Виступи опозиційних сил за суверенітет України

Боротьба українських дисидентів проти панівного режиму

У 60-80-х pp. прогресивна громадськість України все більше переконувалася в потребі відродження власної незалежної держави. Окремі групи національно-свідомої інтелігенції виступали із заявами, протестами, спрямованими на захист людських прав, збереження культурних національних традицій, здобуття реального суверенітету України.

Гасло відродження української державності послідовно відстоював Український національний фронт (УНФ), який утворили наприкінці 1964 року на західноукраїнських землях Зиновій Красівський, Михайло Дяк та ін. Члени УНФ розробили програму перебудови українського суспільства на демократичних засадах. її аграрна частина передбачала різні форми власності. Організація через журнал «Воля і Батьківщина» агітувала населення за вихід зі складу СРСР й утворення самостійної Української держави. Активісти УНФ розповсюджували також старі видання ОУН - УПА. Щоб привернути увагу до проблем розвитку української культури, керівництво Українського національного фронту надіслало делегатам XXIII з'їзду КПРС, а також до редакцій центральних газет, «Меморандум УНФ». Його автори вимагали від влади захистити українську мову, повернути українців з місць заслання, реабілітувати жертв сталінського терору. У 1964 році в Одеській області «компетентні органи» викрили діяльність «Демократичного союзу соціалістів», що також вимагав надати суверенітет Україні. На Миколаївщині в 1969 році була припинена спроба українських патріотів утворити організацію «Боротьба за суспільну справедливість». Того ж року в Луганську були заарештовані й засуджені на тривалі строки ув'язнення організатори «Партії боротьби за реалізацію ленінських ідей». Ці та інші організації ставили за мету домогтися демократичних перетворень, урятувати український народ від політичної, економічної та духовної катастрофи.

Українська Гельсінкська група (УГГ)

Реальні можливості для зближення України з європейськими країнами виникли після Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі, що відбулася влітку 1975 року в Гельсінкі. Як відомо, керівництво СРСР поставило підпис під Заключним актом цього міжнародного форуму. Дотримання людських прав становило серцевину положень головного документа наради. Однак наступні події засвідчили, що радянська компартійна верхівка не збиралася виконувати взяті на себе зобов'язання. Внутрішнє законодавство СРСР з прав людини не відповідало загальноприйнятим міжнародним нормам. Більше того, після Гельсінкі тут значно посилилися репресії проти інакодумців. Будь-яка критика західними країнами позиції московського керівництва щодо союзних республік, зокрема України, розцінювалася як утручання у внутрішні справи Радянського Союзу.

Неослабну увагу питанням захисту людських прав, суверенітету України приділяла Українська Гельсінкська група, утворена в листопаді 1976року. До неї увійшли письменники Микола Руденко (керівник групи) та Олесь Бердник, відомі правозахисники, колишні політв'язні Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Оксана Мешко та ін. Згодом до УГГ приєднався генерал-майор у відставці, українець за походженням Петро Григоренко, який представляв інтереси організації у Москві. Усього до складу Української Гельсінської групи входило 10 осіб.

УГГ створювалася як відкрита громадська організація. Не важачись на панівний режим, її члени ставили завдання легальним шляхом домогтися від влади дотримання законодавства щодо прав людини. У програмній заяві групи сказано: «Вільна Україна гарантує всі права народам, що населяють Україну: росіянам і полякам, євреям і татарам, румунам та угорцям. Ми надто добре пізнали, що таке підневільне колоніальне існування, тому заявляємо, що людям, які заселяють нашу Батьківщину, ми надаємо якнайширші політичні, економічні й соціальні права».

Правозахисний рух привернув увагу урядів і законодавців багатьох країн світу до проблем України. У листопаді 1976 року у Вашингтоні створено Комітет Гельсінкських гарантій для України, до складу якого увійшли представники відомих зарубіжних правозахисних організацій. У своєму зверненні до країн-учасниць Белградської наради влітку 1977 року Українська Гельсінкська група наголошувала, що Україна, увійшовши до складу СРСР, утратила свій суверенітет, свою державність. «Ми глибоко шануємо культуру, духовність, ідеали російського народу, але чому Москва має вирішувати за нас на міжнародних форумах... ті чи інші проблеми, зобов'язання?» Кожен народ, ішлося у зверненні, має жити в спілці демократичних держав «вільним чинником, незалежним творчим духом. Народ має бути господарем своєї землі, своєї традиції, своєї волі до побудови кращого життя — для всіх, для кожного».

Здобуття суверенітету України, на думку авторів документа, можливе лише за умови розв'язання загальнодемократичних завдань: досягнення реальної свободи слова, волевиявлення, в'їзду та виїзду зі своєї країни, вільного поширення своїх ідей та ознайомлення з ідеями інших людей, вільного створення творчих, мистецьких, наукових асоціацій тощо. Автори пропонували звільнити всіх політв'язнів і скасувати відповідні статті в кримінальних кодексах союзних республік і СРСР, забезпечити вільний обмін інформацією, ліквідувати цензуру. Пропонувалося також засудити на рівні Організації Об'єднаних Націй саму ідею вбивства й війни.

Незважаючи на те, що Українська Гельсінкська група діяла цілком легально, у межах радянської Конституції та підписаних СРСР міжнародних угод, вона стала об'єктом жорстоких переслідувань з боку влади. З 37 членів групи, які були її членами в 1977-1985 pp., 23 засуджено та відправлено в табори й на заслання, шістьох позбавлено радянського громадянства. Три члени групи — Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин — загинули в мордовських таборах. У листопаді 1989 року відбулося перепоховання їхнього праху на Байковому кладовищі в Києві. Жалобні заходи перетворилися на велелюдну мирну демонстрацію проти тоталітарного режиму.

Дата добавления: 2015-05-26