Практичне заняття № 10 (2 год.)

9. Безродний Є. Ф. Історія політичних вчень: навч. посіб. для вузів / Є. Ф. Безродний, О. І. Уткін. – К.: Професіонал, 2006. – 432 с.

10. Додонов А.Ф. Политология. Раздел I: Политические учения: учеб. пособ. для студ. вузов / А.Ф. Додонов. – Запорожье: ЗИГМУ, 2000. – 80 с.

11. История политических и правовых учений / [под ред. В. С. Нерсесянца]. – М.: НОРМА, 2004. – 944 с.

12. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера: пер. з нім. – К.: Тандем, 2002. – 584 с.

13. Кудинов О. А. История политических и правовых учений: учебное пособие / О. А. Кудинов. – М.: Дашков и К˚, 2006. – 256 с.

14. Кучер В. В. История политических и правовых учений. Курс лекций: учеб. пос. для вузов / В. В. Кучер. – М.: ОМЕГА-Л, 2006. – 208 с.

15. Мухаев Р. Т. История политических и правовых учений: учебник для студ. вузов / Р. Т. Мухаев. – 2-е изд, перераб. и доп. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – 292 с.

16. Орач Є. М. Історія політичних і правових вчень: навч. посіб. для студ. вузів / Є. М. Орач. – К.: Атака, 2005. – 560 с.

17. Себайн Дж. Г. Історія політичної думки: пер. з англ. / Дж. Г. Себайн, Т. Л. Торсон. – К.: Основи, 1997. – 838 с.

18. Скиба В. Вступ до політології: екскурс в історію правничо-політичної думки / В. Скиба, В., Горбатенко В., В. Туренко. – К.: Основи, 1998. – 718 с.

19. Хорошилов А. Н. История политико-правовых учений / А. Н. Хорошилов. – М.: Юрид. лит., 2002. – 344 с.

20. Шульженко Ф. П. Історія політичних і правових вчень: навч. посіб. / Ф. П. Шульженко, Т. Г. Андрусяк. – 3-є вид., стер. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 304 с.

3. Зближення [о] – [а] та ін. фонетичні зміни писемного періоду.

Перехід [о], [е] в [і] в новозакритих складах

Після занепаду слабких зредукованих у новозакритих складах відбувалося компенсаційне подовження етимологічних(давніх) [о] та [е]. Цей процес, очевидно, найраніше почався в галицько-волинському мовному ареалі. Звідти він поширився й на інші південноруські гово-ри. Подовження етимологічних [о] та [е] навіть за відсутності спе-ціальних літер у кириличному алфавіті все ж знайшло графічне відбиття в д-р. писемних джерелах. Довгий давній звук [ō] в новозакритих складах міг позначатися подвоєнням літери о – оо: âîîâöÿ, âîîò÷èíó (рідше), а частіше − літерами у (ю): äîáðîâóëíî, òîðãóâëÿ, ïðóçâèùåì, ãðîøþâü. Етимологічний подовжений [е] передм’яким приголосним, після якого був утрачений слабкий зредукований переднього ряду, передавався літерою h: êàìåºíü−êàìhíü, êîðåíü−êîðhíü. Російський учений О. Соболевський запропонував називати h, що є графічним позначенням довгого [е], “новий h”, у такий спосіб диференціюючи цей звук і давній, псл. h.

Занепад слабких зредукованих та подовження етимологічних [о] й [е] в новозакритих складах, хоча й проходили як взаємозалежні процеси, відбувались, імовірно, одночасно, оскільки відривати в часі подовження голосних було б неправильним через те, що в закритому складі голосний завжди вимовляється коротше, тому подовження [о], [е] проходило одночасно з артикуляційним послабленням зредукованого в наступному складі. Подовжені голосні не могли довго існувати в мові, оскільки це суперечило давній, ще праслов’янських часів тенденції до усунення протиставлення голосних за тривалістю.

У різних говорах української мови вони дали різні рефлекси. У

поліських говорах ці звуки змінилися в дифтонги чи різні звукові комбінації, а в галицько-волинському регіоні − у голосний [і] через певні проміжні звукові стадії: в о лъ> в оо л> в оі л> в і л.

Ф.Т.Жилко зазначає, що «північні (поліські) діалекти мають дуже відмінні фонетичні особливості від південно-східних і південно-західних говорів…Частину фонетичних відмінностей північних діалектів становлять давніші особливості української мови» [ Жилко. Нариси з діалектології, c. 138–140 ]. Подовжених [о:], [е:], що розвинулися з етимологічних [о], [е] ще на давньоруському ґрунті внаслідок занепаду зредукованих [ъ], [ь] у наступному складі, українська мова не зберегла. У всіх південно-східних та за незначним винятком південно-західних говорах голосні [о:], [е:] змінилися в [і]. Секундарний [і] відповідно до давніших [о:], [е:] становить норму і сучасної української літературної мови. Проте в північних і деяких південно-західних говорах відомі й інші рефлекси цих голосних. У північних говорах вони звичайно залежать від наголосу. У наголошеній позиції відповідно до [о:], [е:] поширені дифтонги різного типу [іе], [уо] [уе], [уи] [уі] і деякі інші. На підставі рефлексів [о:], [е:] у північноукраїнських і деяких південно-західних говорах припускають, що перехід давніх [о:], [е:] в [і] відбувався через стадію їх дифтонгізації. На думку І.Г.Матвіяса, «закон переходу давнього голосного [о] в [і] в новозакритих складах не був абсолютним ні в новій літературній мові, ні в говорах. Так у повноголосній формі ворон (род. відм. мн.) голосний [о] після [р] фіксується не тільки в північному наріччі, для якого збереження давнього [о] характерне, а й у говорах південних наріч». Голосний [о] в новозакритих складах зберігся не тільки в мові творів вихідців з північного наріччя (П.Куліш, С.Васильченко), а й з південно-східного – І.Котляревського (бой, боль, поход, завзятость), Г.Квітки-Основ’яненка (сход, бідность, радость), Т.Шевченка (явор, регот, Суботов) [ Матвіяс. Діалектна основа вокалізму, с. 15–25. ].

Дані Атласу української мови (карти №57-69) [ АУМ: Т.1. – Полісся, Середня Наддніпрянщина і суміжні землі ] та текстів діалектного мовлення засвідчують, що в північних говорах дифтонгізація і монофтонгізація відповідно до давніх о, е виявляється тільки в наголошеній позиції, у ненаголошеній цього явища немає. У відкритих складах дифтонги зникають, чергуючись із фонемами о або е (залежно від їх походження).

Явище акання, тобто реалізації ненаголошеної фонеми /о/ в голосному [а], українському вокалізмові, крім частини говорів північної діалектної групи, не властиве. Більше того, «історично акання було чужим українській мові як такій» [ Шевельов, с. 116 ]. Воно поширене лише на північній території лівобережнополіських та спорадично, головним чином, на північно-східній території правобережнополіських говорів. Акання відбивають і деякі староукраїнські писемні пам’ятки північно-східного походження, наприклад, «Актові книги стародубського міського уряду другої половини ХVII ст.» (Історія української мови. Фонетика, с. 287–288.).

Структури ненаголошеного вокалізму лівобережнополіських говірок зумовлені особливостями розрізнення голосних середнього та низького піднесення (заднього ряду) /о/: /а/. Нерозрізнення /о/: /а/ – суто білоруська риса, що внаслідок міжмовних контактів увійшла в структуру частини лівобережнополіських говірок (Жилко Ф.Т., С.154). Треба сказати, що поліські діалекти щодо відбиття ненаголошеного [о] досить неоднорідні. Північно-східному регіону властиве «акання» недисимілятивного типу, тобто вживання на місці ненаголошеного [о] звука[а]. Особливо відзначається «акання» в говірках північної Чернігівщини, поширене це явище на правобережжі річки Десни, у північному регіоні Сумської області. Ю.Шевельов виділяє три зони акання: північночернігівську, північносумську та чорнобильську. Крім того, він свідчить, що перехід о й рідше е та інших голосних у звук а в певній групі слів був характерним для останніх десятиріч ранньосередньоукраїнської доби [ Шевельов, с. 645 ]. Перехід [о] в [а] перед складом з наступним наголошеним [а] у свій час О.О.Потебня пояснив як наслідок регресивної асиміляції (Потебня А. А. Этимологические заметки / Рус. филол. вестн. – 1880. –№4. – §16. Х. – С.117): бога́то → бага́то, гора́здъ → гара́зд, кола́чь → кала́́ч, кожанъ → кажан, холява → халява. Здебільшого так пояснюється це фонетичне явище і пізніше. Однак ще С.М.Кульбакін заперечив достовірність такого пояснення, вважаючи його непереконливим (Кульбакин С.М. Украинский язык. Краткий очерк исторической фонетики и морфологии. – Харьков, 1919. – С.33). Проте повністю заперечувати вплив асиміляції на зміну [о] в [а] в такій позиції все ж немає підстав, хоч пояснити це явище лише нею не вдається можливим, оскільки в такій же позиції чимало слів голосний [о] зберігають: кома́́р, лопа́та, соба́ка, ота́ра, ота́ва. Слід урахувати також припущення Л.А.Булаховського щодо усного впливу на групу споконвічно слов’янських і деяких давно запозичених слів південноросійських та білоруських акаючих говорів (Булаховський Л.А. З історичних коментарів…, с. 90): багатый, гарячий, калач і ін. (пор. блр. багаты, гарачы, калач).

Припущення про усний вплив російських і білоруських акаючих говорів на зміну ненаголошеного [о] в [а] перед складом з наголошеним [а] певною мірою підтверджується тим, що в південно-західних говорах української мови, які не межують з російськими й білоруськими, така зміна, здебільшого не відома (богатий, богатіти, богач, горазд, горячий, горячка, кожан, колач, холява) (Желехівський Є., Недільський С. Малорусько-німецький словник. – Т.1. – С.35, 152, 155, 355, 357; Т.2. – С.1043). Однак і це припущення остаточно ще не розв’язує проблеми переходу етимологічного [о] в [а], оскільки цілком природно виникає питання, чому вплив акаючої вимови поширився не на всі слова з [о] в тій же позиції, а тільки на окремі з них, хоч вони ні з історичного, ні з семантичного, ні структурного погляду не становлять в українській мові винятку (пор. чабан, але козак). Такий вплив був обмежений, певно, не лише територіально, а й іншими, досі не виясненими умовами.

Однією з фонетичних особливостей української мови є зближення вимови ненаголошеного [о] з [u] внаслідок посилення його лабіалізації. «У сучасній українській літературній мові «укання» вживається обмежено: вимова закритого звука о () або и замість о припускається й зазвичай застосовується в переднаголошеному складі, якщо наголошений голосний належить до верхнього піднесення (це може бути и або і)…» [Шевельов, с. 660]. Наближення вимови [о] до [u] засвідчують ще деякі давньоруські писемні пам’ятки південного походження. Очевидно, явище наближення вимови ненаголошеного [о] до [u] мало місце ще в південних говорах давньоруської мови, від яких його успадкувала, а далі й розвинула із значними локальними відмінностями мова українська. Писемні пам’ятки староукраїнської мови це явище відбивають відносно значною кількістю написань. У сучасній українській мові зближення або злиття вимови ненаголошеного [о] з [u] здебільшого залишилось як явище діалектне [ Історія укр.м. Фонетика, с. 299 ]. Чергування [у] з [о] є одним із активних відхилень вимови голосних звуків у поліських говорах. У той час як інші говірки характеризуються більшою частотністю вживання інших голосних звуків (карпатські та правобережнополіські – [у]), то в східнополіських найчастіше чуємо [о], який, у свою чергу, в ненаголошеній позиції в усному мовленні звучить як [а].

Унаслідок зближення з голосним [u] ненаголошеного [о], як етимологічного, так і з [ъ] та [е], лише в окремих формах відбулося витіснення на українському ґрунті фонеми /о/ фонемою /u/, що пояснюється різними причинами. На думку Жовтобрюха, заступлення /о/ фонемою /u/ в деяких словах зумовлено фонетичними умовами: будяк (корінь бод- – колоти, пор. рос. бодец, п. bodak), буцати (корінь боц- – д.-р. бости), парубок (д.-р. паробъкъ, діал. північноукр. па́робок) тощо [ Історія укр.м. Фонетика, с. 299 ]. Ю.Шевельов пише, що в сучасній українській літературній мові є чимало слів, де и заступає в переднаголошеній позиції етимологічний о «не конче перед голосним високого піднесення…». Такі випадки є лексично прив’язаними, причому деякі зумовлені недавнім запозиченням із південно-західних говірок, що мають «укання», інші можуть брати початок ще за середньоукраїнської доби [Шевельов, с. 676].

- навчитись практично визначати давні іменні основи (детермінативи) за сучасними фонетичними ознаками. Ураховувати явища взаємовпливів давніх основ для пояснення походження сучасних морфологічних варіантів іменників.

8. Ковалик І. І. Питання іменникового словотвору в східнослов’янських мовах у порівнянні з іншими слов’янськими мовами / І. І. Ковалик. – Л., 1958. – Ч. І.

Історична морфологія української мови є розділом історичної граматики. Вона розглядає граматичні категорії, граматичні значення й граматичні форми в історичному(діахронічному) аспекті, аналізує становлення системи частин мови, розвиток парадигматичних характеристик іменних частин мови й дієслова, особливостей прислівника та службових слів і вигуків.

Своїм завданням історична морфологія ставить з’ясування най-важливіших процесів, основних закономірностей, які діяли в історії української мови на різних етапах її розвитку від найдавніших часів до сучасного стану. Морфологічні процеси розвивались у зв’язку зі змінами інших мовних рівнів. Зокрема, чергування приголосних, які виникали під час утворення нових слів та граматичних форм і викликали утворення варіантів морфем, засвідчують перетворення фонетичних явищ (палаталізацій задньоязикових і йотової палаталізації приголосних) у морфологічні: ðîóêà–ðîóöh. Занепад зредукованих як фонетичне явище викликав, окрім потужних змін у звукобудові слов’янських мов, морфемні й морфологічні зміни – мається на увазі утворення якісно нових однофонемних префіксальних і суфіксальних морфем: äîóøüíî >äîóøíî, ñúêèíóòè > ñêèíóòè, поява після занепаду слабких зредукованих такої структурної одиниці в складі слова, як нульова флексія, що була показником певних відмінкових форм: ñûíú >ñèí.

Історія синтаксичних характеристик теж пов’язана з історією морфологічних процесів. Так, утрата іменними прикметниками здатності відмінюватися супроводжувалася зміною їх синтаксичної функції: вони почали вживатися в ролі іменної частини складеного

Загальна характеристика морфологічної системи

Праслов’янська мова характеризувалася гнучкою морфологічною

структурою, розвиненою системою граматичних значень і форм. Аналіз граматичних особливостей найдавніших пам’яток староукраїнської мови, використання іншомовних лінгвальних фактів дає змогу зробити висновок про особливості пізньої праслов’янської граматичної системи, яка на час появи письма в східних слов’ян була вже цілком сруктурованою та містила елементи, в основному відомі й сучасній українській мові. Проте відмінності давньої та сучасної організації морфологічної будови існували. Граматична будова староукраїнської мови, зокрема її морфологічна система, відбита в пам’ятках найдавнішого періоду, виступає на цей час уже цілком сформованою. Загалом розрізняються ті самі частини мови, що характерні й для сучасного стану розвитку граматичної системи. Основні граматичні характеристики (категорії) лексико-граматичних класів слів теж відповідають категоріальним особливостям сучасної української мови. Протягом багатьох віків свого розвитку граматична система української мови розвивалася, змінювалася, вдосконалювалася. І хоча граматика, зокрема морфологія, належить до досить стійких мовних рівнів, у ній у давні періоди існування були й специфічні особливості, які відрізняли її від сучасного мовного стану.

У псл. мові чітко розрізнялися самостійні й службові слова. У межах повнозначних частин мови виразно протиставлялись імена й дієслова. У складі імен виділялись іменники, прикметники, займенники. У давнину в межах класу імен найближчими за особливостями словозміни й морфемної будови були іменники й прикметники. Такі давні прикметники, як іменні, чи нечленні, не відрізнялися від іменників своєю формою та змінювалися, як іменники відповідної структури: çëàòú, äîáðú – çëàòà, äîáðà – çëàòó, äîáðó і под. Їх категоріальну кваліфікацію можна було визначити тільки в синтаксичному оточенні, у контексті: èçðîíè çëàòî ñëîâî і ïî"ëú ìíîãî çëàòà (у першому сл.сп. лексема çëàòî – прикметник, а в другому – іменник). Існували, щоправда, ще з праслов’янської доби займенникові, або членні, прикметники, які своєю будовою й особливостями словозміни відокремилися від іменників.

Займенники відрізнялися від інших імен своїм значенням: вони не були назвами предметів, якостей, кількості, а тільки узагальнено

вказували на них. Здавна людина оперувала поняттями абстрактної чи конкретної кількості. Економічні, торговельні та інші відносини в давньому суспільстві, як би воно не було організоване, вимагали числової фіксації цих відносин. Тому завжди мусили існувати слова на означення чисел. Проте в лексико-граматичну категорію слова з числовим значенням як частина мови ще не оформилися. Вони частково входили до розряду різних за типом основ іменників, частково до прикметників, уживалися з числовим значенням і словосполучення. Але в курсі історичної морфології за їх семантичним призначенням ці слова доцільно аналізувати як окремий клас слів.

Дієслово в давній системі частин мови представлене особовими й неособовими формами. Система цих форм була, порівняно із сучасною укр. мовою, дуже розгалуженою, це зумовлене якісно іншим змістом праслов’янських граматичних категорій і значень. Серед дієслівних форм відсутній дієприслівник, який із часом сформувався з нечленних активних дієприкметників.

Ранні праслов’янські застиглі речення й безвідмінкові іменні форми стали основою для утворення прислівників. Менш розвиненими на тлі сучасної системи лексико-граматичних класів слів були службові слова: прийменники, частки й сполучники. У найдавніших пам’ятках одиничними прикладами представлені вигуки, хоча вживання їх у праслов’янській мові не викликає сумнівів.

Історія української морфемної та словотвірної систем

Оскільки словотвір становить собою окремий рівень мовної системи зі своїми специфічними рівневими одиницями, вивчення яких є об’єктом спеціальної науки – дериватології, ми розглядаємо проблеми діахронічного словотвору в межах історичної морфології, віддаючи належне, по-перше, традиції, яка кілька десятиліть існує в слов’янській лінгвістиці й відображена в чинній навчальній програмі з історичної граматики, а, по-друге, необхідністю долучити наукову інформацію з історичного словотворення до проблем історичної морфології, оскільки розуміння багатьох власне морфологічних фактів неможливе без знання особливостей дериваційної будови давніх похідних утворень.

Словотворення було та є одним із найважливіших засобів поповнення лексичного складу української мови поряд із запозиченнями й розвитком семантичного обсягу вже наявниих слів. Найголовнішим способом деривації змінних частин мови був морфологічний, зокрема суфіксація. У колі іменникових суфіксів виділяються спільнослов’янські форманти для творення іменників – назв осіб: - икъ: áëèæ-èêú, -никъ: ïîñàä-íèêú, -ьць: êîóï-üöü, -ачь: ïîñòðèãà÷ü, - тель: îó÷èòåëü; суфікси для творення назв конкретних предметів: -л-о: âhòðèëî, -ьн-иц-а: ìîâüíèöà; суфікси для творення абстрактних назв: -ость: âîëüíîñòü, -от-а: äúëãîòà, - ьá-а: ñëîóæüáà, - тв-а: ìîëèòâà. Продуктивними були прикметникові суфікси -ьн: ÷üñòüíú, -j: Ëþáîìëü. Успадкувала українська мова дієслівні суфікси - ну -, -h -, - а-, - ова, - єва: ñîëèòè, âÿíóòè, çèìîâàòè.

Рідше як дериваційний засіб використовувалася префіксація: ïðàîòåöü, ïðàähäú чи префіксально-суфіксальний спосіб утвореннянових слів: íåáîæ÷èêú. Продуктивними, хоча й меншою мірою, ніж у сучасній українській мові, були похідні складної словотвірної структури: áðàòîó÷àäî, ìåäâhäü, âîäîíîñú.

1. Які завдання історичної морфології української мови?

2. Які частини мови виділялися в праслов’янській мові?

3. Яка з повнозначних частин мови виникла найпізніше?

4. Які способи утворення похідних слів були в праслов’янській мові найпродуктивніші?

Тема 6. СТАНОВЛЕННЯ ГРАМАТИЧНИХ КАТЕГОРІЙ ІМЕННИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

- усвідомлення студентами необхідності набуття навичок порівняльно-історичного аналізу морфологічних форм для практичної роботи майбутнього філолога, для пояснення історії граматичних категорій, родових та відмінкових паралельних форм.

4. Історія вираження збірності – одиничності.

5. Історія граматичної категорії істот – неістот.

Іменники в праслов’янській мові, як і в сучасній українській, характеризувалися граматичними категоріями роду, числа, відмінка.

Категорія роду належить до мовних універсалій, тобто вона використовується в багатьох розвинених мовах світу. Ця категорія є однією з найважливіших ознак, якими відрізняються іменники від інших частин мови. Кожен іменник (крім множинних) належить до певного роду. Категорія роду для одних іменників є суто граматичною, тобто не пов’язаною з реальним значенням іменників: місяць, стіна, озеро. Для інших – назв істот – категорія роду лексико-граматична.

Франц Міклошич щодо сутності родових характеристик писав: “Той, хто, не позбавлений поетичного чуття, занурювався в рідну мову, той, звичайно, знає, що розрізнення родів і в наших очах надає мові своєрідної принадності”. Питання про первісне значення й час виникнення категорії роду в індоєвропейських, зокрема в слов’янських, мовах остаточно в мовознавчій науці не розв’язане. Так, Г. Пауль уважав, що підставою для виникнення граматичного роду є біологічна стать людей і тварин. К. Бругман заперечував значення розрізнення статі для мови та був переконаний, що категорія роду виступає лише змертвілою оболонкою, позбавленою свого внутрішнього змісту. О. Потебня виникнення граматичного роду відносить до первісної стадії творення мови.

Ця категорія в різних мовах реалізується по-різному. Староіндійська, грецька, латинська, слов’янські мови розрізняють чоловічий, жіночий і середній роди. Литовська мова засвідчує тільки чоловічий і жіночий роди, але в однині, множині та двоїні. У французькій мові існують чоловічий і жіночий роди. У датській мові відомі два роди – спільний(чоловічо-жіночий) та середній, або речовий. В англійській мові категорія роду відсутня (хоча в староанглійській була). Не виражають родових відмінностей вірменська, бенгальська, осетинська. Ці факти дають змогу кваліфікувати родову диференціацію слів по-різному. Одні лінгвісти визнають родову диференціацію в праіндоєвропейській мові, інші – заперечують.

На думку А. Мейє, граматичний рід для індоєвропейських мов є категорією новою, якій передував поділ іменників на назви осіб (майбутній чоловічий і жіночий роди) та назви речей (майбутній середній рід).

С. Самійленко зазначає, що в еволюції категорії роду в слов’янських мовах у межах назв різної семантичної кваліфікації виявляються деякі характерні особливості. Так, у назвах осіб уживання чоловічого чи жіночого роду, за поодинокими винятками, умотивоване; родо-статевий поділ виділяється чітко, послідовно, частотність вагань незначна.

У назвах тварин уживання чоловічого чи жіночого роду вмотивоване меншою мірою, родо-статевий поділ навіть у назвах свійських тварин виступає менш послідовно, виразно виявляються залишки поділу іменників не за родо-статевими характеристиками, а за віковими відмінностями.

У назвах предметів, явищ, процесів, понять уживання системи родових класів умотивоване найменшою мірою, наявна більша кількість вагань, трапляються випадки використання родових форм для розрізнення смислу слів і т. п.

У системі родових класів слов’янських мов відклалися факти різних епох, тому єдиного провідного принципу поділу іменників за родами протягом усієї історії слов’янських мов не було, і саме це справляє враження хаотичності, хоч насправді саме ця хаотичність є відбиттям тривалого, зумовленого різними факторами процесу, який, як уважає С. Самійленко, не завершився остаточно й до наших днів.

В історії української мови, за свідченням пам’яток писемності, система граматичних значень роду сформувалася давно. Проте лінгвісти, окреслюючи давні, очевидно, ще праіндоєвропейські мовні стани, припускають, що категорія роду в минулому реалізувалася через двочленну опозицію форм – протиставлення не чоловічого – жіночого роду, а особистісного – речовинного, що нагадує протиставлення лексико-семантичної категорії назв істот–неістот, яке існує в сучасній мові. Речовинний рід започаткував середній рід, а з особистісного поступово розвинулося протиставлення чоловічого–жіночого роду [ Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови, С. 15 ].

До граматичних універсалій належить і категорія числа, катего-рія, яка виражає кількісні характеристики предметів думки. Граматичне число – один із проявів більш загальної мовної категорії – категорії кількості поряд із лексичним виявом кількісних відношень. Найпростіша структура категорії числа – бінарна (протиставлення однини й множини, тобто одного та більше одного), вона ж і найбільш поширена. Але є мовні системи, які містять також двоїнне число, рідше – троїнне й четверинне. В іменниках, що вживаються тільки в однині або тільки в множині, як і в збірних, категорія числа нейтралізована.

Праіндоєвропейська мова (і цей стан успадкувала праслов’янська мова) мала три числа: однину, множину й двоїну. Досі зберігають двоїну словенська, верхньо- та нижньолужицька й литовська мови. Категорія числа іменників зазнала протягом історичних періодів розвитку української мови значних змін. Загалом відбиваючи кількісні відношення, категорія числа реалізується у двох граматичних значеннях – однини й множини, логічною основою яких є протиставлення понять“один” – “більше одного”. У граматичній системі праслов’янської мови існували граматичні значення однини та множини, проте, крім них, було й третє граматичне значення категорії числа – граматичне значення двоїни. Двоїна вживалася тоді, коли йшлося про два предмети (у сполученні з числівниками два, дві, обидва, обидві) або ж називалися парні предмети типу око, вухо, рука, нога, плече. В однині й множині іменники мали сім відмінкових форм, а у двоїні − тільки три: називного–знахідного–кличного, родового–місцевого, давального–орудного.

Давні українські пам’ятки ілюструють активне вживання форм двоїни: äâh ãðàìîòh, äâh ðèáh, ïðåä íîãàìà ìîèìà.

Категорія двоїни почала руйнуватися ще до появи перших пам’яток слов’янського письменства; активно вживана в найдавніших пам’ятках, двоїна з часом зникла. Поступово поняття двох предметів і багатьох усвідомлюється як категорія множини і протиставляється однині: äâîõ ãîñòåé, äâîìà ïå÷àìè. Трапляються залишки двоїни в діалектах (дві відрі, три корівці, штири церковці) та у формі орудного відмінка іменників (плечима, очима), у словах очі, вуса, рукава, плечі, вуха в сучасній українській літературній мові.

Категорія відмінка належить до найдавніших граматичних категорій. У різних мовах ця категорія реалізується по-різному: в українській і литовській мовах – сім відмінків, у російській та білоруській – шість, у німецькій – чотири. Розрізнення категорії істот–неістот реалізувалося на граматичному рівні, зокрема в елементах словозмінної парадигми: Áîðîíèòè áðàòà ñâîåãî Ôåäîðà. Інколи давні пам’ятки ще засвідчують відсутність такого розрізнення: Äàë çà âîë ãðèâíó à çà áàðàí íîãàòà, à çà æåðåáåöü îæå íå âñ³äàíî íà íü, òî ãðèâíà êóí. Це явище подекуди трапляється і в говорах. Й. Дзендзелівський фіксує такі елементи синтаксису нижнього Подністров’я: витягаю короп, продав той кабан.

Праслов’янські граматичні значення й граматичні форми давніх відмінків загалом були близькими до сучасних, проте існувала й певна специфіка. Зокрема, місцевий відмінок міг уживатися без прийменника, наприклад: Ðîäèñ" Íîâhãîðîäh ó ±ðîñëàâà ñríú. Специфічним було й використання іменникових форм кличного відмінка у функції підмета. Таке вживання подекуди трапляється у фольклорних текстах: Ой, плаче, плаче молодий козаче.

Граматичні категорії іменника І. Р. Вихованець відносить до двобічних категорій, тобто таких, які трактуються із семантичного та граматичного боку.

Завдання до (домашньої) контрольної роботи № 1

Фонетичні процеси в давньосхіднослов’янській мові дописемного періоду

1. Назвати (дати вичерпні, розгорнуті відповіді):

à) фонет., грам. та лекс. риси, спільні для східнослов’янських мов;

№1 1. Обґрунтуйте виникнення [о] відповідно до jе на початку слова. 2. Назвіть фонет., грам. та лекс. риси, спільні для східнослов’янських мов. 3. Від поданих пр.-сл. форм утворіть відповідні форми слів д.-р. мови: vorna, * golva, * korva, * melko, * serda, * šelm, * červo.	№2 1. Поясніть походження фарингального [h] (залучити свідчення писемних пам’яток). 2. Обґрунтуйте етимологію ра-, ла- в рос. м. і ро-, ло- в укр. м.: работа, расти, ракита, ладья і робота, рости, рокита, локіть (лікоть). 3. Поясніть етимологію чергування звуків у таких парах слів: жати – жну – ужинок; початок – почну – починати; дути – дму – надимати.
№3 1. Висвітліть особливості ранньої рефлексації [ě]. 2. Назвіть риси, спільні для укр. та білорус. мов. 3. У яких словах [о] утворився внаслідок 1) фонетичних змін; 2) у яких виявляється вплив ін. форм: один (* jedinъ), одна (* jedьnа), одного (* jedьnоgо). Поясніть збереження * je в єдність (* jedьnоstь) та рос. ежеви́ка.	№4 1. Розкрийте явище деназалізації голосних [ę], [ǫ]. 2. Порівняйте однокореневі слова спільнослов. мови з д.-р. відповідниками. Поясніть, чим зумовлені зміни зв.сп. ор-, ол- в одних словах і збереж. їх в інших: * олень – д.-р. олень, * олнь – лань, * ораті – д.-р. орати, * ордло – д.-р. рало. 3. У д.-р. та ст.-сл. формах підкресліть звукові відповідники, поясніть різницю: д.-р. берегъ – ст.-сл.брѣгъ, д.-р. городъ – ст.-сл. градъ, д.-р. молоко – ст.-сл. млѣко, д.-р. порохъ – ст.-сл. прахъ, д.-р. соромъ – ст.-сл. срамъ.
№5 1. Опишіть зміни у звукосполуках ort, olt на початку слова. 2. Назвіть своєрідні риси укр. мови. 3. Зіставляючи слова, поясність причини переходу ѣ в и в одних словах д.-р. мови і неможливість такого переходу в інших: * větija “ оратор ”; д.-р. витии → укр. витія; * dětina, д.-р. дитина → укр. дитина; * děti, д.-р. дѣти → укр. діти; * sěděti, д.-р. сидѣти → укр. сидіти; * sědiši, д.-р. сидиш → укр. сидиш, сидить.	№6 1. Поясніть розвиток повноголосся у звукосполуках tort, tolt, tеrt, tеlt (tьlt). 2. Відповідниками яких давніх приголосних є виділені графеми: мозок, горобець, різка, кгвалт, бризкати. 3. Поясніть походження гол. у, а (’а) у поданих нижче д.-р. словах: девять, дубъ, губа, рука, память, пять, зубъ, зять, надути; гол. е в діалектизмах десеть, зернетко, колодезь, ходеть.

Завдання до (домашньої) контрольної роботи № 2

Фонетичні процеси в давньоруськоукраїнській (південноруській) мові писемного періоду (ХІ – ХІІІ ст.)

№1 1. Поясніть, чому в пам’ятках різних років на місці ф написані інші приголосні: Атини (ХI ст.), Стєпан (1449), Евхим (1552), Трохимъ (1733), Опанас (1476). 2. Визначте слабку (-) та сильну (+) позиції ъ, ь у словах д.-р. мови (обґрунтуйте свій вибір): вьрба, посълъ, посълати, събърати, чьлна. 3. До д.-р. слів запишіть укр. та рос. відповідники. З’ясуйте, які з них утворилися фонетично, а які аналогійно до ін. форм: жьрьць – жьрьц"; лъбъ – лъба; ледъ – ледъмь. 4. Чи однакові час та умови розвитку повноголосних зв.сп. у словах терен з * tьrnъ та берег з * bergъ?

№2 1. Поясніть, чому в пам’ятках різних років на місці ф написані інші приголосні: парахия (1706), Мархва (1552), Осипъ (1723), Натанаилъ (ХIV ст.), Гапка (1773). 2. Визначте слабку (-) та сильну (+) позиції ъ, ь у словах д.-р. мови (обґрунтуйте свій вибір): дьржати, шьвьць, шьвьц", гърло, ръпът. 3. До д.-р. слів запишіть укр. та рос. відповідники. З’ясуйте, які з них утворилися фонетично, а які аналогійно до ін. форм: жьньць – жьньц"; львъ – льва; ровъ – ровъмь. 4. Чи однакові час та умови розвитку повноголосних зв.сп. у словах толок з * tъlkъ та молот з * moltъ?

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 3. ІСТОРИЧНА МОРФОЛОГІЯ. ФОРМУВАННЯ МОРФОЛОГІЧНОЇ СИТЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

1. Предмет і завдання історичної морфології української мови. Взаємозв’язок фонетичних і морфологічних змін.

2. Загальна характеристика морфологічної системи праслов’янської мови.

3. Історія української морфемної та словотвірної систем (загальна характеристика).

1. Укажіть, за допомогою яких суфіксів і від яких частин мови утворені наведені нижче іменники.

Миръ, пhснъ, правьдьникъ, купьць, писарь, жьньць, шило, даръ, дружина, учитєль, пиръ

2. Яких змін зазнали іменники після занепаду зредукованих?

3. Визначте морфологічний склад поданих нижче слів в давньоруській і в українській мові.

Миръ, брань, житиє, пhснь, даръ, паробъкъ, пътица, повhсть, робочичь, пьрстьнь.

Практичне заняття № 11 (2 год.) / самостійне опрацювання

Тема 6. СТАНОВЛЕННЯ ГРАМАТИЧНИХ КАТЕГОРІЙ ІМЕННИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

4. Історія вираження збірності – одиничності.

5. Історія граматичної категорії істот – неістот.

1. Виконати завдання № 3-4 за посіб. Крижанівська О. І. Історія української мови, С. 201.