драгоманова. В листах Драгоманов докоряв молоді, що вона під культурним та науковим оглядом залишилася позаду тодішнього культурного та наукового європейського руху, що вона ледача в думанні, що їй бракує етичних засад. Листи Драгоманова були причиною того, що «Друг» почав виходити в живій народній мові та що літературне життя помітно пожвавилося. Вплив Драгоманова відбився також на Франкові. Зворот до поглядів Драгоманова зазначився вже в його повісті «Петрії й Добощуки». Ще в більшій мірі слідний він у найпомітнішій його тогочасній поемі «Наймит».

Під ту пору з’явилися також перші дрібні оповідання Франка, картини з життя простого люду. Під впливом листів Драгоманова, які той слав до редакції «Друга», злучилися два студентські товариства — первісно москвофільське «Академіческій кружок» і друге — українське «Дружній лихвар» — в одне. Заходами цього з’єднаного товариства вийшов альманах «Дністрянка» з календарем на 1877 рік. Тут Франко надрукував два оповідання — «Два товариші» й «Лесишина челядь».

У липні 1877 р. сталася подія, яка сильно відбилася на подальшому житті поета й у своїх наслідках була причиною не одної гіркої хвилини. В тім році було ув’язнено Франка й усю редакцію «Друг». Його вмішали в соціалістичний процес, вісім тижнів протримали в слідчій в’язниці і вкінці засадили в тюрму між самих злодіїв і волоцюг. Вже сама тюрма була для поета страшною й тяжкою пробою, та ще тяжчі часи почалися для нього після виходу з тюрми. Його ім’я разом з ім’ям Михайла Павлика оббігало весь край, було пострахом для тодішньої старшої інтелігенції, виразом перевороту та революції. Після процесу Франко, не кидаючи університетських студій, основніше почав знайомитися з соціалістичними теоріями. Разом із письменником Михайлом Павликом, автором оповідань «Юрко Куликів», «Тетяна Ребенщукова», заложив він у 1878 р. часопис «Громадський Друг», числа якого постійно конфіскувала прокураторія через ширення соціалізму, так що довелося змінити його назву на «Дзвін», а потім — на «Молот».

Найпомітнішими літературними творами Франка з тієї пори були повістка «Boa constrictor» і поема «Каменярі».

Після занепаду «Громадського Друга» Франко почав видавати «Дрібну Бібліотеку». Працював також у «Правді», в різних польських часописах і у віденськім «Слов’янськім Альманасі», де містив оповідання, в яких торкнувся різних сторінок життя простого люду й інтелігенції.

З початком 1880 р. його вдруге ув’язнено і втягнено в процес сестер М. Павлика в Коломиї. Тримісячне пробування в тюрмі й хвилини по звільненні — це найприкріша пора в житті поета. Відгомоном страшних тюремних переживань є оповідання «На дні». Героєм оповідання, написаного з великою силою таланту, є Бовдур, якого люди зробили злочинцем. Із тих часів походить також поема «Вічний революціонер».

По виході з тюрми Франко почав разом з Іваном Белеєм видавати в 1882 р. місячник «Світ», де вмістив між іншим початок великої повісті «Борислав сміється». Коли у львівському літературному часописі «Зоря» було оголошено конкурс на більшу повість, виготовив «Захара Беркута». Повість отримала нагороду.

У 1885 і 1886 рр. поет двічі був у Києві. Там одружився й зав’язав взаємини з тамошніми українцями, що послужило причиною до його нового ув’язнення. В 1890 р. причинився до заснування української радикальної партії, органом якої став часопис «Народ», редагований Франком за співучасті Михайла Драгоманова, Володимира Охримовича, В’ячеслава Будзиновського та ін.

Для завершення студій у 1892 р. виїхав до Відня, де дістав ступінь доктора філософії за наукову студію над повістю про Варлаама та Йоасафа.

У 1895 р. Франко виголосив у Львівському університеті габілітаційний виклад на тему «„Наймичка“ Тараса Шевченка». Професорська колегія обрала його доцентом на опорожнену зі смертю Омеляна Огоновського кафедру української літератури. Одначе міністерство не схотіло затвердити обрання на професорську кафедру чоловіка, що тричі сидів у тюрмі. З тієї пори Франко цілком посвятився літературній та науковій праці. Він заснував літературно-науковий двомісячник «Життя і Слово» (1894 — 1897) і зумів поставити його на європейську міру. Від 1898 р. був одним із головних редакторів «Літературно-Наукового Вістника» й рівночасно належав до найвизначніших співробітників «Записок Наукового Товариства ім. Шевченка». Його літературні та наукові писання придбали йому славу європейського письменника, доказом чого є той факт, що різні зарубіжні наукові товариства іменували його своїм членом.

Недуга, що томила поета в останніх роках його життя, поклала його вкінці в могилу (28 травня 1916 р.). Українське громадянство без різниці станів віддало на похоронах величавий поклін його заслугам і зложило на його могилі тернові вінці.

Оповідання та повісті Франка. Силу свого оригінального творчого таланту Франко виявив у ряді оповідань та повістей. Намічаючи впродовж свого життя різні типи й характери, автор дав у своїх оповіданнях і повістях цікаві, вірні образи, в першу чергу з життя тих, хто «в поті чола» працює на життя. Побут сільського й міського пролетаріату і визиск його праці різними галапасами, експлуататорами знайшли відгомін у циклі оповідань великої стійкості, писаних у реалістичному тоні. Вони здобули собі великий розголос (як, наприклад, «Бориславські оповідання»). Автор пересунув у них галерею постатей, що внаслідок своєї темноти, безвідрадних економічних умов, безрадності стають предметом наживи та визискування різними удавами-Гольдкремерами. Кращими в циклі тих оповідань є «Ріпник», «На роботі», «Навернений грішник», «Яць Зелепуга», «Boa constrictor».

В оповіданні «Boa constrictor» Франко дає образ душевних переживань такого «змія-давуна» Германа Гольдкремера — найпершого багача поміж бориславськими капіталістами, який нещадно давить свою жертву.

Подібних тем, як Франко в бориславських оповіданнях, торкається також Степан Ковалів (Степан П’ятка, помер у 1920 р.), малюючи бідні, темні села, світ нужди й розпуки та жахливі взаємини між кривдниками й покривдженими. Ковалів був учителем у Бориславі й мав нагоду приглянутись до життя цієї «галицької Каліфорнії». В оповіданнях він відслонив усю глибину горя українських робітників — жертв безсердешних жидівських лихварів. Його оповідання виповнили збірки «Дезертир», «Громадські промисловці», «Риболови», «Похресник» та ін.

Але не тільки Борислав з усіма його злиднями, визиском робочої сили та проваллям моральної розпусти ліг темою оповідань Франка. З рівною силою таланту й рівним мистецьким викінченням висвітлив він працю всіх тих, що їм «у поті чола» доводилося коротати свій вік (збірки «Добрий заробок», «Маніпулянтка»). Як відгомін тюремних переживань з’явилися оповідання «На дні», «Панталаха». Тонка обсервація життя, знання людської душі, вразливість на людське терпіння, спочуття до покривджених, визискуваних, енергійна, сильна мужеська мова, — все це запевнило оповіданням Франка тривку літературну стійкість. Всі вони справляють враження, бо вірно схоплюють людське життя.

От хоча б «Лесишина челядь». Ніякої важливої, незвичайної події автор не оповідає. Дає нам тільки образок сірої буденщини селянського життя. Лесиху бив колись чоловік. Сама вона, пройшовши тверду школу життя, не має теплого слова ні для кого: ні для нещасної невістки, ні для доньки, ні для бідного сироти Галая, ні для діда Заруби. І пливе в її хаті життя сіре, темне, важке, без надії на краще завтра. Такий ранок, такий і вечір... В такій хаті доводиться жити серед ненастанної праці, без родинного тепла, без любові, без радості, без надії нещасній Анні, яка з усіх сил тужить за родинним теплом, за щирим словом, за ласкавим поглядом, і свою тугу виливає крадькома в сумних піснях.

З-поміж усіх оповідань Франка найкращим — не тільки з огляду на силу поетичної уяви автора й тонкий психологічний аналіз дитячих переживань, але також і з огляду на композицію й глибоку гармонійність у цілості й подробицях — є невеличке оповідання «Під оборогом». Здавалося б на перший погляд, що тема невишукана. Малий сільський хлопчина з буйною уявою й тонким розумінням і відчуттям краси природи всувається у свіже, запашне сіно під оборіг і дає повну свободу своїм думкам і мріям. І ось у тих його думках і мріях твориться окремий світ. У цьому окремому світі він сам — його частина — бере активну участь і намагається всією напругою сил прогнати градову хмару, що саме нависла грізною марою над його рідним селом. «„Не пущу! Не пущу! — кричав Мирон. — Даремно грозиш! Я не боюсь тебе! Мусиш слухати мене! Адже бачиш, що я міг сперти тебе досі! І зіпру! І не пущу! Вертай назад! На гори, на Діл! Не смій тут пускати!“ Хлопець піднявся на коліна. Його лице горіло, очі горіли, в висках стукала кров, як молотами, віддих був прискорений, у грудях хрипіло щось, немовби й сам він двигав якийсь величезний тягар або боровся з кимось невидимим із крайнім напруженням усіх своїх сил.

Писк, клекіт, зойк у хмарі зробився ще дужчий. Ось-ось вона трісне, ось-ось сповниться велетнева погроза. Навіть вітер утих на хвилю. Блискавки над Долом згасли. Була хвилина страшенного, тривожного напруження в усій природі; все, що живе внизу — дерево, збіжжя й трави, звірі й люди — стояли тремтячи й запираючи в собі дух; голос дзвонів на далекій дзвіниці чувся тепер виразно, але не як сильна непереможна сила, а тільки як жалібне голосіння по помершім.

Та малий Мирон і тепер не подався. Він чув, що послабни він тепер, опусти руки, знизи голос — і найближча хвиля принесе спустошення на все село, і велетень зарегочеться всею своєю величезною хавкою й засипле, погребе, розторощить усе життя довкола. Він чув, що його сили слабнуть, що руки й ноги в нього вже похололи, як лід, що його груди здавлює щось, що якась холодна рука, мов кліщами, стискає його за горло, але він безмірним напруженням волі ще раз підняв голову догори, наставив оба кулаки проти хмари і як міг найголосніше кричав: „На боки! На боки! На Радичів і на Панчужну! А тут не смій! Ані одного зеренця на ниви! Чуєш!“ І в тій хвилі немов знято таємничу печать із природи, немов відсунено невідомий замок, немов піднято запору! Заторохтіли громи, осліпили очі блискавки, що немов з усіх кінців світу рівночасно вдарили в середину хмари, і та хмара розділилася моментально надвоє, і страшенний вітер заревів і почав гнати одну її половину на Радичів, а одну на Панчужну, на ліси, що обмежали село від півдня й від півночі...»

При подібному мотиві затримався також М. Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків», описуючи хвилину, як мольфар Юра проганяє градову хмару. До оповідання «Під оборогом» дуже сильно підходять характером та настроєм оповідання С. Васильченка, зокрема ті, в яких він намагався зв’язати буйний світ дитячої уяви з сірою життєвою буденщиною.

Франко залишив також ряд більших повістей: «Захар Беркут», «Основи суспільності», «Для домашнього огнища», «Великий шум», «Перехресні стежки», «Борислав сміється», «Лель і Полель». Із них найбільшу ціну має повість «Захар Беркут». Постала вона як вислів великої туги поета за ідеальним громадським ладом.

Цікава тема, гарні приклади героїчного зриву та посвяти Для загального добра, ідеалізація старовинного громадського ладу, представником якого є Захар Беркут, вдала характеристика осіб, гарні описи поетичної гірської природи, — все це запевнює повісті «Захар Беркут» тривке місце в ряді українських історичних повістей.

У повісті «Захар Беркут» автор дав образ життя Карпатської України в XIII в. Подія відбувається в 1241 р. в тухольських горах. Боярин Tyгap Вовк, якому князь Данило дарував у Тухольщині широкі полонини, уладив лови на велику звірину. Він бажав познайомитися із сусідніми боярами і з тією метою запросив їх на лови. Разом із боярами виправилася донька Тугара Вовка — Мирослава, в якої краса й жіноча ніжність ішли в парі із сміливістю й відвагою. На чолі всієї виправи став молодий пасемець Максим Беркут, син 90-літнього провідника тухольської громади Захара Беркута. Максим познайомився під час тих ловів із Мирославою, й тут серед небезпек зародилася в них взаємна любов. Максим урятував життя Мирославі, на яку кинулася ведмедиця. Він просив у Тугара її руки, але гордий боярин не хотів віддати своєї доньки «за смерда».

Тим часом за те, що Тугар Вовк порушував давні громадські порядки й відбирав у тухольців їхні полонини, зазвали вони його на «копний» — громадський — суд. Одначе Тугар Вовк не тільки не думав піддатися присудові громадського суду, але ще й убив на зібранні безрукого Митька Вояка, коли цей хотів оповісти, як боярин зрадив князя Данила в боротьбі над Калкою. Після того Тугар Вовк утік із Мирославою до татар і з татарським загоном напав на село саме тоді, коли тухольська молодь, виконуючи рішення громади, під проводом Максима руйнувала дім боярина. Хоч тухольські молодці дуже хоробро боронилися, загинули всі; врятувався тільки Максим — завдяки тому, що боярин дав слово Мирославі пощадити його. Його забрали в полон. Боярин, що втратив майже весь загін, намовив татарського полководця Бурунду піти на Тухлю й обіцював йому показати перехід через гори. Монголи розграбували Тухлю і спалили хати. Тим часом Мирослава не могла дивитися далі на зраду свого батька й утекла до тухольців. Вона навчила їх робити метавки, що засипали татар, які стояли в долині. За порадою Захара було завалено вихід з улоговини, в якій знаходилися татари, кам’яними звалами, й вода гірського потоку почала затоплювати татарське військо. Коли Бурунда побачив неминучу загибель усього загону, він підніс уже сокиру над головою Максима в тій думці, що за життя сина Захар Беркут дозволить останкам монголів вільний вихід. Але старець не погодився. У хвилині, коли Бурунда замахнувся, щоб розрубати Максимові голову, Тугар Вовк відтяв йому шаблею руку. Загін Бурунди загинув. Умираючи, Захар поблагословив сина на вінчання з Мирославою і сказав востаннє ось ті слова: «Ми перемогли нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю...»

Історичний характер має також повість «Великий шум».

Автор дав малюнок українського життя в 1850 р., коли то в Австрійській монархії слідом за проголошенням конституції та знесенням панщини настали часи політичної реакції. «Великий шум» пішов по мужицьких душах, у яких знесення панщини пробудило почуття особистої гідності, коли уряд за допомогою війська силою зневолював народ до платних робіт на панських ланах. Таким шумом зашуміло й підгірське село Грушатичі, де вибухнув гострий конфлікт між громадою, а скорше її свідомішими представниками (Кость Думяк) — з одного боку, й паном та священиком — з іншого. Конфлікт вибухнув тому, що пан Субота, також за допомогою війська, хотів присилувати селян до роботи на своїх ланах. Автор оповідає, як донька оцього гордого пана Суботи проти волі свого батька стає дружиною зненавидженого мужика Костя Думяка.

Соціальний підклад має повість «Борислав сміється». Тут знайшли вислів побут робітничого пролетаріату і визискування його сил різними галапасами.

Повість є продовженням оповідання «Boa constrictor». Автор показав у ній два ворожі світи. Ворожі вони у своїх задумах і змаганнях, чужі собі метою, та все-таки сплетені із собою тісними вузлами — конечними умовами життя. Перший світ — це світ Гаммершлягів, Гольдкремерів, світ багатих капіталістів, сміливих підприємців, нещадних спекулянтів, — світ гонитви за нафтою, за золотом. Другий світ — це світ сірих рядів голодних селян і робітників, чорних вуглярів, стомлених, визискуваних, — світ столоченого життя, незаспокоєної туги за ясною дниною... Конфлікт між цими двома світами, що виповнює зміст повісти, вибухає вкінці широким полум’ям, яке захоплює весь Борислав. Це так «Борислав сміється»...

Поезія Франка. Як поет, Франко займає одне з найвидніших місць в українській літературі. У своїх поетичних творах дав він вислів не тільки своїм власним переживанням, але й переживанням народу. Тематикою й мотивами поетичної творчості міг сягнути «вершин людської думки («Смерть Каїна», «Мойсей»), але вмів також підійти до сірого життя «низин». Поруч зразків гарної рефлексійної лірики, в якій дав перевагу думці над почуванням (збірка «Мій ізмарагд»), Франко спромігся також на прекрасні перли ніжної, глибоко відчутої любовної лірики в ліричній драмі «Зів’яле листя». Вмів також знизитися до дитячих сердець, до дитячої психіки, тому-то його «Лис Микита», «Абу-Каземові капці», «Пригоди Дон-Кіхота» залишаться назавжди перлинами в українській дитячій літературі.

Поезії Франка зібрані в збірках «З вершин і низин», «Мій ізмарагд», «Із днів журби», «Давнє і нове», «Зів’яле листя», «Semper tiro».

До найраніших його поетичних творів належить «Наймит». У цій поемі поет затримується при постаті наймита, що від колиски до могили «в нужді безвихідній, погорді і печалі сам хилиться в ярмо. Щоб жити, він життя і свободу й силу за хліба кусник продає...» З тужливим співом оре поле, байдужий, що для чужого добра проливає піт. Той наймит — це наш народ, який «поту ллє потоки над нивою чужою». В рабстві й неволі, в лихолітті й недолі тягне він своє ярмо — байдуже, для кого; співаючи, оре плідний, широкий лан. Поет вірить, що він віднесе перемогу, здобуде волю й у власнім краї оратиме свій власний лан.

У знаменитій, сильній поемі «Каменярі», що з’явилася У «Дзвоні», поет виводить себе й тисячі таких, як він. Всі вони, прикуті ланцюгами до гранітної скелі, великими залізними молотами за наказом сильного, мов грім, голосу лупають цю скелю. Мов водоспаду рев, мов битви грім кривавий, гримлять їх молоти раз у раз. І хоч вони знають, що не буде їм ні слави, ні пам’яті, здобувають далі п’ядь за п’яддю землі. Вони — невільники, що добровільно взяли на себе пута волі, вони — каменярі на шляху поступу. Тільки живе в них велика віра, що вони розіб’ють скелю, що власною кров’ю і власними кістками змурують твердий гостинець і принесуть щастя, нове життя, нове добро у світ. І хоч там, далеко на світі, який вони кинули для праці, поту й мук, проливають за ними сльози мами, жінки й діти, хоч прокляті всіма і їхні думки, і їхні діла, вони не випускають молотів із рук. Тримають їх міцно в тій сильній вірі, що рівняють шлях правді, а щастя для всіх прийде аж по їхніх кістках.

У більшій поемі «Панські жарти» Франко затримався при панщизнянім лихолітті й дав гарний образ життя в українському селі напередодні знесення панщини та в сильних поетичних словах відтворив радість народу у хвилині проголошення свободи:

Великдень! Боже мій великий!

Ще як світ світом, не було

Для нас Великодня такого!

Від досвіта шум, гомін, крики,

Мов муравлисько, все село

Людьми кишить. Як перший раз

«Христос воскресе» заспівали,

То всі мов діти заридали,

Аж плач той церквою потряс...

Так бачилось, що вік ми ждали,

Аж дотерпілись, достраждали,

Що Він воскрес — посеред нас.

І якось так зробилось нам

У душах легко, ясно, тихо,

Що бачилось, готов був всякий

Цілій землі і небесам

Кричать, співать: минуло лихо.

Найзліші вороги прощались,

Всі обнімались, цілувались...

А дзвони дзвонять, не стають!

А молодь бігає, мов п’яна,

Кричить щосили в кожний кут:

«Нема вже панщини, ні пана!

Ми вольні, вольні, вольні всі!»

Ба, й дітвора, що старших баче,

Й собі вигукує, неначе

Перепелята по вівсі...

Окрему увагу в поемі звертає на себе постать старенького священика, що був справжнім батьком своєї громади, ділився зі своїми громадянами їхніми турботами, смутками і терпіннями.

Окрім поезій, оповідань та повістей, Франко писав також драматичні твори — «Украдене щастя», «Учитель», «Сон князя Святослава», «Будка ч. 29» — та збагатив українську літературу перекладами творів Софокла, Байрона, Гьоте, Гейне, Золя та інших зарубіжних письменників.

«Зів’яле листя». Найкращою збіркою ліричних поезій франка є збірка «Зів’яле листя», що вийшла в 1896 р. Сам поет у передмові до другого видання назвав «Зів’яле листя» «збіркою ліричних пісень, найсуб’єктивніших із усіх, що з’явилися в нас від часу автобіографічних поезій Шевченка». Композиція всієї тієї «ліричної драми» є така, що поет виводить постать людини слабої волі, яку сила й глибина кохання кладе в могилу. Очевидно, це тільки така літературна форма, в яку поет вложив вислів своїх власних глибоких почувань. Поодинокі «жмутки» тієї збірки поставали в різних відступах часу: перший — у 1886 — 1893 рр., другий — у 1895 р., третій і останній — у 1896 р. У першому «жмутку» поет говорить про своє кохання, про свою «бліду, горем п’яну, безнадійну любов», описує красу й принаду тієї, що всеціло полонила всі його думки. У захопленні її вродою пише:

Твої очі, як те море,

Супокійне, світляне:

Серця мого давне горе,

Мов пилинка, в них тоне.

Твої очі — мов криниця

Чиста на перловім дні,

А надія, мов зірниця,

З них проблискує мені.

Але почув з її вуст страшні, жорстокі слова: «Не надійся нічого», і герой «Зів’ялого листя» погоджується з резиґнацією:

Я не надіюсь нічого

І нічого не бажаю —

Що ж, коли жию і мучусь,

Не вмираю!

Що ж, коли гляджу на тебе

1 не можу не глядіти,

І люблю тебе! Куди ж те

Серце діти?..

Свідомий того, що «спільним шляхом не судилось» їм іти, рішається:

Дата добавления: 2015-05-26