Модульне контрольне завдання № 1 5 страница

Дещо стриманіше, але загалом прихильно описується в "Історії Русів" інший український гетьман – І.Самойлович. Автор став на його захист від звинувачень у зраді, висунутих, як відомо, царським урядом і повторених пізніше таким представником офіційної історіографії, як О.Рігельман. З дру­гого боку, автор не пішов і за ворожою І.Самойловичу вітчизняною історіо­графічною традицією, що докоряла гетьману зарозумілістю, користолюбством, порушенням козацьких прав і свобод.

Серед портретних характеристик українських гетьманів періоду Руїни най­більшою оригінальністю в "Історії Русів" відрізняється та, яку її автор дав Ю.Хмельницькому. В зображенні автора Ю.Хмельницький виглядає не зло­чинцем і тим більше не героєм, а такою собі іграшкою долі, безталанним знаряддям в руках підступних політиків¹⁴⁸. Він щиро прагне діяти відповідно до українських законів та волі народу, але щоразу зрадлива фортуна відвертає від нього своє обличчя. Спочатку його збиває з путі істинного злий геній І. Виговського, потім штовхає на шлях зради зухвалість російського боярина, далі втручаються ворожі до нього П.Тетеря та П.Дорошенко, кожен з яких по черзі запроторює невдалого гетьмана до в'язниці, нарешті, Ю.Хмель­ницький стає жертвою Порти. Автор "Історії Русів" вирішив хоча б трохи пом'якшити нещасливу долю Ю.Хмельницького і "врятував" його від ганеб­ної смерті, відправивши на заслання в якийсь грецький монастир. Можна припустити, що особливе ставлення автора "Історії Русів" до Ю.Хмельниць­кого було продиктоване намаганням врятувати від безчестя прямого нащад­ка найвидатнішого з усіх українських гетьманів. Можливо, відіграло свою роль і характерне для просвітницької літератури моралізаторство, бажання показати читачеві, до чого приводить людину потурання власним пристрастям та повна залежність від обставин.

Характеристика поглядів автора "Історії Русів" на епоху Руїни була б не­повною, якби ми не сказали декілька слів про те, що він бачив у ній загальне ослаблення центральної, тобто гетьманської влади. Симптомом цього явища виступає в "Історії Русів" сваволя запорожців, їхнє втручання у вибори геть­мана, проникнення на високі посади у козацькому війську¹⁴⁹. Подібну си­туацію можна було розцінити і як вихід регіонів з-під гетьманської кормиги. Не є випадковістю те, що саме на ставленика Запорожжя на гетьманській посаді І.Брюховецького автор покладав відповідальність за відділення від Гетьманщини Правобережної України¹⁵⁰. В зв'язку з цим звертає на себе увагу ставлення автора до Слобожанщини.

¹⁴⁶ История Русов... С.171.

¹⁴⁷ Там же. С.171.

¹⁴⁸ Там же, С.156,

¹⁴⁹ Там же, С.158.

¹⁵⁰ Там же, С.159.

В попередній історіографії історії України, в залежності від того, були її представниками автономіс­тами чи централістами, підкреслювалася відповідно українська чи росій­ська приналежність Слобідських полків. Але в жодного українського істор­ика XVIII ст. ми не знайдемо такої впевненості в приналежності Слобід­ських полків до гетьманського регіменту, як в автора "Історії Русів". Їхню територію автор вважав українською, називаючи її Булавинською на тій підставі, що вона, мовляв, належала до гетьманської булави¹⁵¹. Зрозуміло, що дозвіл на заселення цієї землі, згідно з автором, дав український геть­ман, а правовий статус їх визначили виключно старовинні права та привілеї. Лише з гетьманства І.Самойловича, за словами автора, "...Полковники тамошние, пожелав лучше быть каждому из них маленьким самовластным гетьманом, чем большому гетману повиноваться, просили от двора царского, или лучше сказать, от князя Голицына, всем тогда управляющего, всякий себе особые права, исключительные от подчиненности малороссийской"¹⁵².

Визнання автором "Історії Русів" ослаблення гетьманської влади в епоху Руїни має свої межі. Автор прагнув уникнути тих фактів, які давали привід для звинувачень українців у свавільстві. Тому в його описанні Руїни відсутні згадки про самовільні виступи черні, прояви неконтрольованої народної стихії. Певне, з цієї причини автор не міг прийняти звістку про вбивство гетьмана І.Брюховецького розшалілим натовпом, відому кожному Історику України. Замість цього він спробував втиснути названу подію в правове поле, по­відомляючи, що І.Брюховецький був розстріляний за вироком військово-польового суду¹⁵³.

Підводячи підсумок сказаному, можна зробити висновок, що картина Руїни в "Історії Русів", навіть відретушована мистецьким пензлем її автора, відби­вала найважливіші для української історико політичної думки питання. По­яснюючи її причини дією зовнішньо та внутрішньополітичних факторів, автор тим самим демонстрував більш високий, ніж у його попередників, рівень узагальнення історичного досвіду вказаної доби, хоча й поділяв у цілому висловлені ними оцінки головних діячів Руїни. Різкий протест з приводу втручання у внутрішні справи України з боку сусідніх держав і одночасно гостре засудження внутрішньої сваволі та порушення закону — такі основні компоненти моралізаторського в своїй основі підходу автора до зображення Руїни, що робить його таким актуальним для всіх наступних поколінь українських патріотів.

Період історії України кінця XVII - початку XVIII ст., пов'язаний з іме­нем гетьмана І.Мазепи, зайняв приблизно четверту частину "Історії Русів", поступаючись за обсягом лише добі Хмельниччини. Це не випадково. Адже історія Росії епохи Петра І не мала собі рівних за популярністю та кількістю публікацій в художній та історичній літературі XVIII ст., особливо його дру­гої половини. Завдяки цьому вона увібрала в себе широкий спектр суспіль­но-політичних, загальнокультурних проблем, що хвилювали російське суспільство.

¹⁵¹ Там же, С.108.

¹⁵² Там же.

¹⁵³Там же. С.167.

Зрозуміло, що політична злободенність названої теми, державні, політичні інтереси уряду, що тісно перепліталися з фамільними дворянськими, глухою стіною стояли на сторожі таємниць недавнього минулого, допускаючи до друку лише апологетичні за характером твори.¹⁵⁴ Тому суспільство задовольняло свою цікавість за рахунок словесних “преданий”, анекдотів, спогадів очевидців, які й лежали в основі гострополітичних публікацій на ці теми західноєвропейських авторів та російських мислителів на зразок М.М.Щербатова з його рукописним трактатом “О повреждении нравов в России” та М.М.Карамзіна – автора “Записки о древней и новой России”. “Історія Русів” близька до цих творів, але її політичне вільнодумство іншого ґатунку, ніж у М.Щербатого і М.Карамзіна: воно належить представникові національної еліти і стоїть в одному ряду з записками українського дворянина Г.Вінського, створеними приблизно в той же час що й “Історія Русів”.

Як же поставився автор до центральної фігури цієї епохи української Історії — гетьмана І. Мазепи?

Офіційна точка зору на особу І. Мазепи, сформульована в царській канце­лярії після його переходу на бік шведів укупі з церковною анафемою надов­го унеможливили будь-які підходи до визначення ролі гетьмана в Історії України, які б відрізнялися від офіційної. І. Мазепі Інкримінувалися зрада присязі монархові, намагання повернути Україну під чужоземне ярмо зара­ди власних Інтересів і т.п. Російська державницька Історіографія XVIII ст. лише деталізувала та утвердила офіційну концепцію працями Ф. Прокоповича, Ф. Туманською, І. Болтіна, І. Голікова та Інших авторів.

Протилежну оцінку політики І. Мазепи висловив його однодумець П. Ор­лик. Згідно з нею, І. Мазепа діяв у відповідності з нормами міжнародного права, захищаючи порушені Росією права своєї Вітчизни та йдучи слідами свого попередника Б.Хмельницького у виборі шведської протекції. Ця кон­цепція мала більший вплив на західноєвропейську, аніж на Вітчизняну історіографію Історії України.

Українська Історична думка XVIII ст., просякнута релігійним та феодаль­ним лояллізмом, мало в чому відрізнялася від офіційної в своєму ставленні до І. Мазепи. Лише деякі з українських Істориків другої половини XVIII — по­чатку XIX ст. насмілювалися, поряд з стандартними звинуваченнями, сказа­ти хоча б слово на користь останнього з великих гетьманів, як, приміром, П. Симоновський, що відзначав його розум та підприємливість¹⁵⁵ або М. Берлинський, який вказував на його заслуги в будівництві та оздобленні храмів¹⁵⁶. В той же час, прихована від стороннього ока Історична традиція, що жила в освічених верствах українського суспільства, ставилася до І. Мазепи набага­то краще, ніж офіційна. Про це свідчать відомі рядки записок О. Мартоса, написані під впливом відвідин місця поховання гетьмана та свідчення моло­дого російського Історика М. Погодіна про те, що українці "Мазепу люб­лять"

Ставлення автора "Історії Русів" до І. Мазепи неоднозначне І навіть суперечливе.

¹⁵⁴ Докл. Див.: Пыпин А.Н. История русской этнографии. Спб 1890 Т.І. С.225. Козлов В.П. Колумбы... С.94-99 Пештыч С. Л. Вказ. праця 1965. 4.2. С.171

¹⁵⁵ Симоновський П. Вказ. праця С.116

¹⁵⁶ Берлинский М. Краткое описание Києва. К.,1991. С.20

З одною боку, І.Мазепа для нього — поляк, чужинець, що не мав на Україні родового коріння, ні маєтностей, які давали б йому формальне право на гетьманську булаву, здобуту шляхом інтриг за допомогою російського уряду¹⁵⁷. Автор відмічав негативні риси характеру І. Мазепи, зокрема честолюбство, користолюбство, нахил до інтриг, звинувативши його у загибелі Самойловичів, полковників Миклашевського та Мировича¹⁵⁸. Перехід І. Мазепи на бік шведів викликав рішучий осуд автора, який називав цей вчинок "гнусным умыслом", породженим "адской злобой" за особисту образу¹⁵⁹. Відомості про образу гетьмана, заподіяну йому Петром І, автор запозичив з "предания народного" та праці Вольтера про Карла XII. Про неї мовчить виданий у 1777 р "Короткий літопис Малої Росії", а П. Симоновський та М. Берлинський пишуть лише побіжно. Автор "Історії Русів" наголошував на тому, що І. Мазепа у своїх діях керувався "собственной злобой й мщением, а отнюдь не национальными интересами"¹⁶⁰. Все це, зрештою, не нове І не привертало б такої уваги, якби автор, віддавши данину писемній історіографічній традиції, не став би її надалі фактично розвінчувати. Так, він опи­сував не лише негативні сторони натури І. Мазепи, а й вказував на його вченість та життєвий досвід¹⁶¹, особисту хоробрість та здібності полководця (нагадаємо, що С. Величко вважав І. Мазепу боягузом), політичну вправність¹⁶², релігійну ревність та побожність¹⁶³. В окремих випадках автор фактично за­хищав І. Мазепу від звинувачень з боку Інших Істориків.

Наприклад, на відміну від С. Величка, він доводив його непричетність до відомої справи військового канцеляриста Петрика. Всупереч "Короткому літопису Малої Росії" 1777 р. та М. Берлинському, він утримався від того, щоб приписати І. Мазепі безпосередню участь в опалі князя В. Голіцина. Більше того Українські Історики завжди лаяли І. Мазепу за страту Кочубея та Іскри. Автор "Історії Русів" зняв з нього відповідальність за їхню смерть І поклав її на Петра І¹⁶⁴. В зв'язку з цим звертає на себе увагу цікава деталь. Для всіх попередників автора "Історії Русів" залишився невідомим текст доносу на І. Мазепу, написаного Кочубеєм та Іскрою. Автор "Історії Русів", очевидно, був знайомий з цим документом, або, принаймні переказом про нього, якщо згадав навіть про складену І. Мазепою алегоричну пісню про чайку-Україну¹⁶⁵. Копію цього документу першим розшукав Д. Бантиш-Каменський під час роботи над "Історією Малої Росії", він же і надрукував його у першому виданні своєї праці в 1822 р. разом з листами І. Мазепи до безталанної доньки В. Кочубея Мотрони, які, в свою чергу, залишилися не­відомими автору "Історії Русів", оскільки ця сюжетна лінія в його тексті трансформувалася в чутки про Інтригу І. Мазепи з дружиною Іскри. Вихо­дить, що усна традиція, з якої черпав свої відомості автор "Історії Русів", зберегла чимало достовірних фактів з епохи І.Мазепи.

¹⁵⁷ История Русов С 183, 184

¹⁵⁸ Там же С.190, 200

¹⁵⁹ Там же С. 199

¹⁶⁰ Там же С. 200

¹⁶¹ Там же С. 183

¹⁶² Там же С 183

¹⁶³ Там же С.215

¹⁶⁴ Там же С. 201

¹⁶⁵ Там же

Подібну позицію він зайняв, торкнувшись відомого конфлікту І.Мазепи з С.Палієм. Якщо народ­на традиція, а слідом за нею й вітчизняна історіографія приписували арештта заслання С.Палія виключно інтригам І. Мазепи, викликаним його заздрістю та користолюбством, то автор "Історії Русів" в описанні цього епізоду став на бік І. Мазепи і пояснив його вчинок державними інтересами¹⁶⁶. Це зовсім не означає, що автор "Історії Русів" не виявляв прихильності до С. Палія, який в народній уяві завжди виступав антагоністом І. Мазепи. На відміну під автора чи редактора "Короткого літопису Малої Росії" 1777 р., який змальовував С.Палія ватажком української вольниці, автор "Історії Русів" підкреслював легітимність правобережного козацтва, називаючи його реєстровим, визнаним у цьому статусі нібито урядами Росії та Польщі¹⁶⁷. Вождь цього козацтва — С.Палій та Самусь -- виступають в "Історії Русів" законними представниками гетьманською уряду, повністю підконтрольни­ми його владі. При цьому автор "Історії Русів" не поділяв безоглядної любові своїх земляків до С.Палія та вказував на темні риси його характеру. В цілому ж протистояння І.Мазепи та С.Палія автор "Історії Русів" розглядав з точки зору державних інтересів і, не зважаючи на власні симпатії чи антипатії, ставав на бік центрального українського уряду.

У зв'язку з описанням гетьманства І.Мазепи та Північної війни автор востаннє звернувся до однієї з головних проблем свого твору: українського вибору. Тепер він виглядав значно вужчим, ніж це було за Б.Хмельницького та його наступників. Польща і Туреччина немовби відійшла на другий план, залишивши Україну віч-на-віч з Росією та Швецією. Дилема вибору за цих умов яскраво змальовується в апокрифічній промові І.Мазепи перед військом. В ній, зокрема, обидві країни охарактеризовані як "две пропасти, готовые нас пожрать"¹⁶⁸, обидва монархи — російський та шведський — виступають и ролі деспотів, кожен з яких ворожий до України. Єдино можливим виходом з цієї ситуації, на думку І.Мазепи і автора "Історії Русів", було б віднов­лення з шведською допомогою незалежної та нейтральної української дер­жави, гарантованої міжнародним співтовариством. Треба сказати, що в опи­санні цього останнього шансу для України здійснити самостійний вибір, як ніколи раніше, виступають особисті погляди автора, в усій їхній супереч­ності. Якщо раніше він зважував на терезах історичного досвіду плюси та мінуси кожної з можливих протекцій для України, то в даному випадку він віддав усі свої симпатії Швеції. Шведський вибір, стверджував він устами В.А.Гудовича, був "ко искушению самый удобный"¹⁶⁹. В промові І.Мазепи сказано, що укладений ним союз із Швецією продовжував політику в цьому питанні Б.Хмельницького¹⁷⁰. Автор "Історії Русів" завбачливо потурбувався, щоб підтвердити ці слова "історичними" доказами. Справді, "шведський слід" вперше з'являється на сторінках "Історії Русів" під 20-ми рр. XVII ст., коли король Густав-Адольф звертався нібито з грізним листом до польського уряду, в якому захищав релігійні права православних підданих польського короля¹⁷¹.

¹⁶⁶ Там же.С.190

¹⁶⁷ Там же. С. І88.

¹⁶⁸ Там же, С.202.

¹⁶⁹ Там же. С:.245

¹⁷⁰ Там же. С.204.

Вдруге тема українсько-шведського союзу згадується при описанні подій на Україні уже після приєднання її до Росії. Б.Хмельницький у взає­минах із Швецією діяв нібито у відповідності до угод, укладених його попере­дниками і на першу ж вимогу шведського короля надіслав йому військову допомогу, з якою той здобув численні перемоги у Польщі¹⁷². При цьому він виправдовував свій союз з лютеранською країною пріоритетом міждержав­них угод над релігійними пристрастями¹⁷³. Все це своєрідна прелюдія до українсько-шведської угоди, укладеної І.Мазепою.

Подібна мотивація вчинку І.Мазепи, що мала б підвести під нього право­ву основу, досі була висловлена лише самими мазепинцями, зокрема, П.Ор­ликом в його "Конституції" та "Виводі прав України" і з того часу в українській історіографії не зустрічалася, її відгомін в "Історії Русів" пояс­нюється скоріше за все живучістю мазепинських ідей в українському суспільстві. Але сам автор при цьому поставився неоднозначне до переходу І.Мазепи на бік Карла XII. В його творі з приводу цього немовби ведеться непомітний з першого погляду діалог, який, мабуть, відбувався в роздвоєній свідомості самого автора. Спочатку він, тобто автор, засудив цей крок І.Ма­зепи, вважаючи його закономірним результатом безмежного честолюбства та виняткового егоїзму українського гетьмана¹⁷⁴, що суперечив головним Інте­ресам народу та держави¹⁷⁵. Потім він навів довгу і пристрасну промову І.Ма­зепи перед військом, в якій категорично заперечуються особисті мотиви його дій, а сам гетьман виступає щирим патріотом-державником, що жертвує осо­бистими інтересами в ім'я Вітчизни. Сам автор, очевидно, не спромігся ро­зв'язати цю загадку. Зате до спадкоємця І.Мазепи — П.Орлика, з яким у нього так багато спільного у поглядах на українську минувшину, він поста­вився відверто негативно, порівнявши його з російськими самозванцями, його військо назвавши не інакше, ніж "скопищем", а політичні плани "сумасбродством"¹⁷⁶.

Прихід шведської армії на Україну в 1708 р. зображується в "Історії Русів" у навмисне підібраних ідилічних тонах. Шведські солдати поводять себе як доброзичливі друзі, скромні мандрівники, вірні союзним обов'язкам¹⁷⁷. Будь-які відомості про звинувачення шведів у насильстві над мирними жителями чи зневажання ними православної релігії автор відкидав, вважаючи їх бай­ками та вигадками, породженими темним, марновірним людом¹⁷⁸. Лише до Карла XII автор ставився з погано прихованим почуттям зневаги, докоря­ючи йому легковажністю, безоглядною вірою у свою долю¹⁷⁹, але й ці гіркі слова породжені не стільки об'єктивною оцінкою здібностей короля, скільки поразкою, якої він зазнав від росіян.

Різким контрастом поведінці шведів на Україні виступають в "Історії Русів" жорстокості російських військ.

¹⁷¹ Там же. С.51-52.

¹⁷² Тем же. С. 136-137.

¹⁷³ Там же. С.137.

¹⁷⁴ Там же. С.І99.

¹⁷⁵ Там же. С.200.

¹⁷⁶ Там же. С.218.

¹⁷⁷ Там же. С.208-209.

¹⁷⁸ Там же. С.207, 209, 211.

¹⁷⁹ Там же. С.214.

Їхній прихід на українські землі для автора гірший, ніж чума або наліт сарани¹⁸⁰. Вони залишають після себе лише руїни та пожежі¹⁸¹. Автор не шкодував слів, зображуючи нечувані звірства росіян у Батурині¹⁸², різанину, влаштовану ними у Лебедині¹⁸³. Цікаво, що автор не визнавав переваги, яку російські війська мали над шведськими впродовж усієї кампанії на Україні. Не без зловтіхи він писав про поразку росіян під Нарвою від вчетверо меншої шведської армії, безпорадність їх в битві під Лісною, під час облоги Батурина. Лише під Полтавою, зазначив з іронією автор, війська російського царя "столько возмужали, что уже могли стоять против шведов, втрое от них меньших..."¹⁸⁴. Виникає питання: яким же чи­ном їм вдалося здобути перемогу? Читач, уже знайомий з попередніми роз­ділами праці, легко знайде відповідь, навіть не читаючи наступних рядків. Звичайно ж, завдяки українцям! І тут ми зустрічаємося з цікавим прикладом того, як апологія "русів" вступає в суперечність з державницькою концеп­цією їхньої історії, при цьому обидва згаданих мотиви не витримують зіткнен­ня з історичною правдою. Повернімося знову до промови І.Мазепи перед військом. Звертаючись до своїх співвітчизників, гетьман задає їм риторичне питання: "Да й что ж то за народ, когда о своей пользе не радит и видимой опасности не упреждает? Такой народ неключимостию своєю уподобляется, поистине, бесчувственным тварям, от всех народов презираемым"¹⁸⁵. Вислу­хавши ці слова із співчуттям, почухавши потилиці і погомонівши трохи, більшість козаків поспішили повернутися до царя і покинути свого гетьма­на. Народ, як це не гірко визнати автору, з самого початку залишався на боці Росії, розпочавши партизанську війну з шведами, приписуючи їм всі ті грабунки та знущання, які чинили на Україні російські армії. Більше того. Виконуючи накази царського уряду, козаки розпочали братовбивчий похід проти своїх земляків — роменчан і "с зажмуренными глазами и окамененным сердцем" винищили і розорили їх гірше від ворогів¹⁸⁶. Раціоналіст-просвітник і патріот, автор "Історії Русів" не знайшов цьому явищу іншого пояснення, ніж темнота і релігійна забобонність народу. Шведів знищували за те, що вони вживали по п'ятницях м'ясо і молоко, не хрестилися по-православному та не розмовляли українською мовою. Вперше і, здається, востаннє автор дав волю своїм почуттям, порівнюючи міфологізованих ра­ніше русів з "дикими американцями та своєвільними азіатцями"¹⁸⁷. Але для того, щоб апологія не переросла у вбивчу іронію, автор змушений зійти з позицій державника і піти шляхом, прокладеним його попередниками, що намагалися висунути на перший план заслуги своїх земляків перед царським престолом у Північній війні.

Ідучи у вказаному напрямку, він залишив далеко позаду всіх інших істори­ків, приписавши козакам численні перемоги у Причорномор'ї, Прибалтиці та Білорусії, Польщі; до них він додав битву під Лісною, захоплення Батурина, і Новгород-Сіверська,

¹⁸⁰ Там же. С.219.

¹⁸¹ Там же. С.207,

¹⁸² Там же. С.206-207.

¹⁸³ Там же. С.212-213.

¹⁸⁴ Там же. С.214.

¹⁸⁵ Там же. С.204.

¹⁸⁶Там же, С.213.

¹⁸⁷ Там же. С.209.

знищення половини шведської армії у партизанській війні.

Особливу увагу в цьому зв'язку приділено Полтавській битві. Українські історики ніколи не розцінювали цю подію як національну катастрофу, поді­бну до битви під Білою Горою в чеській історії. Вітчизняна історична думка в описанні Полтавської битви дотримувалася лоялістської позиції, підшу­куючи докази вірності і доблесті козацьких військ. Оскільки ж таких аргу­ментів набиралося не дуже багато, історики раз-у-раз викликали на сторінки своїх праць тінь полковника С.Палія, в уже відомій нам іпостасі антагоніста І.Мазепи. У Г.Граб'янки С.Палій підтримуваний на коні з обох боків, підба­дьорює російські війська перед битвою¹⁸⁸. С.Дівович ухильно писав, що ко­зацький ватажок "грозил неприятельской шведской армии всей"¹⁸⁹. В тако­му ж дусі про це писали П.Симоновський¹⁹⁰ та "Короткий літопис Малоро­сії" 1777 р.¹⁹¹. Лише О.Рігельман додавав, що С.Палій шукав під Полтавою І.Мазепу¹⁹². Іншим історикам цього було замало, тим більше, що О.Рігельман взагалі обмежував участь козацьких військ у Полтавській битві охоро­ною комунікацій. Уже М.Берлинський, посилаючись на якесь "предание", що про нього він дізнався від П.Симоновського, писав, що С.Палій особис­то повів війська на шведів, вдарив по ворогу з великою енергією і навіть переслідував його до Переволочни¹⁹³. Крім того, на думку М.Берлинського, українські козаки вивели з ладу перед битвою Карла XII, поранивши його в ногу, а потім у вирішальний момент битви відбили атаку шведської кава­лерії, та й взагалі "все потом замысловатые маневри неприятельских покушений предупреждали, опровергали, уничтожали"¹⁹⁴.

Автор "Історії Русів" в описанні Полтавської битви найближче стоїть до М.Берлинського. У нього козацькі війська на чолі з С.Палієм двічі завдають вирішальних ударів по шведській армії¹⁹⁵, так що росіянам залишається лише приємний обов'язок захоплювати полонених. Щоправда, автор не став розг­ортати цю сюжетну лінію і обмежився короткою згадкою про те, що козаць­кий ватажок, "оказав чудеса храбрости и отваги, убит, наконец, пушечным ядром"¹⁹⁶. А втім, віддавши данину автономістській історіографічній традиції в описанні заслуг українців перед Росією в Північній війні, автор "Історії Русів" не втримався від саркастичних слів, що, мовляв, за всі свої подвиги вони одержали по чарці горілки з привітанням: "Спасибо, хохленок", а під кінець і взагалі лишилися "притчею в людях, т.е. без награждения и благодарности" і були "повержены в презрение, поругание и гонение"¹⁹⁷. Таким був фінал українського самостійництва мазепинської доби, і від цієї гіркої правди автор "Історії Русів" не знайшов ліків.

¹⁸⁸ Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки... С.166.

¹⁸⁹ Українська література XVIII ст.... С.410.

¹⁹⁰ Симоновский П. Вказ. праця. С.139.

¹⁹¹ Криткая летопись Малыя России... 1777. С.166.

¹⁹² Ригельмаи А.И. Вказ. праця. С.82.

¹⁹³ Берлинский М.Ф. Несколько глав из сочинеиия... // Молодик на 1844год. С.195.

¹⁹⁴ Там же. С.І94.

¹⁹⁵ История Русов... С.215-216.

¹⁹⁶ Там же. С.190.

¹⁹⁷ Там же. С.209, 218.

Нерозв’язаною лишилася ы проблема українського вибору. Українсько-російські взаємини епохи Північної війни найчистіше осмислювалися істориками XVIII - початку XIX ст. по лінії протистояння І. Мазепи та Петра І. В зв'язку з цим має великий Інтерес питання: як оцінював автор "Істрії Русів" особу та діяльність пер­шого російського імператора, особливо в умовах його офіційного культу, що набув такого розмаху за правління Катерини II? Виявляється, що Петро І в "Історії Русів" позбавлений ореолу непогрішимого державного діяча, хоро­брого та мудрого полководця, який супроводжував його діяння в творах найвизначніших українських та російських авторів. Особисту образу, нібито за­подіяну ним українському гетьману, він іменував устами І. Мазепи вчинком "тирана, обругавшего столь позорно особу, представляющую нацию"¹⁹⁸. Пе­тро І в знаменитій промові І.Мазепи перед військом названий одним з най­страшніших деспотів, яких годі шукати навіть в Азії та Африці"¹⁹⁹. Йому інкримінується те, що він, зосередивши в своїх руках необмежену владу, перетворив майно та свободу своїх підданих на іграшку власних пристрастей як тиран, що не поважає законів і не зупиняється перед варварськими карами ні в чому не повинних людей²⁰⁰. Якщо навіть залишити поза увагою слова, вкладені автором в уста І.Мазепи, то й тоді його особисте ставлення до Петра І не викликає сумнівів. Автор не приховував помилок Петра І, допуще­них ним під час Прутської кампанії, засуджував його вчинок з царевичем Олексієм, порушення ним порядку спадкоємності престолу. Цікаво, що в оцінці цих двох подій царювання Петра І автор "Історії Русів" наближався до відомого російського ідеолога консервативної частини дворянства, історика М.М.ІЦербатова²⁰¹. Близькими були їхні погляди і на політику зовнішньої європеїзації Петра І, якщо можна в такому дусі тлумачити зауваження ав­тора "Історії Русів" про те, що не всі, мовляв, бояри з оточення російського царя були "заражены немещиною"²⁰² і його натяки на зв'язок І.Мазепи з антипетровською опозицією. Але шляхи українського та російського кон­серваторів розходилися, коли мова заходила про політику Петра І щодо Украї­ни. Автор "Історії Русів" звинувачував Петра І в порушенні обіцянки підтвер­дити статті Б.Хмельницького, покладав на нього відповідальність за перехід Правобережної України під владу Польщі, незаконні податки та масові репресії на Україні²⁰³. Історик ставив під сумнів щирість Петра І в тих випад­ках, коли він начебто намагався відновити справедливість щодо України. "Кажуть", саркастично зауважував автор, що Петро І наказував гетьману І.Скоропадському протестувати проти втрати Правобережної України, "ка­жуть", що він штрафував О.Меншикова, "кажуть", що вдовольняв скарги І.Скоропадського²⁰⁴ і т.д. Автор, очевидно, не зміг повністю довірити І.Ма­зепі роль позивача за порушення українських прав і свобод: гетьман сам був не безгрішний.

¹⁹⁸ Там же, С.203.

¹⁹⁹ Там,же. С.202.

²⁰⁰ Там же.С.203.

²⁰¹ "О повреждении нравов в Росии" князя М.Щербатова и "Путешествие" Радищева, М,, 1984.

С.71, 80-81.

²⁰² История Русов... С.203.

Дата добавления: 2015-05-26