Західноукраїнські землі в 1921—1938 pp. §119. Українські землі у складі Польщі

Перша світова війна 1914-1918 pp. знову порушила польське питання на міжнародній арені. Як центральні держави, так і Росія обіцяли полякам у майбутньому ті чи інші форми автономії. Ю. Пілсудський утворив у складі австро-угорської армії польські легіони. Ситуація докорінно змінилася після Лютневої революції 1917 року в Росії, коли в документах Петроградської ради й Тимчасового уряду з'явилися заяви про право поляків на державну незалежність. Почалося створення польських військових частин у Росії. У Женеві в серпні 1917 року ендеки (представники напівлегальної польської партії Стронніцтво демократично-народове) заснували польський національний комітет, який очолив Р. Дмовський; цю організацію визнали країни Антанти. У Франції був сформований польський військовий корпус під командуванням генерала Ю. Галлера.

Прагнення поляків до незалежності було відбите в посланні американського президента В. Вільсона до конгресу в січні 1918 року, а також у декреті Раднаркому Росії в серпні 1918 року. З наближенням поразки країн Четверного союзу у війні восени 1918 року могутній національний рух поляків виявився в заснуванні декількох урядових осередків — у Кракові (Польська ліквідаційна комісія), Любліні (Тимчасовий народний уряд), Варшаві (Регентська рада й уряд).

11 листопада 1918 року до Варшави прибув Ю. Пілсудський, який, спираючись на Польську військову організацію та ліві партії, проголосив відновлення Польської держави. Незабаром він був призначений її тимчасовим керівником, а за його дорученням соціаліст Є. Морачевський сформував уряд. Офіційною назвою новоствореної держави стала Річ Посполита Польська.

Найскладнішою проблемою відновленої держави були її кордони. Розв'язання цього питання залежало як від волі країн Антанти, так і від можливостей силою зброї поширити державну територію до освячених традицією великодержавності кордонів 1772 року.

У результаті війни з українцями поляки захопили територію Західноукраїнської Народної Республіки й у 1923 році домоглися від Антанти визнання цього загарбання. Після підписання 22 квітня 1920 року Варшавського договору з Директорією УНР Ю. Пілсудський розпочав війну з Радянською Росією, яка завершилася укладенням у березні 1921 року Ризького мирного договору, що залишив західноукраїнські й західнобілоруські землі за Польщею.

За Версальським мирним договором 1919 року до Польщі була приєднана Познанщина й частина Помор'я з вузьким виходом до Балтійського моря, порт Гданськ (Данциг) отримав статус вільного міста. У Верхній Сілезії, Вармії та Мазурах мав відбутися плебісцит щодо державної належності цих територій. Він був проведений у складний час польсько-радянської війни, населення віддало перевагу полякам лише на меншій частині цих земель. Тільки внаслідок трьох сілезьких повстань 1919-1921 pp. союзні держави погодилися на передачу Польщі третини терену Верхньої Сілезії. У жовтні 1920 року польські війська захопили в Литви Віленський край.

Після завершення Першої світової війни й національно-визвольної боротьби 1917-1921 pp. під владою Польщі опинилися такі етнічні українські землі:

• Галичина,

• Холмщина,

• Підляшшя,

• Західна Волинь,

• Західне Полісся,

• Посяння,

• Лемківщина.

Відповідно до Варшавського та Ризького договорів ці території офіційно закріплювалися за Польщею.

Згідно зі статистичними даними 1921 року в Польщі жило 27 млн. осіб, серед яких майже третину (31%) становили національні меншини (українці, євреї, білоруси, німці та ін.). Українці стали тут найчисленнішою національною групою (після поляків) — їх було понад 5 млн. осіб (15% від усього населення).

Новостворена Польська держава обіцяла країнам Антанти надати українцям широкі автономні права, але цієї обіцянки не дотримала. Натомість вона вживала заходів, унаслідок яких:

• були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР;

• категорично заборонялося вживати назви «Західна Україна», «Східна Галичина»;

• забороненими стали слова «українець», «український», замість них реанімувався давній термін «русин», «русинський»;

• зусиллями міністра освіти С. Грабовського українські школи були перетворені на польсько-українські з перевагою польської мови;

• українців не приймали до Львівського університету, у якому закрили всі українські кафедри;

• українців та представників тих національних меншин, які підтримували Західноукраїнську Народну Республіку (здебільшого євреїв і німців), звільнено з керівних посад і державних закладів.

Терор охопив терени Галичини. Десятки тисяч українців і тих, хто їм співчував, зазнавали масових арештів, ув'язнень, концтаборів. Польська влада повела наступ проти української культури та освіти. Відбувалася штучна колонізація: до українських міст були переселені 100 тис. осіб польського походження, а до сіл — 200 тис. осіб.

Щоб придушити опір українців, за ініціативи польського прем'єр-міністра Юзефа Пілсудського в Галичині проведено «пацифікацію» — масові репресії проти українців, здійснені за допомогою військових та поліції. Наступ на політичне, громадське й культурне життя супроводжувався арештами, погромами українських кооперативів та різноманітних установ.

У червні 1934 року в Березі-Картузькій був створений спеціальний концентраційний табір для репресованих українців. Щоб завадити консолідації українського національно-визвольного руху, був установлений штучний кордон між Галичиною та Волинню, Поліссям і Підляшшям.

Польський уряд постійно намагався посіяти розбрат між 3-мільйонним українським населенням Галичини, переважно греко-католицького віровизнання, та 2-мільйонним православним населенням, яке мешкало на інших підвладних Польщі українських землях.

Національні утиски доповнювалися жорстоким соціально-економічним гнобленням. Польський уряд поділив країну на дві території: «Польщу А» та «Польщу Б». До першої входили етнічні польської землі, до другої — переважно західноукраїнські та західнобілоруські. Для території «А» був визначений швидкий індустріальний розвиток, а територія «Б» мала залишатися ринком збуту польських товарів та джерелом сировини. 85% підприємств цього краю були дрібними й не витримували серйозної конкуренції.

Під час економічної кризи 1929-1932 pp. значна кількість українських підприємств і господарств зазнала чималих збитків або розорилася, а польський уряд активно підтримував польських підприємців і землевласників.

Дата добавления: 2015-05-26