Демократизація суспільства. Спроба реформування тоталітарної системи

Останні роки перебування Хрущова при владі минули під знаком “закручування гайок”. У 1962-1963 роках у Москві відбулася зустріч Хрущова та інших високопоставлених партійних чиновників з інтелігенцією де вирішувалося питання необхідності поставити під партійний контроль тих, хто відбився від рук.

ХХ з’їзд КПРС (лютого 1956 року) став поштовхом до політичного перетворення в країні. На закритому засіданні М. Хрущов виступив із доповіддю “Про культ особи і його наслідки”. Основні положення доповіді лягли в основу постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 року.

Таким чином в результаті змін промисловість України в 50-і роки розвивалась досить успішно. В 1959 році випуск валової продукції промисловості збільшився на 52% порівняно з 1955 роком, а в порівнянні з 1950 роком збільшився на 318%.

У результаті в 50-х років та 60-х років були досягнуті значні успіхи в технічному оновлені металургійного виробництва України.

Інститут електрозварювання імені Патона розробив основи теорії та технології прогресивних методів з’єднання металів. Харківський машинобудівний завод тільки за два роки (1957-1958 роки) створив більше ніж 500 тис. нових машин, агрегатів та пристроїв. В 1957 році – замість галузевих міністерств та відомств – вводяться раднаргоспи.

Однак, реформи, що почалися, не підкріплювалися глибокими демократичними перетвореннями. Процес “десталінізації” не займав основ тоталітаризму. Непорушними залишилися догми марксизму-ленінізму. Не була зруйнована командно-адміністративна система. Сам Хрущов, засудивши сталінське єдиновладдя, зберіг авторитарну (антидемократичну) форму правління. Забезпечивши собі повноту влади, він почав діяти як диктатор. В критичних ситуаціях Хрущов використовував сталінські методи (Будапешт 1956 рік, Новочеркаськ 1962 рік).

Першими жертвами масової атаки стали російські письменники та поети – Б.Пастернак (роман “Доктор Живаго” надруковано на Заході, одержав Нобелівську премію), Ілля Еренбург (власне автор самого терміна “відлига”) та київський поет В. Некрасов. Їх звинуватили в тому, що вони шкідливо впливали на молодих письменників і поетів.

З початку 1960-х років в Україні появляється ціле покоління молодих літераторів і митців – так званих “шестидесятників” до якого належали: Ліга Костенко, Д.Павличко, І. Драч, М.Вігноровський, В.Стус, Віталій Коротич, Василь Симоненко, Г. Тютюнник, Алла Горська, В. Шевчук, І. Дзюба, В.Чорновіл, Е. Сверстюк, І. Світличний та інші.

Їхня поява була, мабуть, найважливішою подією у суспільно-політичному житті республіки.

За влучним висловом Валентина Мороза – шестидесятники були “художники, які хотіли малювати, але не тільки портрети Леніна; поети, які мали бажання писати вірші, але не лише про Сталіна і мир; учені, які прагнули вести дослідження, а не просто виконувати те, що їм наказували “зверху”. Вони були “тілами у пошуках душ”.

Одним із найперших осередків, навколо якого розгорталася діяльність “шестидесятників”, став Клуб творчої молоді у Києві. Він виник у 1960 роки під егідою міського комсомолу. Його очолював Лесь Танюк, найактивнішими учасниками цього Клубу були: І. Драч, М.Вінграновський, І.Світличний, Е.Сверстюк та інші. Вони розпочали свою діяльність з відродження Різдвяних вертепів та організації різних художніх гуртків-секцій. Згодом вони перейшли до розшуку місць масових поховань сталінських жертв. Діяльність Клубу все більш набувала національного характеру. Комуністичне керівництво називало “національними зборищами”, вечори, які влаштовувались на честь пам’яті Л. Курбаса, Миколи Куліша, Т. Шевченко, Л. Українки, І. Франка та інших.

У 1962 році подібний клуб під назвою “Пролісок” – з’явився у Львові, який очолювали брати Михайло та Богдан Горині та інші. Клуб “Пролісок” наполягав на політизації цього інтелектуального руху і на використання досвіду оунівського підпілля. Партійні і карні органи розпочали наступ на цей рух, учасників звільняли з роботи, влаштовували провокації і забороняли друкувати твори окремих “шестидесятників”.

Смерть молодого українського поета В. Симоненка (13 грудня 1963 рік) розпалила атмосферу. Його неопубліковані твори та щоденник почали видаватися “самвидом”. Переслідування, цькування а потім загадкова смерть зробила з нього національного мученика і надала всьому шестидесятницькому рухові ореалу жертовності та самозречення.

Таким чином, рух “шестидесятників” склав опозицію системі, але опозицію що діяла в рамках системи.

Разом з тим кінець 1950-х – початок 1960-х років засвідчили появу підпільного руху. В 1958 році в Станіславі була розкрита “Об’єднана партія визволення України”, у 1961 році – “Український національний комітет” у Львові та “Молодіжну національну організацію” Нестерівського району Львівської області.

Спільними для них були дві риси: вони складалися з молодих людей, переважно з робітників та студентів; організаційно та ідеологічно ці групи орієнтувалися на досвіду ОУН-УПА. Всі вони старалися продовжити традиції визвольної боротьби, але вже в нових умовах.

Принципово новим явищем у розвитку опозиційного руху стала поява групи, що наголошувала на використання ненасильницьких, по можливості легальних методів боротьби. Цю ідею розробили два молодих юристи – Левко Лук’яненко та Іван Кандиба, які утворили у 1958 році на Львівщині Українську робітничо-селянську спілку – головна мета якої - вихід України із складу Союзу шляхом виконання відповідних статей Конституції, які теоретично гарантували таке право. У січні 1961 року спілку було викрито, її членів – І.Кандибу, С. Віруна, В. Луцькова та інших були засуджено на різні терміни ув’язнення, а лідера Л.Лук’яненка – засуджено до страти (пізніше замінили на 15 років ув’язнення).

У цілому всі позитивні можливості “відлиги” на початок 60-х років повністю вичерпалися. Політична лінія реформ прийшла у повну невідповідність із існуючою системою, що не допустило серйозних змін. Партійні функціонери були залякані планами Хрущова проводити періодичну ротацію (переміщення) і омолодження кадрів. Господарська криза та пов’язане з нею незадоволення, допомогли партійній еліті усунути Хрущова від влади (жовтень 1964 рік) “тихий переворот”.

Падіння Хрущова негативно позначилося на політичному становищі України. Знову запроваджувався галузевий принцип управління економікою. Права республіки у цій галузі відразу були обмежені. Зупинилася реабілітація осіб, що постраждали від сталінського режиму. Почалася хвиля масових арештів і судових процесів. Посилилася русифікація України.

Після усунення Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС (жовтень 1964 рік) у вищих еталонах влади намітилося протиріччя між консервативною лінією Л. Брежнєва і реформаторською Косигіна. Перемогла консервативна лінія Брежнєва. Суть консервативного курсу – визначалося одним словом – “стабілізація”. Але досягти згаданої “стабілізації” було надзвичайно важко, тому, що система втратила два ключових стимули розвитку економіки: зі смертю Сталіна – страх перед репресіями; з усуненням Хрущова – ентузіазм, який базувався на ліберальних заходах і романтичній вірі.

Крім того, новим лідерам і, зокрема, Л. Брежнєву потрібен був новий перехідний період длявиконання таких завдань як:

- усунення політичних конкурентів;

- формування своєї команди;

- повного оволодіння партійним і державним апаратом.

Але для цього потрібен час. Усі ці фактори на перших порах певною мірою зумовили продовження реформаційної лінії Хрущова, а саме спроби вмонтувати елементи економічного стимулювання у командну систему.

Так у вересні 1965 року на пленумі ЦК КПРС приймається економічна реформа, суть якої полягає в:

-розширенні самостійності підприємств (госпрозрахунок);

- посиленні прямих договірних зв’язків між підприємствами;

- встановленні економічно обґрунтованих цін;

- матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів праці;

- в оцінці діяльність підприємств такими показниками як рентабельність та прибуток.

Реформа почалася в січні 1966 року. У цей час на нові методи планування та економічного стимулювання перейшли 1,5% підприємств України, а у 1970 році – їх було вже 83%. Хоча економісти оптимістично називали восьму п’ятирічку “золотою”, а історики вказують на “тимчасове прискорення розвитку народного господарства”, викликане реформою, все ж ці твердження потребують певної корекції. Так за офіційною статистикою, середньорічні темпи приросту основних показників економічного розвитку України в період 1966-1970 роки порівняно з 1961-1965 роками не зростають, а навпаки, знижуються:

показники	1961-1965 рр.	1966-1970 рр.
валовий суспільний продукт	6,9	6,7
вироблений національний доход	7,0	6,7
уся продукція промисловості	8,8	8,4
капіталовкладення	5,2	6,8
продуктивність суспільної праці	6,4	6,1

Як бачимо, зростають тільки темпи капіталовкладень, що на фоні незначного падіння продуктивності праці, свідчить не про поліпшення, а про погіршення управління народним господарством. Наведені факти свідчать, що реформа швидше розладнала старий господарчий механізм ніж створила новий.

Початок 70-х років поставив республіку (як і всю країну) перед альтернативою: або врахувати досягнення науково-технічної революції, нові соціальні потреби на новий принципово високий рівень розвитку економіки, або продовжувати екстенсивний шлях розвитку економіки. І знову переміг другий напрямок, а це ще раз підкреслює, що економічна реформа 60-х років не дала бажаних результатів через її непослідовність, половинчатість і незавершеність.

Були спроби змінити економічні порядки, які склалися ще в 30-40-х роках, але вони не торкалися самих основ тоталітарно-бюрократичної системи. Однак, у цій ситуації багато людей праці шукали шляхи виходу з неї. Це насамперед виявилося у творчій енергії та активності трудящих республік. За їх ініціативою приймалися зустрічні плани і проводилися естафети трудових звершень, змагання споріднених міст та ін., які були спрямовані на якісні зміни, насамперед в економіці.

Запроваджувалися і нові форми організації праці, економічні методи стимулювання, створювалися підрядні бригади у будівництві, бригади співдружності між робітниками і інженерно-технічними працівниками в промисловості. Завдяки цьому були досягнуті певні позитивні результати.

Середньорічні темпи приросту промислового виробництва в 1971-75 роках склали 7,4%, що було менше ніж у 1966-70 роках (8,4%), зате значно вищим, ніж у наступні 10 років.

Таким чином завдяки трудовим зусиллям народу було досягнуто певних локальних успіхів, при загальній тенденції зниження ефективності виробництва. Так у республіці формувався народно-господарчий комплекс, швидкими темпами розвивалися машинобудування й приладобудування, хімічна та нафтохімічна промисловість. На початку 80-х років введено до ладу Чорнобильську АЕС. Вже на цей час на Україні діяло 9 енергогігантів, кожен з яких виробляв енергії більше, ніж уся дореволюційна Росія. Тільки в 1985 року виробництво електроенергії складало ≈272 млрд. кіловат-години, що майже вдвічі перевищило рівень 1970 р. На цій основі зростала насамперед союзна власність, ще більше зміцнювалися позиції союзних міністерств і відомств, а разом з тим втрачалися права республіканських і особливо місцевих органів у керівництві економікою. Так без відома місцевих органів влади на Україні для промислового виробництва було вилучено із сільськогосподарського обігу таку кількість родючої землі, яка сумарно дорівнювала території Одеської обл.

І якщо говорити про економічне зростання цього періоду, то воно відбувалося за рахунок екстенсивних факторів, тобто за рахунок величезних капіталовкладень і збільшення використовування людських ресурсів. Так за період з 1970 по 1985 рік численність робітників збільшилася на 5 млн. чоловік, але це не призвело до підвищення технологічного рівня виробництва й якості продукції.

Будівництво атомних електростанцій відбувалося без врахування технічних, економічних і соціальних факторів. Так у машинобудуванні й металообробці у відходи йшов 21% чорних металів. Щорічні тільки передбачувані втрати від браку становило 200 млн. карбованців.

Отже, економіка республіки поступово, але неухильно втрачало динаміку свого розвитку. Кризові явищі в економіці негативно відбилися на вирішенні соціальних питань: уповільнилися темпи реальних доходів населення; збереглося і поглибилося відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на душу населення (радянський союз займав лише 77 місце в світі); загострилася житлова проблема; знизився рівень охорони здоров’я.

Для соціально-економічного розвитку України в період з 1965-1985 рр. були характерні: диспропорційність, тенденція до стагнації. Кризові явища що дедалі більше поглиблювалися під впливом особливостей функціонування господарства республіки (станом в екології, деформованою структурою розміщення продуктивних сил).

Політичне життя в країні дедалі більш набуває закритого характеру, наростає відчуження партії від народу. Проголошений курс “стабілізації” не зробив систему стійкішою, а навпаки стимулював поглиблення кризових явищ.

Тема 11. Національно-державне відродження Українського народу. Україна у сучасному світі (із середини 80-х років)

План

1. Демократизація суспільства. Спроба реформування тоталітарної системи.

2. Суспільно-політичне життя України. Формування багатопартійної системи.

3. Україна в роки незалежності.

Наприкінці 80-х років почався новий етап національно-державного відродження України, яке стало реальністю під випливом соціальної кризи тоталітаризму з його всезагальним контролем влади над суспільством у політиці, економіці та соціальному житті. Спробою її подолання був перебудовчий курс М.С.Горбачова, наслідком якого стало:

1) падіння комуністичних режимів у країнах Східної Європи;

2) вихід Прибалтійських республік із складу СРСР;

3) піднесення громадського руху в Україні.

Гасла “перебудова”, “демократія” і “гласність” незважаючи на їхню обмеженість, сприяли формуванню громадських організацій, становлення вільної преси, конституційної легалізація політичного плюралізму.

Проте для України була характерна досить повільна політизація суспільства. Фактично до кінця 80-х років перебудова в Україні здійснювалась у консервативній інтерпретації горбачовської політики, при відсутності власної концепції розвитку республіки у галузі як економіки так і політики. У матеріалах з’їздів Компартії України із запропонованим курсом на перебудову. Що ж до проблеми розвитку української державності. То на рівні вищого керівництва не мала альтернатив теза В.В.Щербицького: “Народ України здобув свою національну державність, досяг справжнього національного відродження”.

Нехтування інтересами народу України з боку вищого керівництва яскраво проявилось під час обговорення проекту законів Верховної Ради СРСР про зміни і доповнення до Конституції СРСР і про вибори народних депутатів. Запропоновані поправки усували формальне право союзних республік на вихід з СРСР, унеможливлювали здійснення принципу республіканського госпрозрахунку, перерозподіляли представників у Раді Національностей на користь РРФСР (репрезентація збільшувалась з 32 до 43%).

До того ж Верховній Раді СРСР надавалося право встановлювати загальні принципи й визначати головні напрями діяльності республіканських і місцевих органів проголошувати військовий стан у будь-якій місцевості і запроваджувати особливі форми адміністрації.

Проти цього проекту рішуче виступали Прибалтійські республіки. У листопаді 1988 року Декларацію про суверенітет приймає верховна влада на території Естонії належить верховному органу республіки.

Аналогічні рішення були прийняті Верховними Радами Латвії, Литви при підтримці ЦК компартій цих республік. Таким чином, уперше в новий історії СРСР республіки стали на захист свого суверенітету.

Натомість Верховна Рада УРСР виступила із засудженням рішення Прибалтійських республік, вважаючи, що це завдає значної шкоди інтересам СРСР як соціалістичної федерації, не сприяє зміцненню єдності та згуртованості радянських народів.

У цей же період у суспільно-політичному житті республіки гострого характеру набули такі проблеми як:

v збереження та розвиток української мови і культури;

v досягання економічної самостійності і незалежності;

v отримання державного суверенітету.

Відтоді чітко окреслюється поступове піднесення громадського руху на захист України та її народу.

Важливим етапом на шляху реформування нової державності були вибори народних депутатів СРСР (26 березня 1989 р.) і Верховної Ради УРСР і місцевих Рад (14 березня 1990 р.). Передвиборна компанія сприяла піднесенню активності громадськості, поширенню ідей демократизму та національного відродження. Оскільки демократичний рух у республіці у цей час знаходився у зародковому стані, 49% мандатів на з’їзд народних депутатів СРСР здобули представники партійного і державного апарату, голови радгоспів і колгоспів.

У важкій боротьбі перемогли делегати демократичного спрямування. О. Гончар, Д.Павличко, С.Рябченко, М.Амосов, В.Черняк, Ю.Щербак, В.Яворський. Згодом вони об’єднались у Республіканський демократичний клуб (РДК) чисельність до 50 чоловік.

У листопаді 1989 року для проведення виборчої компанії сформувався Демократичний блок, до складу якого ввійшли 43 громадські організації та групи (осередки Народного Руху, “Меморіал” та Українська Гельсінська спілка, “Зелені” та ін.). У виборчому маніфесті були проголошені такі гасла, як 1) досягнення реального політичного й економічного суверенітету України; 2) створення багатопартійної системи у республіці; 3) забезпечення рівноправності всіх форм власності; 4) розробка нової Конституції; 5) національне відродження українського народу і національних меншостей; 6) реальна свобода віросповідання.

Така програма здобула широку підтримку громадян України. У виборах 4 березня 1990 року взяло участь 84,9% виборців. Перевагу кандидатам Демократичного блоку у Львівській, Тернопільскій та Івано-Франківській областях відділи 85% виборців.

У результаті виборчої компанії депутатський корпус Верховної Ради оновився на 90%. У складі парламенту представлені депутати різних національностей: 73,1% - українці, 22,3% росіяни, 1,2% білоруси, та ін. Депутати, що перемогли на виборах під гаслом Демблоку, становили ¼ загальної кількості обраних.

16 липня 1990 року було прийнято Декларацію про державний суверенітет України.

У преамбулі Декларації зафіксовані найважливіші положення, що відбивають глибокий зміст поняття державного суверенітету, проголошеного як “верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

Радикально сформульовані у Декларації положення з економічних питань. Особливо підкреслено, що земля, надра, повітряний простір, вода та інші природні ресурси є власністю народу, матеріальною основою суверенітету республіки. Заявлено право України на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема золотому запасі. Проголошено право України мати власні збройні сили, внутрішні війська та органи держбезпеки. За Україною передбачається закріпити статус держави, яка не бере участь у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: відмова від виготовлення, придбання і впровадження ядерної зброї. Саме проблема досягнення реального суверенітету стане стержнем усієї подальшої роботи парламенту, хоч різний ступінь політичної свідомості депутатів нерідко викликав кризу в його роботі.

Події осені 1990 року прискорили поляризацію сил у парламенті дали новий імпульс його діяльності. 24 жовтня був прийнятий Закон по зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) Української РСР. Ним скасувалося ст.6 про керівну роль комуністичної партії, закріплялись основи діяльності різних політичних партій в Україні.

Велике значення мала зміна ст.71, що проголосила верховенство законів республіки на території України, а також ст. 120, якою вимагається обов’язкове виконання постанов і розпоряджень Ради Міністрів УРСР на території республіки.

Дальшим кроком що до зміцнення структур державної влади на місцях було прийняття закону про місцеві Ради народних депутатів Української РСР і місцеве самоврядування. Протягом 1990 року і до серпня 1991-го важливе місце у діяльності Верховної Ради займало обговорення проектів нового Союзного договору. Наприкінці грудня 1990 р. дебати висвітили досить широку розбіжність позицій депутатів з цього приводу: від повної його підтримки до рішучого відкидання самої ідеї входження України у будь-який політичний союз.

17 березня 1991 року відбулися всесоюзний референдум і республіканських опитування, в яких взяли участь 83,5% виборів, з них 70,5% проголосували за збереження СРСР, як основної федерації, а 80,2% - висловилися за те, щоб Україна була у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет.

Такі важливі події суттєво вплинули на співвідношення сил в українському парламенті. Відокремилась частина депутатів на чолі з Л.М.Кравчуком, які в наслідок своєї позиції що до послідовного курсу на досягнення реального суверенітету України здобули назву “суверенкомуністи”. Одночасно активізувалася робота з підготовки проекту нової Конституції України.

Окремі ідеї концепції нової Конституції України знайшли часткове втілення в ухвалених Верховною Радою Законах: про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР, про Президента Української РСР (від 5 липня 1991 р.).

Ними передбачено створення нових владних структур у формі змішаної парламентської президентської республіки з досить сильною законодавчою владою. Нові статті Конституції надають значні повноваження Президенту республіки. Він виступає гарантом забезпечення прав і свобод громадян, державного суверенітету України і очолює систему органів державного управління, представляє Україну в міжнародних і міждержавних відносинах.

Плідна робота третьої сесії Верховної Ради з розбудови Української держави співпала з підготовкою нового проекту Союзного договору, що був названий Новоогарьовським. Парламент відхилив цей проект.

Події 18-19 серпня 1991 року мало не поклали край розвитку України по шляху суверенності. Документами ДКНС фактично відкидався курс України, всіх національних республік що до незалежної політики відносно центру. Замість цього під приводом збереження цілісності Радянського Союзу запроваджувався режим незвичайного стану в окремих регіонах (передбачався він і в Західній Україні, і в Києві), встановлення безумовного верховенства Конституції СРСР і законів Союзу.

До складу ДКНС ввійшли О.Бакланов, В.Крючков, В.Павлов, В.Пуго, С.Стародубцев, О.Тізяков, Д.Язов, Г.Янаєв.

Постанова № 1 ДКНС вимагала від органів влади й управління союзних і автономних республік неухильно дотримуватися режиму незвичайного стану і подальших постанов нової влади.

Заборонялося 1) діяльність усіх політичних партій, громадських організацій і масових рухів; 2) проведення мітингів, вуличних демонстрацій і страйків. У необхідних випадках передбачалося запровадження комендантської години, патрулювання території і т.п. Всі демократичні сили об’єднались для спільних дій. 19 серпня до Києва з’їхались голови і представники всіх демократичних партій і рухів. Демократичні сили визвали переворот як антиконституційний і закликали народ України до страйків і громадянської непокори.

“20 серпня 1991 р. була прийнята заява Президії Верховної Ради України в якій дія постанов ДКПС на території України не визнавалася. Поряд з цим містився заклик до населення республіки утримуватися від страйків, мітингів і маніфестів.

24 серпня була скликана позачергова сесія парламенту республіки. На основі аналізу подій в Україні доповідачі доходили висновку про необхідність прийняти рішучі заходи що до захисту суверенітету України. Л.М.Кравчук запропонував найближчим часом визначити й створити всі структури суверенітету, механізм його реалізації у практиці суспільних відносин.

Була прийнята резолюція про створення на території України Ради оборони, національну гвардію, вирішити питання про депортацію правоохоронних органів республіки.

24 серпня був прийнятий Акт про проголошення незалежності України.

В цьому зафіксовано, що віднині буде існувати самостійна держава з назвою Україна, територія якої є неподільною і недоторканою, на ній набувають чинності виключно Конституція і закони України.

Було прийнято рішення про проведення республіканського референдуму 1 грудня 1991 р.

Дата добавления: 2015-05-26