Технічний занепад і спроби реформування сільського господарства

Військові поселення

Державні селяни

У Наддніпрянській Україні, крім селян-кріпаків, були й державні селяни, які вважалися особисто вільними. За користування землею вони сплачували державі грошову ренту, яка становила майже 40% їхніх прибутків. Більшість державних селян була не в змозі знайти такі кошти, тому з року в рік їхні борги зростали.

У пошуках порятунку від злиднів і голодної смерті державні селяни йшли на Південь України. Попит на робочі руки в цьому регіоні був значний. Наприклад, з Полтавської та Харківської губерній у 40-х pp. у південні райони щорічно вирушали на заробітки десятки тисяч селян. Окрім цього велика частина заробітчан-кріпаків, як правило, покидала свої домівки без дозволу поміщиків. Щоправда, інколи землевласники за відповідну плату самі здавали зубожілих селян вербувальникам на промислові підприємства та плантації цукрових буряків.

У першій половині XIX ст. царський уряд перетворив державних селян на ізольовану від народу військову касту, яку при потребі можна було б використати для придушення повстань. Водночас царизм сподівався зменшити витрати на утримання армії, при цьому збільшивши її чисельність. Для цього в Україні в 1817 році були створені так звані військові поселення, де селяни, перетворені на військових поселенців, ставали фактично довічними солдатами. Їхніх дітей з семи років зараховували до кантоністів (новобранців), а з 18 років — у військові частини, де вони перебували до 45 років.

Військові поселенці були одночасно селянами й солдатами. Для них установлювався суворий режим, що регламентував усе їхнє життя. До «розпису» входили не тільки військова муштра, сільськогосподарські роботи, а й навіть сон і народження дітей. За найменшу провину поселенців жорстоко карали. Формально вони мали працювати три дні на державу й три дні на себе. Фактично ж їм доводилося працювати на державу весь тиждень, бо «уроки» (завдання на день) були такі великі, що їх виконували за два - три дні.

В умовах зростання невдоволення селян і загрозливої кризи феодально-кріпосницької системи царський уряд був змушений у 1857 році ліквідувати військові поселення.

Ефективність сільського господарства значною мірою залежала від стану технічного забезпечення села. Проте в першій половині XIX ст. селяни обробляли землю такими ж знаряддями праці, що й століття тому — ралом, сохою, плугом, серпом, косою. Та навіть цих примітивних і застарілих технічних засобів помітно не вистачало. Скажімо, у 1838 році на 100 селян-господарів припадало лише два плуги. Це, зрозуміло, не давало можливості запроваджувати у виробництво нові прогресивні технології.

Тільки невелика частина поміщиків, насамперед на півдні України, намагаючись поліпшити способи обробітку землі, застосовувала нові сільськогосподарські машини та реманент. Передусім це стосувалося господарств, які вирощували цукрові буряки. У першій половині XIX ст. бурякові плантації займали великі площі на Правобережжі. У зазначений період поміщицькі господарства відводили багато землі для вирощування технічних культур, які мали великий попит на ринку. У Полтавській та Чернігівській губерніях такими культурами були коноплі й тютюн. Значним попитом користувалася продукція тонкорунного вівчарства, що вироблялася в Новоросії та Криму. Звідси вовна направлялася на російські фабрики та експортувалася в країни Західної Європи.

Дата добавления: 2015-05-26