Основні поняття

Тема 5. Школа і педагогіка України кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Стан початкової і середньої школи та вищої освіти в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. Освіта в Українській державі (1917-1919 рр.). Ідеї національної освіти й виховання в Україні кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Початкові народні училища, церковнопарафіяльні школи, земські школи, гімназії та прогімназії, жіночі училища, колегія Павла Галагана, реальні училища, приватні училища, сільські училища, недільні школи, Головна Руська Рада, утраквістична (двомовна) школа, Статути 1863, 1884 рр., Закон про повну заборону української мови, напрямки громадсько-педагогічного (політичного) руху: революційно-демократичний, буржуазно-ліберальний і буржуазно-демократичний, Краєвий Шкільний Союз, культурно-освітницькі гуртки, товариства, часописи, Наукове товариство ім.Т.Шевченка, Центральна Рада, Перший Український педагогічний з’ізд, Другий Всеукраїнський педагогічний з’їзд, Всеукраїнський учительський з’їзд, з’їзд “Просвіти”, період Гетьманату, Академія наук, Український державний університет у Києві, Українська науково-педагогічна академія в Києві, Інститут народної освіти, Директорія, “Проект єдиної школи в Україні”, декрет про державну українську мову, закон “Про основні уладження шкільництва на Західній Області Української Народної Республіки”, Русифікація освіти, Богословська академія у Львові, нова українська система освіти, „Положення про єдину трудову школу Української РСР”, єдина система професійної освіти, українські семирічні школи, технікуми, інститути.

Тема пердбачає формування у студентів розуміння закономірної залежності розвитку культурно-освітніх процесів країни від характеру її суспільно-політичного стану, економічних і духовних потреб суспільства, аналіз провідних педагогічних ідей вітчизняних педагогів і просвітителів, зумовлених реаліями часу.

Розглядаючи освітні реформи 1870-80 рр. ХІХ ст., потрібно звернутися як до політичних причин їх здійснення (еволюційний перехід від феодальної формації до капіталістичної з частковими відходами від цього курсу в період загострення політичної боротьби), так і до економічних (необхідність розвитку машинного виробництва, яке складає основу капіталістичної економіки) та суто педагогічних (необхідність відходу від станового характеру освіти, розвитку системи народної освіти тощо); висвітлити позитивні та негативні сторони реформ.

Характеристика змісту реформ передбачає розгляд таких її аспектів: перехід від станової до буржуазної системи освіти; розвиток системи народних шкіл; залучення органів місцевого самоврядування до створення світських початкових шкіл (земських); розвиток системи учительських семінарій для підготовки народних учителів; утвердження поряд із класичними реальних гімназій; повернення університетської автономії; розвиток системи державних жіночих навчальних закладів; дозвіл викладання тільки російською мовою.

Крім загального аналізу змістових аспектів освітніх реформ цього часу необхідно звернутися до конкретних шляхів їх реалізації в українських губерніях, а саме висвітлити такі питання, які торкаються створення перших недільних шкіл в Україні; просвітницької діяльності земств; особливостей розвитку різних типів середньої освіти на території України; розвитку вищої освіти в Україні.

Початок ХХ ст. був відмічений поворотними соціально-політичними подіями, що змінили культурно-освітній фон України на користь української школи та української мови.

Потрібно дати характеристику освітньої політики відповідних політичних режимів (1905-1906 рр., правлінню Центральної Ради 8.03.1917 – 30.04.1918 рр., періоду Гетьманщини 30.04. – 15.12.1918 р., період Директорії 15.12.1918 – 5.02.1919, утворення УСРР 1919- 1921 рр., доба НЕПу 1921-1926 рр.) і їхніх конкретних дій щодо розвитку української національної школи: прийняття законів, зміна принципів управління освітою, відкриття нових навчальних закладів початкового, середнього та вищого рівнів, зміна змісту навчання, створення закладів для підготовки вчителів національних шкіл, турбота про підвищення їх соціального статусу та поліпшення матеріального становища тощо.

Розглядаючи питання педагогічної думки та просвітництва другої половини ХІХ – початку ХХ ст. необхідно піддати аналізу такі їх аспекти, як: боротьба українських педагогів-просвітителів другої половини ХІХ ст. навколо проблем перегляду навчальних програм, методів навчання та виховання, поліпшення організації навчального процесу, видання українських книжок тощо; діяльність українських просвітителів щодо поширення грамотності серед народу (недільна школа Х.Д.Алчевської); характеристика становища народного учителя. Ідеал народного учителя в творах І.Франка, Л.Українки, П.Грабовського, М.Драгоманова, Б.Грінченка; концепція розвитку української національної школи у творах М.Драгоманова, Б.Грінченка, С.Русової, практичні шляхи щодо їх створення та розвитку в діяльності М.Грушевського, І.Огієнка.

Узагальнюючи наслідки аналізу зазначених аспектів, необхідно підкреслити, що провідною ідеєю вітчизняної педагогічної думки ХІХ – початку ХХ ст. була ідея народності освіти та виховання.

Стан початкової і середньої школи та вищої освіти в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. Освіта в Українській державі (1917-1919 рр.)

Друга половина ХІХ ст. характеризується новими явищами в історії школи в Україні.Скасування кріпосного права,розвиток капіталізму,загострення соціальних суперечностей, зростання селянських заворушень, революційно-демократичний рух. В Україні проводяться шкільні реформи, робляться перші кроки щодо заміни станової школи буржуазною класовою, розвивається діяльність земств, поширюється мережа початкових і середніх шкіл, з’являються нові типи училищ.

У 1864 р. вийшло “Положення про початкові народні училища”, яким було передбачено навчання у цих закладах тільки російською мовою. Строк навчання в початкових народних училищах не був остаточно визначений і тривав від одного року до трьох. Учні вивчали Закон Божий, церковнослов’янське і російське читання, письмо, елементарну арифметику, церковні пісні. Вчителями були священники, дяки. Початкові училища були спільними для хлопців і дівчат. Керівництво училищ здійснювали Міністерство народної освіти і Найсвятіший синод через губернські і повітові училищні ради, які складалися з представників духовного відомства, поліції, губернських повітових і земських управ.

Після затвердження у 1874 р. нового “Положення про початкові народні училища” кількість церковнопарафіяльних шкіл в Україні збільшується. У віддання духовенства передаються всі школи грамоти. Вони давали найпримітивнішу освіту і в 1900 р. становили 80% від усіх початкових шкіл. Навчання в них обмежувалося читанням, початками арифметики та вивченням молитов.

Значну роль у розвитку шкільної освіти в Україні відігравали земства, запроваджені в 1865 р. після затвердженого у 1864 р. “Положення про земські установи”. У 70-х роках їх роль активізовується, вони збільшують асигнування на утримання і будівництво шкіл, надбавки до платні вчителям, порушують питання про запровадження навчання українською мовою. Земства організовували вчительські курси і з’їзди. Крім Закону Божого, в земських школах, діти навчалися читати, писати і лічити. На уроках пояснювального читання вони здобували деякі знання з історії, географії і природознавства. З 60-х рр. тут починають застосовувати звуковий метод навчання грамоти, наочність у процесі навчання арифметики і природознавства, вивчення рідного краю тощо.

Відповідно до прийнятого у 1864 р. “Статуту гімназії і прогімназії”, встановлювалися гімназії (замість повітових училищ) – неповні середні навчальні заклади. За статутом було визначено такі типи гімназій: чоловічі і жіночі, класичні, реальні і напівкласичні з семирічним строком навчання, а також прогімназії, програма навчання в яких дорівнювала чотирьом першим класам гімназії. У гімназіях учні вивчали: Закон Божий, російську мову і словесність, церковнослов’янську, французьку або німецьку мову, математику, фізику, космографію, географію, природознавство, історію, чистописання, малювання; у класичних гімназіях ще вивчали латинську і грецьку мови; у реальних гімназіях класичні мови не вивчались. Особи, які закінчували класичні гумназії, мали право вступати до університетів та до інших вищих технічних та сільськогосподарських закладів. В Україні гімназії поширювалися повільно, їх було замало, щоб задовольнити потреби навіть половини бажаючих до них вступити. Доступ обмежувався і через високу плату за навчання. Діти селян, робітників, дрібних ремісників мали задовольнятися в основному початковими школами, або ж вищими початковими училищами.

У 1871 р. було затверджено новий статут гімназій і прогімназій, згідно з яким гімназії були перетворені в класичні з восьмирічним строком навчання. Навчання тепер було направлене на боротьбу з науково-матеріалістичним напрямком освіти. Життя гімназій регламентувалося “Правилами для учнів гімназій” і “Правилами про стягнення” (1874). Було підвищено плату за навчання. В 1887 р. вийшов циркуляр, який дістав назву “циркуляр про кухарчиних дітей”, котрий забороняв приймати до гімназій дітей простого народу.

Згідно з навчальним планом 1914 р. учні гімназій почали вивчати такі предмети: Закон Божий, російську мову і літературу, латинську, французьку і німецьку мови, історію, географію, природознавство, математику, фізику, логіку, малювання, законодавство.

В 1860 р. вийшло “Положення про жіночі училища відомства Міністерства народної освіти”, згідно з яким було створено два типи жіночих училищ:першого розряду з шестирічним строком навчання,вяких вивчали Закон Божий, російську мову і словесність, арифметику з елементами геометрії, географію, російську історію, природознавство, фізику, чистописання, рукоділля, німецьку або французьку мову, малювання, музику, співи, танці; училища другого розряду з трирічним строком навчання, вивчали Закон Божий, російську мову, географію, російську історію, арифметику, чистописання, рукоділля.

У 1870 р. було видано нове “Положення про жіночі гімназії і прогімназії”, які створювалися замість колишніх жіночих училищ. Термін навчання в міністерських жіночих гімназіях був семирічним, у деяких гімназіях існував додатковий восьмий клас – педагогічний. Жіночі прогамназіїї мали чотири класи, які дорівнювали першим чотирьом класам гімназії.

У 1871 р. в Києві було відкрито школу особливого типу – колегію Павла Галагана, закритий приватний середній чоловічий навчальний заклад ліберально-буржуазного спрямування. За статутом колегія мала на меті: допомогти деякій кількості незаможних людей підготуватися до вступу в університет; сприяти розвитку самостійної педагогічної освіти в Росії шляхом навчально-виховної практики. Вихованцями-студентами зараховувалися ті, хто не мав коштів для здобуття середньої освіти і витримав конкурсні екзамени. У колегії була добре поставлена навчальна робота, проводилися досліди з хімії та фізики, практикувалося написання рефератів, організовувалися літературно-музичні вечори, екскурсії. Викладалася столярна і токарна справи.

За статутом 1872 р. почали відкривати реальні училища з 6-7 – річним навчанням і професійним спрямуванням у старших класах. Напівпрофесійний характер реальних училищ знижував загальноосвітню підготовку учнів і не забезпечував потрібної спеціальної підготовки. Вони були школами-тупиками, які не давали можливості випускникам вступати до університетів, а тільки задовольняли потреби промисловості й торгівлі в обслуговуючому персоналі.

Щоб усунути наступність між початковими, повітовими й середніми школами, а також позбавити можливості дітей “нижчих промислових класів” вступати до гімназій, за “Положенням” 1872 р. повітові училища перетворюються в міські. Навчальна програма міських училищ була значно ширшою порівняно з програмою старших класів народної початкової школи. Учні вивчали Закон Божий, російську мову і літературу, арифметику, алгебру, геометрію, географію, історію, природознавство, креслення, малювання, співи, набували професійних знань та навичок з бухгалтерської справи.

У 1912 р. міські училища перетворюються на початкові школи з 4-и річним строком навчання. Школи були чоловічими, жіночими і мішаними. Учні, що закінчували такі школи, могли вступати до середніх технічних навчальних закладів та до учительських семінарій. У навчанні тут було багато позитивного: навчання грамоті проводилося звуковими методами, учителі привчали дітей розповідати по малюнках, писати диктанти, виконувати графічні роботи; проводились екскурсії; приділялась увага засвоєнню учнями правил граматики і правопису; займалися ручною працею.

На початку другої половини ХІХ ст. у деяких селах існували приватні училища,в яких навчав за певну плату дяк-учитель абомайстер-грамотій. Навчання в них проводилось по-старому: азбука, часослов, псалтир. Читати навчались за слов’янським букварем, а потім вже читали книги петровського друку.

З 1912 р. поширюється мережа комерційних училищ. Вони стають найбагатшими середніми навчальними закладами. Особливої уваги тут надають вивченню рахівництва, бухгалтерії, товарознавства.

Існували також сільські училища відомства Головного управління державного майна.

Наприкінці 50-х років ХІХ ст. в Україні виникають недільні школи для дорослих і підлітків. Ініціаторами їх відкриття були демократично настроєні студенти і професори Київського університету. Вчителями у них працювали передові студенти, гімназисти, викладачі, військові. У деяких школах викладання велося українською мовою. Для шкіл видавалися підручники українською і російською мовами. У 1862 р. за поширення “шкідливого соціалістичного вченя” школи були закриті, а діячі репресовані.

Наприкінці ХІХ ст. кількість початкових шкіл у підросійській Україні зросла у 12 разів (порівняно з серединою століття), однак вони не задовольнили потреби народу у початковій освіті. Рівень грамотності населення на цей час становив 15-20%. Якість навчання у народних школах була низькою.

Розглянемо розвиток шкільництва на західноукраїнських землях у середині ХІХ ст. Тут структура початкових шкіл залишалася такою ж, як і раніше: парафіяльні, тривіальні, головні. Середню освіту давали гімназії та реальні училища.

У 1848 р. у Львові було створено Головну Руську Раду як офіційного предаставника українського населення Галичини у Відні. Рада виступала за розвиток української мови і шкільництва і домоглася ухвалення низки законів. Того ж року було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, переведено на українську мову навчання парафіяльні та тривіальні школи міст і сіл, у яких мешкала більшість українців. У гімназіях українська мова запроваджувалася як обов’язковий предмет навчання. Після 1849 р. у Галичині настає реакція. В 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду, поступово втрачалося завойоване. Відкриваються нові польські гімназії, скасовується обов’язкове вивчення української мови, обмежується вступ українців до Львівського університету.

Незважаючи на прийняття Австрією у 1867 р. нової конституції, яка декларувала рівноправність усіх народів, реформи були несприятливі для українців, і повністю поставили їх під владу поляків. За законом 1867 р. польська мова ставала обов’язковою в усіх навчальних закладах Галичини.

У другій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях виник новий тип школи – утраквістична (двомовна). За рішенням польського сейму 1886 р. основні предмети у школах викладалися польською мовою, а всі інші – рідною. Зовні рівноправність мов нібито забезпечувалася, але по суті це була прихована форма шовінізму. З метою обмеження освіти серед сільського населення всі початкові школи було поділено на сільські та міські. Програма навчання у сільських школах скорочувалася і не давала жодних прав на продовження освіти.

Стан вищої освіти в Україні був також вкрай незадовільний. На початку ХХ ст. усі вищі навчальні заклади зосереджувалися лише в Києві, Харкові, Одесі й Катеринославі.

Університети України у різні періоди своєї роботи керувалися відповідно Статутами 1863, 1884 рр. Статутами визначалися структура університетів, обов’язки, права професорсько-викладацького складу і студентів, функції рад і правлінь університетів, їх училищних комітетів, факультецьких конференцій, а також навчально-допоміжних підрозділів і т.і.

Так наприклад, Статут 1863 р. надав деяку автономність університетам: рада університету мала право призначати ректора, проректора і професорів, присвоювати викладачам учені ступені, відкривати нові кафедри. У 1884 р. видається реакційний університецький статут. За ним вищі навчальні заклади втрачають свою автономність, підвищується плата за навчання, посилюється нагляд за студентами.

Університети того часу мали чотири факультути: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний, медичний.

У підросійській Україні в усіх початкових і середніх школах навчали російською мовою за навчальними планами і програмами, що діяли по всій Росії. На розвиток освіти на цих територіях значною мірою впливала русифікаторська політика царизму. Так, у 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, яким проголошувалося, що ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може. Циркуляр забороняв видавати українською мовою навчальні книги і підручники для шкіл. У 1876 р. видано Закон про повну заборону української мови не лише у навчальних закладах, а й у суспільному житті взагалі.

Однак репресії не змогли придушити прагнення передових педагогів навчати українських дітей їхньою мовою. Всупереч царській забороні відомий український педагог і письменник Б.Д.Грінченко в школі в с. Олексіївка на Катеринославщині у 1881 р. один з перших запровадив навчання українською мовою. У недільній школі Х.Д.Алчевської поряд з російською звучала українська мова, українські пісні, читалися “Кобзар” Т.Г.Шевченка, твори Марка Вовчка, Г.Ф.Квітки-Основ’яненка.

У 60-х рр. ХІХ ст. громадсько-педагогічний рух стає невід’ємною складовою політичного руху, в якому виділяються три напрямки: революційно-демократичний, буржуазно-ліберальний і буржуазно-демократичний. Найбільш прогресивний революційно-демократичний очолювали М.Г.Чернишевський, М.О.Добролюбов, Д.І.Писарєв.

Буржуазно-ліберальний напрям представляли М.І.Пирогов, М.О.Корф, В.Я.Стоюнін. Вони обстоювали ідею загальнолюдського виховання. Проте порушували питання про реформу лише школи, а не загальної освіти, проголошували необхідність жіночої освіти, але без рівності з чоловіками, виступали за класичний напрям в освіті, не заперечували релігійності у вихованні.

Яскравим представником буржуазно-демократичного напрямку був К.Д.Ушинський. Мету виховання він вбачав у формуванні громадянина-патріота, просвітителя.

Для об’єднання зусиль у боротьбі за українську школу 1910 р. створено Краєвий Шкільний Союз. До нього увійшли представники від “Просвіти”, “Учительської громади”, Наукового товариства ім. Шевченка та ін. громадських і політичних організацій краю. Розвиткові педагогічної думки сприяли видатні представники українського народу – Христина Алчевська, М. Драгоманова, П.А.Грабовський, М.М.Коцюбинський, Б.Д.Грінченко, М.Коцюбинський, С.Васильченко, І.Франко, Леся Українка, Т.Лубенець.

Доказом національного пробудження галицьких українців та пожвавлення українського народного життя стала поява в кінці XIX ст. на теренах Західної України цілої низки культурно-освітницьких гуртків, товариств, часописів. Неквапно відроджуючись, Галичина зміцнювала свої взаємини з Україною. Цензурні утиски в Україні все зростали й наддніпрянці стали думати про працю у західних землях. 1873 р. з ініціативи чернігівця Олександра Кониського у Львові виникло Товариство ім. Т.Шевченка. За його ж пропозицією 1892 р. це товариство було перейменовано на Наукове товариство ім. Т.Шевченка. З 1894 р. головою НТШ було обрано Михайла Грушевського.

НТШ стало провідним українським центром на зразок європейських Академій наук. В його рамках діяло три наукові секції: історико-філософська, філологічна, математично-природничо-лікарська, а також цілий ряд комісій, зокрема: археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. В НТШ працювали М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк, І.Горбачевський, І.Раковський. Товариство заснувало власне видавництво, силами якого науковці І.Франко, К.Студинський, О.Колесса, Ф.Вовк, В.Гнатюк, І.Верхратський та інші започаткували кілька серійних видань, таких як: “ Записки НТШ ” (120 томів), “ Пам’ятки українсько-руської мови ”, “ Етнографічний збірник ” (38 томів), “ Матеріали до української етнології ” (26 томів), “ Збірник філологічної секції ” (23 томи), “ Українсько-руський архів ”. Ці видання збагатилиукраїнську науку вагомими працями переважно в галузі українознавства, стали потужним засобом піднесення рівня національної культури.

Після створення Наукового товариства ім. Шевченка Львів став духовним центром усього українського життя й прогресивної української думки. А коли невдовзі (17 травня 1876 р.) з’являється нечуваний за своєю дикістю Емський указ про заборону в Російській імперії українського слова й українського письменства, погляди всієї Східної України звертаються до Львова, як до можливого загального осередку культурної української праці.

Під впливом “Товариства” в Галичині стали виходити різні літературні часописи. Слідом за “ Правдою ” з’явився літературний часопис “ Зоря ” (1880), потім “ Життя і слово” (1894), а з 1898 р. – “ Літературно-науковий вісник ”. Двотижневий часопис “ Зоря ” (редактор О.Партицький, а потім В.Лукач та О.Барковський) виходив у Львові з 1880 р. до 1897 р. З 1895 р. він перейшов у власність НТШ і практично зробився всеукраїнським органом, об’єднавши співробітників і передплатників з усіх українських земель.

Тут широко вміщувалися життєписи, спомини, листування визначних людей. За сприяння редакції “ Зоря ” відбулися також перші українські літературні конкурси, що мали неабияке значення для розвитку українського письменства. Саме в цьому часописі друкували свої твори молоді тоді українські письменники: Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Осип Маковій, Богдан Лепкий та інші. Завдяки заходам В.Левицького (В. Лукача) цей часопис незабаром перетворився з видання для українських родин у репрезентативний всеукраїнський літературно-науковий орган, що виходив аж до кінця XIX ст., коли його заступив “ Літературно-Науковий Вісник ”, сторінки якого в часи редагування М.Грушевським та І.Франком збагатилися цілою низкою перлин красного письменства.

Дякуючи заходам діячів “Товариства” головний на Західній Україні Львівський університет, хоча і поволі, через перепони з боку поляків, але все ж-таки поступово робив кроки на шляху до розвитку українізації: збільшувалася кількість українських кафедр, української професури (на кінець XIX ст. тут було вже 9 професорів-українців: М.Грушевський, О.Колесса, К.Студинський, С.Дністрянський, П.Стебельський, В.Вергановський, С.Рудницький, С.Томашівський, І.Свенцицький). Більш активними й масовими (за участю студентів) стали виступи щодо відкриття самостійного українського університету. Ці вимоги набули такої ваги, що австрійський цісар навіть погодився на відкриття університету в 1916 році, проте на заваді стала перша світова війна.

Товариство активно здійснювало опіку над студентською молоддю. Воно мало кілька фондів, з яких давало стипендії студентам. Товариство дбало також і про українські середні школи, вимагало від уряду поширення мережі українських гімназій, які, хоча й повільно, постійно зростали. Варто відзначити тісний зв’язок Товариства з наддніпрянськими вченими і культурно-освітніми діячами. НТШ всіляко допомагало їм в їх тяжкій боротьбі проти царського уряду і великодержавницької шовіністичної російської громадськості за права української нації.

Новий етап у становленній розвитку української освіти і школи в Україні розпочався після лютневої революції в Росії. Вона розпочалася 23 лютого 1917 р. загальним політичним страйком.

Відразу ж після петроградських подій 3-4 березня 1917 р. в Києві було утворено Центральну Раду як представницький орган київських українських громадських організацій. Її очолив видатний український історик, професор Михайло Грушевський.

10 червня 1917 р. Центральна Рада обнародувала свій Перший Універсал, в якому проголошувалася автономія України. 15 червня М.Грушевський на сесії Ради виступив з повідомленням про створення нового виконавчого органу – Генерального Секретаріату, що мав здійснювати функції уряду України. Генеральним секретарем народної освіти призначено Івана Стешенка – відомого історика, літературознавця, письменника і громадського діяча, дійсного члена Наукового товариства ім.Т.Г.Шевченка.

5-6 квітня 1917 р. в м.Києві відбувся Перший Український педагогічний з’їзд, який ухвалив резолюції щодо розвитку українського національного шкільництва, висловлена була також думка про необхідність організації українського народного університету.

10-12 серпня того ж року пройшов Другий Всеукраїнський педагогічний з’їзд, учасники якого розглянули питання практичного здійснення українізації освіти, а також заснували Другий Всеукраїнський педагогічний з’їзд. На з’їзді з доповіддю“Рідна мова в школі”виступивІван Огієнко, тим самим засвідчивши початок своєї активної участі у визвольних змаганнях України на новому етапі.

13-15 серпня 1917 р. в Києві відбувся Всеукраїнський учительський з’їзд, а у вересні – з’їзд “Просвіти” (мережа культурно-освітніх товариств), на який прибули делегати не лише з українських губерній, а й з Бесарабії, Курської, Воронезької губерній.

На цих з’їздах було фактично завершено роботу щодо створення плану розбудови національної освіти та організації українського вчительства.

У цей час проводиться інтенсивна робота з українізації освіти: організація навчання українською мовою; запровадження українознавчих предметів; підготовки навчальних посібників та підручників українською мовою; відкриття нових українських шкіл та реорганізація російських в українські; підготовка вчителів-українців тощо. Українська школа будувалася на принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві всіх на безплатну освіту, обов’язковості та світськості освіти.

29 квітня 1918 р. відбувається останнє засідання Малої ради (виконавчого комітету Центральної Ради). Починається період Гетьманату (30 квітня 1918 р. до ліквідації – 15 грудня 1918 р.).

30 квітня Микола Василенко призначається головою Ради Міністрів, фомує уряд, і того ж дня передає прем’єрські повноваження Федору Лизогубу – прихильникові російської орієнтації, а сам очолює Міністерство народної освіти. На цій посаді він перебуває недовго, але встигає зробити чимало для розбудови української школи й науки.

У цей час відбуваються такі зміни: замість принципу децентральзації запроваджується централізоване управління освітою, уповільнюються темпи українізації школи. З ініціативи Василенка при Міністерстві освіти було організовано комісії: з питань створення національної (світового рівня) бібліотеки; з наукових інструкцій та вищої школи; для вироблення законопроекту про – заснування Академії Наук. Народні університети в Кам’янець-Подільському і Києві перетворюються в державні. Український державний університет у Києві відкрився 6 жовтня 1918 р.

Відкрито також Педагогічну академію в Києві, згодом перетворену в Українську науково-педагогічну академію. Вона мала готувати вчителів українознавства для середніх шкіл. У листопаді 1918 р. засновано Українську державну академію мистецтв. У Полтаві в 1918 р. на кошти земства і з участю місцевої “Просвіти” було відкрито Український історико-філологічний факультет. На його базі в 1920 р. створено Інститут народної освіти – один із кращих педагогічних інститутів України в наш час.

У Києві, Катеринославі почали діяти факультети з російською, єврейською та польською мовами навчання, велась підготовка щодо відкриття університету в Чернігові. Також було порушено питання про організацію українського університету у складі двох факультетів (юридичного та історико-філологічного) у Ніжині.

14 листопада 1918 р., коли гетьман П.Скоропадський проголосив Акт федерації, українська опозиція сформувала альтернативний орган влади – Директорію на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою, які відкрито виступали проти гетьманського режиму. 14 грудня, коли Гетьман Павло Скоропадський зрікся влади, війська Директорії вступили до Києва.

25 грудня 1918 р. керівництво Директорії запропонувало ректорові Кам’янецького університету Івану Огієнку очолити Міністерство освіти. За його пропозицією при Міністерстві освіти було створено Велику раду, до складу якої ввійшли видатні вчені та громадські діячі.

Директорія (середина грудня 1918 р. до початку листопада 1919 р.) прийняла постанови про запровадження в Україні всенародного і безкоштовного навчання, про поліпшення матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління освітою. Було підготовлено “Проект єдиної школи в Україні”, який передбачав створення такої системи загальної освіти: молодша школа (4 роки), старша школа (4 роки), колегія (4 роки). Перших два ступені утворювали основну школу, а третій – середню. Директорія видала декрет про державну українську мову в Українській Народній Республіці.

В цей час у Західноукраїнській Народній Республіці було створено Державний Секретаріат Освіти і Віросповідань, законом “Про основні уладження шкільництва на Західній Області Української Народної Республіки” передбачалося, що всі школи на цій території стають державними, а вчителі, що у них працюють, – державними урядовцями. Державною мовою в усіх державних школах було проголошено українську; неукраїнське населення здобуло право на школи з навчанням рідною мовою. На жаль, історичні події розгорталися так, що реалізувати ці ідеї не вдалося.

1 січня 1919 р. Директорія прийняла Закон про українську мову, а 17 січня того ж року новий міністр освіти своїм наказом впровадив єдиний правопис з української мови для обов’язкового шкільного вжитку в усій Україні.

2 лютого 1919 р. Директорія у зв’язку з наступом більшовицьких військ змушена була переїхати до Вінниці. Російські частини вдруге захопили Київ. І знову в місті розгортається масовий терор проти українців, як і на початку 1918 р.

16 грудня 1919 р. більшовики вибили Денікіна з Києва. Цього ж місяця Іван Огієнко як міністр УНР створив при Кам’янець-Подільському державному університеті три комісії: для вироблення правничої термінології, для складання історичного словника української мови та комісію при богословському факультеті університету для перекладу Святого Письма українською мовою.

14 лютого 1919 р. радянський уряд України перебрався з Харкова до Києва. Однак, крім назви, у цьому уряді не було нічого українського. Державна мова – російська, адміністрація – російська. На селах почалися реквізиції. Жертвами “червоного терору” стали відомі діячі культури і науки України: це український педагог Юхим Щириця; Володимир Науменко – член київської “Старої Громади”, відомий український громадський і педагогічний діяч, історик, філолог, журналіст, колишній редактор часопису “Киевская старина”; Петро Дорошенко – культурний діяч, засновник української гімназії в Чернігові, один із засновників українського драматичного театру у Києві; професор Київського університету, геолог Петро Армашевський.

28 квітня 1920 р. уряд Директорії підписав з Польщею Варшавський договір, а також окрему військову конвенцію, згідно з якій Польща визнала УНР і зобов‘язалася надати їй військову підтримку. Варшавський пакт Семена Петлюри з Польщею від 21 квітня 1920 р. про спільний наступ проти більшовиків дорого обійшовся Україні. В кінцевому результаті різні частини її опинилися під різними окупантами: Буковина – під румунськими (з 1918 р.), Закарпаття – під чеськими (з 1919 р.), Галичина – під польськими (з 1919-1920 рр.) і Наддніпрянщина – під російсько-радянськими (з 1920 р.).

На всіх окупованих землях доля української школи – початкової, середньої, вищої – складалась по-різному. Спільним було одне – ущемлення прав українців на освіту рідною мовою. Це відбувалось повсюди, на всіх територіях. Русифікація освіти, як і всього культурного та суспільно-політичного життя Наддніпрянської України, не була винятком із загального правила поведінки окупантів. Прикладом може слугувати політика так званої утраквізації (шкільна ситема, згідно з якою навчання учнів здійснюється двома мовами, причому офіційною стає не українська мова) на українських територіях. Це призвело практично до знищення українського шкільництва.

18 березня 1921 р. в м. Рига між Польщею, РСФРР та УСРР був підписаний мирний договір, який фактично анулював попередній Варшавський договір між Польщею і урядом УНР від 21 квітня 1920 р. Згідно з Ризьким договором було проведено новий поділ українських земель, цього разу вже між Польщею і радянськими Росією та Україною. Польський окупаційний режим взагалі забороняв діяльність українських шкіл.

Значну роль у розвитку шкільництва відіграла греко-католицька церква, й зокрема митрополит Андрей Шептицький. Саме завдяки його зусиллям 1928 р. було засновано єдиний український вищий навчальний заклад у Польщі – Богословську академію у Львові.

Дата добавления: 2015-05-26