Українська повстанська армія

Ідея створення військових загонів, які виконували б роль національної армії, обговорювалася українськими політичними силами протягом усього періоду між двома світовими війнами. Організація українських націоналістів більше, ніж будь-яка інша партія чи політичне об'єднання, приділяла увагу військовому вишколові своїх кадрів, розробці військових доктрин і концепцій.

Після початку німецько-радянської війни в 1941 році ОУН-сд проголосила у Львові відновлення Української держави і в умовах окупаційного режиму розпочала роботу зі створення збройних сил. Однак німецька окупаційна адміністрація вдалася до жорстоких репресій проти українських самостійницьких течій і ліквідувала всі спроби легального творення військових структур.

До кінця 1942 року в ОУН переважала доктрина, згідно з якою треба було створювати регулярну армію, але при цьому прояви партизанських дій засуджувалися як провокаційні. Наприкінці 1942 року поблизу Львова відбулася конференція військових референтів вищих проводів ОУН, під час якої переглянуто наявні концепції й досягнуто згоди в питанні про доцільність створення партизанських і регулярних структур під назвою військові відділи ОУН - сд. Для розробки військових статутів та інструкцій була створена робоча група в складі Василя Івахіва, відомого також під псевдонімом «Сонар», Михайла Медвідя («Карповича») і Луки Павлишина.

Формування перших військових відділів ОУН - сд почалося на Волині під керівництвом Сергія Качинського («Остапа») у середині жовтня 1942 року. 7 лютого 1943 року сотня Григорія Перегійняка («Коробки») напала на німецькі поліційні бараки в містечку Володимирець на Рівненщині. Ця подія поклала початок антинацистської боротьби ОУН.

Третя конференція ОУН - сд, яка відбулася 17-21 лютого 1943 року, схвалила прийнятий курс на збройну боротьбу з окупаційним режимом. Перші підрозділи УПА - сд створювалися на Волині та Поліссі для оборони населення від німецького терору й захисту від радянських партизанів, які діяли в цьому регіоні з зими 1942-1943 pp. і своїми акціями провокували каральні заходи гітлерівців щодо українського цивільного населення. Наприкінці 1942 - у першій половині 1943 pp. військові відділи налічували кілька тисяч осіб. Загальне керівництво відділами здійснював командир Роман-Дмитро Клячківський, на чолі штабу стояв В. Івахів, після загибелі якого Крайовий військовий штаб очолив В. Сидор.

Однак дії військових відділів ОУН - сд не переносилися з Волині та Полісся до Галичини. У Галичині нацисти робили спроби загравати з українським населенням, намагаючись протиставити українців полякам. У 1942-1943 pp. саме польський визвольний рух становив головну небезпеку для німецького режиму, тому українцям дозволили створити Український центральний комітет у Кракові та Український крайовий комітет у Львові, мережу Українських допомогових комітетів, а згодом навіть оголошено набір до дивізії «Галичина», а в планах було створення дивізії «Карпати». Окрім того, культивувався міф про споконвічне германофіль-ство галичан і про їхній німецький ультралоялізм, що знижувало активність місцевого населення. Тому в Галичині ОУН - сд могла розраховувати лише на створення нечисленних груп, які навіть не декларували (з тактичних міркувань) своєї належності до організації, а виступали під назвою Українська народна самооборона (УНС) чи Самооборонні кущові відділи (СКВ).

Вояки військових відділів ОУН - сд робили спроби поширити свій вплив на Білорусь та Наддніпрянську Україну. Це пояснювалося тим, що німецький окупаційний режим у «рейхскомісаріаті Україна» був значно жорстокішим, ніж у «дистрикті Галичина», східній частині генеральної губернії. Відповідно були й передумови для стрімкого росту чисельності УПА та поширення антинімецьких настроїв серед населення.

Загальне командування військовими відділами здійснював поручник Олександр Луцький («Андрієнко»). Навесні 1943 року військові відділи ОУН - сд провели консолідаційну акцію, спрямовану на об'єднання зусиль усіх розрізнених груп, що існували на Поліссі та Волині.

У травні 1943 року УПА - сд і УПА - ПС об'єдналися в єдину УПА. Представники військових відділів ОУН - сд мали ввійти в штаб УПА, однак відмінність доктрин і статутів, а також особисті амбіції лідерів призвели до наростання суперечностей між Т. Боровцем і ОУН - сд. Сторони стали звинувачувати одна одну в деструкції та розпалюванні отаманщини. Окрім того, Т. Боровець не наважувався вступати в конфлікт з польською Армією крайовою (АК), яка активно діяла на Волині, а Р.-Д. Клячківський, як і вся ОУН - сд, розглядав поляків як окупантів, тому вважав антипольські акції необхідними.

Намагаючись відмежуватися від Р.-Д. Клячківського, Т. Боровець у липні 1943 року від'єднався від УПА й оголосив про створення Української народної революційної армії (УНРА). На базі цієї формації була створена Українська національно-демократична партія. 18 серпня 1943 року, підтримуючи консолідаційну акцію, спрямовану на створення єдиної потужної військової структури, загони служби безпеки УПА на чолі з курінним М. Скорупським («Максом») оточили штаб УНРА в районі Степаня й, заарештувавши цілий ряд старшин, роззброїли УПА - ПС. За таких обставин в УПА влилося чимало колишніх прихильників Т. Боровця. Після вступу наприкінці 1943 року радянських військ на Житомирщину Т. Боровець розпочав переговори з німцями про передачу його загонам зброї та військового спорядження для ведення партизанської боротьби з більшовиками. Однак у ході переговорів Т. Боровця заарештувало гестапо й ув'язнило в концтаборі Саксенгаузен. Командування УНРА деякий час здійснював отаман Л. Щербатюк-Зубатий. Окремі загони УНРА діяли до 1945 року, частково поширюючи свої дії й на Галичину.

7-8 серпня 1943 року відділи УПА - Південь на чолі з Іваном Клими-шиним («Круком») провели на Кременеччині роззброєння та структурну ліквідацію військових відділів ОУН(М), якими командував Микола Недзведзький («Хрон»). Більша частина мельниківців влилася в УПА, а деякі діячі ОУН(М) — Федір Польовий («Поль»), Василь Штуль («Чорнота»), Максим Скорупський («Макс») та Олександр Яценюк («Волинець») — обійняли керівні посади в УПА.

Восени 1943 року на Волині була ліквідована група Тимофія Басюка («Яворенка») «Фронт української революції», яка займала антибандерівську позицію. У листопаді 1943 року завершилися переговори між ОУН - сд та ОУН(М), під час яких були досягнуті домовленості про:

• утворення єдиної УПА;

• допустимість поєднання легальної участі в українських збройних формуваннях у складі німецької армії (їх планувалося використати як підготовчо-вишкільну базу) та підпільної роботи;

• припинення міжфракційної ворожнечі на час боротьби за визволення України;

• участь мельниківських представників у єдиному штабі.

Однак після загадкової загибелі Р. Сушка в січні 1944 року в нетривкому мельниківсько-бандерівському альянсі стався новий розкол.

У серпні 1943 року відбувся III Надзвичайний великий збір ОУН. Своїми постановами він засудив процеси деморалізації, які відбувалися в таборі націоналістів. Збір закликав не тільки українців, а й представників усіх інших народів боротися проти німецького та сталінського тоталітарних режимів. У лавах УПА з'явилися вчорашні бійці й командири Червоної армії; крім українців, сюди також вступали росіяни, білоруси, узбеки, грузини, вірмени, азербайджанці, євреї та ін. У прийнятій згодом політичній декларації зазначалося: «Ми за повне визволення українського народу від московсько-більшовицького та німецького ярма, за побудову самостійної Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, без більшовицьких комісарів, енкаведешників та партійних паразитів».

У лавах ОУН - УПА за різними підрахунками було 20-40 тис. осіб. Крім двох фронтів (радянського та німецького), які тримала УПА, повстанцям довелося розгорнути й третій фронт проти польських партизанів АК, що діяли в західних регіонах України. Поляки намагалися взяти під свій контроль території України, які, на їхню думку, історично належали Польщі. Період протистояння ОУН - УПА та АК український історик О. Субтельний назвав «українсько-польською різаниною».

Упродовж 1943-1944 pp., за підрахунками українських істориків, тільки на Холмщині вояки АК знищили 5 тис. українців та спалили десятки сіл. За наказом Р. Шухевича ОУН - УПА провела відплатні акції. Як стверджує О. Субтельний, «вирізано 60-80 тис. польських чоловіків, жінок і дітей». Унаслідок трагічних подій обидва народи переживали криваву драму, яка тривала до 1947 року.

Серед найбільших військових операцій можна вважати напад УПА 19 серпня 1942 року на станцію Шепетівка, унаслідок якого німецький гарнізон зазнав важких утрат.

Бойові дії УПА в 1943 році на Волині та Поліссі призвели до того, що в ряді районів була повністю ліквідована німецька окупаційна адміністрація й проголошена тимчасова українська військова влада. Через низку продуманих та вдало проведених бойових операцій значно зріс авторитет УПА як військової структури.

21 березня 1943 року здійснено напад на Горохів, під час якого курінь С. Качинського («Остапа») здобув численні трофеї та кілька стратегічних об'єктів. 2 травня 1943 року на трасі Брест — Ковель убито командувача «Штурмабтайлюнга» генерала В. Лютце. У середині травня 1943 року неподалік від Дубно обстріляно автомобіль, у якому їхали німецькі офіцери та митрополит Української автономної церкви Олексій (Громадський), відомий своїми антинаціоналістичними виступами, вірністю московському патріархові та відвертою колаборацією з німцями.

У серпні 1943 року відбувся бій у Загорові роти Андрія Марцинюка («Берези»), під час якого німецька сторона застосовувала важку авіацію. У бою загинули 31 повстанець із 42 та понад 100 німців (з-понад 500).

Підрозділи УПА здійснювали рейди на Правобережжя, Буковину, Закарпаття, Підляшшя, Посяння; більша частина з них мала бойовий характер (боротьба проти польських боївок і радянських партизанів), а інша — переважно пропагандистський.

У відповідь на розгортання повстанського руху німецька адміністрація вдалася до масового терору (деякий час відповідальним за каральні анти-партизанські акції був генерал Еріх фон дем Бах). У регіоні відбувалися постійні каральні акції, під час яких гітлерівці знищили велику кількість заручників з-поміж мирного населення. Керівники ОУН та УПА були поставлені поза законом. За голову провідника ОУН - сд М. Лебедя («Максима Рубана») гестапо призначило нагороду 50 тис. німецьких марок. 10 жовтня 1943року нацистська влада проголосила військовий стан у Галичині.

У грудні 1943 року УНС узяла назву «УПА - Захід». Це означало завершення періоду становлення УПА й початок розширення її діяльності на регіони, опанування яких перед тим було проблематичним. Передусім утілювався в життя план опанування Карпатських гір та налагодження дипломатичної служби. У 1943-1944 pp. представники УПА налагодили контакти з угорськими, румунськими, словацькими військовими чинниками, а також з представниками союзників. Восени 1943-1944 pp. командування УПА досягло домовленості про дотримання нейтралітету з командуванням угорських і румунських частин, що перебували на українських землях; у лютому 1944 року була укладена угода з польською Армією крайовою про взаємовизнання боротьби обох народів за незалежність.

На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб. Армія поділялася на три Генеральні воєнні округи:

• УПА - Північ, до складу якого входила територія Волині й Полісся;

• УПА - Захід, яка охоплювала території Галичини й українських земель, що перебували в складі Польщі;

• УПА - Схід (УПА - Південь), до якої входили Кам'янець-Подільська, Вінницька області та Крем'янеччина.

Кожна Генеральна воєнна округа (ГВО) поділялася на воєнні округи (ВО).

Головну команду становили головний командир та члени Головного військового штабу. Штаб ділився на сім управлінь:

• оперативне;

• розвідувальне;

• управління постачання;

• персональне;

• вишкільне;

• управління політичного виховання;

• управління військових інспекторів.

У 1943 році, коли радянські війська вступили на територію України, УПА опинилася перед загрозою війни на два фронти. З літа 1943 року почастішали сутички УПА з радянськими партизанами. Спроби переговорів з представниками з'єднань О. Сабурова, С. Ковпака, Д. Медведева, А. Бегми та П. Вершигори не дали реальних наслідків. Радянська сторона та гітлерівці трактували УПА як бандитів, «ворогів народу». Український націоналізм, у свою чергу, був послідовно антирадянським.

У листопаді 1943року на Житомирщині відбувся Конгрес антибільшовицького блоку народів, який намітив проект створення спільного антирадянського фронту всіх поневолених націй. У цей час у складі УПА воювали представники інших національностей, робилися спроби створення в її складі національних формувань узбеків, грузинів тощо. Однак ці формування, як і сама участь неукраїнців в УПА, носили більше пропагандистський, аніж практичний характер.

Навесні 1944 року відбулися перші збройні сутички УПА з регулярними радянськими частинами. 12 лютого 1944 року перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов підписав офіційне звернення до УПА з пропозицією добровільно скласти зброю, однак УПА не відступила від боротьби. У квітні 1944 року неподалік від с. Гурби Мізоцького району Рівненської області відбулася велика битва між відділами НКВС (ЗО тис. осіб під командуванням генерала Марченка) та УПА - Південь (5 тис. осіб під командуванням Миколи Свистуна — «Ясеня»). Радянські війська завдали відчутної поразки УПА, яка втратила в цьому бою 3 588 вояків.

В умовах появи другого фронту була проведена реорганізація командування УПА та змінена тактика дій у нових обставинах. Насамперед вирішено об'єднати пости провідника ОУН та головного командира УПА. 27 січня 1944 року Р.-Д. Клячківський передав свої повноваження Р. Шухевичу («Тарасові Чупринці»), а сам залишився командувачем УПА - Північ (після загибелі Р.-Д. Клячківського 12 лютого 1945 року цей пост обійняв майор Іван Литвинчук — «Дубовий»), Головна команда УПА розпочала переговори з німецькими військами про припинення конфронтації. Представник УПА Іван Гриньох («Герасимовський») 5 березня 1944 року зустрівся в Тернополі з представником командування охоронної поліції (шуцманншафт) та СД кримінал-комісаром Паппе, а 28 березня — з оберштурмбанфюрером СС Вітиском. Під час розмов ішлося про можливість українсько-німецької співпраці в спільній боротьбі проти Червоної армії, забезпечення УПА зброєю з німецьких складів, обмін інформацією, яка становить тактичний інтерес для обох сторін, звільнення німцями українських повстанців, що потрапили в полон. Щоправда, співпраця, яка намітилася на рівні охоронної поліції та УПА, не принесла реальних наслідків, насамперед через брак часу, погану поінформованість низових структур, а також через неможливість досягти згоди з такими німецькими структурами, як гестапо тощо. Гітлерівці й далі проводили репресивні акції щодо повстанців, а повстанці протягом першої половини 1944 року неодноразово вели бої з нацистами.

Улітку 1944 року особовий склад УПА значно поповнився за рахунок розбитої в бою під Бродами дивізії СС «Галичина». Наприкінці 1944 року Р. Шухевич, перегрупувавши війська, відмовився від тактики широкомасштабних бойових операцій.

З 1945 року основний тягар боротьби УПА припав на УПА - Захід, а бойові дії перенеслися з Волині та Полісся до Галичини й Буковини, де діяла Буковинська українська самооборонна армія. Не припинився повстанський рух і на Волині. Більшість політичних і збройних акцій УПА була спрямована проти дій радянських адміністративно-каральних органів, зокрема проти проведення масової мобілізації, переслідування Української греко-католицької церкви, депортації місцевого цивільного населення. Командування УПА розробляло плани зі створення загону особливого призначення УПА - Схід під командуванням Костянтина Гіммельрайха, який мав пробитися в околиці Києва для організації масових антирадянських виступів.

У 1944 році в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську головну визвольну раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви.

На території західних областей України також діяли й польські партизанські з'єднання, які ворогували як із загонами УПА, так і з радянськими партизанами.

Партизанський рух відіграв важливу роль під час Курської битви влітку 1943 року, коли партизани провели скоординовану операцію на залізницях для зриву перегрупування частин ворога.

Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний та націоналістичний партизанський і підпільні рухи наближали час перемоги. Однак вони залишалися на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували в стані відкритої війни.

Дата добавления: 2015-05-26