КНИГА ДЕВ'ЯТА 1 страница

1 (І). У всіх різнорідних дружбах пропорційність прирівнює і зберігає дружбу, як і було сказано; так, при державній [дружбі] (εν ττ) πολιτική) взуттьовик за сандалі по їх вартості (κατ' αξίαν) отримує [35] винагороду (ή αμοιβή), і ткач також, і інші. 1164а У цих випадках напоготові загальна міра (το KOivbv μέτρον) - монета (τ6 νόμισμα), і з нею тому все співвідноситься, нею й вимірюється. А при любовній [дружбі] (εν δε τη ερωτική) закоханий (b εραστής) іноді скаржиться, що при надлишку дружби з його боку він не отримує дружби у відповідь (δτι ΰπερφιλών οί>κ αντιφιλεΐται), не маючи, бувало, при цьому нічого для дружньої приязні; [5] коханий (Ь ερωμένος) же часто скаржиться, що закоханий раніше обіцяв усе, а тепер нічого не виконує. Таке трапляється всякий раз, коли закоханий дружить з коханим задля задоволення, а коханий із закоханим - задля користі, але обоє нічого ч цього не отримують. Саме при дружбі задля цього всього її розірваї,,. -І відбувається всякий раз, коли [10] не отримують того, задля чого дружили, бо в цьому випадку люблять не самих друзів, а те, що в них є, воно ж, тим часом, непостійне; тому-то й дружби такі. Але [дружба] вдач, існуюча сама по собі (καθ' αυτήν οΰσα), постійна, як і було сказано(1).

Розбіжності з'являються й тоді, коли отримують інше, тобто не те, до чого прагнули, бо не отримувати [15] те, до чого тягне, все одно що нічого не отримувати; так, наприклад, [у випадку] з кіфаристом, якому [цар] пообіцяв тим більшу плату, чим краще він співатиме, але вранці на його вимогу обіцяного сказав, що за задоволення йому вже відплатили задоволенням(2). Якби, дійсно, кожний з них бажав того, [що отримав, то кожний] отримував би досить; але якщо один бажав веселощів (ή τέρψις), а інший - заробітку (το κέρδος) і один має, [20] що бажав, а інший ні, то за таких взаємовідносин (κατά την ΚΟίνωνΊαν) не буде, мабуть, нічого хорошого: людина ж бо звертається за тим, у чому має потребу, і за це віддасть те, що має.

(1) Див.: 1156b9-12, 1157а11.

(2) Плутарх (Pint. De fort. ΑΙ. 333 F) розповідає, що Діонісій Сіракузький, пообіцявши музиканту талант, наступного дня сказав йому, що той уже отримав плату самим вже очікуванням винагороди.

Але кому ж з двох встановити вартість: тому, хто першим дав (του προ'ίεμένου), чи тому, хто першим взяв (του προλαβόντος)? Адже той, хто дає першим (προϊέμενος), [оцінювати свій дарунок] доручає, здається, іншому. Кажуть, це робив Протагор, [25] бо щоразу, як навчав чому б то не було, він наказував учневі оцінити, скільки, на його думку, вартують [отримані] знання, і стільки брав(3). У подібних випадках деякі задовольняються [правилом] "плати, скільки спитають"(4); а на тих, хто, взявши спочатку гроші, потім нічого з того, про що говорили, не роблять, тому що їх обіцянки були надмірні, - на тих, зрозуміло, [30] скаржаться, бо вони не виконують те, про що була угода. Софісти (ο'ι σοφισται), можливо, були змушені робити це [тобто брати плату наперед], тому що ніхто не дав би грошей за їх знання. Так що на них, звичайно, скаржаться як на людей, які не роблять того, за що взяли плату.

Про тих, що дали першими задля самих друзів у тих [35] випадках, коли угоди про [взаємне] сприяння (ή διομολογία της υπουργίας) не буває, сказано, що вони не викликають скарг(5) (бо саме такою 1164b є дружба по доброчесності), і що винагорода тут має відповідати свідомому вибору (бо свідомий вибір властивий другові і доброчесності). Так, очевидно, має бути і в тих, що об'єдналися задля філософії (τοις φιλοσοφίας κοινωνήσασιν): адже тут вартість не вимірюється в грошах, та й рівновеликої оплати (ή τιμή), мабуть, не існує, а [5] в цьому випадку, очевидно, досить посильного (το ένδεχόμενον), як і в відношенні до богів і батьків.

(3) Див.: Plato. Prot. 328b-c.

(4) Зазвичай коментатори порівнюють ці слова з максимою Гесіода (Hes. Ergg. 370): μισθός δ' Ьсибрі φιλώ ε'ιρημένος 6ρκιος έστω - вірною буде нехай обумовлена другові плата.

(5) Див.: 1162b6-9.

Але якщо давання (ή δόσις) не таке, але передбачає віддачу (επί τίνΐ), то передусім треба, напевно, щоб обидві сторони визнавали віддачу (ή ανταπόδοσις) достойною (κατ' άξ'ιαν), а якщо цього не станеться, то, мабуть, не тільки необхідним, [10] але й справедливим вважатиметься, щоб той, хто першим вирішив прийняти [послугу або допомогу], встановлював [їх вартість]. Дійсно, скільки б один взяв собі на підтримку (ώφελήθη) або за скільки він би отримав задоволення, стільки, отримавши назад, він буде мати віддачі, оціненої тим, хто першим узяв.

Виявляється, так буває й при торгівлі (εν τοις ώνίοις)(6), а подекуди є закони, які забороняють судовий розгляд добровільних оборудок(7), маючи на увазі тим самим, що з тим, кому виявлено довір'я, [операція] має бути розірвана на тих [15] же підставах, на яких розпочали взаємостосунки. Дійсно, вважається більш справедливим, щоб [вартість] встановив той, кому була надана можливість [це зробити], а не той, хто її надав. Адже для більшості речей власники (ο'ι έχοντες) і бажаючі отримати ці речі призначають не рівну ціну, тому що своє власне, та ще й віддаване, кожному здається таким, що коштує багато. Але винагорода все-таки відповідає тому, скільки [20] встановлять ті, що приймають [давання]. Треба, напевно, щоб ціну призначали не ту, що здається достойною власнику, а ту, що він призначав, перш ніж став власником.

(6) Тобто вартість визначається тим, скільки покупець готовий сплатити.

(7) Ця фраза зустрічається у Платана (Plato. Rep. 556al 1-Ь5): feed' γορ επί τω αύτοΰ κινδύνω τα πολλά τις των εκουσίων συμβολαίων προστάττη συμβάλλειν, χρηματίζοιυτο μεν αν ήττον αναιδώς εν τη πάλει, έλάττω δ' εν αυτή φύοιτο των τοιούτων κακών ο'ίων νυνδή ε'ίπομεν - Адже якщо постановити, щоб більшість із добровільних оборудок укладали на свій страх і ризик, то прагнення до наживи було б не таким безсоромним у державі і менше було б у ній зол, подібних до тих, про які я тільки-но сказав.

2 (II). Труднощі (απορία) містяться і в наступних питаннях: чи віддавати все на розсуд батька і в усьому слухатися його, чи, захворівши, треба вірити лікареві, [25] а воєначальником призначати здатного вести війну? А також: кому слід більше допомагати - другові чи доброчесній людині, і що важливіше - віддячувати (άνταποδοτέον χάριν) благодійнику чи виявляти [благодіяння] товаришеві, якщо для обох одночасно це зробити неможливо? Хіба не важко (оі) ράδιον) точно визначити всі такі випадки? Дійсно, часто вони різняться за найрізноманітнішими ознаками: за величиною і незначністю, за етичною красою (τω καλώ) [30] і необхідністю.

Цілком ясно, що не слід віддавати все на розсуд однієї і тієї ж особи, і що в більшості випадків потрібно радше віддячувати за благодіяння, ніж годити товаришам, так само, як і перш, ніж давати товаришеві, слід повернути борг тому, кому винен.

Але може бути, що так треба чинити не завжди. Наприклад, чи слід викупленому у розбійників у [35] свою чергу викупити визволителя, ким би той йому не був, або відплатити йому, якщо він навіть не попав у полон, 1165а але вимагає віддяки, [коли] викупити треба батька? Адже вважається, що батька слід викупити навіть швидше, ніж самого себе.

Отже, як уже сказано, взагалі борг повернути потрібно, але, якщо це давання переважує етично прекрасне або необхідне, то слід відхилитися в їх бік. [5] Адже іноді й винагорода за спершу отримане не дає рівності, а саме коли один робить добро, знаючи, що інша людина доброчесна, а цьому іншому доводиться віддавати тому, кого він вважає ницим. Іноді ж бо не слід давати в свою чергу у позику навіть позикодавцю, тому що він дав у позику добрій людині, упевнений, що отримає [назад], а добрий не сподівається отримати [10] від підлого [що-небудь назад]. Так що коли все дійсно так, то домагання [першого] несправедливі; якщо ж не так, але думають, [що так], то й тоді, мабуть, не вважатимуть, що робити це безглуздо. Таким чином, як вже не раз було сказано, судження про пристрасті і вчинки мають таку ж [і не більшу] визначеність, як і те, про що вони.

Цілком ясно, таким чином, що не всім потрібно віддячувати однаково, [15] і навіть батькові не все [належить], подібно до того, як не всі жертви приносять Зевсу(8). А оскільки різне [належить] батькам, братам, товаришам і благодійникам, то й приділяти кожному належить властиве йому і відповідне (τα οικεία καΐ τα αρμόττοντα). Так, очевидно, і роблять. Адже на весілля (ε'ΐς γάμους) кличуть родичів, бо у них спільний рід, [20] якого й стосуються здійснювані дії; з тієї же причини й на похорони (εις τα κήδη), як вважати, передусім треба запрошувати (απαντάν) родичів(9). Якщо ж говорити про прожиток, то тут, очевидно, насамперед слід надавати підтримку батькам, оскільки ми їхні боржники (ως οφείλοντας), а крім того, надавати її винуватцям (τοις α'ιτίοις) нашого існування (του είναι) прекрасніше, ніж самим собі; і шана батькам [встановлена], немов богам, [25] але не всяка: не одна й та ж бо шана для батька і для матері, а з іншого боку - не одна й та ж вона для мудреця чи для воєначальника, але батькові виявляють шану батьківську а матері - материнську. І всякому старшому виявляють шану по його віку, встаючи йому назустріч, усаджуючи його за стіл(10) і таке інше; що ж до товаришів, а також і братів, то, навпаки, повна відвертість (παρρησ'ιαν) і [30] спільність у всьому (απαντών κοινότητα). Треба завжди намагатися приділяти і родичам, і членам своєї філи, і співгромадянам, і всім іншим, що їм належить (το ο'ΐκείον), і зіставляти те, що належить кожному з них, зі спорідненістю, доброчесністю або корисністю. Якщо мова йде про людей схожого походження (των ομογενών), то зіставити легко, а якщо про людей різного походження - важче (εργωδεστέρα). [35] Відступати через це проте не слід, а слід так провести розмежування, як це виявиться можливим.

(8) Зевс - верховний бог Олімпійського пантеону, часто називається "батьком богів і людей".

(9) Оскільки рід за часів Арістотеля продовжує зберігати релігійні функції.

(10) У буквальному перекладі - "укладаючи" його, "пропонуючи возлягти" (κατα-κλ'ισει) за бенкетним ложем (ή κλίνη).

З (III). 1165b Важке й питання про те, розривати чи ні дружні зв'язки з тими, що не залишаються незмінними. Можливо, немає нічого дивного в розірванні дружби з тими, хто нам друзі задля користі чи задоволення, коли ні того, ні іншого в них уже нема? - Друзями ж бо були цим останнім, а коли вони скінчилися, то цілком розумно не відчувати дружби (το μη φίλεΐν). Одначе дорікатимуть, [5] якщо, люблячи за користь або задоволення, удавали, що за вдачу. Саме це ми вже сказали на початку: більшість розбіжностей виникає поміж друзів тоді, коли вони є друзями не в тому значенні, в якому думають. Отже, коли людина помиляється і думає, що до неї відчувають дружбу за її вдачу, тоді як інший нічого подібного не робить, нехай [10] винуватить самого себе; але коли вона обманулася удаванням іншого, то має право дорікати тому, хто обманув, причому навіть більше, ніж фальшивомонетнику(11), настільки, наскільки цінніше те, чого стосується підступність (ή κακουργία).

(11) В Афінах покаранням за фальшування грошей була смерть.

А коли людину прийматимуть, вважаючи її чеснотливою, а вона виявиться ницою і покаже це, то чи ж треба ще й відчувати дружбу до неї? Чи це неможливо, коли вже не все [15] є предметом дружньої приязні (το φιλητόν), а тільки властиве благо (τίχγοίθόν)? Підле ж і не є предметом дружньої приязні, і не повинно ним бути: не слід же ж ані бути другом підлоти (φίλοπόνηρος), ні уподібнюватися поганому; сказано ж бо, що подібне - друг подібному (6τι το όμοιον τω όμο'ιω φίλον). То чи ж слід у такому випадку розривати дружбу негайно, а чи, можливо, не з усіма, але з незцілимими у своїй ницості? Проте тим, у кого є можливість виправитися (επανόρθωσιν έχουσι), слід сприяти настільки більше в їхній вдачі, аніж [20] у статку, наскільки вона краща [ніж майно] і властивіша для дружби. Той, хто розриває [дружбу з незцілиме ницим], не робить, здавалося б, нічого дивного, адже другом він був не такому; і ось, не спроможний врятувати друга, що змінився на гірше, він від нього відступається.

Якщо ж один залишається колишнім, а інший стає більш доброю людиною (επιεικέστερος) і починає набагато відрізнятися від першого доброчесністю, то чи слід йому бути другом? а чи це неможливо? [25] При великому розходженні це стає особливо ясно -наприклад, у дружбах з дитинства (εν τοις παιδικαΐς φιλ'ιαις): адже якщо один за напрямом думок (την διάνοια ν) залишається дитиною, а другий стає чоловіком у повній мірі (οίος κράτιστος), то як їм бути друзями, коли їм подобається не одне й те ж, і радіють і страждають вони через різне? Адже навіть ставлення один до одного у них не співпадатиме, а без цього, як ми бачили, не можна бути друзями: неможливо ж бо без [30] того вести спільний спосіб життя (συμβιοΰν). Про це вже було сказано(12).

Чи мусить, у такому випадку, ставлення до нього зовсім змінитися, так ніби він ніколи й не був другом? Ні, мабуть, слід зберігати пам'ять про минуле близьке знайомство (ή συνήθεια), і, подібно до того, як друзям, на нашу думку, слід годити більше, ніж стороннім, так і колишнім друзям задля колишньої дружби слід приділяти щось у тих [35] випадках, коли дружба була розірвана не через надмірну ницість.

4 (IV). 1166а Схоже на те, що вияви дружби (τα φιλικά) до навколишніх, по яких і визначаються дружби, випливають із ставлення до самого себе. Адже другом вважають того, хто бажає блага і робить благо властиве (τάγαθά) чи уявне (τα φαινόμενα) задля іншого, або того, хто бажає задля самого друга, щоб той був [5] і жив (είναι και ζην); саме це відчувають матері до дітей, а з друзів-ті, що посварилися (ο'ι προσκεκρουκότες). А інші визнають другом того, хто проводить з іншим час і разом з ним на одному і тому ж зупиняє вибір або ж ділить з ним горе й радощі. І це все також насамперед буває в матерів. По одній з [10] цих ознак і визначають дружбу. Кожна з цих ознак присутня у ставленні доброго до самого себе (а в інших - у тій мірі, в якій вони такими собі уявляються, адже, як вже було сказано(13), у кожному окремому випадку мірою є доброчесність і сам чеснотливий): він же ж бо знаходиться в згоді з самим собою (ομογνωμονεΐ έαυτω) і всією душею прагне одних і тих же речей. І бажає [15] він для себе самого властивого блага і блага уявного (τάγαθ& καΐ τα φαινόμενα), і здійснює це у вчинках (бо чеснотливому властиво вправлятися у благу), причому задля себе самого (а саме - задля мислячої частини душі, котра, як вважають, і становить самість кожного)(14). І хоче, щоб жив і вцілів він сам, а передусім та його частина, завдяки якій він розумний (φ φρονεί). Адже "бути" (το εΐναί) - благо для доброчесної людини, а кожний [20] бажає собі властивих благ; але ніхто не вибере для себе володіти хоча би й усім благом, якщо стане він при цьому іншим (а бог і володіє нині властивим благом), але тільки якщо він залишиться тим, хто є, - ким би він не був. Тим часом кожний - це, мабуть, його розуміюча частина (το νοοΰν), або передовсім вона. І такий [доброчесний] бажає провести час сам з собою, бо знаходить у цьому задоволення: адже й спогади [25] про скоєне у нього приємні, і надії на майбутнє благі (αγαθαΐ), а такі речі приносять задоволення. І видовищ (θεωρημάτων) вистачає для його думки. І горе, і задоволення він радше розділить із самим собою, тому що страждання йому заподіюють і задоволення приносять у всіх випадках одні й ті ж речі, а не щоразу інше: він же ж бо не знає каяття (αμεταμέλητος γόρ ως ε'ιπεΐν).

(12) Див.: 1157b22-24, 1158bЗЗ-35.

(13) Див.: 1113а22-33, 1099а13.

(14) δπερ έκαστος είναι.

Отже, оскільки [30] кожна з цих ознак присутня у ставленні доброго до самого себе, а до друга ставляться, як до самого себе (тому що друг - це другий я сам(15)), остільки вважається, що й дружба є, якщо є щось із цих ознак, а друзі - ті, у чиїх відносинах є ці ознаки. Залишмо поки що питання про те, можлива чи ні дружба з самим собою. Здається, [35] ця дружба можлива, оскільки [душа] складається з двох чи більше частин, і ще тому, що непомірність у дружбі 1166b порівнюється з дружбою до самого себе.

(15) εστί γόρ b φίλος άλλος αυτός стане сентенцією, добре відомою з її латинської форми: amicus est alter ego. Взагалі, це дуже розповсюджена в греко-римській цивілізації думка, яка вже за часів Ціцерона стала майже банальною. Наводячи її, пізнє наше джерело, Діоген Лаертський, посилається на Зенона, інші античні автори приписують її Піфагору, а Платон у трактаті "Про закони" називає її древнім прислів'ям. У римській літературі зустрічається в Ціцерона (в діалозі "Про дружбу"), а також у Авзонія, Плінія та інших авторів.

Названі ознаки є, здається, у більшості людей, хоч би ці люди були й поганими. А в такому випадку чи причетні вони до даних [ознак] у тій мірі, в якій вони самі собі подобаються і уявляються собі добрими? [5] Адже в жодного з цілком поганих і нечестивих їх все-таки немає, та й не здається, [неначе є]. Навряд чи є ці [риси] і в [просто] поганих, бо вони знаходяться в розладі з самими собою і потяги їх звернені до одного, а бажання - до іншого; такими є, наприклад, непомірковані: перед тим, що їм самим здається благом, вони віддають перевагу задоволенням, хоч би й [10] шкідливим. Так і інші чи то з боягузтва, чи то з неробства перестають робити те, що, на їх же думку, для них найкраще. А ті, що скоїли багато жахливих вчинків і ненависні за ницість, утікають з життя (φεύγουσι το ζην) і вбивають себе. І ниці шукають, з ким разом провести час, уникаючи при цьому самих себе. [15] Річ у тім, що віч-на-віч з собою вони згадують багато неприємного (δυσχερών) і чекають на інше таке ж, але з іншими людьми вони забуваються (έπίλανθόαΌνταΐ). Не маючи в собі нічого, що викликає дружбу (ουδέν φιλητόν έχοντες), вони не відчувають до себе жодного з дружніх почуттів (ουδέν φιλικόν πάσχουσι). Нарешті, такі люди не ділять з самими собою ні радості, ні горя, тому що в їх душі розлад, [20] і, утримуючись від чогось, одна частина душі через ницість її відчуває смуток, а друга отримує задоволення, і одна тягне в один, друга в інший бік, немов хочуть розірвати [на частини]. І оскільки неможливо відчувати страждання і задоволення одночасно, то невдовзі після [задоволення людина] все-таки страждає від того, що отримала задоволення, і хотіла б, щоби цього задоволення в неї не було: адже погані люди [25] сповнені каяття.

Таким чином, виявляється, що поганий не налаштований дружньо навіть до самого себе, тому що в ньому немає нічого, що викликало б дружбу. А коли вже такий стан дуже злощасний (αθλίον), то слід і уникати щосили (διατεταμένως) ницості, і намагатися бути добрим: тоді ж бо й до себе можна ставитися дружньо, і стати другом іншій людині.

5 (V). [30] Доброзичливість (ή εύνοια) схожа на дружнє (το φιλικόν) ставлення, але це все ж таки не дружба: доброзичливість може бути й зверненою на незнайомих, і бути прихованою, а в дружбі це неможливо. І вище про це було сказано(16).

(16) Див.: 1155b32-6а5.

Але вона [доброзичливість] - це й не почуття дружньої приязні (ή φίλησις). Адже в ній немає ані напруження (ή διόπασις), ні прагнення (ή όρεξις), а ці останні є супутніми почуттю дружньої приязні. Крім того, почуття дружньої приязні зумовлене близьким знайомством (μετά συνήθειας), [35] а доброзичливість може виникнути раптово (εκ προσπαίου), як, наприклад, до учасників змагань (περί τους αγωνιστος): 1167а люди стають доброзичливими до них (εΰνοι αύτοΐς γίνονται) і разом з ними бажають [перемоги], однак ні в чому їм не сприятимуть; адже, як ми вже сказали, доброзичливими стають раптово і приязнь тут відчувають (στέργουσιν) поверхово.

Таким чином, вона [доброзичливість] схожа на початок дружби, так само як задоволення від споглядання схоже на початок закоханості (του έράν): [5] ніхто ж бо не закохується, не відчувши спершу (μη προησθείς) задоволення від зовнішності (ή Ιδέα) іншої людини; але хто насолоджується спогляданням (το ε'ΐδος) людини, зовсім ще не закоханий; а" [закоханий] він тоді, коли за відсутності [іншого] сумує (ποθη) і жадає (επιθυμη) його присутності. А значить, не можна бути друзями, не ставши доброзичливими один до одного, але ті, хто доброзичливі, зовсім ще не дружать. Адже тим, до кого доброзичливі, бажають тільки властивих благ, [10] але ні в чому їм не сприятимуть і не утруднятимуть себе задля них. Тому-то метафорично можна було б назвати це "бездіяльною дружбою (αργή φιλία)", однак з часом (χρονίζομένην) і по досягненню близького знайомства народжується дружба, причому дружба не задля користі і не задля задоволення, оскільки не в цих випадках з'являється доброзичливість. Дійсно, облагодіяний (5 ευεργετηθείς) відчуває доброзичливість за те, що він отримав, [15] діючи [тим самим] справедливо; але, хто, бажаючи зробити для когось добру справу (τιν' εύπραγεΐν), має надію з допомогою цієї людини забезпечити собі достаток (ή εύπορία), то він, схоже, не до іншого доброзичливий, а радше до самого себе, так само як не друг той, хто шукає прихильності (θεραπεύει) від іншого задля якоїсь користі собі.

У цілому ж, доброзичливість виникає завдяки доброчесності і своєрідній доброті (ή επιείκεια), коли один уявиться іншому [20] прекрасним або мужнім або яким-небудь таким, як це ми вже сказали щодо учасників змагань.

6 (VI). Однодумність (ή Ομόνοια) також здається ознакою дружби. Саме тому однодумність не є схожістю думок (ή όμοδοξία): останнє ж бо може бути навіть у тих, хто один одного не знає; але про згідних між собою з якогось питання не кажуть, що вони думають однаково, наприклад, про небесні [тіла] (бо думати однаково про це [25] не є ознакою дружби), а кажуть про однодумність у державах (τός πόλεις ομονοεΐν φασίν), коли громадяни згідні між собою (ομογνωμονώσι) щодо спільної вигоди (περί των συμφερόντων), і свідомо обирають (προαιρώνται) одне й те ж, і роблять (πρόατωσι) те, що вирішили разом.

Отже, однаково думають про вчинки (περί τα πρακτα), причому про ті з них, які значні і можуть бути властивими [30] обом сторонам або навіть усім; наприклад, держави (α'ΐ πόλεις) [думають однаково], коли всі громадяни вважають, що влади (α'ΐ άρχοι) мають бути виборними(17), або що з лакедемонянами треба укладати військовий союз(18), або щоб начальствував (άρχείν) Піттак, коли й сам він [цього] хотів(19). Коли ж кожен бажає, щоб було саме його [начало], як ті(20) в "Фінікіянках"(21), тоді починаються смути (στασιόίζουσιν), бо ж не в тому однодумність, щоб у кожного на думці було одне - байдуже, [35] що саме (οδήποτε), -- а в тому, щоб мали на увазі ще й одних і тих же осіб, як буває, наприклад, коли й народ (Ь δήμος), 1167b і добрі громадяни (о'І επιεικείς) думають, що начальствувати належить кращим (τους ορίστους αρχείν): адже так усі отримують те, чого домагаються.

Дата добавления: 2015-05-26