Переднє слово 3 страница

Все було на історичному шляху нашого краю:

І татарська навала, і козаччина Северина Наливайка, і визвольна війна під проводом гетьмана Богдана, і перехід місцевості під юрисдикцію Росії в 1795 р., і, нарешті, розвиток капіталізму, а з ним промисловості і залізничного сполучення. Провідне значення в цьому на Рівненщині відіграли залізничні магістралі, будівництво яких розпочалось наприкінці XIX на початку XX століття (Клевань – Степанські дачі (1882 рік), Рівне – Лунінець (1885 рік), Київ – Сарни – Ковель (1902 рік).

Особливою нарадою від 14 лютого 1883 року було прийнято рішення про будівництво залізничних ліній Вільно – Рівне Поліських залізничних доріг. Не дивлячись на великий обсяг будівельних робіт та відсталу техніку, 2 серпня 1885 року було відкрито рух поїздів на дільниці Лунінець – Сарни – Рівне. З цього ж таки дня почала існувати станція Сарни. Перша колія Петербург – Лунінець – Рівне пролягла через Сарни у 1885 році, серед непрохідних боліт і дрімучого лісу. Значна частина залізничних доріг проходила по заболоченій місцевості, перетинала багато рік i дрібних річок. При зведенні полотна під колію довелося відсипати понад 5 мільйонів кубометрів ґрунту.

Наприкінці минулого століття життя пристанційного селища значно пожвавилось. Сталося це завдяки будівництву ще однієї залізниці від Києва до Бреста, що пролягала через Коростень, Сарни, Ковель. Спочатку ця залізниця за проектом мала пройти через станцію Дубровиця, але на заваді став приватновласницький бар’єр. Великий магнат граф Плетор не захотів, щоб залізниця проходила через його володіння. Тоді її спроектували через станцію Сарни. Перехрестя двох залізниць значно змінило обличчя станції – вона перетворилась у важливий залізничний вузол. Відтак, помітно почало зростати місто та чисельність його населення. Вже в 1899 році в містечку жило понад дві тисячі чоловік. На станції прокладались нові колії, будувались нові споруди різних залізничних служб, підсобних приміщень. Почалося будівництво нового великого вокзалу, паровозного депо, водокачки, залізничного мосту через річку Случ.

Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював залучення великої кількості робітників. І в тихому донедавна поселені, як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух. На станції не вщухав стукіт сокир, луною віддавались гудки паровозів, що подавали вагони з будівельними матеріалами на розвантаження. Єдиним землерийним інструментом була лопата – грабарка, а транспортом – ноші. Там, де прокладали залізницю, не завжди могли пройти навіть запряжені кіньми вози. На спорудження залізниці було відведено мало часу. До того ж скорочення строків будівництва обіцяло чималі бариші підрядчикам, і тому вони нещадно визискували трудовий люд. Робочий день на будові тривав 12 – 14 годин на добу. Жили грабарі в землянках, де під ногами хлюпала вода, а то й просто неба, в нашвидкуруч зроблених з гілля і листя наметах. Вони голодували і мерзли, виснажувались на неймовірно важкій роботі, терпіли від різних хвороб, від жорсткого поводження з ними. На будівництві, звичайно, не могло бути й мови про будь – яку охорону праці. Нещасні випадки і захворювання від виснажливої праці були звичайним явищем.
Незважаючи ні на що 2 серпня 1885р. споконвічну дрімоту поліських боліт розбудив гудок паровоза і почався стрімкий розвиток краю

Скільки б мені не приходилося читати літератури про Полісся – в усіх майже випадках зустрічався я з однобокою характеристикою поліщука

Полішук – це отяжілий флегматик, затурканий злиднями, із закам’янілим лицем, на якому годі шукати веселої усмішки. Його взуття – ликові постоли, літній одяг – груба полотняна сорочка і т.д. В такому більш-менш дусі написана література про Полісся. Таку характеристику і низку подібних давали переважно польські та російські етнографи. З полішука творили спеціальну людську вдачу, яка, мовляв, незалежна від сусідньої, свідомої під національним оглядом, Волині.

Поляки часто наводять “факти” і різні “прикмети”, які, мовляв, ставлять полішука дуже близько до польської нації. Назбирано ними в поліських селах деякі старовинні коляди і щедрівки з домішкою польських слів, що збереглися тут ще з часів Берестейської унії, і відповідно до цього створено концепцію, що, мовляв, мешканці Полісся – це “полєшуци-поляци”.

Чужа рука й чужий мозок робив усе, щоб видумати “наукову” теорійку, яка дозволила б їм відмежувати поліщука від решти українського народу. Твердження, що полішук – великий флегматик, зовсім не правдиве. Щось таке можуть твердити ті, що не знають або знають тільки поверхово Полісся.
Треба бути самому поліщуком, щоб докорінно вивчити й зрозуміти полішука. І тоді відкривається цілком інша картина. Чим довше побудете ви між полішуками, переконаєтесь, що поліський селянин, чи селянка, чи дівчина – це цікаві, повні життєвого ритму людські вдачі. Ритм цей виявляється скрізь: у праці, в танці й пісні.

Поліська пісня здебільшого з розтяжною буйною мелодією. Але суть не в мелодії, суть саме у виконанні. Полішук усією своєю душею любить пісню. Ідучи в поле або на луку, він завжди співає. Поліська жінка, сидячи за прядкою, у Великий піст виспівує пісню про житіє святого Олексія. Коли ж весняне сонце загляне у вікно, поліська дівчина співає пісню: “Віл бушує, весну чує, дівка плаче, заміж хоче…”

Ясне весняне сонце, теплий вітрець над болотнистими рівнинами, пробудження природи, регіт жаб і клекотіння бузька – все це радісними переливами проникає в душу полішука. Поліська дівчина знає, що весна приносить не тільки тваринам радість, але ніжно хвилює дівоче серце, побуджує до мрії і кохання. Але далі: “…Не плач, дівко, заміж вийдеш. Як добре буде –наживешся, а як погано – наплачешся…” Про злидні й тверде життя поліська жінка ніколи не забуває. Добре знає, що кінець дівування принесе для неї турботи і тяжку працю. Тому-то побутова пісня полішука повна глибокого життєвого змісту, де поруч кукання зозулі, співу соловейка виступають такі чинники, як сирітство, недобра мачуха, найми у пана тощо.

Після Провідної неділі, коли поліське село з лементом і погрозами вижене геть-геть зиму, відтоді аж до осені не замовкають надворі пісні. Дівчата збираються з парубками на вулиці і співають веснянки. Найпопулярнішою на Поліссі є веснянка про Богородицю, яка зачинається словами: “Трійце, Пресвятая Богородице…” Найчастіше дівчата співають окремо. Коли перестануть, заступають їх хлопці. І так щовечора аж до осені. Любо вийти весняним вечором надвір у поліському селі. Пісня, сміхи дівчат, жарти парубків сповнюють село.

Коли вийдете в поле, почуєте відгук такого ж співу, таке ж кипуче життя і в інших, сусідніх селах.
Вслухавшись у поліську пісню, вжившись у побут поліського села, переконаєтесь у нісенітниці твердження, що, мовляв, Полісся заселене неукраїнцями.

В 1939 р. большевики приєднали більшу половину поліських земель, а в тому й Пінщину, до совєтської Білорусі.
По цьому факту не зайвим буде відмітити, що навіть червоноармійці, що проїздили по селах Пінщини, дивувалися, чому саме цю країну включено до БССР. Вони були приготовані на те, що зустрінуться тут з білоруським населенням, тим часом полішук говорив виключно по-українському.

Досить пройтися по селах в околиці Піни, Прип’яті, Струменя, Ясельди, Стиру, щоб переконатися, що поліське село говорить майже літературною українською мовою. Полішук вам ніколи не скаже “сена”, а тільки “сіно”, не скаже “кот”, а тільки “кіт”, не скаже “конь”, “касіць”, “єхаць” і т.д., а тільки “кінь”, “косити”, “їхати” тощо.

Пройдіть всю Пінщину, Кобринщину, Берестейщину і ви не почуєте ні одної білоруської пісні, натомість навіть діти на Поліссі знають такі пісні, як “Ой на горі там женці жнуть”, “Тече річка невеличка”, “Ой не ходи Грицю” і багато інших пісень. На Поліссі є села, переважно між недоступними болотами й лісами, де по сьогоднішній день співають думу про Морозенка, думу про Байду, пісню про Кармелюка й інші. В усій Пінщині полішук підперезується крайкою або широким червоним вовняним поясом з буйними двома китицями, що живо нагадують пояси запорізьких козаків.

Білоруський народний танець “лявоніха”, який є поширений в усіх закутинах білоруської землі, – полішук його цілком не знає. Натомість поліський парубок потрапить не гірше вибивати обцасами козачка від наддніпрянця або галичанина. Навіть сам вигляд полішука, його поведінка говорять про те, що він ніхто інший, як тільки українець. Чорнобриву дівчину, карі шевченківські очі, широкоплечого парубка зустрінете ви в кожному селі. В неділю вистачить поглянути на дівчат, як вони йдуть до церкви. У вишиваних сорочках, з “пацьорками” (сережки) на грудях, з вплетеними у волосся різнокольоровими стрічками – вони живо нагадують галичанок. Те ж саме й із парубками. Майже кожний з них має вишиту сорочку, вишитого комірця і червону китайку.
Полішук милується в своїй традиції, в старих обичаях і нерадо піддається новим впливам і течіям, бо знає, що вони можуть відірвати його від всього того, що він дістав у спадщині від своїх предків. Полішук взагалі то цікавий, проникливий, але до прибулої чужої людини завжди ставиться з недовір’ям. Він радо буде вас розпитувати: хто ви, звідкіль, куди, чого, але коли ви поспитає те, як він називається і де його хата, не дасть вам належної відповіді.

Полішук любить свою хату, але нерадо бачить у сусідстві прибулих чужих людей. Досить заговорити до нього чужою мовою, як він відразу буде поводитися перед вами натягнуто й нещиро. Хоч здебільша полішук не спроможний дати вам відповідь, коли ви його поспитаєте, хто він по національності. Відповість вам різно: раз вам скаже “руський”, другим разом “тутешній”, третім разом “православний” або “малорос”. Але коли той “руський” та ще й “православний” почне до нього говорити по-російськи, полішук відразу відчуває, що перед ним стоїть чужа людина. Недарма в селі Мисятичах, 25 км від Пінська, одного екс-матроса царської воєнної флоти, що намагався в селі говорити по-російськи, односельчани прозвали “приставом”.
Звання це екс-матрос уважав для себе за найгіршу зневагу, чого, зрештою, було свідоме село. Чужу мову полішук завжди порівнює з різного роду жандармами, волосними секретарями, секвестраторами, які, крім лиха, більше нічого йому не давали. В глухих поліських селах на появу польського поліциста на вулиці полішуки похапцем хрестилися і ховалися в хатах, шепчучи молитви проти всякого нещастя.

Унікальна своєрідність Полісся, зокрема його української частини, стала умовою формування локальних культурно-територіальних регіонів, хоча субетносами їх можна визначати дуже обережно. Але те, що вони стали, з одного боку, своєрідним консервантом давньої культури, а з іншого – питомими трансформаторами цього природного краю, сумнівів не викликає.
Нині своєрідність окремих культурно-територіальних регіонів Українського Полісся втрачена повністю або частково через потужні міграційні чинники, зумовлені економічними та політичними факторами, які зривали корінну людність зі своїх земель, штовхали їх на Крайню Північ, Далекий Схід, в Казахстан чи в інші країни. Цьому сприяли і непродумані, інколи злочинні, меліоративні заходи – осушення боліт, невиправдане врегулювання річкових потоків тощо. Зміна ландшафту, зміна довкілля руйнували традиційний спосіб життя і господарювання та й саме ставлення до довкілля, яке на Поліссі зберігалося тисячоліттями. Не можна не згадати і найбільшу техногенну катастрофу ХХ ст., а може і всього останнього тисячоліття, – Чорнобильську катастрофу, яка зірвала з рідної землі нащадків давнього деревлянського племені як в Україні, так і в Білорусії та частково в Росії.
Щоб відновити реальну картину Українського та й Білоруського Полісся ХІХ ст., варто звернутися до унікального багатотомного видання “Живописная Россия” (“Мальовнича Росія”), що було здійснене географом із світовим ім’ям, мандрівником П.Семеновим-Тяньшанським (помер у 1914 р.), який протягом 1881-1901 рр. спромігся організувати і видрукувати 12 томів цієї унікальної енциклопедії. Статті до тому присвяченому Литовсько-Білоруському Поліссю, в яке тоді, за звичаєм, включали й Українське Полісся, написали відомі вчені О.Кірпура, С.Максимов та й сам академік П.Селянов-Тяньшанський. У них зафіксовано ті етнокультурні реалії, які були звичайними і повсякденними лише століття тому і які, в цьому немає сумніву, зберігаються у тих чи інших поселеннях, селах, дворах, містечках і до цих пір. Виявляється, що ми можемо говорити про низку українських субетносів, етнографічних груп на Поліссі, починаючи від поліщуків, литвинів, пінчуків, севруків і закінчуючи не дуже численними групами чорнорусів, дейновців, полєхів, полевиків, навіть своєрідних малорусів, які не ті малоруси, якими імперські зверхники вважали всіх українців, а своєрідне невеличке плем’я на теренах Полісся.
Поліщуків вважають нащадками давнього скіфо-слов’янського племені будинів (про це писав ще професор Ейхвад). Ареал їх розселення сучасні етнографи відносять до північних теренів Волинського Полісся: північніше Луцька, Рівного, Ковеля, Володимира-Волинського. Але авторитетні науковці [7] вважали, що на початку ХХ ст. на просторі 33 950 кв. верств, а це майже 4 млн га, в уїздах (за адміністративним устроєм Російської імперії) Пінському, Мозирському та Річецькому проживало приблизно півмільйона поліщуків. Сама природа, зазначають автори, вказала поліщуку шляхи для його невтомної діяльності, зробила його скотарем, землеробом, мисливцем, рибалкою, навчила, як долати труднощі. Поліщук розвився як дитя природи, відданий заповітам, звичаям, моралі своїх предків, і залежно від способів господарювання. Закинутий у безкінечні дрімучі ліси, серед непрохідних боліт та чагарників, він був незнайомий ні з якими новаціями, а його спосіб життя залишався незмінним протягом багатьох століть [8]. Хати були курні, але просторі, тут жила вся сім’я. Посередині хати стояла величезна піч. У світлиці – велика дерев’яна лежанка, великий стіл, лавки впродовж усієї стіни, під стелею широка полиця, на якій сушать гніт. Ці та інші ознаки, в яких ми пізнаємо риси будинів і русів, і, можливо, скіфів та інших, незнаних до цих пір, предків нашої землі. Поліщуки – народ працьовитий, рішучий, стрімкий. Саме в цих краях, що традиційно вважаються автохтонною їх землею мав місце найактивніший супротив німецьким загарбникам у роки Другої світової війни.
Саме поліщуки зберегли чимало архетипових українських рис: патріархальний склад великої сім’ї, передання спадщини по смерті батька старшому із синів. Хата, зберігаючи загальноукраїнські риси по схемі: хата-сіни, хата-комора, сіни-хата, зберігала архаїзм у побудові, тобто робилася з великих небілених колод, вкривалася дахом накатом, дуже часто опалювалася по-чорному. До речі, прекрасні зразки цієї культури, включаючи хату понад 500-річної давності, зберегли в Музеї народної архітектури і побуту у Пирогово, що під Києвом. Зрозуміло, мова йде також і про особливості одягу, культури, фольклору. Невипадково, що саме на Поліссі, на Волинському Поліссі, було віднайдено аналоги давньоруських билин, які увійшли в історію культури по записах на Новгородській землі, але саме тут вони збереглись у своїй давньоукраїнській автентичності. Слід мати на увазі, що українці басейну Прип’яті не завжди називають себе поліщуками, а інколи вживають етноніми полісяни, підлісяни. Походження терміну етноніму поліщуки до цих пір є не до кінця з’ясованим. Але те, що це був нормативний термін, засвідчує існування численних прізвищ і прізвиськ серед сучасного населення України та й суміжних слов’янських земель, які мають корінь поліс, поліщ, тобто: поліщуки, полісяки, полісуни, полісяни та споріднені назви.

Хоч полішук національно несвідомий, проте його українська душа проявляється скрізь і завжди в його житті.Такі моменти і ряд інших подібних найкраще говорять, хто є полішук і де шукати його національної душі й серця. Якраз тут треба дошукуватися джерел духовості полішука, і кожний чесний етнограф чи соціолог, політик чи журналіст, що побував у цій країні, мусив би погодитися з фактом, що полішук у своїй глибині душі є українець, а його земля – частиною України, про що й свідчить

Матеріальна й духовна культура поліщуків

,що оселилися на берегах Горині й Случі, яка в основі своїй - українська. Як і в інших регіонах України, тут розвивалися всі види господарської діяльності: рільництво, скотарство, рибальство, мисливство, збирання, хоча уже здавна переважало рільництво, передусім хліборобство. Сіяли жито, ячмінь, овес, просо, гречку, а також льон і коноплі. Пшениці, як маловрожайної для Полісся культури, висівали порівняно небагато - аби мати “біле” борошно для випікання великодніх пасок, а ще на локшину, “ладки” та інше печиво у святкові дні. Вирощували багато гречки (крім борошна на млинці й крупів на каші, вона давала солому для годівлі великої рогатої худоби й полову для свиней), а також конопель - дуже примхливої культури. З конопель селянин мав насіння, з якого били олію (”алей”), і стебло, що йшло на виготовлення прядива. Плоскінь (”замашки”) з конопель вибирали одразу після відцвітання, а матірку - після того як вони дозрівали. Коноплі не жали, а як і льон, “брали”, тобто виривали з корінням руками. Конопляне насіння товкли в ступах, розігрівали на сковородах у печі й у спеціальних олійнях добували з нього олію. Стебла конопель після їх обмолоту в’язали в невеликі снопи і “мочили” (тижнів на два занурювали у воду в ставках або копанках). Потім, витягнувши й висушивши їх, тіпали (”мялі”) на терницях (”мяльніцах”) і таким способом діставали конопляне волокно. З нього ткали рядовину, “мотали” мотузки й линви тощо. Значна кількість прядива йшла на продаж зокрема до Польщі, де воно мало великий попит і використовувалося для виготовлення корабельних линв. Плоскінь і льон, з яких ткали полотно та інші речі домашнього вжитку, не мочили, а розстилали пасами на траві просто неба.

Традиційна рільнича техніка надслучан вирізнялася головним орним знаряддям - сохою, однакової конструкції борони, лопати, вила, граблі, мотики (”копаниці” для підняття цілини та перелогів), сапки тощо. На зламі ХІХ і ХХ століть соху замінили фабричним, повністю залізним легким плужком (”рачком”), розрахованим на запрягання, як і в соху, однієї коняки в хомут без дуги. Сіяли з спеціального солом’яного або луб’яного козуба. По щойно посіяному просі проганяли отару овець, і таким чином верхній шар ґрунту ущільнювався й підрівнювався.

Жито здебільшого жали серпами. Решту зернових чоловіки косили косами з грабками або лучком, гострячи їх “тряпішками” (мантачками); жінки в’язали скошене заздалегідь заготованими перевеслами, вправно орудуючи “цурками” - маленькими відшліфованими кілочками. Снопи складали просушувати в “хрести”, “півкопни” та “копни”, а потім возами звозили до клунь (”пунь”) і “гумен”, де його молотили ціпами (у 4 - 8 ціпів). У гумнах був “овин” (спеціальна, заглиблена в землю піч для досушування збіжжя), і в разі потреби перед молотьбою снопи підсушували. Віяли, використовуючи лопатку-совок.

Невелику кількість зерна переробляли на крупи та борошно за допомогою жорен і ручної ступи. А основну ж його масу мололи в наметових, на чотири крила (”махи”), вітряках і водяних млинах. Крупи виробляли ще на т. зв. топчаках.

Іншим господарським заняттям населення Сарненщини було скотарство. Розводили багато коней, великої рогатої худоби, овець, кіз, свиней, з птиці - курей, гусей, качок, індиків, зрідка цесарок. Коней, яких у заможних людей були цілі табуни, використовували як тягло. Корів тримали задля молока, а бичків годували на м’ясо. У дворах, де на це дозволяли майнові умови, розводили велику кількість овець, одержуючи вовну й овчину для кожухів, а також м’ясо. Овець не доїли. Кіз тримали тільки незаможні селяни, які не мали корів. Узвичаєною була відгодівля (”мєшкою” - вареною картоплею, розмішаною з половою й борошном) свиней, здебільшого чорно-білої породи.

У сім’ях, де були підлітки, випасання худоби належало до їхніх обов’язків. Але в цілому на селах панувала вигінна форма випасу худоби. Влітку тварин з ранку випускали на пасовисько, а на ніч заганяли в приміщення. Для випасу череди (”стада”) великої рогатої худоби (інколи й овець) громада наймала пастуха, домовляючись з ним про оплату (здебільшого зерном), порядок харчування (звичайно по черзі у власників худоби, де він і квартирував), режим і строки роботи тощо. Пастух, виляскуючи вранці “батогом” й дудячи в ріжок, збирав стадо. Перший вигін худоби залежно від того, ранньою чи пізньою була весна, припадав на Благовіщення (8 квітня) або Юріїв (6 травня) чи Миколин (22 травня) день і супроводився обрядовими діями (стьобанням господинями худоби, освяченими в церкві вербовими гілками тощо). Взимку худобу утримували в хлівах і стайнях, для чого влітку заготовляли потрібну кількість сіна, а для коней ще й вівса.

Сінокіс був важливим етапом у циклі сільськогосподарських робіт поліщуків. У червні, коли підростали трави, з віддалених на 15 - 20 км від Случа сіл їхали підводами господарі, що мали покоси в заплаві річки. Косарі-чоловіки з “гребцями” - молодицями й підлітками, приїжджали на один-два тижні, взявши з собою харчі (хліб і сало, пшоно), казани. Отаборившись, чоловіки косили, а молодиці й підлітки, ледь валки підсихали, перевертали їх; у міру готовості сіно згрібали в копиці, які потім стягували докупи й “кидали” сіно в стоги. Невдовзі на всій заплаві рясніли майстерно вивершені стоги. А вечорами, незважаючи на цілоденну виснажливу працю, косарі, зваривши куліш або юшку з виловленої там-таки риби і вгамувавши голод, збиралися гуртами, співали, танцювали, молодь різних сіл знайомилася.

Заможні козаки й селяни, що мали великі сіножаті, вдавалися до узвичаєної толоки, скликаючи на неї сірому, яка працювала за харчі й горілку.

У річному циклі жіночих обов’язків відповідальною роботою було стрижка овець. Відбувалося воно двічі на рік - навесні й наприкінці літа й дістало назву “бабських косовиць”. Господиня, помивши у дворі овець, запрошувала сусідок допомогти стригти їх. Після закінчення роботи всі йшли в шинок, де власниця овець частувала своїх помічниць. Гуляння з піснями й танцями потім тривало вдома. Характерно, що в ньому брали участь тільки заміжні жінки.

На Сарненщині дуже поширеним було бджільництво. Багато хто з селян, що жили на околицях, у провулках чи на кутках, тримали по кілька вуликів бджіл, ставлячи їх на городі, в садку, а то й просто на подвір’ї. Заможні люди нерідко мали великі сади і пасіки до 100 колод. Улітку, коли зацвітали трави, вулики вночі вивозили підводами на луки й узлісся, а коли цвіла гречка - розташовували поблизу ланів, де вона росла. Підрізаючи “пастєнкі” (щільники), користувалися курушкою й надівали на голову сітки. Уже в ХХ столітті тутешні бджолярі перейшли від використання примітивних вуликів (”колод”) до рамкових вуликів (”даданів”), почали вживати штучну вощину й медогонку. Взимку рамкові вулики ховали в спеціальні зрубні приміщення (”омшаники”).

Рибальство посідало помітне місце в господарстві поліщуків. Як знаряддя рибальства поширені були різноманітні сітки - великі волоки, саки, нерети, а також “кломлі” (знаряддя парного лову), вудки. Сіті в’язали за допомогою спеціального маленького човника з напрядених жінками міцних конопляних ниток. Професіонали-рибалки поряд з денним практикували нічне ловіння риби з човна. У Случі ловили судака, йоржа, щуку, ляща, плітку та іншу рибу. Малеча з підручними знаряддями - “ряднами”, решетами тощо ловила в невеликих водоймах, копанках карасиків, линів, в’юнів, “авдодок” (риба, що зовні нагадує тюльку), пічкурів.

У наших предків, як і загалом на Поліссі, відомими були різні ремесла й промисли, передусім пов’язані з обробкою деревини - теслярство, столярство, бондарство, стельмаство, лійніцтво та інші. По селах працювали надомники - кушніри й шевці, які шили кожухи й кожу’шки (жіночі), свити, юпки, чоботи та інший одяг і взуття. У кожному селі була одна, а то й кілька кузень - зрубних споруд, покритих тесом або ґонтом з ковадлом, точилом, горном та ковальськими міхами. Біля кузні був пристрій для шинування коліс і підковування коней. У кузні робили серпи й ножі, сокири, назубрювали серпи, виковували цвяхи-вухналі та виготовляли багато інших, потрібних для селян виробів.

Одним з найпоширеніших занять жіноцтва в кожній селянській сім’ї було прядіння й ткацтво. До другої половини ХІХ століття волокно і вовну пряли, як і по всій Україні, за допомогою веретена, яке поступово було витіснене продуктивнішою прядкою. Був поширений різновид прядки з вертикальним розміщенням колеса. Пряля використовувала різні дерев’яні “гребені” й “гребінки”, “цівки” для намотування ниток, які потім за допомогою невеличкої палочки з отвором - “юрка” змотувала в клубки. Сезон прядіння розпочинався восени з Великого посту, коли закінчувалися польові роботи й молотьба.

Напрядені нитки за допомогою снівниць готували для навивання на ткацький верстат. Немовиччани використовували два типи кросен: стародавні “стави”, у яких нитки чіпляли до стелі, і досконаліший рамний верстат (каркас його робили з товстих дощок і він мав кілька допоміжних деталей для зручності ткалі в роботі). Ткали полотно, рушники й скатертини (”настольники”), покривала (”рядна”, “постілки”), мішки тощо. Для фарбування тканини вживали рослинні (червець), а також анілінові фабричні барвники. Виткане полотно вибілювали на сонці, розстеляючи його смугами просто неба на морогу біля водоймищ. Щоб надати більшої цінності вовняному полотну, з якого мали шити верхній одяг, його “били” на спеціальних валюшах при водяних млинах.

Назви урочищ Рудня, Гута, Буда, засвідчують поширення в минулому в Немовичах рудного, гутного, селітряного промислів. Проте особливо поширеним було добування поташу - лужної речовини (вуглекислого калію), яку одержували з деревини на спеціальних заводах “будах”. З лісохімічних промислів займалися смолокурінням. Смолу збирали, роблячи на стовбурах сосон ряди надрізів, або добували з соснових плах на “майдані” - “вибитій” вогнетривкою глиною ямі з отворами, у якій запалювали вогонь. Таким же способом добували дьоготь з корчів або кори берези чи бересту. Дьогтярство мало сезонний характер, ним займалися навесні, коли в деревах було багато соку.

До місцевих лісових промислів належала заготівля лика на продаж для плетіння личаків. З молодих струнких пагонів липи, розрізавши їх уздовж, знімали кору і, висушивши її, в’язали в сніпки. Інколи її скручували калачиками, нанизували на ликовий мотуз і продавали на базарах та ярмарках у вигляді вінків.

Поширеним лісовим промислом було й добування деревного вугілля, що використовувалося в кузнях аж до Другої світової війни. Вугілля діставали під час вигону смоли та дьогтю в “майданах”. Практикувався й інший спосіб - спеціальне спалювання деревини. У цьому разі розпиляні на шматки завдовжки 1 - 1,5 м й розколоті стовбури дерева вкладали вторч у купи - “копці”, обкладали дерном та присипали землею або піском і підпалювали. Потрібна (повільна) інтенсивність горіння підтримувалася збільшенням чи зменшенням продухвин у копці. Через тиждень-два вогнище гасили, давали копцю 2 - 3 дні охолонути, а потім знімали шар дерну й вигрібали вугілля.

Деякі села славилися своїми ремісниками - стельмахами, які майстерно виготовляли колеса, вози й сани, гончарі, роз’їжджаючи по селах на возах, заповнених горщиками й “махотками” (горнятками), мисками та іншими їхніми виробами, скликали покупців вигуками “по го’ршки”. Вони продавали свої речі “насипом”, тобто оцінюючи їх кількістю зерна, яке можна було в них насипати.

Житло наших предків і за своєю назвою (”хата”), і за всіма іншими ознаками - українське. Це двокамерна (хата + сіни (”сєнци”) - в біднішого і трикамерна - в заможнішого селянства, зрубна, знадвору і всередині побілена будівля з чотирисхилим солом’яним дахом. Якщо сіни являли собою прибудову в шули до зрубу - хати, то їх звичайно не білими. У сінях двокамерних жител відгороджували комірку (”чулан”), іноді їх перетворювали на другу теплу хату (”прихаток”) - “хата з прихатком”. Основна, більша розміром, хата була “світлицею”, менша правила за “пікарню” (кухню). На зламі століть з’явилися нові типи триподільного житла - однобічна хата (хата+ хата+сіни), у якій по один бік сіней розміщували дві утеплені житлові кімнати, а також “п’ятистінка” - зруб з двох житлових кімнат з прибудованим до них “калідором”. З другої половини ХІХ століття використовувалася вже досконаліша (кроквяна) конструкція даху. На той час припадає і перехід від опалення житла “по-чорному” до “руської печі”.

Українським був також інтер’єр. Піч ставили справа або зліва при вході до хати (залежно від того, як і на якому боці вулиці містилася хата). По діагоналі від неї був покуть: там стояв стіл, накритий скатертиною (”настольником”) й “ослон”, висіли або стояли в божниці образи під вишитими рушниками (”занавєсками”). Від печі до причілкової стіни простягався піл (настил з дощок, що правив за ліжко) з малими й великими подушками, накритими “ряднами” та “постілками”. Невіддільним елементом інтер’єру житла волинян, як і по всій Україні, була скриня (у заможних селян ошатна, орнаментована), що мала своє традиційне місце між столом і полом. У кутку біля входу стояв “судник” або висіли мисник чи “шафа”, біля печі приміщували кухонне начиння. Попід стінами ставили дубові “лавки”. Стіни над вікнами, дзеркалами, картинами чи фотографіями неодмінно прикрашали вишиваними рушниками. Освітлювалося житло каганцем або скіпкою, у новий час - фабричною гасовою лампою.

На Сарненщині переважав замкнутий, розташований у глибині садиби двір. Усі будівлі - хата, хлів, “сєльнік”, “дрівотня”, погріб, комора містилася за “забором” під “павєттю” (стріхою). Хату ставили фасадом у двір. Комору, щоб убезпечити її від можливої пожежі, іноді виносили поза межі двору, в кінець садиби, до “гумна” - об’ємної господарської споруди з високо піднятим на “присошках” дахом, що давало змогу заїжджати в приміщення навантаженим снопами возом. Щодо погребів, то, поряд з поширеними в Україні ямним і похідним від нього типами, у надслучанських селах був відомий ще “насипний” тип. Такий погріб являв собою заглиблений у землю дерев’яний чи плетений каркас із земляним покриттям.

Дата добавления: 2015-05-26