Осушення боліт… чи потрібне було. 1 страница

Кардинально різні цілі, що переслідували український повстанський рух і радянські партизани спонукали між ними війну. Повстанці прагнули створити незалежну українську державу, борючись з усіма зайдами на українські землі, натомість червоні партизани боролись за відновлення радянської влади. Зрозуміло, що через таку кардинально різну мету порозуміння знайти було надзвичайно складно.

Повстанці і партизани на Поліссі

Після катастрофи, що спіткала Червону Армію влітку сорок першого, радянського впливу на Правобережній Україні практично не відчувалося. Групи оточенців, диверсантів і підпільників були майже повністю знищені органами німецької держбезпеки разом з місцевою міліцією до весни 1942 року. Тому наприкінці травня почалося засилля радянських партизан з Брянщини, Орловщини і Білорусі, або перекидання повітряним шляхом з-за лінії фронту. В середині червня 1942 року в лісах Рівненщини була скинута група диверсантів НКВС на чолі з полковником Д. Медведєвим, яка займалася розвідкою, диверсіями, нападами на окупаційну адміністрацію, за що страждало ні в чому не вине місцеве населення, адже за кожного вбитого німця жандарми розстрілювали п”ятьох поліщуків, а за підірваний ешелон страждало все ближнє до залізниці село.

З листопада сорок другого на Волинь і Полісся починають прибувати російські партизанські з”єднання. У лютому 1943 року перекинутий на Полісся генерал Бегма В. створює Рівненський партизанський штаб. Радянські партизани опановують Західним Поліссям. Під головний удар партизанів попадає залізниця Брест-Ковель-Сарни-Київ. Розпочинається запекла боротьба проти українських січовиків разом з поляками, для чого в лютому сорок третього було спеціально створено польський партизанський загін ” Єще Польська не згінєла” під командуванням співробітника НКВС Р. Сатановського.

Перша велика сутичка між січовиками і партизанами відбулася наприкінці зими сорок третього року біля села Заморочне на Рівненщині, де сотня Г. Перегіняка І Яреми наголову розбила партизанів, спалила табір, захопили коней і вози з провіантом а застрелили 15 партизанів. Того ж таки дня повстанці атакували ще один партизанський табір біля села Озерське, який пограбували і знищили дотла.

У відплату за напад оунівців і опір сільської самооборони 25 лютого 1943 року Ковпак спалив декілька сіл у Сарненському, Степанському і Костопільському районах. У відповідь українські повстанці атакували партизанів в районі Сарн і Володимирця. В помсту за це, диверсанти Мєдвєдєва знищили с. Богуш, розстріляли при цьому 70 мешканців села і відразу ж після бою відійшли у ліси за річку Случ.

-Всякоє бульо. Господі: поліцаїв боїшся, партизан боїшся.
У нас колпаковскій отряд ходив і мєдвєдьовський. Той Медвєдьов – із Росії – мацкаль, кацап х…в. Так той, б..дь, хати палив. Там до лєсу якась курва вбила партизанового дєда, от вони за дєда отомстіли. А не розбиралися, б..дь: випили по 150 чистого спирту і давай палити всіх підряд- 4о дворів спалили і 72 невинні душі загубили- згадує 80-річний очевидець Терешко Крат.

29 травня, цього ж таки сорок третього року, сотня Яреми поблизу села Старинки розбила групу радянських диверсантів із 16 бійців.

З 20 травня до 1 серпня 1943 року через Рівненське Полісся з”єднання І. Федорова здійснило два рейди. Під час цих рейдів було вбито 163 українські патріоти. Намагаючись залякати поліщуків терором партизанський командарм Т.Строкач у квітні 1943 року видав наказ, у якому вимагалося за кожного убитого партизана знищити 15 січовиків. Цілком очевидно, що така помста “народних месників” падала в основному на селян.

Намагаючись залякати українських патріотів терором командарм всіх українських “народних” месників Т. Строкач у квітні 1943 року видав наказ, у якому вимагалося за кожного убитого партизана знищити 15 січовиків. Цілком зрозуміло, що така помста падала на простих, ні в чому не повинних селян. Але вже в травні цього ж року було наказано знищувати ті повстанські загони, які нападають на партизан, а також ліквідовувати їх командирів, а рядових намагатися перетягнути на свій бік.

З початку червня 1943 року партизани починають застосовувати нову тактику- намагаються заволодіти великими лісовими масивами, створити власні аеродроми, склади, бази, проводять мобілізацію місцевого населення, при цьому заперечують факти свого підпорядкування Кремлю і намагаються переконати населення, що ведуть боротьбу “За Суверенну Соборну Українську Державу з демократичним устроєм.”

З огляду на такі обставини ОУН-УПА передислоковується на Полісся, в райони річок Прип”ять, Стир, Горинь, Случ. Ведуть запеклі бої, намагаючись втримати за собою ліс й не допустити проходу червоних з Поділля і південної Волині на Полісся, а з Білорусії на Волинь.

Рейд Ковпака С.

У червні 1943 року знаменитий рейд з”єднання С. Ковпака на Карпати. Завдяки дипломатичному таланту комісара С. Руднєва партизанам вдалося безперешкодно пройти через Волинь і Полісся, але на Галичині партизани вдалися до терору, що й зіграло недобру послугу для них в серпні, коли основні сили Ковпака були розбиті німцями в Карпатах, народна галицька самооборона добивала розрізнені рештки партизанів.

У жовтні-листопаді 1943 року бойові дії між ОУН-УПА й радянськими партизанами переросли в подальшу ескалацію. З наближенням фронту партизани все більше наповнювали ліси Волині і Полісся і навіть почали проникати на Галичину. Повстанці зі свого боку, щоб ефективніше “викурювати” їх із своєї території зривали партизанські господарські заготівельні операції – суворо з нелюдською жорстокістю карали тих селян, які “добровільно” під страхом смерті всієї родини, давали партизанам провізію.

Ось як про свою страшну трагедію тих часів,що трапилася в селі Немовичі, що на Сарненщині розповідає сама її жертва і безпосередня очевидця Баєчко Олена:

-Вночі до нас, в хату увірвалися “лісові брати”,бо несвоєчасно батько здав їм провізію. Мені тоді й не виповнилось і шести років.

На моїх очах зарубали батька і маму. Розрізали, як поросят на розчленовані куски і склали це “м”ясо” на стіл переді мною. Чисто українською сказали: “А це тобі дитино, щоб мала що їсти і не вмерла з голоду!”…

Вікна і двері наглухо забили досками. Я голодна і на смерть настрахана цим жахіттям просиділа кілька днів. Добре що сусіди визволили”…

Найбільші бойові баталії розгорнулися в грудні 43 року, коли одна і друга лісова “братва” створювала запаси на зиму…

У січні-лютому 1944 року більшу частину Волині та Полісся зайняла Червона Армія, німці контролювали лише західну частину Волинсь- кого краю. В цей період ситуація ситуація в протистоянні між партизанами і повстанцями кардинально змінилася. Радянські партизани не цуралися допомоги польської Армії Крайової, а повстанці не втрачали нагоди залучати собі на допомогу німецьких жандармів. Є відомості про те, що на Поліссі в Сарненських лісах повстанці проводили спільні операції проти партизан з німецькими силами безпеки, отримували від німців зброю і лікувалися після поранень у німецьких польових госпіталях.

Загалом, звітуючи у квітні 1944 року, генерал В. Бегма акцентував на тому, що у 43-44 роках лише на Рівненщині у боях з партизанами загинули 2275 повстанців. Правда, важко сказати, скільки часток з цієї цифри припадає на мирних мешканців.

Так чи інакше, обидві сторони, очевидно понесли значні втрати в обопільній кривавій боротьбі, які все таки мабуть обчислюються, не сотнями а десятками тисяч убитих з обох сторін. І єдиною суттєвою різницею між цими протиборчими силами було те, що повстанці були місцевими поліськими юнаками, які взяли до рук зброю, захищаючи свої домівки, а партизани були в переважній більшості вихідцями зі Східної України і Росії й узяли до рук зброю з метою перемогти Гітлера і знищити український самостійницький рух…

Якось на тлі гострих суперечок навколо діяльності ОУН і УПА геть осторонь від очей дискутантів залишаються події, що мали місце на Волині та Поліссі в роки Другої світової війни. В Україні домінує точка зору, що зводиться до принципу або-або. Або наші історики висвітлюють радянський погляд на проблеми війни (з героїзацією радянських партизанів Ковпака, Сабурова, Вершигори, Федорова, Медведєва), або ж протиставляють УПА як якусь альтернативу. Бандера і Шухевич підміняють собою Сталіна і Жукова. Важливий момент: якось забулися імена людей, які стояли біля витоків Української повстанської армії – Лебедя, Климишина, Стахіва. Просто після війни вони перейшли в табір опонентів Бандери.

Але ще менше говорять про людей, які раніше від бандерівців організовували опір у волинських лісах, воювали, намагалися зі зброєю в руках захищати свою батьківщину. Чи не УПА єдиної … І не загони, що визнавали верховенство Степана Бандери, були першими партизанами на півночі України.

Однією з перших груп, що виникли ще влітку 1941 року – відразу ж після початку війни між СРСР і Німеччиною, був загін Тараса Боровця «Поліська Січ», що почав свою діяльність у Сарнах на Рівненщині. Сам Боровець в мемуарах «Армія без держави» писав, що діяльність свою він почав ще до нападу Німеччини, нелегально переправившись на радянську територію, хоча у його спогадах є чимало нестикувань …

Передісторія Боровця була досить повчальною. Невдалий підприємець, що зібрав гроші на будівництво важливих об’єктів, він намагався обдурити акціонерів, за що був спочатку побитий (наслідком побиття стала епілепсія), а потім рішенням польського суду потрапив на кілька років за грати. Вийшовши на свободу, Боровець намагається прилучитися до тих чи інших політичних таборів, проте безуспішно. Пройшовши через дружбу з монархістами (зокрема з доктором Осипом Назаруком – представником гетьмана Скоропадського в Галичині), він опиняється в таборах націоналістів, а потім представляється довіреною особою президента Української Народної Республіки у вигнанні Андрія Левицького. Нібито саме за завданням Левицького він починає створювати озброєний загін на Поліссі. Хоча є чималі підстави вважати, що Боровець (діяв під псевдонімом Тарас Бульба) був звичайним самозванцем-авантюристом, що скористався ситуацією і загальної військової плутаниною для того, щоб потиснути лаври народного вождя.

Вже влітку 1941-го «Поліська Січ», вступивши в контакт з німецьким командуванням, здійснює операції в лісах, винищуючи невеликі групи червоноармійців, що залишилися на окупованій території. Але в листопаді того ж року Боровець отримує завдання – знищити всіх євреїв, що живуть в Олевську та прилеглих селах. «Поліська Січ» відмовляється виконати доручення і розформовується. Правда, вже в самому початку 1942 року Боровець знову збирає свій загін, просувається вглиб Волині і починає підписувати свої відозви як командир Української повстанської армії «Поліська Січ». Так абревіатура УПА вперше з’являється в ході Другої світової війни.

Німці досить спокійно ставилися до існування партизанських загонів на Поліссі. У болота нацисти намагалися не лізти – саме тому на «нічийній» території процвітали «республіки», очолювані якимись польовими командирами. За великим рахунком, німці залишили проблему цих республік і партизанських загонів на потім. І вирішувати її почали в 1943-му, коли загони стали укрупнюються, і виникла небезпека спільних бойових дій між українськими польовими командирами та керівниками червоних партизанів.

Так каральні акції проти Яворенко та Фронту української революції було здійснено лише тоді, коли цей партизанський загін напав на Кременецьку в’язницю, звільнивши в’язнів. Влітку 1943-го група Яворенко знищила військового коменданта Кременця полковника Егера. У Дермані, в підземеллях монастиря Яворенко організував підпільну друкарню, яка проіснувала до 1953 року.

Одночасно на Волині починають створюватися збройні групи, що називалися «Військовими підрозділами ОУН-СД» (організація Степана Бандери – на відміну від ОУН Андрія Мельника – до 1943 року самойменовалась «Організацією українських націоналістів самостійників-державніків», тобто ОУН-СД). Біля витоків цих структур стояли Дмитро Клячківський («Клим Савур»), Юрій Стельмащук («Рудий»), Григорій Перегіняк («Коробка») та інші. Ідейне керівництво бандерівськими загонами здійснював Микола Лебедь, який вимагав від бійців неухильного дотримання партійної ідеології та підпорядкування політичному проводу ОУН-СД. Оступилися чекали суворі покарання – бандерівська служба безпеки була не менш пильною, ніж радянські особісти. А те, що між різними політичними таборами в націоналістичному середовищі йшла війна не на життя, а на смерть, – факт досить відомий.

Кінець весни 1943 року призвів до ускладнення ситуації: німці все ж почали прочісувати ліси в пошуках партизан. З півночі стали підходити радянські партизани, спочатку налаштовані на координацію дій по боротьбі з німцями, але пізніше, отримавши інструкції з Великої землі, розгорнули війну проти некомуністичних польових командирів. За однією з версій, комісар загону Сидора Ковпака Семен Руднєв загинув від рук своїх же товаришів, оскільки наполягав на необхідності створення спільного фронту з націоналістами проти нацистів. Після того як Ковпака фактично змінив Петро Вершигора, відносини між польовими командирами волинських лісів і командуванням червоних партизанських загонів стало відверто ворожим – відкрилася війна на знищення.

… Для нас тодішня історія Волині – це повний драматизму період історії. А як було мирному населенню регіону? Уявіть собі волинянина, якого грабують німці – в ім’я торжества Рейху. Грабують радянські партизани – в ім’я перемоги над нацизмом. Грабують партизани-бандерівці, мельниківці, яворенковци, бульбівці … Кожен партизанський загін займається експропріацією в міру своїх можливостей. Кожен партизан – це не тільки народний месник. Це ще й озброєний грабіжник, який діяв за законами власної совісті і воєнного часу …

Радянські партизани на території Західної України поводилися анітрохи не краще за повстанців, що відбито в сотнях радянських документів, які не дають підстав засумніватися в їхній автентичності. Так, комісар Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання ім. Жукова П.Миронов у своїй доповіді начальникові обласного партизанського руху в березні 1944 р. щодо цього писав: «У більшості партизанських загонів склалася така думка, що поголовно всі жителі Західної України націоналісти, і з заходом у села вони чинили майже повальне вилучення худоби й майна й убивали чоловіче населення в порядку помсти за загиблих диверсантів. Так було в селі Більчаки (Людвіпольського району), де з’єднанням т. Шитова в червні 1943 р. було спалене майже все село. Так було в селі Загата Сарненського району з боку з’єднання т. Скубка. Те ж робили й інші з’єднання. Отаке примусове вилучення худоби, майна й убивство чоловічого населення — все це відштовхувало населення Західної України від нас, воно ставало проти нас і переходило на бік націоналістів. Ми ж своєю поведінкою давали поживу агітаторам націоналістів».

«У Ляховичах тоді бандерівців не було. А червоні напали на село вночі 19 грудня 1943 року, — згадував колишній житель села В.Гладича про знищення його червоними партизанами загону ім. В.Василевської Чернігівсько-Волинського з’єднання. — До ранку його було майже знищено. Почали з південного боку. Вбивали усіх, кого бачили. Першими вбили Марчика Степана і його сусідку Мотрю з восьмирічною дочкою, Хвесика Миколу й Хвесик Мотрю з десятирічною дочкою… Загалом протягом тієї кривавої ночі безвинно загинуло 50 чоловік»…

Прихильникові комуністичної ідеології важко зрозуміти, чому напередодні Другої світової війни українські націоналісти змушені були співпрацювати з німцями. Їм важко усвідомити — через багато років тлумачення радянськими ідеологами теми «буржуазних націоналістів», «прислужників фашизму», «безжалісних убивць», — що це був вимушений політичний крок. Німеччина на той момент була єдиною великою державою, зацікавленою в перегляді Версальської системи, а також у підтримці всіх внутрішніх противників Польщі, а з осені 1939 року — й СРСР. Бажання й прагнення нацистів збігалися з поглядами лідерів ОУН, котрі прагнули знову, вже в нових умовах, розгорнути боротьбу за незалежну Україну.

Ветерани, котрі служили в радянських військах, і це слід пам’ятати, воювали за свою, тобто радянську, Україну, а воїни УПА — за незалежність свого рідного краю,теж українського. І правда в кожного була своя. Тож чи варто на цьому спекулювати?

У цьому разі важливо зрозуміти, що історія українського народу одна, а не дві, як нині нам намагаються її представити вітчизняні політики-антагоністи

Супроти того, що творилося в той час на Поліссі, бліднуть навіть страхіття монголо-татарської орди…

Після проходження фронту основним засобом боротьби більшовиків з національним визвольним рухом стала мобілізація поліщуків у Червону Армію. Секретар Рівненського обкому КП/б/У В. Бегма запропонував М. Хрущову “Здійснити поголовну мобілізацію в області чоловіків від 17 до 50 років й відправити подалі в тил східних областей, де їх розсортувати; частину до Армії, а частину – в робочі батальйони.

Друге пришестя Радянської влади після війни на Полісся викликало в населення жахливі спогади довоєнного більшовицького хазяйнування, коли тисячі людей, тільки за те, що вони заможні, вислано в Сибір, ув»язнили і розстріляли. Отож величезна кількість поліщуків відразу ж з приходом «советів» поповнила лави повстанців УПА.
Минув вже майже рік, як закінчилася Друга світова, а масштабні каральні акції півмільйоного війська проти купки повстанців не припинялися. Основним місцем проведення блокадної операції стали нинішні Рівненська і Волинська області. Сюди для боротьби з повстанцями було введено 585 штиків, у розпорядження, яких було надано авіацію і і танкові підрозділи.
Війська блокували не тільки виходи з кожного села, а й всі дороги. До того ж під виглядом УПА активно діяли агентурні загони з кадрових офіцерів, колишніх радянських партизанів і окремих упівців, що перейшли на сторону армії. Таким чином виявляли розташування справжньої УПА, схрони з продовольством і зброєю. До тогож застосовувалась системна суцільна зачистка. Так при проведенні операції «Захід» тільки за один день – 21 жовтня до Сибіру вивезли 6600 родин, або 203662 людини., тільки за те, що хтось з родичів був в лісі.
Прийшла зима... Випав сніг- найбільший ворог повстанців. Сліди на снігу не давали бути непомітним. До того ж низькі температури поголовно косили і до того поріділи лави партизанів. Постачання харчів із сіл було заблоковано. Прийшло Різдво… А ті, критичні запаси, які були в схронах закінчилися….
І тільки воля до перемоги і переконання, що борешся за майбутнє свого народу, були головною зброєю повстанців. Бо ж було лише два шляхи; загинути в бою або в муках у казематах НКВС. На початку 1945 року НКВС провів у сільській місцевості Волині й Полісся облік населення віком від 15 років. Відповідною інструкцією рекомендувалося “точно встановити, де знаходиться той чи інший громадянин. Родичів тих осіб, точне місце, яких не буде встановлено, попередити під розписку: якщо ці особи не з”являться до органів влади, вони вважатимуться бандитами і до їх родичів будуть ужиті репресії, виключно до арешту та виселення”…

В другій половині 1945 року спільними зусиллями НКВС, НКДБ, з”єднань РА, військової контррозвідки і винищувальних батальйонів було встановлено тотальний контроль над кожним населеним пунктом Рівненщини.

Черговий етап вже повоєнного протистояння повстанців і радянської влади був пов”язаний з виборами до Верховної Ради СРСР в лютому 1946 року. В усіх селах західних областей України розквартирували постійні військові гарнізони НКВС. На кожне село припадало понад 25 бійців, в районних центрах було створено оперативні відділи силою 100-200 чоловік. Ці оперативні гарнізони заїжджали в села, забирали найкращі будинки, виганяючи безцеремонно мешканців. Навколо зайнятих будинків силами місцевого населення будували бункери і стрілецькі рови з кулеметними гніздами. Конкретним завданням гарнізонів було; використати важкий для партизанки /повстанців/ зимовий час, щоб завдати нищівного удару по прихильниках серед місцевого населення, а також забезпечити перемогу блоку комуністів і безпартійних у призначених на 10 лютого 1946 року виборах.

Ця зимова блокада - це суцільна безкінечна облава з величезними масовими арештами, знущаннями та масовими розстрілами. День і ніч у приміщеннях гарнізонів проводились допити заарештованих і затриманих з обов”язковими середньовічними тортурами. На допити викликали навіть дітей віком 8-12 років. Особливо страждали жінки. Кожну зустрічну жінку, безпросипно п”яний і часто венерично хворий енкаведист, вважав за свою здобич. Для ґвалтування гарнізонники навмисне арештовували молодих дівчат, ночами вдиралися до хат, ловили жінок в полі і на вулицях. Часто гвалтували малолітніх дівчаток на очах матерів, після чого їх мордували до смерті. ” У Костополі одного дня енкаведисити арештували відразу 50 молодих жінок з дівчатами і розділили між всіма гарнізонниками- повідомляється в Літопису УПА.

Під час цієї безкінечної облави населення жило в постійному страху від вивозу на Сибір. Щоденно було чути перестрілку сутичок. У села тягнулися криваві сліди: більшовики везли своїх убитих і волочили кіньми полеглих повстанців, з диким реготом несли на тичках їхні голови, уздовж лісових доріг і битих шляхів залишали на придорожніх деревах і телеграфних стовпах повішені на гаках за бороду трупи з глумливими написами на грудях. Коли натрапляли на криївку, оточували її, обстрілювали з кулеметів, а далі бралися розкопувати, витягали на шнурках тіла повстанців, жахливо по звірячому над ними знущалися. Над трупами побитих синів мордували батьків, господарів хати тут же розстрілювали і вкидали у вогонь. У клуні вчиняли пиятику й оргію, на яку силою тягнули молодиць і зовсім юнних дівчаток.

В день виборів терор сягнув свого апогею. Населення не йшло голосувати. Люди ховалися, тікали у ліси. До полудня проголосували лише ледь більше тисячі поліщуків. Тоді пішли в рух багнети, приклади автоматів. До виборчих дільниць людей гали навіть панцирниками під градом куль над головами “несвідомих” виборців. Жінок тягнули за волосся, на мотузках, старих і немічних приводили з”язаними колючим дротом, привозили прив”язаними до возів. Чогось подібного до того, що діялося у той день на західних землях України світ ще не бачив. “Сотки” людей розстрілювали в кожному селі за відмову від голосування, десятки тисяч арештовано. За багато кого, хто відмовився, проголосували самі гарнізонники. У підсумку чого, в урнах було виявлено сотні зайвих бюлетеней поверх списку від зареєстрованих виборців. Фактично в цей день проголосували не більше 5 відсотків виборців, хоча за офіційними даними більшовиків “за” голосувало 99,8 відсотків зареєстрованих виборців Рівненщини.

Висвітлюючи методи більшовиків проти визвольного руху не можна обійти увагою так званих звернень уряду УРСР, що закликали українське підпілля вийти з лісів, здатися органам влади з “повинною”. Дехто з непоінформованих і наївних повстанців здався. Але зовсім скоро в більшовицькій пресі появились статі з закликом бути пильними. бо, мовляв, серед “таких” є замасковані бандерівці. Після таких газетних порад, тих хто добровільно здався, арештували й депортували на “необ”ятні простори Родіни” Інших більшовики примусили співпрацювати з НКВС аби приймати активну участь в знищені криївок повстанців. ” Їх примушували їздити разом з енкаведистами і видавати схрони, сільські хати, де є криївки, своїх друзів заставляти вішати й рубати сокирами… Від таких амністій багато “прощених” збожеволіло, покінчило самогубством, а решта скотилися на саме дно людської підлоти”…

Масові облави на українські села й міста за участю кількатисячних загонів спецвійськ НКВС, озброєних найновішою військовою технікою, масові арешти, побої, знущання, тортуриі знищення, часто зовсім ні в чому не винних людей, висилка на Сибір, конфіскат майна,розорення цілих сіл, розстріли “соток” людей за непокору стало звичайним явищем на Рівненщині 1944-46 років. Такого страхіття ще ніколи не переживав жоден народ. Супроти того, що творилося в той час, бліднуть навіть страхіття монголо-татарської орди…

Україна належить до тих країн світу, які в роки Другої світової війни зазнали найбільших людських втрат, плюндрувань міст і сіл, руйнування і знищення народного господарства. Досить сказати, що станом на 1 січня 1946 p. чисельність населення України була меншою чисельності 1 січня 1941 p. на 8,9 млн. чол.

Сучасному дослідникові, здається, неможливо відтворити у деталях масштаб жертв війни на Волині, більш-менш точно порахувати людські втрати краю за реґіонами, національністю, статтю, віком, за обставинами загибелі. Так само важко порахувати, чиї “політичні” руки пролили більше, а чиї – менше крові мирного населення.

На Волині німецький окупаційний режим здійснював майже поголовне фізичне винищення єврейського населення. За офіційними даними, станом на 1939 p. у Волинському воєводстві проживало 205,5 тисячі євреїв, що становило 9,9% від загальної чисельності населення¹. Масові страти євреїв проводилися влітку та восени 1942 p., продовжувалися у 1943 p., хоч розпочалися відразу ж після приходу німців.

Великі руйнування були завдані німецькою авіацією Сарнам, Радивилову, Млинову та іншим містечкам². У тих населених пунктах, де євреї були позбавлені житла в результаті бомбардувань, єврейські гетто творилися вже від літа 1941 p., проте у більшості поселень гетто були створені навесні та влітку 1942 p.

Одним з місць, де відбувалися особливо масові убивства євреїв був, район вулиці Білої у м. Рівному. Встановлено, що там було страчено 32,5 тис. осіб³. Свідок Я. Карпан повідомляв, що “німецькі кати приводили до місця розправи приречених, примушували їх копати яму, наказували роздягатися наголо і лягати в ями обличчям вниз. По лежачих гітлерівці стріляли з автоматів у потилицю. Потім на трупи розстріляних таким же чином клали другий шар людей і умертвляли їх, потім третій. А коли яма наповнювалася, вбитих обливали хлорним вапном і засипали землею”⁴. Аналогічну картину страт фіксували Комісії для розслідування злочинів у багатьох районах. Сумніву можна піддавати хіба що число захоронених у тих ямах трупів, яких перераховувати, звичайно, не було можливості.

По суті, німецький окупаційний режим на Волині, як і в інших областях України, здійснював лінію на тотальне фізичне винищення всього єврейського населення і, як можна судити на основі документів, після звільнення реґіону від фашистських окупантів в ньому залишалося не більше кількох тисяч місцевих євреїв. Окремим вдалося вирватися з гетто і переховатися в лісах аж до приходу Червоної армії, були й такі, що опинилися в загонах УПА та в радянських партизанах. Про подібні випадки збереглися свідчення архівних документів¹⁰.

Про незначну кількість місцевих євреїв, які до 1939 p. вважалися громадянами II Речіпосполитої, пережили німецьку окупацію, і, відповідно до угоди від 9 вересня 1944 p. між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення, могли зголошуватися на виїзд до Польщі, свідчить і той факт, що таких у Рівненській області виявилося 574 особи¹¹.

Розстріли, інші форми страт цивільного українського, польського і чеського населення за кількістю жертв не були меншими від кількості винищених євреїв. Відмінним було лише те, що вбивства неєвреїв кожного разу нібито виправдовувалися порушеннями наказів окупаційної влади, зв’язками з радянськими партизанами, з УПА чи з АК, невиконанням різного роду поставок, ухилянням молоді від вербунку на примусові роботи в Німеччині. На практиці, однак, найбільше кривавих пацифікацій каральні окупаційні структури проводили в місцях здійснення підпільниками чи партизанами тих чи інших антинімецьких акцій.

30 червня 1943 p. Сидір Ковпак прийшов до села Малин Острожецького району (нині Млинівського). “Партизани захопили 50 центнерів білої муки, 10 центнерів сиру” та й пішли. А 13 липня нагрянули німці. Почалася розправа над мирними людьми. Під вечір більшість чоловіків загнали в церкву, близько 80, переважно чехів, – зачинили в школі, ще частину людей – в клуні Антона Воробея та у хліві Андрія Карп’юка. Довкола зачинених на засуви церкви та інших приміщень наносили соломи, облили будівлі бензином, запалили, у вікна кидали гранати. Тих, хто виривався з вогню, косили автоматними чергами. Керував акцією комендант Острожецької управи німець Фогель. Було страчено 482-х мирних людей, в тім числі 120 дітей віком до 10 років¹⁷.

Влітку 1943 p. біля села Шейно (Журавлине) партизани вбили двох німців. Коли ж з’явилося більше карателів з Ковеля, партизанів уже не було: німці вбили 150 селян і спалили 208 дворів. У середині 1943 p. біля c. Березичі “фашист йшов з Любешова на Залізницю й Лобну [...] вибух стався: партизани поклали міну на мосту через Стохід. Коня одного вбило, а фріца поранило”. На щастя, селяни були попереджені і повтікали з села. Німці вбили шістьох і спалили 200 дворів. В Турійському районі партизани пошкодили залізничну колію від села Обенижі до села Овадно. В помсту німці спалили в селі Бобли 159 дворів та вбили 39 чол.¹⁸ У селі Лісняки ввечері через вікно хтось убив старосту. Карателі спалили 44 двори та вбили 180 жителів села¹⁹. Влітку 1941 p. німці пограбували с. Тростянець. Біля с. Лички на них напали партизани і відібрали награбоване, повернули його людям. На місце події прибув каральний загін, “але партизани вже були далеко”. Карателі вбили 59 селян і спалили 102 двори²⁰.

Дата добавления: 2015-05-26