Переднє слово 1 страница

Крізь переплутані вузлами й припорошені пилом суєтності тенета повсякденних буденних думок час від часу вириваються у свідомість з глибин нашої суті знаки питання. Яким був світ, коли не було нас? Невже були часи, коли не існувала людина? Як виглядав ландшафт 100 чи 200, а то й 2000 років тому? Які краєвиди відкривалися полянам й деревлянам а потім й слав”янам з вершечків могутніх поліських дубів, струнких сосен та білокорих беріз?

Ми хочемо знати, яким був поліський світ колись, як він змінювався й чому? Внутрішній непереборний потяг до ностальгічних реконструкцій світу в сиві часи давнини є також і пошуком відповідей на питання, як мусимо жити нині, як проектувати майбуття. Чим більше будемо знати, тим більше будемо проростати корінням вглиб рідної землі, тим дорожчою буде вона нам і тим більш очевидними ставатимуть віковічні цінності та істини, які перш за все проектуються на нашу підсвідомість з природного середовища. Дізнатися більше про зелений покрив Малої Русі значить отримати можливість осягти реальні масштаби і напрямки трансформацій, спричинених людністю, оцінити роль тих чи інших рослин у житті сучасної держави. Адже ландшафти та їх компоненти виступають єдиним і незамінним варіантом довкілля для людини, впливають на всі сторони її життя, в тому числі на формування прототипів «правильного», гармонійного, естетично більш привабливого середовища.

Вся територія Полісся знаходиться на Багні /болотах/

Отже, яким був рослинний покрив у ті часи, коли ще не існувало жодних поселень на берегах древнього Борисфена? Як рослинність змінювалася з часом, і що являють собою зелені легені міста на Дніпрі сьогодні? Які ландшафтні образи проглядаються у віртуальній реконструкції простору?

Здивуємось, найменше за всю історію змінився вигляд самого русла Дніпра. Щоправда, колись кришталево прозора і швидкоплинна ріка в наші часи перетворилася на каламутно-зелену і майже застиглу, проте залишилася майже тої самої ширини і так само з островами. На заплавних знижених островах як тисячі років тому, так і донині зеленіють округлі й довгасто-овальні чуприни білих та чорних тополь, деревовидних та чагарникових верб. А круті скелі були вкриті заростями мохів та лишайників, а також своєрідними каменелюбними квітковими рослинами: золотистими кущиками авринії скельної, соковитими очитками, чебрецем, молодилом, кущами кизильнику, таволги, карагани та різноманітних видів шипшини. По тінистих розколинах та під скельними карнизами тулилися скельні папороті. Поміж скелями, скрізь, де дозволяв рельєф, селилася деревна рослинність. Напевне, це були перш за все дуб, груша, ясен, а також в’язи і чорноклени.

У долинах Прип”яті й Случа панувала волога заплавна лісова рослинність — швидше за все, це були діброви з острівцями вербових та дубових гаїв. Не виключено, що в місці впадіння в річки швидкоплинних струмочків-потічків утворювалися, особливо після танення снігів та сильних злив, горби свіжовимитої глини, на якій поселялася високотравна лугова рослинність або молоді дуби, вільхи й тополі.

Полісся- тривалий час залишалося оазою дикої незайманої природи. Причина того — непрохідні й непроглядні болота, які завжди отримували достатньо вологи від Горині й Случа та від великих мас підземних вод правобережжя Дніпра, що розвантажувалися в цій місцині, утворюючи болотисті заплави, озера, й канави. Наразі від цього різноманітного й надзвичайного природного комплексу майже нічого не збереглося. З жалем доводиться констатувати, що під час “брежнєвського” осушування боліт, первинна рослинність була фактично знищена.

Звісно, первинне обличчя колись надзвичайно мальовничих природних урочищ не відродити. Проте поки що у межах сучасного технологічного світу ще зберігаються маленькі і досить значних розмірів клаптики майже дикої природи. Отож поки не пізно, слід не тільки максимально зберегти, але й примножити їх…

Це майже Америка в Європі, яка чекає свого Колумба.

Розміщуючи на сторінках книги вибране з власного українського перекладу статті про Полісся богослова Івана Єреміча, я складаю йому шану як прекрасному етнографу і візуальному природознавцю. Довгий час проживши в юності на Поліссі, він назавжди зберіг любов до цього краю, бо ж інакше неможливо написати такі рядки:

«Болота, то довгі як річки, то широкі як озера, оповиті серпанком легкого туману, стеляться перед вами до краю обрію і зникають в блакиті далини. Там, в глибині перспективи, здіймаються з болота високі острова, вкриті гігантською рослинністю. Даремно вони ваблять до себе ваші погляди і бажання! Нога ваша ніколи не ступить на цю землю незнану. ”

Давнє Полісся

Народ, що населяє Полісся, розкинутий по течії Прип’яті, Дніпра, Березини та частиною Двіни і Німану, є народ слов’янський-руський, без домішків, древньоправославний за перевагою. Для багатьох з нас більш знайомі країни африканських папауасів, відвіданих місіонером Лінгвістоном, ніж Полісся західної Росії. Це майже Америка в Європі, яка чекає свого Колумба.

Перш за все увагу спостерігача вражає та, так би мовити, цвіль давнини, якою обрамлений весь побутовий уклад полішуків. Століття пролетіли над ними, майже не зачепивши їх своїм руйнівним крилом. І у веденні домашнього господарства, і в будівництві хат, і в мові, і навіть в правах і звичаях – все йде так, як було за часів дохристиянських, – додалося кілька вірувань християнства – от і все, що пристало до старовини поліщука; все інше, немов у окам’янілому вигляді, збережено досі недоторканно, протягом тисячоліття.

Причини цього консерватизму – чисто місцеві. Обійстя поліщуків закинуті в нескінченні ліси, загублені між не прохідними болотами. Багато тубільців вмирало, не побувавши навіть в найближчому сусідньому містечку. Тому між простим народом Полісся трапляються такі космологи, які думають, що там – за обрієм вже кінець світу.

Домашній побут поліщука /полешука/ надзвичайно простий і невигадливий. Все в ньому вражає увагу відсутністю предметів розкоші і млості, фабрикації і меркантильності, нехитре часів давно минулих. За близькості тільки судноплавних річок і поштових доріг помітні деякі ознаки наносного прогресу. Полешук каже: «тик, сковорода, кочерга, кабила, казел, калита, що-што, бороноваць, гребці (від гребу),» а не – клуня, пательня, коцюба, Шкапа, цап, гаманець, волочити, громади, і так далі. Важко визначити, коли і для чого, в деяких місцях Полісся увійшло у вжиток грецьке каї, замість слов’янського «і».

Хати полешуков здебільшого курні, побудовані (так само як і всі інші господарські споруди) в зруб, з дощатими (більшість) дахама, з полами, або з дерев’яною лежанкою, приробленою до верхньої частини печі, – з широкою полицею біля стіни під стелею, для сушіння скіпки, – з лавками біля двох стін і великим столом, – з дощок, нерухомим, загальним для половини домочадців, ліжком, що зветься підлогою і займає весь простір від печі до стіни, – з круглою, товстою, дерев’яною перекладиною, одним кінцем вправленої в піч, іншим в стіну, для сушіння різного одягу, для вішання колиски.

Освітлення хати проводиться скрізь майже за допомогою скіпки. Спосіб цього освітлення не скрізь однаковий. У місцях більш лісистих, хата висвітлюється смолистими, дрібними полінцями з сосни, переважно з її коренів. Це освітлення таке яскраве, що перед ним здасться тьмяним освітлення будь-якої бальної зали сотнями свічок.

Костюм полешука-простолюдина також досить простий і природний. Весь він, за винятком самої верхньої і самої нижньої приналежності, тобто крім шапки і дуже рідко взуття, – домашнього виробу.Льон, пенька, шерсть, або овчина дають йому невигадливий, але покійний і просторий костюм на літо і зиму. Свита (сіряк) взимку і влітку – суконна. Чим біліше вона і товща, тим чепуристий полешук і щасливіший. Але, якщо він до такої свиті надіне нові личаки, з білими онучкамі (онучами), якщо ремінці, замість звичайних шнурочків, симетрично обв”яжуть його онучкі аж до колін; якщо червоний пояс, домашньої роботи, обхопить його талію, якщо шапка з сірих баранчиків (взимку) хвацько насунута на праве вухо його; якщо червоне, чи зелене скло в запонках коміра його сорочки величиною в колишню трьохкопієчник; якщо Шабетя (калита) з кременем, трутом і Осьмака (грошима), та гарний ножик недбало бовтаються з лівого боку, – він робиться предметом заздрості всіх дзецюков (хлопців), причиною таємних зітхань і метою скрадливих поглядів всіх дзевок (дівчат). Втім, свити трапляються і сірі, чорно-бурі і навіть строкаті. Личаки (полешук їх – не знаю чому – називає постолами), і це чи не найкраща вигадка. Ніякий оксамит і атлас не доставлять нозі того відчуття м’якості, теплоти, простору, млості, яке відчуває вона в постолах, особливо, якщо буде закутана в кілька рядів м’якою, полотняну ганчір’ям. Через це полешук душі в них не чує.Босоніж він ніколи не ходить, до чобіт відчуває непереборну огиду. Цими ж самими чобітьми користуються і жінки, і то лише під час прання білизни зимою, на річці. Втім, полешукі взагалі досить байдужі до вологості: вона не робить ніякого впливу на їх залізне здоров’я.

Поле обробляє полешук парою волів, іноді волом і коровою, а іноді навіть коровою і конем, якщо у бідняка не більше цих двох тварин. Звичаєм між роботами жінок і чоловіків проведена межа, якої не переступають ні ті, ні інші. Жінка ніколи не стане косити, орати, возити, подавати снопи, віяти, сіяти і молотити, а чоловік не захоче копати городу, брати льону, особливо жати; в’язати снопи, хоча при нагальній роботі, він іноді допомагає. Зате збирання сіна є робота загальна, і більше свято, ніж робота. Молотять полешукі здебільшого сиромолотом, без клуні. У багатьох місцях Полісся проса не молотять, а вичавлюють зерна його допомогою тертя босими ногами його колосків. Від цієї роботи не звільняються і діти. Зерновий хліб, так само і картоплю, у багатьох місцях Полісся зберігають в землі, в ямах.

Займатися скотарством на Поліссі надзвичайно зручно. Нескінченні луки, зрошувані річками, річками, озерами, притоками, доставляють худобі привільне життя, багату й соковиту їжу. Один тільки ворог; і худоба Поліська, і хазяїн її в постійному побоюванні; це вовк. Але й проти цього ворога там на сторожі і собака, і людина. Тут неможливо обчислити навіть всіх способів, якими винищують полешукі цих ворогів своїх. Вовкам Поліськім оголошена офіційна, вічна війна. Зимою худоба, так сказати, валяється в найкращому, самому запашному сіні. Який би не був неврожай на сіно в інших місцях, у полешука так багато сіна, що він часто спалює його навесні, для очищення косовиці.

У багатьох місцях Полісся особливо зокрема багатих чорним і взагалі дубовим лісом, а отже і жолудем, свиней не тримають влітку біля будинку, а все стадо виганяють під кінець весни, в ліс. На болотистій природі свині протягом шести-семи місяців, так розплодяться, підростуть, витягнуться, вилоснятся, розжиріють, здичавіють і зміцніють, що не бояться нападу ніяких ворогів. Свиня стійка, як англієць, і маневри ворогів її завжди майже закінчуються ганебним відступом останніх.Сало і м’ясо поліських свиней надзвичайно смачне. Котлетка, або окіст з такого м’яса – просто смакота.

Багата і різноманітна природа, балує дітей своїх різними ласощами не менше самої ніжної і дбайливої ​​матері

Така природа має великий вплив на його здоров’я і повітря, насичене смоляними частками, благотворно діє на здоров’я тубільця, а особливо на його легені, і на всю систему кровообігу. Як би там не було, від чого б то не було, тільки полешук міцний, сильний, довговічний, незнайомий майже ні з якими хворобами. Я знав на Поліссі дуже багато старих бадьорих, безболісних, невтомних у праці, не дивлячись на те що вони перейшли вже за сотню років. Грудні хвороби, а особливо сухоти, для полешука зовсім майже невідомі. Полешук навіть не помічає, що у нього від морозу утворився іній на грудях.Полешук не тільки не знає очних хвороб, але навіть зберігає швидкість зору до глибокої старості. Дим курній хати, який так часто змушує його розплакатися зовсім не від печалі, або болі очей, чи не найкращі ліки від багатьох очних хвороб. Вологе повітря, велика кількість зелені також не мало сприяють насолода і кріпости зору селянина Полісся…

Таким було Полісся ще зовсім недавно…

Полісся і Волинь

Класичний Поліщук

Полісся без перебільшення, є одним з найзагадковіших і недоторканих куточків слов’ян. Цей чарівний край лісів і боліт багатьма вченими вважається колискою слов’янства. Вважається, що саме тут – на берегах Прип’яті і Ясельді - склався слов’янський етнос.

У літературі немає єдиної думки щодо походження топоніму Полісся. Більшість дослідників дотримується думки, що в основі терміну лежить корінь -ліс-. Тоді Полісся – територія по лісу, тобто межує з лісом [4] [5]. Існує й альтернативна точка зору, за якою топонім походження від балтського кореня pol- / pal-, що позначає болотяну місцевість. Ці землі належали Київській Русі, а потім.., тут в різний час було безліч дрібних князівств, Турово-Пінське, Брестське, Галицько-Волинське, Чернігівське. У чотирнадцятому столітті більша частина Полісся (як “майже вся західна Русь) увійшла до Великого князівства Литовського, а потім, після одного за одним поділів, Полісся стає частиною Російської імперії.

Вперше топонім Полісся згадується під 1274 роком в Галицько-Волинському літописі, коли князь Мстислав воював з Польщею. У польських джерелах зустрічається термін polexiani («полексяне» або «полешане»), що відноситься до одного з племен ятвягів. Вважається, що термін «полешане» безпосередньо походить від топоніма Полісся [22].

ПРАКОРЕНІ

Середина І. тис. до н. е.знаменувалась розселенням на просторах Східної Європи балто-слов’ян, спільнота яких внаслідок історичних обставин розпадається на два великі самостійні етноси – балтійський і слов’янський (1). З часом, впродовж століть між балтами і слов’янами твориться мовно-етнічне більш-менш стабільне розмежування приблизно по Прип’яті та її лівій притоці Ясельді (2). Прабатьківщину слов’ян локалізують саме в Україні, де слов’янство після відокремлення від балтів сформувалося в окремий індоєвропейський етнос і звідки слов’янські племена, за винятком предків українців, розселилися в ІІІ-VI ст. на нові батьківщини. Слов’яни прослідковуються зокрема в племенах лужицької, висоцької, поморської та тшцинецької культур – останнє тисячоліття до н. е.

Розселення людини по планеті затяглося на мільйони років, і на території сучасного Рівненського Полісся перші люди, можливо, з’явилися в епоху середнього палеоліту (мустьє). На користь цього свідчать знахідки знарядь праці мустьєрської вигляду. В епоху верхнього (пізнього) палеоліту люди вже безперечно жили на території Волині. Волини жили в екстремальних умовах, коли для виживання доводилося докладати неймовірних зусиль, причому середня тривалість життя становила 20 років. Безпосередній вплив на існування людських колективів надавали кліматичні умови, серед яких особливе місце займали оледенія, в результаті настання яких люди змушені були залишати вже освоєні регіони або навіть гинули. Найдавніші мешканці як Білорусі, так і Волині займалися загінним полюванням на великих тварин: мамонта, печерного ведмедя, шерстистого носорога. Тварин використовували в їжу, кістки служили для виготовлення знарядь праці та амулетів-прикрас, використовувалися для зведення жител і палива, шкури тварин застосовувалися при спорудженні жител і як одягу. Іншим заняттям було збиральництво: в їжу вживалося все, що було їстівне: дикорослі плоди, коріння і листя, комахи і т.д. Досить рано людина навчилася ловити рибу.Господарство велося колективно: тільки з’єднаними зусиллями людський колектив міг протистояти потужним тваринам, несприятливих природних факторів. Існуванню людини сприяли кам’яні знаряддя праці: гостроконечники, різці, скребки, ручні рубила. Камінь оброблявся за допомогою інших каменів, кісток, рогу. Людина використовувала різноманітні технічні прийоми обробки: оббивку, скол, ударну і віджимні ретуш, пиляння, свердління і т.д. Повільно, але неухильно йшов процес вдосконалення техніки і технології обробки знарядь праці, що вело до створення більш досконалих і продуктивних знарядь праці.Застосовувалися також знаряддя праці з дерева, кістки і рогу. Біля селища Красносільського Волковисського району досліджено унікальний комплекс: шахти з видобутку кременю і майстерні з виготовлення з нього знарядь праці (шахти розроблялися в кінці неоліту – бронзовому столітті).

Поступово людина накопичувала досвід, здійснювала численні відкриття: знайомилася з корисними властивостями вогню, а потім і способом його штучного отримання, освоювала житлове будівництво і виготовлення одягу, винайшла сокиру, луки,стріли, навчилася виготовляти з глини посуд і т.д. Такі знання наблизили людину до освоєння: землеробства й скотарства. Очевидно вони з’явилися на території Волині наприкінці неоліту. Перші поля обробляли дерев’яними палицями і мотиками, обробляли ячмінь і інші злаки. а першими прирученими тваринами звісно були; собака, потім – велика і дрібна рогата худоба, свиня і кінь.

Волинь знаходиться далеко від регіонів, де добували компоненти для бронзи, тому тут як і раніше переважали кам’яні знаряддя; місцеве бронзоливарна справа виникла в першій половині II тис. до н.е. З господарською діяльністю людських колективів пов’язаний генезис суспільства, еволюція шлюбно-сімейних відносин.

Як припускають вчені, дуже ймовірно, ця територія входила в зону раннього розселення слов’ян. У перших століттях н.е., під натиском готів, які прийшли зі Скандинавії і висадилися біля гирла Вісли, слов’яни почали свою міграцію на схід. З басейну Вісли вони перейшли в басейн Прип’яті і досягли Дніпра. У результаті “великого переселення народів” слов’яни розділилися на три великі групи: південну, західну, східну.

Слов’янські племена, які поселилися на Балканському півострові, стали предками сучасних югославянських народів – болгар, сербів, хорватів, словенців, македонців, чорногорців. Вони змішалися з місцевим фракійським і Іллірійських населенням, яке раніше гнобили візантійські рабовласники. Західнослов’янські племена разом з населенням, що мешкали на берегах Вісли, стали предками польського, чеського, словацького народів.Майже одночасно з західними і південними слов’янами виділилася третя група – східні слов’яни, предки сучасних білорусів, росіян і українців. Про те, як і коли розселялися слов’яни на території Волині, письмових джерел майже не збереглося. Тому до цього часу не вщухають наукові суперечки, мають місце різні точки зору, різні гіпотези з усіх цих питань. Основні дані, якщо не рахувати коротких відомостей про розселення слов’ян у “Повісті временних літ”, вчені черпають з археологічних джерел. Археологи виділяють різні культури та ідентифікують їх з тими чи іншими етнічними групами.Вважається безперечним, що ці пам’ятники належать слов’янам.

Предки східних слов’ян, які розселилися по берегах Прип”ятського Полісся асимілювали балтські племена. В результаті на території, яку займали придніпровські балти, виникли східнослов’янські племена – дреговичі, кривичі, радимичі – предки сучасних білорусів. На території, де раніше жили іранські племена, розселилися поляни, древляни, сіверяни, волиняни – предки сучасних українців. Асиміляція фіноугорскіх племен призвела до виникнення новгородських слов’ян, в’ятичів, частково верхневолжскіх кривичів – предків сучасних росіян.

Асиміляція фіноугорскіх племен призвела до виникнення новгородських слов’ян, в’ятичів, частково верхневолжскіх кривичів – предків сучасних росіян. Прихильники іншої точки зору уявляють собі цю картину трохи інакше. Вони вважають, що у слов’янізації цих земель значна роль належить волинянам й дреговичам, меншою мірою – древлянам і кривичам. Далі зазначається, що як частина волинян (більшість яких брало участь в етногенезі українців) взяла участь у формуванні білорусів, так і частина дреговичів – в етногенезі українців. Радимичі в рівній мірі брали участь у формуванні білорусів і однієї з груп російського етносу. Кривичі зіграли велику роль не тільки у формуванні білорусів, але й у становленні північно-західній частині російського етносу.Одні припускають, що в результаті інтенсивного освоєння слов’янами території Полісся де раніше жили балти, в УІІІ-ІХ ст.склалися етнічно близькі між собою племінні союзи-кривичі, дреговичі, радимичі, частково волиняни, які й склали основу українського та білоруського етносів.

Таким чином, не дивлячись на несприятливі державно-політичні умови, специфічну етно-соціальну ситуацію, формування української нації на початку 20 століття в загальних рисах завершилося.Отже, на основі вивченого матеріалу можна сказати, що час становлення українського /поліського/ етносу припадає на 13-18 століття. Через ряд складних етапів у своїй еволюції етногенез волинян в 18 столітті, особливо в його останні десятиліття і початку 20 століття, значно прискорився і вийшов на стадію формування нації.

Від VIІ-VIІІ ст. Полісся і Волинь характеризуються похованнями з парними могилами та селищами. Археологічній спорідненості полісян і волинян у деталях відповідає належність говірок Полісся, Підляшшя і Волині до спільної західнополіської групи говірок північного діалекту української мови (4).

На північ від Прип’яті, Ясельди і Нарви, себто в Білорусі, все ще живуть не білоруси, не слов’яни взагалі, а племена штрихованої кераміки, балти тобто, – літописна «литва» (литовці), голядь, ятвяги, земгали, потомки німанської культури. Цю територію, східну Прибалтику і Білорусь, предки балтів заселяли фактично від неолітичних часів. Саме на території Білорусі балти і склалися як етнос. Є, отже, підстави прабатьківщиною балтів уважати саме Білорусь. Слов’яни (кривичі, дреговичі, радимичі) в межах Білорусі з’являються досить пізно – не раніше VI ст. (7).

Процес формування білоруської народності – це поступова і, якщо судити за її результатами, досить інтенсивна слов’янізація заселеного суцільно балтами простору від Прип’яті до Псковського озера та від середнього Німану до горішньої Оки. Завершився цей процес вже в часи Київської Русі. Внаслідок успішної слов’янізації балтських племен у VIІ-Х ст. у Східній Європі виникає нова народність, слов’янська мовно і культурно, але здебільшого балтська антропологічно, – білоруси.

У багатовікових українсько-білоруських стосунках ґрунтовно, особливо в долі Берестейщини, впливала чинність Поліської розмежованої лінії /ПРЛ/: від Дніпра на захід Прип’яттю до гирла Горині – через Вигонівське озеро – верхів’ям Ясельди і Нарви. Живучість та незмінність ПРЛ пояснюється збігом її з природною межею – Прип’яттю. Розмежувальна лінія в VIІІ-Х ст. без ускладнень та істотних територіальних змін з межі слов’янсько-балтійської трансформувалась в українсько-білоруську межу,яка існує до сих пір (10).

Влада Києва на українські землі, західні принаймні, ширилася близько ста років. Остаточно Волинь, Полісся в межі «імперії Рюриковичів» втрапили за Володимира Великого. Підпорядкування Києву зміцнило й оздоровило поліське українство, інтегрувало його в політичні, етнічно-культурні та економічні процеси, що відбувалися на всіх об’єднаних українських землях. Київська Русь остаточно поглинула в державному горнилі племена і консолідувала їх в одну українсько-руську народність. Залізними дружинами Київ захистив Волинь і Полісся від ятвязького, польського і литовського нашестя. Києву, нарешті, східне слов’янство завдячує вільним чи невільним приєднанням до надбань християнської цивілізації. Здавна побутує переконання, ніби політику Русі здебільшого спрямовано було на відносини з Візантією і Болгарією та на боротьбу зі степом. Ставлення Києва до Полісся говорить про інше. Тут бачимо частими гостями чи не всіх великих князів: Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Святополка Володимировича, Володимира Мономаха. З Києва на Гданськ, тобто в Європу, по Прип’яті, Бугові й Віслі, через Полісся і Підляшшя, пролягало одне з важливих відгалужень торговельного східноєвропейського шляху «з варяг у греки». Про причетність до цієї магістралі Полісся свідчить низка грошових скарбів, виявлених уздовж водних шляхів на Київ.

Стосунки між українцями і білорусами в Київській Русі, у фокус яких вряди-годи потрапляє Полісся, складаються аж ніяк не по братські, як можна було б сподіватися з огляду на горезвісні концепції про єдиний давньоруський народ та про Київську Русь як колиску трьох братніх народів. Київсько-полоцьке протиборство, чи вірніше придушення Києвом Полоцька, триває протягом майже всього існування держави Русь, виливається раз у раз у криваві походи, руйнації, полон. З боку Києва – це намагання будь-що-будь утримати Полоцьк і всю, розуміється, Білорусь в орбіті своїх державних інтересів. А Полоцьк– навпаки, всупереч слов’янській культурній, релігійній близькості аби будь-що-будь намагається вирватись з братніх обіймів Русі.Хоча Походи руських дружин на північний захід українських земель – на Буг, Ясельду і Нарву на меті мали захист цих етнічно українських територій від усе частіших ятвязьких, а потім і литовських наскоків. Ці походи, до слова, дають уявлення про те, наскільки Київ вважав Полісся своїми, українськими землями і наскільки готовий був їх захищати, як показують факти, захищав Київ Полісся і послідовно, нерахуючись із часом і засобами. Першої задокументованої поразки ятвягам завдав Володимир Великий 981-83 рр. – за грабіжництво на Поліссі.

Хроніка київсько-полоцького антагонізму, знана її частина у всякому разі, починається в ІХ ст., коли за свідченням літопису, Аскольд і Дир «воєваша полочан». За що, не відомо, але припускати можна: за непокору Києву, за плекання власної княжої династії, за намагання виставити свої рахунки на шлях «з варяг у греки», що пролягав також через Білорусь.

У 975-76 рр. Володимир Великий зруйнував Полоцьк, знищив Рогволодовичів, відповідно до тодішніх норм пограбував місто й околиці. Не дивно, що сучасні білоруські літератори взяли собі за звичай трактувати «Ясне Сонечко» в образі змія о трьох головах.

Десятки походів на ятвягів, литовців і на Полоцьк учинив Ярослав Мудрий. Воював зокрема полоцького князя Брячислава Ізяславича, небожа свого, онука Рогніди Полоцької і Володимира Великого, – за намагання спекатися немилої полочанам залежності від Києва.

На Полоцьк у 1127-28 рр. ходив Мстислав Володимирович – полоцьких князів за ті самі, з погляду Києва і Турова, провини полонено і заслано у Візантію, а князівство Полоцьке віддано під протекторат Ізяславу Мстиславичу, князю турівському (15).

Адміністративно-політична карта Полісся на середину ХІІ ст. набирає наступного вигляду. Побужжя з Берестям і Дорогичином (підляським) перебуває під домінацією князів володимирських (волинських), як земля, від дулібів і волинян, волинська. Князівство Турово-Пинське надалі залишається «волостю київською», можливо, як земля бодай на половину деревлянська.

Геть очевидно, що правобережна частина князівства з Туровом і Пинськом – це земля деревлянська і на захід від Горині волинська. За це промовляє подальший розвиток тут українства. Натомість лівобережжя Прип’яті належало, без сумніву, дреговичам, протобілоруському племені, «…взагалі не визначеному особливим політичним і культурним розвоєм» (16).

У першій чверті ХІV ст. з послабленням Галицько-Волинської держави литовці витіснили Юрійовичів зі стольного на той час Пинська. Нащадки Юрійовичів перетворилися на службових князів на Волині, з них потім проросли відомі магнатські династії українських князів Острозьких, Несвицьких, Порицьких, Святополк-Четвертинських, Вишневецьких, Збаразьких-Корибутовичів.

Людність Полісся була зацікавлена в пануванні сильного Києва, здатного ефективно захищати окраїнні землі від іноземного поневолення. За свідченням літописів і даних археології культура побуту і рівень господарства на Поліссі в добу Київської Русі, надто в центрі краю, не поступалися іншим провінціям. На розкопаних городищах ХІІ ст. виявлено чимало промовистих речей, предметів ремесел, сільськогосподарського начиння, шахові фігури, гребінчик з виписаною азбукою.

Київська Русь, підпорядкувавши східних слов’ян, білорусів і росіян, справила на їх історичний розвиток значний вплив, забезпечила їм захист від зовнішньої небезпеки, передовсім з боку степу, а у випадку з Білоруссю – і з боку ятвягів і Литви. Саме поняття «східні слов’яни» витворилося завдяки пануванню Київської Русі на означеному просторі.

Занепад Київської Русі після періоду державної могутності, викликаний неконтрольованим процесом дроблення на уділи, зумовив трагічні наслідки татаро-монгольської навали, позначився негативно на подальшій долі українського народу, прирік на неуспіх об’єднавчу й оборонну політику Галицько-Волинської держави, призвів врешті-решт до втрати незалежності. В історичній пам’яті українського народу Київська Русь мислиться проте як найблискучіша доба, доба, великих можливостей і звершень. Саме так бачиться доробок Київської Русі з погляду Полісся.

Галицько-Волинська держава Романовичів, «королівство Руське», виокремившись з Київської Русі, продовжувала політику Києва, спрямовану на збирання українських земель та їх державну консолідацію. Невідкладної реалізації програми об’єднання вимагала насамперед безпека країни, усвідомлення причин занепаду Київської Русі. У справах зовнішніх на передньому плані стояли контрзаходи проти угорського і польського втручання, що помітно активізувалося після смерті в 1205 р. князя Романа. Монгольська навала з її руїною і силоміць накинутий режим залежності від золотоординських ханів з постійним грабежем і полоном забирали чи не всю снагу народу, держави і княжої адміністрації. Зволікання також не терпіли оборонні заходи проти безперервних литовських і ятвязьких наскоків. Заходи проти литовців і ятвягів мали першорядне значення насамперед для Полісся і Підляшшя, географічно з боку Литви дуже уразливих. Цим двом північним українським землям ще дошкуляли певний час агресивні дії рицарів-хрестоносців, поки Данило Галицький не зупинив їх розгромом у 1237-1238 рр. під Дорогичином над Бугом.

Дата добавления: 2015-05-26