Кирило-Мефодіївське братство

Джерела

На вічну пам'ять Котляревському

Праведная душе! Прийми мою мову

Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.

Не кинь сиротою, як кинув діброви,

Прилини до мене хоч на одно слово

Та про Україну мені заспівай!

Т. Шевченко

На початку 40-х pp. XIX ст. центром українського національно-виз-вольного руху став Київ. Студенти та молоді викладачі університету св. Володимира організували таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвиткові духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів Сен-Сімона, Фур'є, цікавилися процесами відродження в поляків, чехів, хорватів, сербів, болгар, словаків та словенців і мріяли, «щоб усі слов'яни стали добрими братами» і «брат з братом обнялися і проговорили слово тихої любові во віки і віки».

У 1846 році гурток поступово оформився в нелегальне товариство, яке назвали Кирило-Мефодіївським братством. Сама назва «братство» й обрання за своїх патронів святих братів-просвітителів слов'ян указували на його характер. У ньому не було представників аристократії. Членами Кирило-Мефодіївського братства були вчені, письменники, студенти віком від 19 до ЗО років — усього 12 осіб.

Цілком природно, що такий склад гуртка відбився й на його ідеологічних засадах. Братчики мріяли про те, що настане час, коли вся Слов'янщина встане і «не залишиться в ній ні царя, ні царевича..., ні князя, ні графа, ні герцога..., ні пана, ні боярина, ні холопа...».

Організаторами товариства виступили найактивніші представники київської молоді: професор університету Микола Костомаров, студент, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернаторства Микола Гулак, викладач гімназії, етнограф і письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний у той час поет Тарас Шевченко.

Т. Шевченко критично ставився до поміркованої ідеології та програми товариства, тому він згуртував навколо себе радикально налаштованих членів, які поділяли його революційно-демократичні погляди. Помірковану більшість організації очолювали М. Костомаров і П. Куліш. Братство підтримувало зв'язки майже із сотнею симпатиків.

Основні статутні та програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були сформульовані у двох документах — «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», підготовленому В. Білозерським з урахуванням думок братчиків, та «Законі Божому, або Книзі буття українського народу», написаному М. Костомаровим. Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське братство вважало утвердження на засадах християнства національно-державної незалежності України з демократичним ладом на взірець Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки в конфедеративному союзі таких самих незалежних держав. Провідна роль у майбутній конфедерації відводилася Україні. Київ мав стати столицею цього державного утворення.

У програмних документах товариства різко засуджувалися гнобителі, царі й пани, поділ суспільства на стани, визиск бідних людей багатими, насильство й колоніальний гніт. Наголошувалося, що Україна віддавна прагнула свободи, справедливості, рівності всіх людей: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство...». Козацтво мало стати тією суспільною силою, яка повела б український народ до заможного й щасливого життя, свободи й незалежності, власної державності.

У статуті братства містилося й таке досить радикальне положення: «Товариство буде дбати зарані про викорінення рабства і будь-якого приниження бідних класів, а водночас і про повсюдне поширення грамотності». Подібні ідеї висувала свого часу ще «Руська правда» Південного товариства декабристів. Основні положення статуту перекликалися й з програмними документами Товариства об'єднаних слов'ян — обстоювалося народне правління, рівність громадян, «загальний слов'янський собор з представників усіх племен» тощо.

Практична діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства була багатогранною, вони поширювали свої програмні документи, твори Т. Шевченка, пропагували свої ідеї в університеті, військових училищах та інших навчальних закладах Києва.

Проіснувало товариство недовго (близько 14 місяців). Унаслідок доносу студента О. Петрова його керівники й провідні члени були заарештовані й заслані до різних міст Європейської Росії. Трагічною була доля Т. Шевченка — людини, у якій цар та його чиновники вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали в солдати на 10 років і заслали до Оренбурга. Сам Микола І дописав до вироку таке: «...під суворим наглядом і забороною писати й малювати».

Створення братства було першою, хоч і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який уважав потенційно небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, невпинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату.

Розправа російського царизму над членами Кирило-Мефодіївського братства тимчасово загальмувала дальший розвиток національно-виз-вольного руху в Україні. Після смерті Миколи І і деяких політичних послаблень з боку його наступника Олександра II поступово активізувалася діяльність українських національно-демократичних сил. Після царської амністії 1855 року повернулися із заслання керівники Кирило-Мефодіївського братства Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, до яких згодом приєднався й Тарас Шевченко. Місцем свого постійного перебування й наступної діяльності вони обирають Санкт-Петербург, де суспільна атмосфера була трохи легшою, ніж у провінції.

Василь Білозерський (1825-1899)

Український громадсько-політичний і культурний діяч, журналіст, народився на хуторі Мотронівці на Чернігівщині. Вищу освіту здобув у 1843— 1846 pp. у Київському університеті св. Володимира. У 1846—1847 pp. був учителем Петровського кадетського корпусу в Полтаві. Разом з М. Костомаровим і М. Гулаком виступив організатором Кирило-Мефодіївського братства. Брав участь у створенні «Статуту Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Був автором «Записки» — пояснень до статуту братства. Розвинув ідеї християнського соціалізму. Виступав за об'єднання всіх слов'янських народів у республіканську федерацію, у якій провідну роль відводив Україні. У 1847 році був заарештований і засланий в Олонецьку губернію під нагляд поліції. Служив у Петрозаводському губернському управлінні. У 1856 році В. Білозерського звільнили, після чого він жив у Петербурзі. У 1861 — 1862 pp. працював редактором «Основи», згодом служив у Варшаві. У цей час підтримував зв'язки з Галичиною. Останні роки свого життя провів на хуторі Мотронівці, де й помер 1899 року. (За «Довідником з історії України»)

Микола Гулак (1822-1899)

Український громадсько-політичний діяч, педагог і вчений. Походив з дворянської родини Золотоніського повіту на Полтавщині. У 1843 році закінчив юридичний факультет Дерптського (Тартуського) університету. У 1844 році здобув науковий ступінь кандидата права. Протягом 1845—1847 pp. служив у канцелярії київського і волинського генерал-губернатора. У грудні 1845 — січні 1846 pp. разом з М. Костомаровим та В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство. 18 березня 1847 року був заарештований і ув'язнений у Шліссельбурзькій фортеці, де перебував до 1850 року. Під час слідства тримався особливо мужньо, відмовившись давати свідчення й назвати будь-кого з учасників братства. У 1850—1855 pp. перебував під наглядом поліції в Пермі. З 1859 року працював викладачем математики, природничих наук та історії в навчальних закладах Одеси, Керчі, Кутаїсі, Тбілісі. М. Гулакові належать праці з історії, математики, філософії, юриспруденції, переклади з грузинської і азербайджанської літератур. Помер у Єлисаветполі (тепер Гянджа, Азербайджан). (За «Довідником з історії України»)

Дата добавления: 2015-05-26