Українські землі під владою Російської імперії

Зміни в адміністративно-територіальному та суспільно-політичному житті України

Персоналії

Джерела

Найвидатніші діячі доби

Йоган Шедель, Бартоломео (Варфоломій) Растреллі, Степан Ковнір, Іван Григорович-Барський, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський, Іван де Вітте, Олекса Новаківський, Павло Гродзицький, С. Строїнський, П. Сенковацький, Я. Зайка, Ф. Олендзький

Зі спогадів сучасників про дзвіницю Києво-Печерської лаври

Горда, пишна, велична лаврська дзвіниця красується на Київських горах, природно увінчуючи мальовничу панораму Києва; вона так зжилася з київськими краєвидами, що, хто раз побував у Києві, той не може уявити собі Києва без лаврської дзвіниці, її золота маківка є найвищою точкою Києва...

Дмитро Левицький (1735-1822)

Видатний український художник. Народився в Києві. З дитинства навчався малярства у свого батька Г. Левицького, у зрілому віці став академіком Петербурзької академії мистецтв, керівником її портретного класу. Брав участь у розмалюванні іконостасу Андріївської церкви в Києві. Працював у Москві, Петербурзі; у 1788—1795 pp. жив в Україні. Останні 20 років не працював через хворобу очей. Помер 1822 року в Петербурзі.

Кінець XVIII - початок XIX ст. був періодом величезних політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією, що складалася в Центральній і Східній Європі. Наприкінці XVIII ст. внаслідок соціально-економічної та військової відсталості, а також політичної анархії безславно припинила своє існування колись могутня Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. На півдні розпалося агресивне Кримське ханство, яке з кінця XV ст. своїми нападами постійно загрожувало населенню України. У зв'язку з цими змінами зникли держави, які помітно впливали на розвиток подій в Україні, а українські землі через це почали набувати нової політичної конфігурації.

Унаслідок другого (1793 рік) й третього (1795 рік) поділів Речі Посполитої до складу Російської імперії увійшли Правобережна Україна й Західна Волинь. Ще раніше, після переможної війни з Туреччиною, до її території були приєднані причорноморські степи, а згодом і Крим (1783 рік).

Серед українських земель, які на початку XIX ст. перебували в складі Російської імперії і становили її південно-західну частину, виділилися чотири великі регіони:

• Слобожанщина,

• Лівобережна Україна,

• Правобережна Україна,

• Південна (степова) Україна.

До складу лівобережних українських земель входили дві історичні області — частина Наддніпрянщини й Слобідська Україна. В офіційних імперських документах територію лівобережної Наддніпрянщини називали Малоросією.

Після другого й третього поділів Польщі до складу Російської імперії увійшли Київщина, Брацлавщина й Волинь. Саме ці землі, розміщені на правобережній частині Наддніпрянщини, офіційно називалися Південно-Західним краєм.

Протягом останньої чверті XVIII ст. в Російській імперії існував поділ на намісництва. Ця адміністративно-територіальна одиниця місцевого управління була запроваджена в 1775 році «Установленням про губернії». Усього на теренах Російської імперії були утворені 34 намісництва.

На чолі кожної адміністративної одиниці стояв намісник, що мав надзвичайні повноваження від царя. На нього покладалося здійснення урядових, військових справ та адміністративного, судового, поліційного й фінансового управління.

Відповідно до царського указу від 1796 року «Про новий поділ держави на губернії» в Україні замість намісництв створювалися губернії. У 1796 році Лівобережна Україна отримала назву Малоросійська губернія. На територіальній основі Катеринославського й Вознесенського намісництв була знову утворена Новоросійська губернія. У 1802 році Малоросійська губернія була поділена на Чернігівську й Полтавську, а Новоросійська — на Таврійську, Катеринославську й Миколаївську (з 1803 року вона стала називатися Херсонською).

Таким чином, на початку XIX ст. на теренах України, що перебували під владою Російської імперії, існувало 9 губерній. У 1815 році до Російської імперії були також приєднані Холмщина й Підляшшя.

У 20-30-хрр. XIX ст. царизм запровадив в Україні, як і в інших національних околицях Російської імперії, особливу, найжорстокішу форму державного управління — генерал-губернаторства, що були покликані придушувати національно-визвольний рух та посилювати імперське панування. У середині XIX ст. з 10 генерал-губернаторств Російської імперії 3 припадало на Україну.

Так звана підросійська Україна в цей час об'єднувала у своєму складі майже 85% етнічних українських земель.

Російське самодержавство керувалося у своїй колоніальній політиці загальним принципом багатонаціональних імперських утворень — установленням політичної, економічної та національної зверхності панівної нації над підкореними. Тому реформування територіально-адміністративної системи України мало на меті насамперед посилення влади імперського центру над українським народом, ліквідацію його національних особливостей та остаточне зросійщення українців.

Ідеї панрусизму в державній політиці російського царизму почали визрівати ще за часів Катерини II. Займаючи російський престол, цариця хотіла піднести міжнародний престиж росіян і заявляла, що вони перебувають на тому ж історичному рівні, що й усі інші європейські народи. Державні діячі наступних часів послідовно насаджували міфічну ідею абсолютності російського народного духу в усій імперії. Для цього наполегливо втілювалася в життя так звана теорія офіційної народності С. Уварова. Вона базувалася на міфах про «єдину й неділиму Росію» і тріаді «православ'я, самодержавство, народність», які й стали символом реакційної, шовіністичної політики російського царизму на українських землях.

У ході практичної реалізації цієї політики царські власті ігнорували прагнення українського народу відродити свою державність, українців усіма засобами примушували забути власну історію, традиції, звичаї, мораль, рідну мову, ментальність і таким чином назавжди втратити національну самосвідомість. Тотальній росіянізації (русифікації) були підпорядковані всі сторони життя українського суспільства. Навіть заснування в 1834 році Київського університету, за задумом царату, було покликане служити цій меті. Зокрема, цар Микола І убачав справжнє призначення новоствореного в Києві університету в тому, щоб «... поширювати російську культуру й російську народність у спольщеній Західній Росії».

Окрім цього, важливу роль у здійсненні шовіністичної антиукраїнської політики відігравали запроваджені в Україні тверді адміністративні методи управління. Усі дев'ять новостворених українських губерній були безпосередньо підпорядковані царській владі. Губернаторів, які здійснювали керівництво в губерніях, призначав особисто цар. Губернатор спирався на губернське правління, до якого входили:

• віце-губернатор;

• радники;

• прокурор.

Губернське правління здійснювалося за підтримки станових органів — дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.

У повітах, з яких складалися губернії, владарювали царські капітани — ісправники. Повіти ділилися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Численні державні податки з українців збирала імперська казенна палата. Кількість міст, які мали самоврядування за магдебурзьким правом, поступово зменшувалася. У 1835 році було скасоване самоврядування в Києві. Міське самоврядування там, де воно ще зберігалося, перебувало під постійним контролем губернатора.

З утворенням генерал-губернаторств і появою призначених царем генерал-губернаторів, наділених усіма цивільними, державними та військовими правами, імперська влада в Україні значно посилилася.

Запровадження нової адміністративної системи управління супроводжувалося швидким розростанням чиновницького апарату й посиленням суцільного контролю над внутрішнім життям України. Ключові позиції на всіх адміністративних рівнях, як правило, займали російські чиновники. Панування російської мови в канцеляріях, судах і побутовому спілкуванні заможної верхівки змушувало користуватися нею й ту частину українського населення, яка намагалася зберегти свою національну культуру.

Генерал-губернатори та інші високі урядовці, що правили в Україні, були неприхованими російськими шовіністами й царськими сатрапами. Позитивний виняток серед них становлять лише малоросійські губернатори князі О. Куракін та М. Рєпнін-Волконський.

М. Рєпнін-Волконський щиро бажав процвітання Україні, прагнув відродити козацтво, піклувався про розвиток народної освіти. На думку відомого історика О. Оглоблина, саме М. Рєпніна нащадки колишньої козацької старшини бачили наступним гетьманом України в разі відновлення гетьманської влади.

Дата добавления: 2015-05-26