Литовські статути

Довідка.

Закріпачення селян

Українські землі під владою Польщі

Довідка.

Каштелян — службова особа в Польщі та Речі Посполитій, яку призначав король або князь для управління «гроду» (замку) та навколишньої місцевості. Каштелян призначався в кожне воєводство заступником воєводи; йому належала військова та поліцейська влада, яка в XIII ст. перейшла до королівських старост; крім того, він мав право брати участь у королівській раді (сенаті). У випадку скликання «посполитого рушення» (народного ополчення) каштелян командував шляхтою свого повіту.

Тепер усім правили поляки, а українці ні в чому не мали голосу.

М. Грушевський

Після Люблінської унії польські магнатські роди Калиновських, Замойських та ін. зайняли величезні простори української землі. Власником великих земельних володінь стала католицька церква. М. Грушевський зазначав, що польська шляхта, яка сиділа на українській землі, жила працею українського селянина: «... Звикла в той же час ігнорувати все туземне..., дивиться на український народ, як на голотів польського народження, на його мову, традиції, право — як на щось незмірно нижче у зрівнянні з польським». Зростання великої феодальної власності на землю зміцнювало кріпацьку залежність.

У Європі в XV-XVI ст. кріпосницький лад переживав глибоку кризу, але в Речі Посполитій з цього часу розпочався процес, що отримав назву Другого закріпачення селян.

Після Люблінської унії на теренах України діяло польське феодальне право та Литовські статути. Головними законами, що урізали права селян та збільшували їхні обов'язки, були «Судебник» (1468 року), «Устави на волоки» (1557 року), постанова сейму Речі Посполитої про закріпачення селян (1573 року) та Литовські статути 1588 року.

Єпархія (грецьке eparchia — володарювання, область) — церковний округ; основна церковно-адміністративна одиниця в православній та греко-католицькій церквах на чолі з єпархіальним архієреєм (митрополитом, архієпископом, єпископом).

Литовські статути — це правовий кодекс Великого князівства Литовського, який увібрав у себе основні положення державного, цивільного, кримінального й процесуального права Джерелами Литовських статутів були:

• звичаєве право Литви, Білорусі, України, Польщі;

• «Руська правда»;

• судові постанови;

• поточне законодавство;

• німецьке, польське, римське право.

Протягом XVI ст. здійснено три видання цих законів: 1529 року («Старий статут»), 1566 року («Волинський») та 1588 року («Новий»). Найдосконалішим серед них був кодекс від 1588 року. Він діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840 року, юридично запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька й частина Хмельницької обл.) та Придніпров'ї. Цей статут був написаний старобілоруською мовою, а 1614 року його переклали й видали польською, згодом — французькою, латинською та іншими мовами. Норми Литовських статутів були спрямовані на захист приватної власності (особливо земельної), вони закріплювали станові привілеї землевласників та визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства. Литовські статути 1529 та 1566 pp. зберігали непорушними етнічні відмінності підвладних народів (на момент написання Литовських статутів 1529 року під владою Великого князівства Литовського опинилися землі

Білорусі, України та частково Московської держави): руська мова (староукраїнська й старобілоруська книжні мови) уважалася в Литві державною, православна церква посідала панівне становище в духовному житті населення. Проте вже в цих державних актах юридично закріплювалося право литовських великих князів та польських королів розпоряджатися землями в інтересах шляхти, жалувати їм грамоти на володіння землями.

Литовські статути 1529 та 1566 pp. узаконювали привілейоване становище шляхтичів та магнатів: пани отримували юридичне право на отримання шляхетських звань, державних посад і звільнялися від повинностей і сплати податків. Ці закони поклали початок закріпаченню селян. Так, наприклад, за Литовським статутом 1529 року мисливський собака оцінювався в два рази дорожче за «мужика тяглого».

Після підписання третього Литовського статуту 1588 року та постанови сейму Речі Посполитої 1573 року селянство стало остаточно закріпаченим і повністю залежним від влади феодала. За цими двома законами:

• польські пани стали власниками всіх земель Речі Посполитої;

• за панськими маєтками закріплювалися селяни;

• селянам заборонялося переходити на інше місце без дозволу пана;

• пани розшукували втікачів і карали їх;

• власники мали право карати всіх непокірних селян;

• кріпаки мусили відробляти необмежену панщину в маєтках феодалів;

• за панами остаточно закріплене право вотчинного (панського) суду над селянами;

• селяни більше не мали права самостійно виступати в судах. Крім згаданого вище, третій статут

оформив ще деякі зміни в правовій сфері суспільства:

• був створений єдиний стан селян-кріпаків шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядами залежних селян;

• договори, як правило, укладалися в письмовій формі, а інколи навіть вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків під час укладення. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнової оренди;

• для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава;

• право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого;

• за навмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за навмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася так звана головщина та інші видатки, пов'язані із заподіянням матеріальної шкоди;

• при необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого головщину;

• суд повинен був ураховувати вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 року — які не досягли 14 років, а починаючи з 1580 року — які не досягли 16 років);

• кримінальне законодавство визнавало просту і складну співучасть. Статут установив, що при простій співучасті всі винні мають каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, посібників і підбурювачів;

• за приховування й недонесення щодо деяких злочинів також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню;

• значне місце посідали злочини проти особи й майнових прав. Основним покаранням за них був штраф на користь потерпілого й великого князя;

• суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецидиві передбачалося повішення;

• водночас злочин, учинений шляхтичем, карався легше, ніж такі самі протизаконні дії простої людини. Зокрема у випадку заподіяння ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, учинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі;

• покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців (За «Довідником з історії України»).

Дата добавления: 2015-05-26