КНИГА ДЕВ'ЯТА 2 страница

(17) Для полісного грека виборність усіх посад - аксіома, яка не потребує спеціальних доказів, оскільки в полісі влада завжди є лише функцією волі громадянського загалу.

(18) Спарта ще з архаїчної доби мала славу найпотужнішого у військовому відношенні грецького поліса і очолювала Пелопоннеський союз. Зважаючи на все це, а також на своєрідність спартанського політичного устрою, який користувався симпатією в мислячих традиціоналістськи особистостей, військового союзу зі Спартою шукали на випадок скрутних зовнішньо-, та навіть внутрішньополітичних обставин усі поліси Балканської Греції.

(19) Під час внутрішньої смути громадяни Мітілени обрали в 620 р. до Р.Х. Піттака айсюмнетом (букв, "той, що пам'ятає про справедливість"), тобто главою поліса з надзвичайними повноваженнями для громадянського примирення, видання законів та реформування самого політичного устрою. Після чотирнадцяти років правління Піттак залишив свою посаду, хоча мітіленці й бажали, щоб він продовжив начальствувати. У даному випадку, однодумності вже не було, оскільки принаймні один громадянин був проти продовження повноважень Піттака - сам Піттак.

(20) Брати Етеокл і Полінік.

(21) Трагедія Евріпіда. Сюжет, про який йдеться тут, див.: Eur. Phoen. 558.

Однодумність виявляється, таким чином, державною дружбою (πολιτική φιλία), і саме в такому значенні про неї говорять: адже вона стосується речей потрібних і таких, що зачіпають увесь спосіб життя.

Така однодумність (ή ομόνοια) існує [5] поміж добрих людей, бо вони перебувають у згоді (ομονοοΰσΐ) як самі з собою, так і один з одним, [стоячи], так би мовити, на одному і тому ж (адже у таких людей бажання постійні і не спрямовуються, як Евріп(22), то в один, то в інший бік), та й бажають вони справедливого й потрібного, і прагнуть до цього спільно.

Погані ж, у свою чергу, не можуть думати однаково, [10] хіба тільки в дуже малій мірі, так само як друзями вони можуть бути [в дуже малій мірі], тому що у вигідних справах вони прагнуть до якомога більшого (πλεονεξίας εφιεμένους), а в трудах і суспільних повинностях - до якомога меншого (ελλείποντας); а бажаючи цього для самого себе, кожний стежить за навколишніми і заважає їм, бо, якщо вони не стережуться, загальна справа (το KOIVOV) гине. Так у них починаються смути (στασιάζείν): один одного [15] вони робити справедливе примушують, а самі не бажають.

7 (VII). Вважається, що благодійники більше відчувають дружбу до облагодіяних, ніж облагодіяні - до благодійників, і це, як противне розуму (παρά λόγον γινόμενον), викликає запитання. Майже всім (τοις πλε'ιστοις) при цьому [20] здається, що одні - боржники (о'і μεν όφείλουσι), а інші - позикодавці (ο'ι δε δανείσαντες), і, значить, подібно до того як при позиках боржники бажають, щоб не було тих, кому вони винні, а позикодавці навіть турбуються про безпеку боржників, - подібно до цього і благодійники бажають, щоб облагодіяні були [у безпеці], оскільки сподіваються згодом отримати від них подяку, [25] для облагодіяних же віддяка (το άνταποδοΰναί) не є предметом турботи. Епіхарм сказав би, напевно, що вони так кажуть, "дивлячись з підлої сторони"(23), однак на людську [природу] це схоже, бо в більшості людей коротка пам'ять і отримувати благодіяння їх тягне більше, ніж виявляти його.

(22) О εΰριπος - морська протока взагалі, і особливо - протока, що відділяє Евбею від Балканського узбережжя.

(23) Epich. Fr. 146 (Kaibel). Епіхарм (550-460 pp. до Р.Х.) винайшов, за античного традицією, комедію в Сіракузах. Його п'єси славилися сентенціями, через що пізніше Епіхарма зарахували до числа філософів і послідовників Піфагора. Так, Ямвліх розповідає, що Епіхарм прибув до Сіракуз і через тиранію Гієрона утримався від відкритого філософствування, але, переклавши погляди піфагорійців на вірші, обнародував вчення Піфагора таємно і в жартівливій формі (iamb. V. Pyth. 266).

Можна було б, однак, подумати, що причина (το αίτιον) більш природна і не має нічого спільного з тією, яка рухає [30] позикодавцем. Дійсно, у позикодавця немає почуття дружньої приязні, але [тільки] бажання, щоб [боржник] був у безпеці задля отримання [з нього боргу]; ті ж, що зробили добру справу (ο'ι δ' ευ πεποιηκότες), навпаки, почувають дружбу і любов (φιλοΰσι και αγαπώσι) до тих, для кого це зробили, навіть якщо ті ні тепер не приносять їм користі, ні в майбутньому не принесуть. Саме так буває й у майстрів (επί των τεχνιτών): кожний ж бо любить [35] власний витвір (τ6 ο'ΐκεΐον έργον) більше, ніж цей витвір, оживши, полюбив би його; 1168а і насамперед так буває з поетами, тому що вони обожнюють (ύπεραγαπώσι) власні твори, немов би своїх дітей.

Ось такому-то й подібні [почуття] благодійників: адже отримане іншим благодіяння і є їхнім витвором, а його люблять більше, ніж [5] витвір свого творця. Причина в тому, що для всіх буття (το είναι) - це предмет вибору і приязні (α'ίρετόν καΐ φιλητόν), а буттю ми причетні (έσμέν) в діяльності (тобто живучи і здійснюючи вчинки), і з точки зору діяльності (ενεργεία) творець (Ь ποιήσας) - це певною мірою його витвір (το έργον εστί πως), так що люблять свій витвір по тій же причині, що й своє буття. І це природно, бо що людина є в можливості (δυνάμει), те її витвір робить явним (μηνύει) через діяльність (ενεργεία).

Разом з тим, [10] для благодійника те, що пов'язане з його вчинком (το κατά την πράξιν), прекрасне, так що воно тішить його в тому, у кому себе виявляє, а для того, хто отримав благодіяння немає нічого прекрасного в благодійнику (εν τω δρασαντι), хіба тільки корисне, - а в цьому менше задоволення і підстав для дружньої приязні.

Задоволення ж приносять: діяльність сьогодні (του παρόντος ή ενέργεια), надія на майбутнє (του δε μέλλοντος η έλπ'ις) і пам'ять про минуле (του γεγενημένου η μνήμη); а найбільше задоволення приносить те, що пов'язане з [15] діяльністю (τ6 κατά την ένέργειαν), і воно ж є предметом дружньої приязні. І ось, якщо для творця [його] витвір залишається незмінним (прекрасне ж бо довговічне), то користь для одержувача швидкоплинна. До того ж пам'ять про прекрасні справи приносить задоволення, а пам'ять про отриману користь або зовсім ні, або менше; очікування ж [користі] приносить, очевидно, протилежне(24).

(24) Тобто неприємне.

Далі, якщо почуття дружньої приязні (ή φ'ίλησίς) схоже на роблення (ποιήσει), то відчувати до себе дружбу (το φιλεΐσθαι) - [20] на перетерплювання (το πάσχειν). Отже, ті, у кого перевага з точки зору дії, будуть "почувати дружбу" і "виявляти дружбу".

Нарешті, усі більше поціновують (στέργουσιν) те, що дісталося трудами (наприклад, тим, хто нажив гроші, вони дорожчі, ніж тим, хто їх успадкував), і вважається, що отримувати благодіяння (το ευ πάσχειν) не вимагає зусиль, тим часом як робити добро (τ6 ευ ποίεΐν) - важко (εργώδες). Тому-то [25] матері й люблять дітей сильніше, [ніж батьки], адже народження дитини вимагає від них великих зусиль і вони краще [батьків] знають, що це їхнє власне [створіння]. Таке, мабуть, властиве й благодійникам.

8 (VIII). Складне й питання, до кого слід почувати дружбу насамперед: до самого себе чи до когось іншого? Дійсно, тим, хто [30] більше любить самого себе, ставлять це в провину і в посоромлення називають їх себелюбами, і вважається, що погана людина все робить задля себе, причому тим більше, чим вона гірша (так що скаржаться на неї за те, скажімо, що вона все робить тільки для себе, а не для іншого), добрий же [здійснює вчинки] в ім'я прекрасного і тим більше, чим він кращий, [35] причому задля друга, а своїм нехтує.

Але конкретні справи (τα έργα) не узгоджуються з цими 1168b міркуваннями, і це цілком зрозуміло (ουκ αλόγως). Дійсно, кажуть(25), що насамперед потрібно відчувати дружбу до того, хто є другом насамперед, а друг насамперед - той, хто, бажаючи комусь блага властивого, бажає їх задля самої тієї людини, навіть якщо ніхто про це не дізнається. Тим часом це властиво людині передовсім у її відношенні до себе, так само як і все інше, [5] по чому визначають друга; було адже сказано(26), що всі вияви дружби (ttt φίλΐκόο) у відношенні до самого себе розповсюджуються на відношення до інших. І всі приказки в цьому згідні, як то: "одна душа" (μία ψυχή)(27), і "у друзів все спільне" (κοινά, τα φίλων), і "рівність - це дружність" (ισότης φιλότης), і "коліно ближче до гомілки" (γόνυ κνήμης έγγιον)(28), бо все це, звичайно, присутнє у відношенні до себе самого насамперед, тому що й другом бувають насамперед [10] самому собі і до себе самого насамперед потрібно відчувати дружню приязнь.

(25) Див.: 1155b31.

(26) Див.: 1166а-1166b.

(27) Як це засвідчено, наприклад, у: Eur. Orest.1046: φίλτατ', & ποθεΐνόν ήδιστον τ' έχων//της σης αδελφής δνομα καί ψυχήν μίαν.

(28) Щодо подібних приказок див.: кн. 8 прим. 15 до 1157b37.

Звичайно, важко вирішити, за ким треба піти, коли вже обидва [судження] викликають довір'я (τ6 πίστόν).

Так що слід, очевидно, розібрати такі судження і визначити, наскільки і в якому значенні кожне з них істинне (6 σον καί πη άλη-θεύουσιν).

Якщо ж ми збагнемо, яке значення кожне з них вкладає в [поняття] "себелюбства" (το φίλαυτον), то [все], очевидно, стане [15] ясно.

Таким чином ті, що вводять [це поняття] для осуду (εις όνειδος), називають себелюбами тих, що приділяють собі більшу частку в майні, почестях і тілесних задоволеннях, а саме до цього прагне більшість людей і в цьому вони ревні (εσπουδάκασι), неначебто це найвищі блага: недаремно ж бо за них змагаються (διό καΐ περιμάχητά εστίν). Хто в таких речах своєкорисливий, той годить [20] потягам і взагалі пристрастям, а також нерозумній частині душі (τω άλόγω της ψυχής); одначе такою й є більшість людей (о'І πολλοί). Так що походження цієї назви - "себелюб" - зумовлене тим, що більшість погана і, отже, "себелюбів" у вказаному значенні слова (τοις ούτω φιλαύτοις) справедливо гудять. Тому-то й цілком зрозуміло, чому більшість зазвичай називає себелюбами тих, хто приділяє самим собі те, що ми назвали вище: [25] адже коли хтось завжди ревний у тому, щоб передовсім самому здійснювати вчинки справедливі, розважливі чи якісь з тих, що так чи інакше відповідають доброчесності, і взагалі завжди залишає за собою етичну красу, то ніхто не скаже, що він "себелюбний", і не гудитиме його.

А саме такого й можна було б прийняти в більшій мірі за "себелюба", бо він приділяє собі найпрекрасніші [30] та найбільші блага і годить найголовнішому в собі (τφ κυριωτάτω), у всьому йому підкоряючись; і як держава (ή πόλις) та всяке інше утворення (το σύστημα) - це насамперед її найголовніша частина (το κυριώτατον), так і людина; виходить, що себелюбом є насамперед людина, яка любить цю частину себе (6 τοΰτο αγαπών) і годить їй. Крім того, поміркованим (о εγκρατής) і непоміркованим (Ь ακρατής) називають у залежності від того, [35] чи бере верх у ньому розум, чи ні, як нібито кожний і є цим розумом. А ще вважається, що вчинки 1169а здійснюють самі та самохітне, коли здійснюють їх за участю судження (μετά λόγου). Абсолютно ясно (ОІ)К άδηλον), таким чином, що кожний є цією своєю частиною або передовсім нею, а також що добрий (5 επιεικής) особливо її любить. Ось чому він буде себелюбом по перевазі, але іншого роду, ніж гудимий себелюб, причому відрізнятиметься від нього настільки, [5] наскільки відрізняється життя по розміркуванню (το κατά λόγον ζην) від життя по пристрасті (κατά πόθος), а прагнення до етично прекрасного - від прагнення до того, що вважається корисним. Тому всі визнають і хвалять тих, хто відзначається старанністю в прекрасних вчинках, а якби всі змагалися в прекрасному і напружували свої сили, щоб здійснювати найпрекрасніші вчинки, тоді в суспільстві (κοινή) [10] було би все, що належить (τα δέοντα), а в кожної окремої особи (ιδία έ'κάστω) були б найбільші з благ, коли вже доброчесність є саме таким благом.

Отже, чеснотливому слід бути себелюбом (адже, здійснюючи прекрасні вчинки, він і сам отримає користь і допоможе іншим), а ницому не слід: він же ж бо, піддаючись поганим пристрастям, [15] принесе шкоду і собі, і навколишнім. Дійсно, у ницого не узгоджується те, що належить йому робити, з тим, що він робить, а добрий, що належить, те й робить; адже всякий ум (πάς γόρ νους) обирає для себе найкраще, а добрий підкоряється уму.

Правда про доброчесного полягає ще й у тому, що він багато чого робить задля друзів і вітчизни і навіть [20] вмирає за них, якщо треба: він же ж бо змарнує (προήσεταΐ) майно та почесті і взагалі блага, яких жадають інші (τ& περιμάχητα αγαθά), залишаючи за собою лише етичну красу (το καλόν); він радше забажає відчути сильне задоволення за короткий час, ніж слабке - за довгий, і рік прожити прекрасно, ніж багато років - як доведеться, і він надасть перевагу одному прекрасному і великому вчинкові перед багатьма, [25] але незначними. Таке ж саме трапляється й з тими, що вмирають за інших (τοις δ' ύπεραποθ-νήσκουσΐ): вони обирають те, що для них самих є величною красою (μέγα καλόν). І вони, мабуть, змарнують майно на те, від чого більше отримають їхні друзі; тоді друзям дістанеться майно, а їм самим - етична краса, так що самому собі приділяється більше благо (το μείζον αγαθόν). Так само й [30] з почестями та керівними посадами (περί τιμός δε καΐ άρχος): усе це віддадуть (προήσεται) другові, тому що віддавати це другові - прекрасно і похвально. Природно, отже, що доброчесним вважається той, хто перед усім надає перевагу етичній красі. А можна залишити другові і прекрасні вчинки, і навіть прекрасніше виявитися причиною прекрасного вчинку для друга, ніж здійснити його самому.

Як бачимо, у всіх гідних похвали [35] справах, доброчесний (о σπουδαίος) приділяє собі більшу частку етичної краси. Ось, значить, у якому значенні слід, як сказано, бути себелюбом, а так, як 11695 більшість, и^ реба.

9 (IX). Сперечаються і про щасливого: потребуватиме він друзів чи ні? Кажуть же ж, що блаженним [5] і самодостатнім зовсім не потрібні друзі, тому що блага властиві (ταγαθα) у них є. А значить, як самодостатні, вони нічого більше не потребують, тоді як друг, будучи другим "я"(29), дає те, що не можна отримати завдяки самому собі; звідси вислів: "Коли добро дарує демон, чого просити в друзів?"(30). Але ж це, здається, безглуздя: приписуючи щасливому всі блага, не дати йому друзів - [10] того, що вважається найважливішим із зовнішніх благ!

І ось якщо другові властивіше робити добро, ніж приймати його, а виявляти благодіяння - властивість чеснотливого та доброчесності, і, нарешті, якщо робити добро друзям прекрасніше, ніж стороннім, то доброчесний потребуватиме тих, хто прийме його благодіяння. А тому наступне питання про те, при успіхах чи при невдачах потрібніш! друзі, [15] якщо брати до уваги, що і невдаха потребує тих, що будуть йому благодійниками, і удачливі - тих, кому вони будуть робити добро.

Так само безглуздо й одинаком робити блаженного (5 μακάριος): ніхто ж бо не обрав би володіння всіма благами (τα, πόα>τ' αγαθά) для себе одного; дійсно, людина - суспільна істота (πολίτικόν γαρ Ь άνθρωπος)(31), і жити спільно їй властиво від природи (συζήν πεφυκός). А значить і щасливому властиве все це: від природи ж бо він [20] має блага, тим часом ясно, що краще провести дні з друзями і добрими людьми, ніж зі сторонніми і випадковими. Отже, у щасливого є потреба в друзях.

Що ж у такому випадку мають на увазі ті, перші (о'І πρώτοι), і в якому відношенні (πή) вони кажуть правду? Чи не в тому річ, що більшість вважає друзями корисних людей? - Але ж у таких, звичайно, блаженний анітрохи не відчуватиме потреби, [25] коли вже блага в нього є; не відчуватиме потреби він і в друзях задля задоволення, хіба тільки в дуже малій мірі (адже коли життя приємне саме по собі, то не треба жодного задоволення привхідного). І ось, оскільки він [блаженний] не потребує таких друзів, то здається, що він не потребує друзів [взагалі].

Але це, очевидно, неправда. На початку вже було сказано(32), що щастя (ή ευδαιμονία) - це своєрідна діяльність (ενέργεια τις); ясно тим часом, що діяльність [30] виникає, а не існує, на зразок своєрідного придбання (κτήμα τι).

(29) Див. вище, прим. 15.

(30) Буквальна цитата з: Eur. Orest. 667.

(31) Традиційний переклад цього місця як "істота суспільна" має на увазі той факт, що основним феноменом античної грецької цивілізації був саме поліс як община-держава, як община громадянська, і з ним зіставлялися явища політичного, ідеологічного та суспільного порядку. Пор.: кн. І, прим. 35.

(32) Див.: 1098а16,Ь31-9а7.

Якщо ж бути щасливим (το εύδαιμονεΐν) - значить жити й діяти, а діяльність чеснотливого сама по собі доброчесна й приємна, як було сказано на початку"; і якщо родинне (το ο'ΐκεΐον) - це також одна з речей, що приносять задоволення, причому навколишніх ми швидше здатні споглядати, ніж самих себе, а їх вчинки - швидше, [35] ніж власні; і якщо вчинки доброчесних людей - і друзів при цьому 1170а - приносять чеснотливим задоволення (бо вони мають обидва природні задоволення), то блаженний потребуватиме таких друзів, якщо тільки він дійсно надає перевагу спогляданню добрих і родинних йому вчинків, а вчинки чеснотливої людини, що є другом, саме такі.

Вважається також, що щаслива людина повинна жити з задоволенням. [5] Проте для одинака життя обтяжливе: не легко ж бо постійно бути самому по собі діяльним (καθ' αυτόν ένεργεΐν), а з іншими і по відношенню до інших - легше. Діяльність, що сама по собі приносить задоволення, буде тоді постійнішою, як і має бути у блаженного: адже доброчесний, у міру своєї доброчесності (fj σπουδαίος), насолоджується вчинками, які відповідають доброчесності, і відкидає те, [10] що від зіпсутості, подібно до того як музикант знаходить задоволення в красивих наспівах і страждає від поганих. Від співжиття з чеснотливими, як стверджує і Феогнід, виходить навіть щось на зразок вправи (ασκη-σίς τις) в доброчесності(34).

(33) Див.: 1099а14, 21.

(34) Закінчена цитата з Феогніда (Theogn. І. 35-36): έσθλών μεν γαρ &π' έσθλά μαθήσεαν ην δε κακοΐσιν \ συμμίσγηις, ίχπολεις καΐ τον εόντα νόον - доброму добрі научать; об 'єднавшись з поганими, розум утратиш і той, що ще маєш.

При уважному розгляді питання, радше з точки зору природи, здається, що доброчесний друг за природою заслуговує на вибір для доброчесного. Сказано ж бо, що благо за природою для [15] доброчесного саме по собі є благом і приносить йому задоволення.

Поняття "жити" (το ζην) для тварин визначається по здатності відчувати, а для людей - по здатності відчувати і розуміти (αίσθήσίς ή νοήσις). Здатність (ή δύναμις) же зводиться до діяльності, бо головне (το κύριον) міститься в діяльності. Таким чином, очевидно, "жити" - значить головним чином "відчувати" і "розуміти". "Жити" ж належить до благ [20] і задоволень самих по собі, тому що життя визначене, а визначеність належить природі властивого блага; але що є благом за природою, те є благом і для доброї людини, так що, очевидно, усім життя приносить задоволення. Але ні погане життя, ні нице, ні життя в стражданнях не треба брати до уваги, тому що таке життя позбавлене визначеності, як і його зміст (τα υπάρχοντα αύτη).

Про [25] страждання в подальшому викладі буде сказано ясніше.

Якщо ж саме "життя" (το ζην) - благо і задоволення (це видно з того, що всі прагнуть до нього, а особливо добрі люди і блаженні, бо для них життя (Ь βίος) найбільше заслуговує на вибір і існування (ή ζωή) їхнє найблаженніше); і якщо той, хто бачить, відчуває, що він бачить, і той, хто чує, - що він чує, [30] а той, хто йде, - що йде, і відповідно в інших випадках є щось, що відчуває (τι τ6 α'ισθανόμενον), що ми діємо, так що ми, мабуть, відчуваємо, що відчуваємо, і розуміємо, що розуміємо, а відчувати, що ми відчуваємо або розуміємо, - [значить відчувати], що ми існуємо (εσμέν) (адже "бути" (το είναι) визначено як відчувати або 1170b розуміти); і якщо відчуття життя належить до речей, які самі по собі приносять задоволення (тому що життя (ή ζωή) - благо за природою, а відчувати благо, що є в самому собі, приносить задоволення); і якщо життя є предмет обрання, причому насамперед для чеснотливих, тому що буття (το είναι) для них благо і задоволення (адже, відчуваючи [5] в собі благо саме по собі, вони отримують задоволення); і якщо доброчесний ставиться до друга, як до самого себе (бо друг-це другий він сам), - [якщо все це так], то для кожної людини як власне буття - предмет обрання, так, або майже так, і буття друга. Тим часом буття, як ми знаємо, є предметом обрання завдяки відчуттю, що сама людина доброчесна, а таке [10] відчуття приносить задоволення саме по собі. Отже, нам треба відчувати в собі, що [доброчесність] друга також існує, а це вийде при житті разом і при спільності суджень та думки (εν τω συζήν καΐ κοινωνεΐν λόγων και διανοίας); очевидно, це мають на увазі, коли кажуть про "життя разом" стосовно людей, а не про випас на одному й тому ж місці, як у випадку з худобою.

Отже, якщо для блаженного буття заслуговує [15] обрання саме по собі, як благо за природою і задоволення, і якщо майже так само (παραπλήσιον) він ставиться до буття друга, то й друг буде, мабуть, одним з предметів, гідних обрання. А що для блаженного предмет обрання, те й має в нього бути, у іншому ж випадку він відчуватиме брак цього. Отже, хто вважатиметься "щасливим", той потребуватиме доброчесних друзів.

10 (Χ). [20] То ж чи потрібно в такому випадку заводити якомога більше друзів, а чи, як про гостинність, здається, вдало сказано: "і не багато гостей, і не без них", так і в дружбі буде доречно не бути без друзів (αφιλος), але й не мати їх понадміру (πολύφιλος)(35)?

Цей вислів, мабуть, цілком підходить до друзів задля користі, оскільки важко багато чим (πολλοίς) відповісти послугою на послугу (ανθυπηρετεΐν), [25] і життя на <це> не вистачить. І якщо друзів більше, ніж досить для власного життя, вони зайві (περίεργοι) і виступають перешкодою для прекрасного життя (προς το καλώς ζην), а отже в них немає потреби. І для задоволення досить небагато друзів, як і приправи до їжі.

То ж чи заводити· [30] якомога більше доброчесних друзів, а чи є якась міра їх числу, подібно до того, як [є міра і числу громадян] держави (ή πόλις)? Дійсно, ні з десяти чоловік не утвориться держава (ή πόλις), ні з десяти разів по десять тисяч (εκ δέκα μυριάδων) також вже не буде держави(36). "Скільки" (το ποσόν) - це, мабуть, не одне якесь [число], але весь проміжок між певними межами. Так що й кількість друзів має межі, і, 1171 а мабуть, найбільше число друзів те, з яким людина зможе жити разом (адже це й було прийнято за головну ознаку дружби(37)); а що неможливо жити разом з багатьма і ділити себе [між ними] - це цілком ясно (ουκ αδηλον). Крім того, нашим друзям (κακείνους) також треба бути між собою друзями, якщо вже їм усім випало (μέλλουσι) [5] провести дні один з одним, а при великому їх числі це важко. Важко стає й ділити з багатьма радість і горе, як свої власні (ο'ΐκε'ίως), тому що, напевно, доведеться в один і той же час з одним ділити задоволення, а з іншим - гіркоту.

Дата добавления: 2015-05-26