Навчально-методичні матеріали 4 страница

Робіно порушив самотність Рів'єра:

– Пане директоре, я подумав… може, все‑таки спробувати б…

У нього не було ніяких пропозицій, просто він засвідчував свою добру волю. Йому так хотілося б знайти якесь рішення, і він шукав його, неначе розв'язував ребус. Звичайно він знаходив такі рішення, яких Рів'єр ніколи не слухав. «Бачите, Робіно, – казав він, – у житті немає готових рішень. Є рушійні сили: треба творити ці сили, тоді прийдуть і рішення». Отож Робіно обмежувався тим, що творив рушійну силу в стані механіків. Скромну силу, яка берегла від іржі втулки гвинтів.

Але події сьогоднішньої ночі застали Робіно беззбройним. Його інспекторське звання не давало йому ніякої влади ні над грозами, ні над примарним екіпажем, який боровся зовсім не ради премії за точність, а щоб уникнути того єдиного покарання, котре знімало всі інспекторські покарання, – смерті.

І Робіно, нікому тепер не потрібний, тинявся без діла по кімнатах.

Дружина Фаб'єна попросила доповісти про себе. Охоплена тривогою, вона сиділа в канцелярії і чекала, коли Рів'єр її прийме. Службовці нишком поглядали на неї. Це якось бентежило жінку, вона боязко озиралася. Все тут було неприхильне до неї – і ці люди, які, ніби переступивши через труп, продовжували займатись своїми справами, і папки, де від людського життя лишався тільки рядок черствих цифр. Сімона шукала чогось, що говорило б про Фаб'єна. Дома все свідчило, що його немає: приготована постіль, кава на столі, букет квітів… А тут вона не знаходила жодної ознаки. Тут усе було проти її жалю, проти її дружби, її спогадів. Вона почула тільки одну фразу – при ній ніхто не говорив голосно – коли вилаявся службовець, котрий вимагав якийсь опис: «Опис динамомашин, хай вам чорт, які ми посилаємо в Сантос!» Вона з безмежним подивом глянула на того чоловіка. Потім ледь подивилася на стіну, де висіла карта. Її уста ледь тремтіли.

Сімона відчувала, що втілює тут правду, ворожу цьому світові, і їй було ніяково. Вона вже майже жалкувала, що прийшла сюди – їй хотілося сховатись, і, боячись стати надто помітною, вона стримувалась, щоб не кашлянути, не заплакати. Вона розуміла, що її присутність тут незвична, недоречна, і почувала себе так, наче була гола. Але її правда була така сильна, що побіжні погляди секретарів знов і знов повертались нишком до її обличчя і читали на ньому ту правду. Ця жінка була прекрасна. Вона мовби нагадувала людям про священний світ щастя. Нагадувала, на яку високу матерію замахується, сам того не знаючи, кожен, хто присвятив себе дії. Відчуваючи на собі стільки поглядів, жінка заплющила очі. Вона нагадувала людям, який великий спокій вони, самі того не знаючи, можуть порушити.

Рів'єр прийняв її.

Вона прийшла, щоб несміливо захищати свої квіти, свою каву на столі, своє молоде тіло. Але в цьому кабінеті, ще холоднішому, ніж інші кімнати, губи їй знову почали тремтіти. Сімона зрозуміла, що в цьому іншому світі її правди не висловити. Все, що повставало в ній – її палка, мов у дикунки, любов, її відданість – усе, здавалося, стає тут якимось набридливим, егоїстичним. Їй захотілося вибігти звідси.

– Я вам заважаю…

– Ви мені не заважаєте, пані, ‑ сказав Рів'єр. – На жаль, і вас, і мені лишається тільки чекати.

Вона ледь помітно повела плечима, і Рів'єр зрозумів значення того руху: «Нащо ж тоді та лампа, і приготований обід, і квіти – все, що жде дома…» Одна молода мати якось призналася Рів'єрові: «Я й досі не можу усвідомити, що моя дитина померла. Про неї нагадують жорстоко усякі дрібнички – то знайдеш її одяг, а то прокидаєшся вночі і відчуваєш, як серце заливає така ніжність, тепер уже нікому не потрібна, як і моє молоко…» І ця жінка з завтрашнього дня почне так же важко звикатись із смертю Фаб'єна, знаходячи її в кожній своїй, тепер уже непотрібній, дії, в кожній речі. Фаб'єн повільно покидатиме свій дім. Рів'єр тамував глибокий жаль.

– Пані…

Молода жінка виходила, майже принижено усміхаючись, не знаючи своєї власної сили.

Рів'єр важко сів.

«Але ж вона допомагає мені знаходити те, що я шукав…»

Неуважно постукуючи по телеграмах, які повідомляли про погоду над північними аеродромами, він думав:

«Ми не вимагаємо безсмертя, але нестерпно бачити, як вчинки і речі раптом втрачають свій сенс. Тоді й виявляється довколишня порожнеча…»

Його погляд упав на телеграми.

«Отак до нас і проникає смерть: через оці послання, які вже не мають ніякого сенсу…»

Він подивився на Робіно. Цей недалекий і непотрібний зараз хлопець теж не має сенсу. Рів'єр майже грубо сказав йому:

– Що, я сам повинен знайти вам роботу?

Він штовхнув двері, які вели до кімнати секретарів, і загибель Фаб'єна раптом вразила його своєю очевидністю: Рів'єр побачив ті ознаки, яких не помітила пані Фаб'єн. На стіні висів табель і там, у колонці устаткування, як підлягало списанню, вже була карточка РБ‑903 – літак Фаб'єна. Службовці, які оформляли документи для європейського поштового, працювали мляво, бо знали, що виліт затримується. З аеродрому по телефону вимагали інструкцій для команд, яким уже нічого було чергувати. Всі життєві функції були уповільнені. «Ось вона, смерть!» – подумав Рів'єр. Справа його життя зупинилась, мов той вітрильник, який ліг у дрейф під час штилю у відкритому морі.

Він почув голос Робіно:

– Пане директоре… вони були одружені тільки півтора місяця…

– Ідіть працювати.

Рів'єр усе ще дивився на секретарів і бачив за ними підсобних робітників, механіків, пілотів – усіх тих, що своєю вірою творців допомагали в його праці. Він подумав про давні маленькі міста, які, почувши про «Острови», збудували корабель. І навантажили його своїми надіями. Щоб усі побачили, як їхні надії розпускають на морі вітрила. Люди виросли, вирвалися з маленького світу своєї особистості, корабель приніс їм визволення. «Мета, можливо, нічого не виправдовує; але дія рятує від смерті. Завдяки своєму кораблеві ці люди здобули безсмертя».

Рів'єр теж боротиметься зі смертю, якщо він поверне телеграмам справжній зміст, черговим командам – їхню тривогу, а пілотам – їхню повну драматизму мету. Якщо його справа знову наповниться життям, як наповнюються свіжим вітром паруси кораблів у відкритому морі.

Комодоро‑Рівадавія більше нічого не чує, але Байя‑Бланка, розташована за тисячу кілометрів від Комодоро, через двадцять хвилин приймає друге послання:

«Спускаємось. Входимо у хмари…»

А потім радіостанція Трілью ловить з якогось незрозумілого тексту ще двоє слів:

«… видно нічого…»

Отак з тими короткими хвилями. Там їх піймаєш, а тут – глухо. А тоді ні з того ні з сього все раптом змінюється. І екіпаж, що летить невідомо де, являється перед живими, ніби він – поза часом і простором, і слова на білих аркушах писано вже рукою привидів.

Закінчився бензин, чи, може, пілот перед аварією надумав зробити останню ставку – спробувати сісти, не розбившись?

Голос Буенос‑Айреса наказує Трілью:

«Спитайте їх про це».

Апаратна радіостанції схожа на лабораторію: нікель, мідь, манометри, мережа проводів. Чергові радисти у білих халатах схилилися, мовчазні, мовби вони роблять якийсь дослід.

Чутливими пальцями вони торкаються приладів – розвідують магнітне поле неба, ніби чарівною паличкою шукають золоту жилу.

– Не відповідає?

– Не відповідає.

Може, їм пощастить почути звук, який виявиться ознакою життя. Якщо літак піднімається поміж зорями, то, може, вдасться почути пісню зорі.

Секунди течуть. Вони течуть, ніби кров. Чи триває ще політ? Кожна секунда забирає з собою частку надії. І ось уже здається, що час, минаючи, руйнує. Двадцять віків потрібно на те, щоб час, торкнувшись храму, проклав собі шлях у граніті і обергув той храм на порох, а тепер ці віки руйнування, стиснувшись, мов пружина, загрозливо повисли над екіпажем, і та пружина щомиті може розпростатися.

Кожна секунда щось забирає з собою. Голос Фаб'єна, сміх Фаб'єна, його усмішку. Дедалі ширшають володіння мовчанки. Щораз важча, вона покриває екіпаж, як товща океану.

Хтось зауважує:

– Година і сорок хвилин. Бензину більше немає: не може бути, щоб вони ще летіли.

І настає тиша.

На губах – гіркий, неприємний присмак, як після довгої дороги. Щось сталося, невідомо що, але воно викликає якусь відразу. І серед усіх цих нікельованих деталей, серед мідних артерій вчувається туга, яка витає над зруйнованими заводами. І здається, що все устаткування тут важке, непотрібне, що все воно – мов тягар засохлих гілок.

Лишається тільки ждати дня.

За кілька годин назустріч дню випливе вся Аргентіна; і люди зостануться на своїх місцях, наче ті, що стоять на піщаному березі, дивляться як повільно витягують з води невід, і ніхто не знає, що є в тому неводі.

Сидячи в своєму кабінеті, Рів'єр відчуває ту спустошеність, яка настає тільки під час великої катастрофи, коли доля звільняє людину від необхідності щось робити. Він підняв на ноги поліцію всього краю. Більше він нічого не може, треба чекати.

Але порядок має бути навіть в домі померлого. Рів'єр робить знак Робіно:

– Дайте телеграму північним аеродромам: «Передбачається значне спізнення поштового з Патагонії. Щоб не дуже затримувати поштовий на Європу, патагонську пошту відішлемо наступним європейським».

Він нахиляється вперед, трохи сутулиться. Старається пригадаи щось важливе. Ага! І, щоб не забути знову, кличе:

– Робіно!

– Слухаю, пане Рів'єр.

– Підготуйте наказ. Заборонити пілотам перевищувати тисячу дев'ятсот обертів: псуються мотори.

– Добре, пане Рів'єр.

Рів'єр горбиться ще більше. Йому треба побути одному.

– Йдіть, Робіно. Йдіть, друже…

І інспектора Робіно жахає ця рівність перед привидами.

Робіно задумливо ходив по канцелярії. Життя компанії сповільнилось, якщо нічну відправку поштового, що мав вилетіти о другій годині, буде відмінено, і літак вилетить тільки на світанку. Службовці ще похмуро сиділи, але їхнє чергування було марне. З північних аеродромів ще надходили з заведеною регулярністю метеозведення, але їхні «ясне небо», «повний місяць» і «цілковита безвітряність» викликали уявлення про якесь мертве царство. Місячна кам'яна пустеля. Гортаючи знічев'я в папці папери, над якими працював начальник канцелярії, Робіно раптом помітив, що той начальник стоїть просто перед ним і з нахабною поштивістю чекає, коли йому віддадуть папку, і весь його вигляд, здавалося, говорив: «Прошу, якщо вам хочеться, але все‑таки це моє…» Від такої поведінки підлеглого інспектора аж пересмикнуло, але він не знайшов що відповісти і роздратовано віддав йому папку. Начальник канцелярії повернувся на місце, всім виглядом показуючи величезне благородство. «Треба було послати його під три чорти» – подумав Робіно. І для годиться пройшов кілька кроків по кімнаті, думаючи про драму. Ця драма може викликати неприємності для всієї політики Рів'єра, і Робіно переживав за обох – і за Фаб'єна, і за Рів'єра.

Потім перед ним виник образ Рів'єра, який самотньо сидить у своєму кабінеті, Рів'єра, який сказав йому: «Друже…» Робіно щиро жалів Рів'єра. Він перебирав у думці декілька туманних фраз, якими можна було б висловити співчуття і заспокоїти. Робіно надихало почуття, яке видавалось йому прекрасним. І він тихенько постукав у двері. Відповіді не було. Не наважуючись у цій тиші постукати дужче, він прочинив двері. Рів'єр був у кабінеті. Робіно вперше входив до нього, ступаючи майже на всю ступню, входив майже як друг або як сержант, що під кулями не покидає пораненого генерала, не відхожить від нього під час розгрому і стає йому братом у вигнанні. «Що б не сталося – я завжди з вами», – здавалося, хотів сказати Робіно.

Рів'єр мовчав, і схиливши голову, дивився на свої руки. А Робіно, стоячи перед ним, не наважувався заговорити. Лев, навіть переможений, наганяв на нього страх. Він підбирав високі слова, сповнені відданості, але щоразу, підводячи погляд, бачив перед собою низько похилену голову, сиве волосся, гірко стулені уста. Нарешті він наважився:

– Пане директоре…

Рів'єр підвів голову і подивився на нього. Він прокисдався з такої глибокої задуми, повертався з такої далечини, що, мабуть, ще й не помітив Робіно. І ніхто ніколи не дізнається, що побачив він, що відчув у ті хвилини, і яка туга стисла його серце. Рів'єр довго дивився на Робіно, мов на живого свідка якихось подій. Робіно знітився. Чим довше дивився Рів'єр на Робіно, тим ясніше вимальовувалась на його губах якась незбагненна іронія. Чим довше дивився Рів'єр на Робіно, тим дужче Робіно червонів. І тим більше Рів'єрові здавалося, що Робіно, з його зворушливо добрими і, на жаль, нерозважливими намірами прийшов сюди як свідок людської глупоти.

Робіно збентежився. І сержант, і генерал, і град куль тут були недоречні. Відбувалося щось незрозуміле. Рів'єр усе двився на нього. І Робіно мимоволі змінив позу, витяг ліву руку з кишені. Рів'єр усе дивився на нього. Тоді, Робіно, страшенно збентежений, сам не знаючи чому, мовив:

– Я прийшов одержати ваші розпорядження.

Рів'єр дістав годинника і просто сказав:

– Друга година. Поштовий з Асунсьона приземлиться о другій годині десять хвилин. Накажіть відправити європейський поштовий о другій п'ятнадцять.

І Робіно розніс дивну звістку: нічні польоти не скасовано. Він звернувся до начальника канцелярії:

– Принесіть мені ту папку, я перевірю її.

І коли начальник канцелярії став перед ним, Робіно сказав:

– Почекайте.

І начальникові канцелярії довелося чекати.

Літак з Асунсьона сповістив, що йде на посадку. Навіть у найважчі хвилини Рів'єр по телеграмах стежив за благополучним польотом асунсьонського поштового. Серед тої розгубленості це було для Рів'єра винагородою за його віру, доказом його правоти. Цей благополучний політ словами телеграм провіщав тисячі таких же благополучних польотів. «Не кожної ж ночі лютують циклони». І ще Рів'єр думав: «Дорогу прокладено – не можна не йти нею».

Спускаючись від аеродрому до аеродрому, з Парагваю, ніби виходячи з чудового саду, багатого квітами, низенькими будинками і тихими водами, літак линув поза циклоном і хмари не затуляли йому зірок. Дев'ятеро пасажирів, закутавшись у ковдри, притискалися лобами до вікон, мов до вітрин із коштовностями, бо маленькі аргентінські міста вже перебирали в пітьмі все своє золото під ясним сяйвом золота зоряних міст. Попереду пілот підтримував своїми руками неоціненний вантаж людських життів, і в його широко розплющених очах відбивався місяць. Буенос‑Айрес уже заливав обрій рожевим полум'ям, і от‑от мав засяяти всіма своїми каменями, наче казковий скарбю. Пальці радиста посилають останні повідомлення – фінальні ноти сонати, яку він весело відбарабанив у небі і мелодію якої так добре розумів Рів'єр; потім радист прибрав антену, трохи потягнувся, позіхнув і всміхнувся: прибули.

Приземлившись, льотчик побачив пілота європейського поштового – той стояв, притулившись спиною до свого літака і засунувши руки в кишені.

– Це ти повезеш далі?

– Так.

– Патагонець уже тут?

– Його не ждуть: пропав безвісти. Погода гарна?

– Чудова. Фаб'єн, значить, пропав?

Вони мало говорили про це. Почуття великого братерства не потребувало слів.

Мішки з асунсьонською поштою перевантажували в європейський літак, і пілот, усе так же нерухомий, закинувши голову і притулившись потилицею до кабіни, дививсяя на зірки. Він почував, як в ньому народжуєтьсяя величезна сила, як охоплює його могутня радість.

– Навантажили? – спитав чийсь голос. – Тоді – контакт!

Пілот не ворушився. Запустили мотор. Плечима, притиснутими до кабіни, пілот відчув, як літак ожив. Нарешті, після стількох чуток – полетить… не полетить… полетить… – пілот міг заспокоїтися. Його рот трохи розтулився, при світлі місяця блиснули зуби, мов зуби молодого хижака.

– Обережно, ей! Це ж ніч.

Він не почув поради товариша. Засунувши руки в кишені, закинувши голову обличчям до хмар, гір, рік і морів, він тихо засміявся. Сміх був нечутний, але пробігав по всьому тілу, як вітерець у листі дерева, і пронизував його всього… Сміх був нечутний, але куди сильніший ніж ті хмари, гори, річки і моря.

– Що на тебе напало?

– Цей телепень Рів'єр… подумав, що мені страшно!

Через хвилину він перелетить через Буенос‑Айрес, і Рів'єр, який відновив битву, хоче його чути. Чути, як він появиться, прогуркоче і розтане, ніби грізна хода армії серед зірок.

Схрестивши руки, Рів'єр проходить повз секретарів. Біля відчиненого вікна він зупиняється, слухає і думає.

Якщо б він відмінив хоч один виліт, з нічними польотами було б покінчено. Але, випереджаючи тих слабодухих, які завтра зречуться його, Рів'єр випустив у ніч ще один екіпаж.

Перемога… поразка… В цих словах немає сенсу. Для життя ці образи надто високі, воно вже готує нові образи. Перемога ослаблює народ, поразка пробуджує в ньому сили. Поразка, якої зазнав Рів'єр, може стати внеском, який наблизить справжню перемогу. Треба тільки брати до уваги хід подій.

Через п'ять хвилин радіостанції піднімуть усі аеродроми. П'ятнадцять тисяч кілометрів відчують, як б'ється життя, і це розв'яже всі проблеми.

Вже піднімається в небо мелодія органа: літак.

І Рів'єр, повільно проходячи повз канцеляристів, які згинаються під його важким поглядом, повертається до своєї роботи. Рів'єр Великий, Рів'єр Переможець, що несе тягар перемоги.

Дата добавления: 2015-05-26