Піднесення страйкової боротьби українських робітників і селян

Західноукраїнські землі на початку XX ст. §105. Наростання українського національно-визвольного руху

Населення Галичини, Буковини та Закарпаття на початку XX ст. зазнавало від австро-угорських властей політичних, економічних та національних утисків. Хоч Галичина була заселена переважно українцями, уся повнота влади на її території фактично перебувала в руках поляків, яким імперський уряд цілковито довіряв. Польські можновладці навіть заявляли, що Галичина лише формально вважалася австрійською провінцією із загальноімперськими конституцією, законами, правосуддям та адміністрацією, а насправді ж краєм керувала шляхта, яка, ігноруючи конституційні закони, запровадила в Галичині терор, хабарництво та пряме насильство.

Жорстоко експлуатуючи українське населення, живучи за рахунок його праці, обмежуючи його політичні права, принижуючи національну культуру, колонізатори та їхні спільники всіляко знущалися з усього українського. Селян вони з презирством називали «бидлом».

Зрозуміло, що українське населення краю не могло миритися з таким принизливим ставленням до себе. Тому на всі кривди й утиски своїх поневолювачів українці відповідали активним опором. У Галичині з року в рік помітно посилювалася робітнича страйкова боротьба. Тільки впродовж 1900-1904 pp. тут відбулося 143 страйки, які охопили понад 32 тис. учасників. Частина страйків завершилася перемогою страйкарів.

Найгучнішою подією цього часу був страйк львівських будівельників у червні 1902 року, під час якого економічний протест переріс у відкриту збройну боротьбу з владою. Страйкарі билися хоробро, але їх виступ був жорстоко придушений.

У 1904 році масовий страйк охопив дрогобицько-бориславський нафтовий регіон. Страйкова боротьба нафтовиків не обмежувалася лише економічними вимогами, а відбувалася під політичними гаслами.

В одних лавах з пролетаріатом на боротьбу проти своїх поневолювачів піднялися й селяни. Наприклад, у страйку сільськогосподарських робітників, що відбувся влітку 1902 року в Східній Галичині, взяло участь близько 200 тис. осіб. Страйкарі відмовлялися працювати на поміщиків, вимагали підвищення платні за свою працю.

Під час страйків їхні учасники згуртовувалися, набиралися досвіду боротьби. Вони створювали страйкові комітети, які виробляли спільні вимоги, підтримували зв'язки між селами, що страйкували, надавали матеріальну допомогу найбіднішим, вели боротьбу проти штрейкбрехерів. У результаті скоординованих наступальних дій селяни домоглися від поміщиків підвищення заробітної плати.

Після перших перемог сільські страйкарі західноукраїнських земель значно розширили спектр своїх вимог. Вони домагалися:

• заборони лихварства;

• обмеження примусового продажу селянських земель;

• скасування земельного податку.

Незважаючи на погрози австрійської влади, до страйкової боротьби українців нерідко приєднувалися й польські селяни.

Селянські виступи налякали колоніальну адміністрацію та польських поміщиків. Від них до Відня йшли розпачливі прохання терміново рятувати становище. У відповідь на ці петиції імперська влада проголосила в охоплених страйком західноукраїнських повітах «надзвичайний стан» і надіслала туди військові підрозділи. Солдати дістали наказ стріляти, жандарми — заарештовувати непокірних селян. Каральні загони силою гнали страйкарів на роботу на поміщицькі землі, ватажків брали під варту. Щоб залякати інших, цісарський уряд улаштував над ними грізні показові судові процеси.

Дата добавления: 2015-05-26