Зближення з західними країнами 2 страница

Головними питаннями у американо-китайських відносинах в цей час стоїть визнання США КНР та питання Тайваню. Лише в 1972 р., через 23 роки після переходу до ідеологічної та воєнної конфронтації, намічається потепління відносин. Після візиту Президента США Р.Ніксона до Пекіну, у 1972 р. було підписане Шанхайське комюніке, в якому були узгоджені принципи відносин між державами[1].

Шанхайське комюніке розпочало новий етап у відносинах між країнами, а саме етап становлення та розбудови конструктивних відносин між країнами.

У 1978 р. було підписано Комюніке про встановлення дипломатичних відносин [2], а 1 січня 1979 р. американо-китайські відносини були офіційно нормалізовані. Так як проблема Тайваню гостро стояла перед країнами та потребувала розв’язання, у 1982 р. країни уклали Комюніке про поетапне вирішення питання продажу зброї США Тайваню, в якому був окреслений ряд питань з даної проблеми. Цей період є дуже важливим, тому що саме три вищезазначених комюніке заклали потужну правову базу для вирішення проблем, які існують і сьогодні. У 80-ті роки активізуються контакти КНР з США не тільки у політичній, а й у економічній, науково-технічній, культурній сферах. Міцний імпульс співпраці з США надала політика реформ та відкритості у КНР.

Цей етап відносин тривав до липня 1989 р., коли США майже не розірвали дипломатичні відносини з КНР через придушення демонстрантів китайською владою. Питання прав людини, на якому США не робило акцент до цього, тому що бачила у Китаї важливого стратегічного партнера, вийшло на перший план. США застосували економічні санкції проти КНР, припинили візити на високих рівнях, тощо.

У лютому 1972 року президент США Річард Ніксон приїхав з візитом до Китаю. В ході візиту було опубліковано «Китайсько - американське сумісне комюніке» («Шанхайське комюніке»), що свідчило про закінчення взаємного ігнорування протягом більш ніж 20 років. 16 грудня 1978 року Китай і США опублікували «Сумісне комюніке про встановлення дипломатичних відносин між КНР і США». 1 січня 1979 року були встановлені двосторонні дипломатичні відносини на рівні послів. 17 серпня 1982 року було опубліковано «Комюніке 17 серпня», в якому США розробили умови поетапного і остаточного вирішення проблеми з продажу зброї Тайваню.

У січні 1984 року прем'єр Держради КНР Чжао Цзиян наніс візит в США. У квітні того ж року до Китаю з візитом приїхав президент США Рональд Рейган. У липні 1985 року голова КНР Лі Сяньнянь відправився з візитом в США. Це був перший візит голови Китаю в США.

Відомо, що головним чинником у зовнішньополітичній концепції Сполучених Штатів у 1970-х роках була відповідальність за світову стабільність п’яти центрів – США, Західної Європи, Японії, СРСР та КНР. У першій президентській доповіді про зовнішню політику США на початку 1969 року Річард Ніксон наголосив: «Ніякий стабільний і міцний міжнародний порядок не буде досягнутий без внеску нації, населення якої становить більше, як 700 млн. чоловік. Безперечно, що мова йшла про Китай. Цікаво, що торкаючись цієї ж теми, Г. Кіссінджер у грудні 1969 року зауважив, що США «будуть судити про інші країни, включаючи комуністичні країни, виходячи з їх дій, а не посилаючись на аналіз їх внутрішньої ідеології. Під час свого візиту в лютому 1972 року до Пекіна Р.Ніксон

підкреслював: «Нам важлива не внутрішня політична філософія націй. Важливим є те, яка політика цієї нації по відношенню до світу.., до нас [27].

Відомий польський дослідник Станіслав Гломбінський у книзі «Китай і США доводить з приводу «шанхайського комюніке, що немає сумніву, що лише через деякий час можна буде оцінити значення цього документа. Але, важливо додати, що і візит президента США, і спільне комюніке викликали інтерес у всьому світі, що вони не розвіяли, а навпаки посилили побоювання того, чи не йде мова про нову форму союзу, направленого проти інтересів народів інших країн та про новий поділ світу на сфери впливу [28].

Китайські лідери, підписавши шанхайське комюніке, фактично зафіксували в ньому розрив Китаю з соціалістичними країнами. У свою чергу, американська сторона ніби підштовхувала, а в окремих заявах небезпідставно натякала на пряме заохочування Пекіну до подальшого здійснення великодержавного зовнішньополітичного курсу. Саме так можна розглядати заяву Ніксона про те, що «сьогодні два наших народи тримають у своїх руках майбутнє всього світу».

Шанхайське комюніке 72р.: 1)Умови нормал-ї амер-кит відносин; 2) відмова д-в від спроб встановлення гегемонії в Східній Азії; 3) готовність протистояти встановленню такої гегемонії будь-кого іншого; 4) принцип мирного вирішення спорів (між КНР та КР), відмова США втручатися у мирне вирішення, хоча Дог-р з Т. про взаємну оборону залишався

Спільне комюніке 78: визн-я, що Тайвань- частина КНР. База для встановлення дипвідносин (право на неоф контакти, ренонс-я ам-тайв дог-ру…)

Спільне комюніке 82: Друге Шанхайське комюніке: про позицію обох країн щодо Т. То же самое+ Зброя може продаватися Т-ю оборонного хар-ру; «неофіційні» гарантії безпеки (проти будь-якої форми агресії) проти Тайваню – попередження для КНР.

З кінця 70 – початку 71 – Пекін припинив заперечувати проти скликання міжнародної конференції з питань Індокитаю. Пекін починає згадувати про 5 принципів мирного співіснування. Будує свої відносини з капіталістичними та соціалістичними країнами на основі цих принципів.

71-72 – роки визнання КНР західними країнами, крім Франції.

“Китайський бум”. Китай оголошує СРСР ворогом №1.

1970 р. – 82% зовн-політичної діяльності Китаю приходилось на країни Заходу.

Серпень 73 р. - 10 з’їзд КПК. Зберігалася теза про загрозу світової війни.

1973 р. 2га Конституція. Закріплює антирадянський курс. Курс на зближення з Західними країнами. Теза про загрозу світової війни.

9 вересня 1976 р. – помер Мао Дзедун.

11 з’їзд КПК – 12-18 серпня 1977 р. – зберігся антирадянський курс. Дещо нові нюанси. Зростають чинники війни. Неминучість війни, розруха.

Розбивають “Банду 4х” – 6 жовтня 1976 р. – там Дружина, зять Мао.

Одночасно говорили, що Китай прагне до миру, а війни прагнуть наддержави.

1972 рік – Шанхайське комюніке.

З 1 січня 1979 – Китай і США встановлюють нормальні дипломатичні відносини.

1978 – третя конституція Китаю. Ідея про неминучість війни. Ворог Китаю №1 – СРСР.

Висунута мета створення “єдиного міжнародного фронту” для боротьби проти СРСР.

Основними чинниками цього суттєвого повороту в китайській стратегії можна вважати такі:

· головний фактор, безсумнівно, — загострення радян­сько-китайських відносин. СРСР та КНР по суті стали військовими супротивниками;

· розрядка у відносинах Захід—Схід, що значно зміц­нювала позиції СРСР на світовій арені, спонукала ки­тайське керівництво приєднатися до менш небезпечного супротивника (Вашингтон) проти більш небезпечного — Москви;

· на думку Пекіна, в умовах, що склалися. Білий дім мав бути більш схильний до діалогу з КНР, зокрема для того, щоб з «честю» виплутатися з в'єтнамської війни. На Вашингтон вплинуло те, що напруженість у відносинах між Москвою та Пекіном суттєво загострилася

Наприкінці 60-х років стало очевидно, що внутрішня та зовнішня політика китайського керівництва не забез­печила успішного економічного будівництва та зміцнен­ня позицій КНР на світовій арені. В Пекіні було вирі­шено використати для модернізації економічний та на­уково-технічний потенціал Заходу;

нова стратегія вимагала коригування діяльності китай­ської дипломатії в «третьому світі» — спроби експорту революції де спрацювали.

6) 1978 – кінець 80-х (89?)

Після грудневого пленуму ЦК КПК 1978 – починається новий період

Період 1973 –1978 – характеризується збереженням попередніх принципів ЗП. Класова боротьба існує і визначає і визначає розвиток вн. і ЗП.

Груд 1978 (ІІІ пленум ЦК КПК) – новий етап розвитку Китаю.

“Культурна революція” 1966 –76 відкинула Китай на декілька десятиліть назадв економічному розвитку.

4 модернізації:

· промислова

· науково-технічна

· армія

· с/г

Нові підходи у внутрішній політиці.

Крок на відкриття економіки і створення нових економічних зон. Переведення с/г на сімейний підряд – земля передається у приватну власність (з поч 80-го року. Селянин отримував свою частку. С/г запрацювало на всю потужність. С/г на 1982 змогло забезпечити 1млрд населення продуктами харчування. Це дало поштовх розвитку економіки Китаю. За ВВП у 2000 році Китай був на 2му місці у світі (148 трлн дол). На 2005 рік має намір за ВВП випередити США.

Економічний розвиток Китаю в 80-ті роки був пов’язаний з основними зовнішньо-політичними установками – відмова від війни, економічні засоби ЗП, скорочення витрат на озброєння.

Китай був, є і буде однією з наддержав Сх Азії.

В зовнішньополітичну концепцію КНР зміни вніс 12 з’їзд компартії Китаю у вересні 1982 року.

ЗП концепція КНР до 1958 р. – соціалістична ЗП. Китайське керівництво – застосування ЗП концепції СРСР – соціалістична співдружність, тощо, теорія 3х світів. Китайське керівництво ставило питання про багатополярність світу. “Курс на самостійність ЗП курсу КНР”. “Китай у жодному випадку не піддається тиску будь-яких великих держав”.

4 грудня 1982 р. – 4 конституція. Основні елементи ЗП Китаю:

Китай незалежно і самостійно визначає ЗП політику і курс

Не вступає в союзи з великими державами

Мета ЗП Китаю – захист миру в усьому всіті

Китай бажає розвивати відносини усіма країнами на основі принципів мирного співіснування

Зміцнення солідарності та співробітництва з 3 світом. Розвиток дружніх відносин з прикордонними крахнами. Китай висупає за Новий міжнародно-політичний порядок.

Внесені принципи Панча-шила: взаємна повага до суверенітету та територіальної цілісності, взаємний ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і взаємовигода, мирне співіснування. П'ять принципів мирного співіснування увійшли в кон­ституцію КНР 1982 р. і стали основоположними установками, якими керується Китай, встановлюючи та розвиваючи дружні взаємини з усіма країнами світу. На основі цих принципів на 1995 р. Китай установив дипломатичні відносини з 159 країнами.

Успадкувала основні елементи Конституції 1954 року. Особлива увага – узагальненню досвіду розвитку соціалізму в Китаї та засвоєнні світового досвіду.

Перенесення діяльності на реалізацію модернізації змінили і ЗП – забезпечення зовнішніх умов для внутрішнього розвитку.

До 1 січня 1979 р. – у світі існувало фактично 2 Китаї. З встановлення США дипломатичних віносин з КНР у січні 1979 р. – проблема 2х Китаїв фактично була знята. США взяли зобов’язання визнавати лише один Китай.

Весна 1982 р. – з’їзд КПРС – початок зближення СРСР і КНР. Брежнєв заявив, що СРСР розглядає Китай як соціалістичну країну. На той період міждержавні стосунки набули гостроти.

Березень 1986 року – оприлюденно 10 основних напрямків неазлежності і самостійності ЗП КНР

Основні цілі:

· боротьба з гегемонізмом

· збереження загального миру

· розвиток дружби і співробітництва з іншими державами

· спряння загально-економічному процвітанню

КНР виступає за рівність усіх країн, щоб їх внутрішні справи вирішувались ними самими

КНР буде діяти незалежно. Сама буде визначати позицію та політику в міжнародних справах у кожному окремому випадку, керуючись принципами мирного співіснування, не вступатиме в союз з жодною великою державою.

КНР відноситься до ІІІ світу, виступає проти імперіалізму, колоніалізму, расизму

КНР є противником гонки озброєнь і розповсюджнення її в космос.

КНР проводить відкриту політику щодо всіх країн – капіталістичних, соціалістичних, розвинених і країн, що розвиваються

Підтримує роботу установ ООН

Сприяє розвитку контактів з організаціями і народами інших країн

Основна увага приділялась капіталістичним країнам.

2 Міжнародне врегулювання в колишній Югославії: етапи та наслідки.

Югославські війни або Війна в Югославії — низка військових конфліктів, що відбувалися на території колишньої республіки Югославії і були проявом дезінтеграційних процесів в державі, що полягали у прагненні народів Югославії здобути свою державну незалежність та у прагненні переважно сербських сил не допустити цього. Завершились війни утворенням нових незалежних держав.

Югославські війни головним чином відбувались між сербами, які прагнули зберегти Югославську державу та народами, що добивались незалежності від неї — хорватами, боснійцями, словенцями та албанцями. Югославські війни відбувались на території усіх шести колишніх республік Югославії і призвели до перетворення їх на незалежні держави. Югославські війни стали одним з наймасштабніших військових конфліктів XX століття, вони супроводжувались значними руйнуваннями, великими людськими жертвами та великою кількістю скоєних військових злочинів. Основні війни під час розпаду Югославії:

1. Війна Словенії за незалежність (1991) (Десятиденна війна)

2. Війна Хорватії за незалежність (1991—1995)

3. Боснійська війна (1992—1995)

4. Війна в Косові (1998—1999)

1)У червні 1991 відбулось проголошення Словенією незалежності і початок війни. словенці зуміли завдати армії Югославії вирішальної поразки, заподіявши своєму супротивнику значних втрат. Після цього було підписано Бріонський мирний договір 7 липня 1991 року, за яким Югославська Народна Армія припиняла ведення бойових дій на території Словенії; натомість Словенія та Хорватія на три місяці відкладали проголошення незалежності.

2)22 грудня 1990 року парламент Хорватії ратифікував нову Конституцію (в якій закладались основи майбутньої незалежної Хорватії), проти якої одразу виступили серби, що становили 12% населення Хорватії. У квітні 1991 року серби проголосили створення Республіки Сербської країни та бойкотували хорватський референдум про незалежність. За посередництва міжнародних організацій у січні 1992 року було укладено угоду про припинення вогню. Майже повному припиненню бойових дій сприяло також направлення основних сил Югославської армії до Боснії, де військовий конфлікт лише розпочинався. У 1995 році, хорватам вдалося миттєво розгромити сербські війська в Західній Славонії та відновити контроль над цією територією. У серпні (4-7 серпня 1995 року) Республіка Сербська Країна була остаточно ліквідована, а більша її частина взята хорватами під свій контроль. Після підписання Дейтонського миру (14 грудня 1995 року) решта території Хорватії мирно реінтегрувалася до складу держави.

3) з березня 1992 року запеклі бої почались також і у Боснії та Герцеговині. населення Боснії та Герцеговини складалось, головним чином, з представників трьох найбільших етнічних груп: боснійців (які становили 43%), — сербів (31%), та хорватів (17%). 29 лютого і 1 березня 1992 року на референдумі з приводу незалежності Боснії та Герцеговини, який бойкотували боснійські серби, за незалежність висловились 99,43% населення. Незалежність була проголошена 5 березня 1992 року. Згодом за сприяння міжнародних посередників робилися спроби відвернути конфлікт шляхом розділення країни за етнічною ознакою на три частини, однак ці спроби не мали успіху і вже в березні 1992 року в Східній Боснії розгортаються запеклі бої. 25 вересня 1991 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію про введення ембарго на постачання зброї усім сторонам конфлікту. У 1995 році ситуація загострилась., в результаті чого було прийнято рішення про військову інтервенцію НАТО. Операція НАТО в Боснії та Герцеговині, також відома під кодовою назвою «Обдумана сила» (— це серія повітряних бомбардувань авіацією НАТО позицій боснійських сербів у 1995 році під час Боснійської війни, перша значна військова акція Північноатлантичного Альянсу на просторах колишньої Югославії. Операцію було розпочато 30 серпня і проведено згідно з мандатом ООН. Ця повітряна операція мала ключове значення для тиску на Югославію Мілошевича з метою змусити сербів сісти за стіл переговорів, які привели до Дейтонської мирної угоди.

Де́йтонські уго́ди — були підписані у 1995 році з ініціативи Англії та США між учасниками громадянської війни в Боснії та Герцеговині у листопаді 1995 року в місті Де́йтон, (США). Передбачалося врегулювання конфліктів у цьому регіоні. Значна роль у підписанні угод належала Президенту США Біллу Клінтону. Згідно з Дейтонськими угодами, Боснія і Герцеговина залишалася єдиною державою, що складалась з двох суб’єктів: Мусульмано-Хорватської Федерації і Республіки Сербської з єдиними федеральними інститутами влади. Сараєво відходило до Мусульмано-Хорватської Федерації. Згідно з мирною угодою через 9 місяців мали бути проведені вільні і справедливі вибори єдиного президента і законодавчих органів обох учасників конфедерації. Дейтонські угоди зобов’язували сторони завершити виведення усіх своїх військ за лінію припинення вогню протягом 30 днів і встановлювали демілітаризовані зони. Згідно з угодами, забезпечення їх реалізації та зміцнення миру покладалось на 60-тисячний контингент Сил IFOR, котрі мали діяти під командуванням НАТО. НАСЛІДКИ: Введення миротворчого контингенту НАТО у 1995 році та Дейтонські угоди фактично означали крах ідеї «Великої Сербії»: серби так і залишились на території Хорватії, Боснії та Герцеговині, при чому їх статус особливо не змінився. Це викликало глибоке розчарування населення. Внаслідок Дейтонських угод, близько 200 тис. сербів були змушені змінити своє місце проживання. У купі з не вирішенням Косовської проблеми, а також введенням військ НАТО та бомбардуванням Сербії, підтримка Слободана Мілошевича (лідера Сербії) серед населення суттєво зменшилась, адже фактично йому не вдалось об’єднати сербів у межах однієї держави.

4) Після 1997 року проблема Косово знову загострилась, почались масові утиски сербського населення. Це змусило Слободана Мілошевича ввести урядові війська на територію Косово, внаслідок чого почались жорстокі зіткнення між албанцями та сербами, що супроводжувались етнічними чистками та вбивством мирного населення. Відповідальність за масові вбивства мирних албанців, найбільшими та найвідомішими з яких були вбивства у Горнє Обринє, Ораховаці та Рачаку формально лежала на Мілошевичі. Останнє стало головною причиною проведення операції НАТО в Югославії 1999 внаслідок якої Косово було взято під міжнародний контроль і зрештою стало незалежною державою 17 лютого 2008 року. Після введення в Косово міжнародного військового контингенту саме косовським сербам, а не албанцям часто-густо доводилося залишити свої рідні місця. Вони несли в собі потужне джерело невдоволення провалом політики Мілошевича в Косові. Значно похитнувся авторитет президента в армії, невдоволеної результатами війни. Як і слід було чекати, невдовзі скінчилася й одностайна, викликана умовами воєнного часу, підтримка Мілошевича з боку всього сербського народу. 2001 році його заарештували і визнали винним за звинуваченнями Міжнародного трибуналу по військових злочинах у колишній Югославії.

2006 році республіка Сербії та Чорногорії (правонаступниця Союзної Республіки Югославія) розпалась на Сербію та Чорногорію.

Билет №8

1. Пакт Молотова - Ріббентропа та політика СРСР щодо країн Балтії у 1939-1940 рр.

У промові Сталіна 10 березня 1939 р. на з'їзді комуністичної партії не помічено різких нападок на Німеччину. На його думку, німці змогли провести свої силові акції в основному через слабкість західних країн. Він дав зрозуміти, що між Німеччиною й СРСР не існує жодного приводу для конфліктів. Все говорить за те, що ініціатива зближення між Німеччиною й СРСР виходила саме від останнього і що призначення 3 травня Молотова на посаду народного комісара закордонних справ мало на меті усунути перешкоду, яку могла б поставити на шляху до цього зближення сама особа Литвинова. 17 квітня, вперше після свого призначення в червні 1938 р., російський посол Мерекалов зустрівся з німецьким державним секретарем фон Вайцзекером і заявив, що СРСР не скористався з непорозумінь між Німеччиною та західними демократіями і що немає ніяких причин для того щоб німецько-радянські відносини не кращали. Трохи пізніше він поїхав до Москви разом з радянським військовим аташе. Але німецький уряд, здавалося, не збирався скористатися з цих сприятливих обставин. 20 травня, в Москві, німецький посол фон дер Шуленбург був прийнятий Молотовим і розмовляв з ним про можливість відновлення економічних переговорів, а Молотов наголошував на політичних питаннях. Німці дуже вагались і прагнули діяти якомога обережніше, боячися, що за цим ховається якийсь маневр.

Схоже на те, що Німеччину підштовхнула прискорити переговори ухвала 14 липня про початок воєнних переговорів між СРСР, Францією та Англією. Можливо також, що на неї вплинула невдала спроба укласти воєнний союз із Японією. Попередні переговори торкалися переважно питання про зони впливу. Гітлер вирішив напасти на Польщу 1 вересня, тож треба було діяти швидко. 12 серпня, в день, коли почалися воєнні переговори з західними країнами, СРСР запропонував, щоб якась високопоставлена німецька особа приїхала до Москви. Ріббентроп сказав, що він може приїхати особисто, і Молотов дав на це згоду 15 серпня. 18 серпня Молотов погодився з принципом договору про ненапад разом з додатковим протоколом про розмежування зон впливу обох країн. 19 серпня Шуленбург двічі бачився з Молотовим, який запропонував для візиту Ріббентропа дати 26 і 27 серпня. 20 серпня 1939 року Гітлер надіслав особисту телеграму Сталінові, наголошуючи в ній на «нестерпній напруженості» між Німеччиною й Польщею і просячи перенести дату візиту німецького міністра на 22 чи 23 серпня. Сталін телеграфував Гітлерові, що він згоден на 23 серпня.

Ріббентроп поїхав, наділений Гітлером повноваженнями для підписання договору, який набирав би чинності негайно. Це дозволяло дуже швидко провести переговори, що почалися зразу по приїзді Ріббентропа пополудні 23 серпня, а вночі пакт було підписано. Документ складався з двох частин. Першою з них був договір про ненапад, оприлюднений 24 серпня. В ньому заявлялося, що обидві країни хочуть зміцнити справу миру. Вони зобов'язувалися не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної, не підтримувати жодної третьої строни, яка розв'язувала б війну проти однієї з них, не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, вирішувати конфлікти між ними тільки шляхом дружнього обміну думками або арбітражу. Договір, що вступав у дію негайно, укладено строком на десять років з автоматичним подовженням ще на п'ять років, якщо жодна зі сторін не денонсує його за рік до закінчення його терміну.

Набагато важливіший був таємний протокол, що складався з трьох основних статей. Стаття 1 відносила до російської зони впливу Фінлядію, Естонію й Латвію «в разі політико-територіальних змін». Литва входила до зони впливу Німеччини. Обидві країни визнавали інтереси Литви щодо Вільна. Стаття 2 визначала межу зон впливу в Польщі по лінії Нарев—Вісла—Сян, і в ній також додавалося: «Питання про те, чи бажано в інтересах обох сторін зберегти незалежну польську державу та як мали б бути визначені кордони цієї держави, може бути остаточно вирішене тільки в перебігу майбутнього політичного розвитку. В усякому разі обидва уряди розв'язуватимуть це питання шляхом дружніх домовленостей». Стаття 3 відзначала «інтереси СРСР щодо Бессарабії». Німеччина заявляла, що не має ніяких політичних інтересів у цьому регіоні.

Пакт Молотова-Ріббентропа розв'язав Німеччині руки для початку WWII, а СРСР дав можливість підготуватись до неминучного конфлікту з Німеччиною. В.Суворов взагалі стверджує, що Сталін планував нападати першим.

28 вересня 1939 року в Москві підписано ще і договір про дружбу і кордони з таємним протоколом. За цим протоколом уочнювалися сфери впливу, і СРСР розповсюджував свій вплив на всі три прибалтійські республіки.

Радянський Союз швидко скористався з таємних протоколів від 23 серпня й 28 вересня. Вже 18 вересня агентство ТАРС звинуватило Естонію в недотриманні нейтралітету. Один за одним керівники трьох Прибалтійських країн мусили приїхати в Москву і підписати пакти про ненапад з СРСР: 28 вересня — Естонія, 5 жовтня — Латвія, 10 жовтня — Литва. Це були, власне, договори про взаємодопомогу. Естонія й Латвія віддавали СРСР морські й повітряні бази. Всі три країни надали Радам право утримувати збройні сили на їхній території. Вільно з його округою було повернене Литві (27 жовтня).

СРСР чекав вдалої нагоди довершити надбання у Прибалтиці відповідно до таємного протоколу, не вступаючи у війну на боці Німеччини. Такий шанс з'явився після капітуляції Франції у 1940 році. Під час французької кампанії СРСР вів себе тихо, радянський уряд був не дуже радий швидким перемогам Німеччини. Але радянська преса й далі підносила важливість німецько-радянського договору.

14 червня Радянський Союз вручив ультиматум Литві, 19 червня — Латвії та Естонії. Ці країни, як відомо, на цей час уже були окуповані радянськими військами, чисельність яких сягала близько 90 тисяч чоловік. В ультиматумах було взято за привід загрозу Червоній армії з боку місцевого населення. В них вимагалося заарештувати деяких міністрів. Були створені нові уряди під контролем Деканозова в Литві, Вишинського в Латвії та Жданова в Естонії. Ці уряди не були чисто комуністичними. Але вже 14 липня тут відбулися нові вибори за зразком радянських, по єдиних списках кандидатів з числа комуністів і їхніх симпатиків. Новообрані парламенти зажадали негайного приєднання Прибалтійських країн до Радянського Союзу. 1—8 серпня спеціальна сесія Верховної Ради прийняла ці країни до складу СРСР як нові республіки. Це була справжня анексія.

2. Мирне врегулювання в Європі та на Далекому Сході після Другої світової війни.

Згідно з рішеннями Потсдамської конференції було створено Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) п'яти великих держав — СРСР, США, Великобританії, Франції та Китаю для підготовки мирних угод з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією і Фінляндією. Нью-Йоркська сесія Ради міністрів закордонних справ завдяки взаємним компромісним поступкам сторін ухвалила остаточно узгоджені рішення за всіма статгями проектів мирних угод з країнами — колишніми союзниками гітлерівської Німеччини. Мирні угоди з Італією, Колгарісю, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були підписані 10 лютого 1У47 р. в Парижі й набрали чинності 15 вересня 1947р. Найзначніші територіальні зміни передбачала угода з Італією. Згідно з нею кордони Італії було прокладено в межах її території за станом на 1 січня 1938 р., за винятком різних перевалів (Франції), східної частини Юлійської Крайни, Комуни Зоря, острова Пелагоза й низки дрібних островів, які відійшли до Югославії; Додеканезьких островів, які відійшли до Греції. Крім того, західна частина Юлійської Крайни разом із містом Трієст була визнана Вільною територією Трієст. Далі питання про цю територію стало предметом переговорів між Італією і Югославією. Переговори ці завершилися в 1954 р. укладенням угоди про встановлення нового кордону між двома державами і поділом між ними, зі згоди ООН, Вільної території Трієст. Територіальні пункти мирної угоди з Румунією передбачали відновлення її кордонів за станом на 1 січня 1941 р., за винятком румуно-угорського кордону, який було визначено в межах, що існували на 1 січня 1938 р. До Румунії відійшла Північна Трансільванія, відторгнена від неї на користь Угорщини за рішенням віденського арбітражу від 30 серпня 1940 р. Постанови цього арбітражу було визнано недійсними. Територіальні пундяи мирної угоди з Угорщиною, окрім передання Румунії Північної Трансільванії, передбачали також передання Чехословаччипі трьох сіл на південному березі Дунаю для розширення порту Братислава. Угорсько-чехословацький кордон установлено в межах, які існували на 1 січня 1938 р. Рішення Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. про приєднання до Угорщини південних районів Словаччини й Закарпатської України було проголошено недійсними. Новий кордон між Угорщиною і СРСР збігався з кордоном між Угорщиною і Закарпатською Україною, який існував до ухвалення Віденським арбітражем рішення від 2 листопада 1938 р. Фінляндія повертала Радянському Союзові область Петсамо (Печенга). Кордони Болгарії було залишено без змін. Південна Добруджа, втрачена Румунією за угодою у Крайові у вересні 1940 р. на користь Болгарії, лишилася у складі Болгарії. Політичні пункти мирних угод з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією зобов'язували ці країни вжити необхідних заходів для забезпечення основних прав і свобод людини всім особам, які перебували під їхньою юрисдикцією, незалежно від раси, статі, мови та релігії. Ці країни зобов'язувалися також не допускати відродження, існування та діяльності на своїх територіях фашистських організацій — політичних, військових або мілітаризованих. Італія втратила всі права на свої територіальні володіння в Африці, а саме на Лівію, Еритрею та Італійське Сомалі. Остаточну долю цих володінь мали визначити уряди СРСР, США, Англії й Франції протягом одного року з дня набрання чинності угоди з Італією. Якщо ж чотири держави не дійдугь згоди про долю цих територій за вказапий період, питання мало бути передане на розгляд ГА ООН. Так і сталося: IV сесія Генеральної Асамблеї ухвалила рішення надати незалежність Лівії не пізніше від 1 січня 1952 р. (Лівію проголошено незалежною державою у грудні 1951 р.), а Італійське Сомалі передати під опіку Італії терміном на 10 років. Еритрея (після проведення в ній референдуму) за рішенням ГА ООН була приєднана до Ефіопії на федеративних засадах у 1952 р. З 1962 р. вона стала однією з провінцій Ефіопії. Італія зобов'язувалася поважати суверенітет і незалежність Албанії й Ефіопії. Постанови мирних угод про воєнних злочинців зобов'язали переможені країни вжити всіх необхідних заходів для арешту й віддання під суд воєнних злочинців. Військові, військово-морські й військово-повітряні постанови запровадили обмеження збройних сил для колишніх сателітів гітлерівської Німеччини. Італія зобов'язувалася ліквідувати всі укріплення па кордоні з Францією і Югославією, на Сардинії і Пелагозьких островах.

Дата добавления: 2015-05-26