Початок промислового перевороту

Селянське питання в першій чверті XIX ст.

Царський уряд загалом розумів, що без полегшення становища селян держава не зможе існувати. Проте для розв'язання селянського питання був обраний шлях поступових часткових перетворень усталеної системи взаємозв'язків селян і поміщиків.

У 1801 році Олександр І видав указ, який давав право купцям, міщанам і державним селянам купувати незаселені землі та вести на цих землях господарство, використовуючи найману працю. Указ порушував монополію дворян на володіння землею.

Через 2 роки цар видав указ про «вільних хліборобів», Імператор Олександр і що надавав поміщикам право відпускати селян на волю з землею, якщо при цьому досягнута взаємна згода. Звільнені селяни, згідно із цим указом, переводилися до нового стану, який займав проміжну позицію між державними та поміщицькими селянами.

Уже в 1817 році була здійснена спроба домовитися з поміщиками Полтавської та Чернігівської губерній про скасування кріпосного права з умовою, що селяни отримають особисту свободу, але залишаться без землі.

Усі пізніші проекти селянської реформи розроблялися таємно, проте так і залишилися на папері. Переважна більшість дворян Російської імперії рішуче виступали проти скасування кріпосного права й погодилися на це лише 1861 року після натиску «згори».

На початку XIX ст. основними формами розвитку промисловості на території Російської імперії було дрібне, здебільшого селянське, виробництво та мануфактури. У 1818 році підтверджено дозвіл представникам усіх станів засновувати промислові підприємства, що сприяло зростанню приватного підприємництва й виробництва, заснованого на вільнонайманій праці. Таким чином, на тлі сільського господарства, що невпинно деградувало, у першій половині XIX ст. в економіці Наддніпрянської України поступово розпочався промисловий переворот. Конкретним його виявом стало зведення машинобудівних заводів, застосування в промисловості нових механізмів, наприклад, парових двигунів тощо. Якщо в 1825 році в підросійській Україні було лише 6,5 тис. фабрик і заводів, то в 1860 році їх кількість становила вже понад 22 тис. Разом зі значним розширенням промислового виробництва помітно зменшилася кількість вотчинно-кріпосницьких підприємств.

Однак поміщики й далі займали панівні позиції в горілчаній і цукровій промисловості. Скажімо, у с. Прощини Канівського повіту Київської губернії в 1822 році в маєтку Понятовського був заснований перший в Україні цукровий завод, а в середині століття по всій країні їх нараховувалося вже майже 200. Усі вони розмістилися на території Лівобережної та Правобережної України. Провідне місце в цукровій промисловості посідала Київська губернія. Разом зі зростанням кількості цукрових заводів відбувалося їх технічне удосконалення.

Крім поміщицьких, також організовувалися купецькі промислові підприємства. Купці-промисловці вже в 40-х pp. XIX ст. посідали провідне місце в суконній промисловості. Вони зосередили у своїх руках виробництво тютюну, канатів, їм належала також значна частина млинів, олійниць тощо.

Поряд з поміщицькою та купецькою розвивалася й державна промисловість. У першій половині XIX ст. вже працювали Луганський ливарний завод, Шосткинський пороховий завод, Катеринославська суконна мануфактура, Київський арсенал, Києво-Межигірська фаянсова фабрика тощо. У 20-х pp. почала інтенсивно розвиватися кам'яновугільна промисловість Донбасу.

Разом зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. З кінця XVIII ст. до 1861 року кількість промислових робітників в Україні збільшилася з 10 тис. до 115 тис. Спочатку на підприємствах були зайняті кріпосні селяни, але поступово кріпосницька праця витісняється продуктивнішою — вільнонайманою. До 1861 року кількість вільнонайманих робітників у промисловості становила 54%.

У середині XIX ст. купці-капіталісти володіли вже понад 90% заводів. Помітно зросли суми зосереджених в їхніх руках капіталів.

Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив подальше поглиблення суспільного поділу праці. Унаслідок цього в Україні:

• розширився внутрішній ринок;

• помітно зросли обсяги як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі.

Наприкінці 50-х pp. XIX ст. мережа українського ринку охоплювала 12 тис. ярмарків і базарів. Провідну роль у розвитку ярмаркової торгівлі відігравали купці, кількість яких протягом 1816-1859 pp. збільшилася з 18,2 тис. до 104 тис.

Тогочасне купецтво України за національним складом було дуже неоднорідне. Його більшість становили росіяни, але поруч з ними з'явилися й українські капіталісти. Серед них помітно виокремлювалися брати Яхненки.

Незважаючи на відчутні позитивні зрушення в розвитку української економіки в першій половині XIX ст., вона все таки розвивалася повільніше порівняно з економічним зростанням Росії. Причиною цього була колоніальна політика царського уряду, який бачив в Україні, насамперед, ринок збуту для російської промисловості, тому не допускав вільного інтенсивного розвитку її продуктивних сил.

Дата добавления: 2015-05-26