Джерела українського дисидентства

Зародження дисидентського руху в Україні

Усунення М. Хрущова від влади

Улітку 1963 року М. Хрущов відкликав М. Підгорного з Києва до Москви й призначив його на посаду секретаря ЦК КПРС. Першим секретарем ЦК Компартії України був обраний П. Шелест. Ці партійні діячі, які своєю політичною кар'єрою цілковито завдячували М. Хрущову, незабаром приєдналися до учасників змови, що готувалася керівництвом КДБ та ще одним хрущовським висуванцем — Л. Брежнєвим.

Скориставшись відсутністю М. Хрущова, який перебував на відпочинку, члени Президії ЦК КПРС 12 жовтня 1964 року офіційно поставили питання про свою недовіру першому секретареві. Згодом цілком легітимно 14 жовтня вже в присутності самого М. Хрущова пленум ЦК увільнив його від обов'язків першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради міністрів СРСР з відверто лицемірним формулюванням: «У зв'язку з похилим віком і погіршенням стану здоров'я». Першим секретарем ЦК КПРС обрано Л. Брежнєва, а на посаду голови Ради міністрів рекомендовано О. Косигіна.

Жовтневий (1964 рік) Пленум ЦК КПРС ознаменував собою початок нового етапу радянської історії. До влади в державі й партії приходять представники так званого «третього покоління» радянських керівників. Кар'єра цих людей була тісно пов'язана зі сталінською кривавою кадровою революцією кінця 30-х pp., коли формувався новий керівний апарат замість попереднього, жорстоко знищеного в 1937 році.

Леонід Брежнєв (1906-1982)

Радянський державний і партійний діяч. Народився в с. Кам'янське (тепер Дніпродзержинськ). У 1927-1930 pp. працював на Уралі, з травня 1937 р. обіймав різні посади в державних і партійних органах Дніпродзержинська та Дніпропетровська. У 1964-1966 pp. — перший секретар ЦК КПРС, а в 1966— 1982 pp. — генеральний секретар ЦК КПРС. Один з ініціаторів усунення від влади М. Хрущова. У період його керівництва радянські війська здійснили інтервенцію до Чехословаччини (1968 р.) та Афганістану (1979 p.).

З поліпшенням внутрішньополітичного клімату за часів «відлиги» в Україні розпочинається новий етап національно-визвольної боротьби. Його зовнішніми збуджувачами були процеси деколонізації 50-60-х pp., антикомуністичні виступи в новостворених країнах «народної демократії» (Угорщина, Чехословаччина, Польща та НДР), а також активний правозахисний рух, спричинений прийняттям у 1948 році загальної Декларації прав людини. Внутрішніми чинниками розгортання опозиційного руху в Україні стали: монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки, постійні утиски та обмеження національного та культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація українського населення республіки.

У цих умовах поряд з панівним культурництвом шістдесятників починає розгортатися інший різновид опозиційного руху, який згодом назвуть дисидентським.

Провідними в середовищі українського дисидентства були два питання. Одне торкалося прав нації, а друге прав людини. Ці два поняття не розривалися, не протиставлялися одне одному, а розглядалися в органічному єднанні.

Що ж стосується соціально-політичного аспекту, то нова генерація національно-патріотичних сил і далі відстоювала властиві українській ментальності демократичні й правові традиції.

Дата добавления: 2015-05-26