Східна Африка. 1 страница

Июня 1998 года Стратегия интеграции Украины в Европейский союз стала отправной точкой для формирования ее евроинтеграционной политики. 1 июля 2010 года Закон Украины «Обосновах внутренней и внешней политики» - «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС».

СНО 3

Подписан 8 апреля 2010 года в Праге и вступил в силу 5 февраля 2011 года. Рассчитан на 10 лет с возможной пролонгацией по взаимной договорённости сторон на 5 лет.

-сокращение ядерных боезарядов до 1550 единиц, носителей розгорнутих— до 700 единиц. І розгорнутих і не розгорнутих – 800. (100 – возвратка).

- повернення до формули 1 боєзаряд – 1 ракета

- підтвердження взаємозв’язку з ПРО.

Россия требовала «увязать» подписание договора с отказом от строительства элементов системы ПРО США в Восточной Европе. 17 сентября Барак Обама объявил, что США отказываются от планов размещения стационарной радарной установки в Чехии и ракет-перехватчиков в Польше в пользу усиления уже имеющихся в Западной Европе средств противоракетной обороны и военно-морской группировки в Средиземном море.

! крилаті ракети як не підпадали так і не підпадають

! Застереження США – договір не може сковувати модернізацію

Функції ЯЗ: створення ядерної парасольки, інструмент глобального впливу, має ефект стримування та залякування, функція збереження політичних режимів.

В 1995 безстроково було пролонговано ДНЯЗ,(185 учасників, діє з 1968) за яким ЯЗ можуть володіти лише 5 „Ядерних Держав” – США, Росія, ВБ, Франція, Китай, але дозволяються „мирні ядерні вибухи”.

В 1996 році підписано Договір про Всебічну Заборону Ядерних Випробувань (включно мирних) (ДВЗЯВ), підписали 5 Я.Д. та Ізраїль, але не підписали Індія, Пакистан, Пн. Корея і не ратифікували США, Росія, Китай => не діє.

Ірак – підозри послужили приводом до війни 2003.

Іран –1967 – перший реактор, - від США. З 2005 – Ахмадінеджад - стрімке погіршення відносин з заходом. Заплатив за присутність на яд випробуваннях КНДР. Підтримують Рос, КНР, Сирія, Іран.

Індія – активно випробовувала ЯЗ та засоби доставки в 1997-98 роках.

Пакистан – в 1998 випробовував засоби доставки ЯЗ та провів 5 підземних вибухів.

Пн. Корея – вийшла з ДНЯЗ в 1993, оголосила себе ядерною державою у 2005 році. У 2006 і в 2009 роках КНДР провела підземні ядерні випробування, які викликали протести з боку міжнародного співтовариства.

Група ядерних постачальників Участниками являются 46 государств. Целью Группы является предотвращение распространения ядерного оружия посредством реализации каждым из государств-участников на национальном уровне контроля за экспортом ядерных и имеющих отношение к ядерной деятельности материалов, без создания препятствий международному сотрудничеству в области мирного использования атомной энергии

2. Близькосхідне врегулювання в 90-і рр. ХХ ст.

Поштовх початку мирного процесу в регіоні дала й війна в Перській затоці. Саме рішення Москви й Вашингтона спільно зайнятися близькосхідним урегулюванням було прийнято на зустрічі у верхах у Хельсінкі 10 вересня 1990 року. Це рішення було тісно пов'язане з Кувейтською кризою й стало можливим завдяки компромісу: СРСР зайняв позицію нейтралітету стосовно Іраку, у свою чергу США пообіцяли надавити на Ізраїль. До того ж США вдалося утримати Ізраїль від відповідного удару по Іраку, після обстрілу останнім територии Ізраїлю "Скадами". Це підняло авторитет обох держав у регіоні й дозволило не допустити переростання Іракської агресії в новий ізраїльський конфлікт.

Скликання 30 жовтня 1991 у Мадриді за ініціативою США й СРСР Близькосхідної мирної конференції. На конференцію запрошувалися уряди Ізраїлю, Сирії, Лівану, Йорданії. Палестинці запрошувалися в рамках об”єднаної Йордано-палестинської делегації. Переговори велися про тимчасові міри самоврядування, а не про остаточне врегулювання. Результати конференції:1. вироблено формулу "мир в обмін на землю".2. Остаточно сформувався інститут коспонсорства.3. Конференція дала значний поштовх переговірному процесу на Близькому Сході.

Основою близькосхідного мирного процесу стали двосторонні переговори Ізраїлю з кожним з його сусідів за посередництвом США. У такий спосіб Кемп-девідський процес одержав своє продовження в 90-х роках. В 92 році склалась сприятлива ситуація для мирного процесу - на парламентських виборах в Ізраїлі перемогла партія "Авода" (Партія праці), що висунула як національний пріоритет ідею миру з арабами. Починається визнання ізраїльською стороною ОВП як єдиного представника палестинського народу, ізраїльський Кнесет скасовує положення про заборону на контакти з ОВП. Більше того, наприкінці 1992 року в Норвегії в Осло починаються прямі закриті контакти Ізраїлю із представниками ОВП з питань урегулювання конфлікту (тобто до скасування заборони на такі контакти). Вони проходили паралельно з переговорами у Вашингтоні, у яких брала участь палестинська делегація на підставі мадридської формули. Однак усе ще серйозною перешкодою на шляху переговорів залишалися положення Палестинської Хартії, за яких не визнавалося право держави Ізраїль на існування. Ця ситуація кардинально помінялася з листом глави ОВП Ясіра Арафата ізраїльському прем'єр-міністрові Іцхаку Рабіну від 9 вересня 1993 року. У цьому листі Арафат визнав право держави Ізраїль на існування, погодився з резолюціями 242 й 338 Ради безпеки ООН.

Перша угода, що вдалося підписати в рамках близькосхідного мирного процесу, стала палестино-ізраїльська Декларація про принципи. Декларація була підписана 13 вересня 1993 року у Вашингтоні міністром закордонних справ Ізраїлю Шимоном Пересем і членом виконкому ОВП Махмудом Аббасом. Свідками виступили США й Росія. За декларацією принципів, що містить набір взаємопогоджуваних положень, метою переговорів є створення тимчасового органа палестинського самоврядування (Ради) на Західному березі ріки Йордан й у Секторі Газа на перехідний період, що не перевищує 5 років, що привів би до постійного врегулювання на базі резолюцій 242 й 338 Ради Безпеки ООН. Вибори в Раду передбачалося провести не пізніше, ніж через 9 місяців від дня вступу в силу палестино-ізраїльської угоди. П'ятирічний перехідний період починався із часу виводу ізраїльських військ із Сектора Газа й району Єрихона. У такий спосіб був створений правовий режим для створення палестинської автономії.

Логічним продовженням Декларації про принципи було створення Палестинської автономії. 4 травня 1994 року в Каїрі представники ОВП й Ізраїлю підписали угоду за яким у Секторі Газа і Єрихоні вводився режим автономії. Угода передбачала виведення ізраїльських військ із зазначених територій у тритижневий період, створення Палестинської Ради, що складається з 24 чоловік. У компетенцію нової адміністрації входила територіальна, функціональна й персональна юрисдикція. Для підтримки громадського порядку створювалися поліцейські сили, які підкорялися новій адміністрації. Так само був визначений і п'ятирічний строк для врегулювання палестино-їзраільського конфлікту (сьогодні ми бачимо, що вкладеться в цей строк сторонам не вдалося). У такий спосіб був покладений початок створенню палестинської автономії. 17-18 травня 1994 Сектор Газа і Єрихон перейшли під контроль палестинців, а вже в липні в Газу з Тунісу переїхав лідер ОВП З Арафат.

Після досягнення успіху на палестинському напрямку, активізувався йорданський напрямок двосторонніх переговорів. Ще у вересні 1993 у Вашингтоні між Ізраелем і Йорданією було підписано раніше погоджений "порядок денний" переговорів. 25 липня 1994 у Вашингтоні була підписана Йордано-ізраїльська Декларацію про припинення стану війни, що стало ще одним кроком на шляху до миру на Близькому Сході. 26 жовтня 1994 у районі порту Акаба король Йорданії Хуссейн і прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін підписали повномасштабну мирну угоду між двома країнами. Обидві сторони відмовилися від участі у воєнних діях один проти одного, зобов'язалися разом боротися з тероризмом. Нова угода ще раз підтвердила ефективність політики двосторонніх переговорів.

Однак всі таки найбільш успішним був палестино-ізраїльський напрямок. 11 серпня 1995 у єгипетському місті Таба була парафована, а 28 вересня у Вашингтоні підписана Тимчасова угода між ОВП й Ізраїлем про поширення влади Палестинської автономії на Західний берег і Сектор Газа. Тимчасова угода передбачала створення Палестинської Ради, якій ізраїльтяни повинні передавати владу на зазначених територіях. Палестинці старше 18 одержали право брати участь у виборах місцевої адміністрації які повинні були бути проведені 20 січня 1996 року. За тимчасовою угодою переговори про остаточне врегулювання повинні були початися не пізніше 4 травня 1996 року й закінчитися до 4 травня 1999. Нова угода викликала широке невдоволення екстремістських сил обох сторін. На жаль їхньою жертвою став ізраїльський прем'єр Іцхак Рабін, що був убитий 4 листопада 1995 року.

Для багатьох це стало шоком, коли на выбрах, які відбулися 29 травня 1996 переміг Нетаньяху, значно більше консервативний політик, супротивник установлення палестинської держави. Палестино-ізраїльський діалог після невеликої затримки активізувався тільки наприкінці 1996, а 15 січня 1997 була підписана нова угода про поступову передачу під палестинський контроль міста Хеброн. Однак ситуація загострилася вже в навесні 1997, коли Ізраїль оголосив про будівництво єврейського кварталу в Східному Єрусалимі. Реакцією арабських терористів на це стали терористичні акти. У результаті вибуху організованого терористами ХАМАС 30 липня, на ієрусалимському базарі, близько 20 чоловік було вбито й близько 200 - поранено. Мирний процес знову виявився на грані зриву. Незважаючи на регрес у мирному процесі, наприкінці 1997 діалог між сторонами вдалося відновити. Складна внутрішня ситуація в Ізраїлі змусила Нетаньяху трохи зм'якшити свою позицію. Завдяки тиску США на обидві сторони, у жовтні 1998 у Вай Рівер було досягнуто згоди, що аналітики оцінюють не менше як "розморожування" мирного процесу (дивитеся текст). Угода між Ізраїлем і палестинцями було підписано 23 жовтня 1998 року, посередниками виступили президент США Б. Клінтон і король Йорданії Хуссейн. Угода передбачала передачу Ізраїлем 13,1% окупованої території палестинцям, звільнення 750 палестинських ув'язнених в обмін на спільні антитерористичні дії й анулювання пунктів Палестинської Хартії, які були ворожими стосовно держави Ізраїль. У грудні цього ж року, під час візиту Клінтона на Близький Схід, Палестинська рада анулювала ті положення Хартії, які закликала до знищення держави Ізраїль.

1999 рік приніс зміни в близькосхідний мирний процес - змінилася внутрішньополітична ситуація в Ізраїлі. На дострокових виборах у парламент в Ізраїлі 17 травня 1999, перемогла партія Ехуда Барака, з яким багато хто зв'язували надії на прискорение мирного процесу. 4 вересня 1999 року в єгипетському містечку Шарм аль-шейх між Ізраїлем й ОВП була підписана нова угода (дивитеся текст). За ним обидві сторони погоджувалися з повним виконанням всіх положень Тимчасової угоди, а так само з виконанням всіх невиконаних угод, які були укладені між ними починаючи з вересня 1993. 11 статей нової угоди призначалися як підстава для виконання умов Вай-Рівер меморандуму. Шарм аль-шейх меморандум установив і новий строк для остаточного врегулювання - переговори про постійний статус повинні були початися не пізніше 13 вересня 1999, і закінчитися після витікання 1 року від дня поновлення переговорів.

билет №17

1. Війна в Індокитаї і міжнародне врегулювання та наслідки.

До 2-ї світової війни Індокитай(В’єтнам, Лаос, Камбоджа) - колонія Франції. 2 вересня 1945 року в Ханої Хо Ші Мін проголосив утворення Демократичної Республіки В’єтнам, (ДРВ - лише північна частина В’Єтнаму) Франція не бажала з цим миритися. Так, з вересня 1945 року розпочалася колоніальна війна. Французькі збройні сили захоплюють Сайгон та інші великі місця Південного В’Єтнаму, маючи намір перетворити Південний В’Єтнам на плацдарм для подальшого наступу на ДРВ. В 1950 році СРСР встановлює дип. відносини з ДРВ, наслідком чого був рішучий поворот політики США в Індокитаї, які спершу підтримували ДРВ і навіть пропонували свою фінансову допомогу. Відтоді, США почали постачати французьким військам зброю у великих розмірах:340 літаків, 1400 танків, тисячі тон боєприпасів. Франція і США, намагаючись залучитися підтримкою місцевих «авторитетів» створили маріонетковий уряд на чолі з колишнім імператором Бао Даєм і визнали лише Державу В’Єтнам (Південну частину). КНР та СРСР підтримували ДРВ. Але незважаючи на такі кроки Франція не змогла добитися перемоги у в’єтнамській війні і зазнала остаточної поразки під фортецею Дьєнб’єнфу в 1954р. Также во время первой инддокитайской войни боевые действия велись на территории Камбоджи и Лаоса, однако здесь они не оказали значительного влияния на ход войны.В 1954р. – на Женевській нараді – рішення про припинення військових дій у В’Єтнамі, Лаосі, Камбоджі, - про встановлення тимчасової демаркаційної лінії між ДРВ і Південним В’Єтнамом, яка проходила близько 17 паралелі, - про проведення всезагальних виборів з приводу об’єднання В’єтнаму. За Женевськими угодами 1954 року Франція зобов’язалась вивести всі свої війська з Індокитаю. Закінчився перший період війни.

США не приєдналися до Женевських угод і продовжували постачати в Південний В’Єтнам зброю і військову техніку. Так, припинення французької військової присутності у В’Єтнамі фактично означало надання поля діяльності Сполученим Штатам.

Отже, причини залучення США у війну:

1.Підтримка ДРВ Радянським Союзом, комуністична спрямованість В’Єтнаму. (стратегія «відкидання комунізму» при Ейзенхауері)

2. Дотримання концепції «доміно»: якщо впаде Індокитай – зазнає краху вся система американської присутності в регіоні (в Південно-Східній Азії).

Ще в ході роботи Женевської конференції в вересні 1954 року Манільським пактом (договір про колективну оборону в Південно-Східній Азії) започатковано створення військової організації СЕАТО:США, Англія, Франція, Австралія, Нова Зеландія + Пакистан, Тайланд, Філіппіни. Протокол розповсюджував дії СЕАТО на країни Індокитаю, що було прямим порушенням Женевських угод.

Так, з другої половини 50-х років США приступили до створення сильного Південного В’Єтнаму, щоб за допомогою маріонеткового уряду нанести поразку ДРВ і встановити свій контроль над всім Індокитаєм. В тому ж році Вашингтон направив в Південний В’Єтнам першу групу з 500 американських військових радників. В 1955 році Держава В’Єтнам (Південь)за підтримки США була перейменована в Республіку В’Єтнам, президент – Нго Дін Д’єм.

В Республіці В’Єтнам посилювався рух опору сайгонському режимові, що проводив політику жорсткого терору проти власного народу. Йшла громадянська війна. В 1960 році утворено Національний фронт визволення Південного В’Єтнаму. Розуміючи, що ситуація вийшла з-під контролю, США вдалися до розширення свого втручання у внутрішні справи В’Єтнаму і перейшли до більш активної збройної інтервенції. З 1961 року (прихід до влади Кеннеді) розпочалося швидке нарощування чисельності американської армії, було створено штаб американського командування з надання допомоги сайгонському режимові.

1964 рік став своєрідним рубежем в еволюції азіатської політики США. (До влади прийшов Джонсон в 1963р) Для того, щоб нанести поразку національно-визвольному руху В’Єтнаму, Сполученим Штатам необхідно було перейти до відкритої війни. Але не вистачало приводу. США потребували правового обґрунтування своєї військової агресії у В’Єтнамі. Але відсутність угоди між США і Південним В’Єтнамом, за якою США могли б офіційно відправити свої війська на допомогу сайгонському режиму стримувало їх дії. Юридично необґрунтованими виглядали посилання адміністрації на договір СЕАТО та протокол до нього від 1955 р., який лише в односторонньому порядку розповсюджував дію цього договору на країни Індокитаю. Тому, уряд США інсценував (згідно з радянськими джерелами) напад на американські військові кораблі в Тонкійській затоці. Тонкійський інцидент дозволив американській авіації нанести «відповідний удар» по ДРВ. Важливим правовим аргументом на користь законності військових дій(«інтервенції») стала так звана «тонкійська резолюція» конгресу США, прийнята 7 серпня 1964 року. В ній зазначалося, що конгрес підтримує «всі необхідні заходи для відбиття будь-якого збройного нападу проти військових сил США», а право оголосити війну надавалося і Президенту (а не тільки Конгресу).

В 1965 р. США офіційно розв’язали війну проти В’Єтнаму. З того ж року Брежнєв надсилає величезну кількість найсучаснішого озброєння у В’єтнам. Так, на кінець 60-х рр збройна інтервенція США в Південному В’Єтнамі зайшла у глухий кут, спричинивши внутрішньо-американську кризу(протиріччя у військових колах, масові демонстрації у Вашингтоні проти війни у В’Єтнамі, де гинули тисячі американців). Не відмовляючись від подальших спроб військовим шляхом вирішити на свою користь результат боротьби в Південному В’Єтнамі, США змушені були погодитися на переговори про можливість політичного врегулювання в Індокитаї.

В травні 1968 р в Парижі почалися переговори між представниками ДРВ та США, і в жовтні того ж року американський уряд заявив про повне припинення бомбардувань території ДРВ. В січні 1969р відбулася нарада по В’Єтнаму в складі делегацій ДРВ, Фронту національного визволення Південного В’Єтнаму, США та сайгонської адміністрації. В червні 1969р був утворений Тимчасовий уряд Республіки Південний В’єтнам, який визнав СРСР. Це було перше перемир’я після довгих років війни.

Прихід до влади Р. Ніксона ознаменував останній етап війни США у В’Єтнамі. Він висунув ідею розділення відповідальності, «партнерства» США з сайгонським режимом, згідно з якою південно-в’єтнамські війська, спираючись на американську фінансову допомогу і воєнні постачання, повинні були забезпечити стабільність режиму. Ця ідея стала основою «Доктрини Ніксона», проголошеної в липні 1969 р на о-ві Гуам. Принцип «партнерства» вилився в політику «вєтнамізації» війни у Південному В’єтнамі, згідно з якою американські війська поступово замінювалися південно-в’єтнамськими. Але військові плани адміністрації Ніксона не виправдали себе. США змушені були звернутися до політичного врегулювання.

Отже, 27 січня 1973 року після тривалих переговорів в Парижі біло підписано угоду про припинення війни та відновлення миру у В’єтнамі представниками ДРВ, Фронту національного визволення Південного В’Єтнаму, США та сайгонської адміністрації. Угода передбачала виведення американських військ із Південного В’Єтнаму, політичне врегулювання в Південному В’Єтнамі шляхом переговорів між двома південно-в’єтнамськими сторонами, організацію вільних демократичних виборів.

В квітні 1975 року сайгонський режим було повалено. Контроль над усією південно-в’єтнамською територією перейшов до Тимчасового революційного уряду, який став спадкоємцем Національного фронту визволення Південного В’Єтнаму.

В листопаді 1975 р в Хошіміні відбулася Конференція представників Півночі і Півдня В’Єтнаму з питань об’єднання країни. 25 квітня 1976 року відбулися всезагальні вибори. 2 липня ДРВ та Республіка Південного В’Єтнаму об’єдналися в єдину державу – Соціалістичну Республіку В’єтнам.

Лаоська Народно-Демократична Республіка 1975 р., 1975 році упав режим у пномпені і до влади в Камбоджі прийшли червоні кхмери, що займали про китайську позицію.

2. Деколонізація Африканського континенту. Створення та діяльність ОАЄ.

Процес деколонізації Африки можна поділити на 2 етапи:

з середини 50-х до середини 60-х – 1)поява незалежних держав у Північній та Тропічній Африці;2)з 1975-1990 завершення деколонізації півдня Африки.

Середина 50-х років позначилась піднесенням національно-визвольного руху народів Пн Африки. Було порушено питання в ООН про надання незалежності Марокко та Тунісу, через їх політичну зрілість = Марокко (2.03.56), Туніс (15.07.56).

Алжир – 1 листопада 54р. збройне повстання проти французів = партизанська війна. Очолив цю боротьбу Фронт Національного визволення. У 57 р. ФНВ створив Нац. Раду алжирської революції, а в 1958 р. Нац рада проголосила Алжирську республіку. Війна тривала до 62р. 18 березня Франція підписала Евіанські Угоди. Провели референдум і того ж року проголсили Алжирську Народну Демократичну Республіку.

Впродовж кількох років майже всі свої колонії втратили Англія, Франція та Португалія. Незалежність здобули майже всі країни Тропічної та Південної Африкі. За період 50-60 рр. Ситуація в Тропічній Африці змінилась докорінно. В 1950 р. було тілько дві незалежні держави – Ліберія та Ефіопія, до кінця 1960 р. там вже була 21 незалежна держава.

Гана - перша незалежна із Тропічної Африки (до цього Золотий Беріг) 6 березня 57р. Ще відрізали західну частину Того (раніше було під протекторатом ООН) 1960 рік - Гана республіка.

2жовтня 58р. - Гвінея стала незалежної.

60р - стало незалежними 17 держав:

1 січня - Камерун

27 квітня - Того

26 червня -Мальгаська Республіка

1 липня - Сомалі

крім них Нігер, Республіка Догомея, Верхня Вольта, Берег Слоновой Кістки, Чад, ЦАР, Габон, Мавританія, Малі, Нігерія.

В 70-80 покінчили з Португальською колоніальною імперією. Звільнилися Ангола й Мозамбік і розвалилися колоніальні режими на більшості островів Тихого, Індійського й Атлантичного Океанів. Намібія звільнилася в березні 90го року й ми назавжди покінчили з колоніалізмом.

Організація африканської єдності (ОАЄ) - найбільша міждержавна організація в Африці. Створена 25 травня 1963 р., коли на конференції глав держав і урядів ЗО незалежних країн Африки в Адіс-Абебі (Ефіопія) було підписано Статут ОАЄ (День створення ОАЄ - 25 травня щорічно відмічається як День звільнення Африки.) Статут ОАЄ набув чинності 13 вересня 1963 р.

Важливою сферою діяльності ОАЄ стало вре­гулювання суперечок і непорозумінь, які вини­кали між окремими членами через територ. претензії, на етнічному, реліг. підґрунті та з інших причин. Однією з перших суперечок, якою займалась ОАЄ, була алжиро-марокканська територ. суперечка (загострилась у 1963; вда­лося вирішити лише в 1972). Успішно вирішено ОАЄ також суперечки між Кенією і Сомалі, Гвінеєю та Кот-д'Івуаром, Руандою і Бурунді, Малі й Буркіна-Фасо та інші. Однак до 2002 залишалась низка проблем і кризових ситуацій в Африці, які ОАЄ не вдалось вирішити: сома­лійсько-ефіопська територ. суперечка, стосунки Марокко й Зах. Сахари (див. Західної Сахари проб­лема), становище в Чаді, в Ліберії та деякі інші.

Створення ОАЄ сприяло підвищенню авто­ритету африк. д-ав на міжнар. арені, дозволило координувати їхню зовн.-політ, діяльність. За рекомендацією 1-ї сесії Ради міністрів (1963, Аддис-Абеба) майже всі африк. д-ви приєдна­лись до Договору про заборону випробувань ядер­ної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою 1963. 1-а сесія Асамблеї ОАЄ (1964, Каїр, ОАР) прийняла резолюцію про перетво­рення Африки в зону, вільну від ядерної зброї (держави-члени ОАЄ підписали Договір про створення зони, вільної від ядерної зброї, в Африці 1996). Більшість країн-членів ОАЄ підписали Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968. Учасники 17-ї сесії Асамблеї (1980, Фрітаун, Сьєрра-Леоне) у спец, резолюції висунули ви­могу демілітаризації Індійського океану й повер­нення Маврикію о. Дієго-Гарсія, який був в 1965 перетворений в потужну базу військ.-мор. флоту та військ.- повітр. сил США.

Одним із найважливіших напрямів діяльності ОАЄ була б-ба за повну ліквідацію колоніа­лізму, проти расистських режимів у Півд. Африці. Вона велась у різних формах, що вклю­чали як надання моральної та матеріал, допо­моги нац.-визв. рухам, так і підтримку ідеї деколонізації на міжнар. форумах, перш за все в Організації Об'єднаних Націй (ООН). У резо­люції 7-ї сесії Ради міністрів ОАЄ (1966, Аддис-Абеба) однією з основних цілей ОАЄ визнано б-бу проти імперіалізму й за визволення Аф­рики. ОАЄ надавала велике значення проблемі подолання екон. та соц. відсталості африк. країн, що залишилась від колоніалізму. На 2-й надзви­чайній сесії Асамблеї (1980, Лагос, Нігерія) схва­лено «Лагоський план дій» з рекомендаціями щодо екон. розвитку африк. д-ав на період до 2000, виконання яких мало сприяти досяг­ненню ними госп. самостійності. 21-а сесія Асамблеї ОАЄ (1985) прийняла Першочергову програму розвитку економіки африк. країн на 1986-90. 22-а сесія Асамблеї ОАД (1986) від­мінила положення про зв'язок роззброєння з розвитком. Надзвичайна сесія Асамблеї ОАЄ (грудень 1987) окреслила шляхи вирішення проблеми зовн. заборгованості Африки, насам­перед через встановлення нового міжнар. екон. порядку. У 1991 в Абуджі (Нігерія) держави-члени ОАЄ підписали Договір про утворення Африканського екон. співтовариства як скла­дової ОАЄ (термін формування співтовариства визначався на 34 роки та передбачав, що про­ходитиме шістьома етапами різної тривалості; ратифікувати мали 2/3 країн-членів ОАД).

Упродовж усієї історії існування ОАЄ мало значні труднощі у своїй діяльності, що значною мірою обумовлено відмінностями в соц.-екон. і зовн.-політ. орієнтації країн-членів, неодно­рідності в рівнях їхнього екон. розвитку тощо. Недостатня ефективність ОАЄ в ряді випадків, особливо при врегулюванні територіальних спорів між країнами-членами, пояснювалась тим, що її рішення мали лише консультативний характер, і Статут орг-ції не зобов'язував краї-ни-члени їх виконувати, та й самому ухваленню рішень перешкоджав принцип консенсусу, домогтися якого 54 країнам-членам було вкрай складно. В останнє десятиріччя існування ОАЄ загострилась ситуація з проблемою єдності, велику стурбованість почав викликати стан фінансів орг-ції. На сер. 1990-х заг. сума забор­гованості в основний фонд ОАЄ (без врахування фондів допомоги) складала 45,5 млн. дол. Лише в 38 із 54 держав-членів ОАЄ не було боргів перед орг-цією. Загалом 1990-і засвідчили помітне падіння впливу цієї панафрик. орг-ції. А тому досить швидко на континенті набула популярності ідея створення нового політ, об'єднання африк. країн, що фактично вперше була озвучена М. Каддафі у 1999 на 4-й поза­черговій зустрічі глав д-ав та урядів у Сирті (Лівія). Вже через 2 роки, у 2001, на 5-му поза­черговому саміті глав африк. д-ав та урядів у тому самому місті Сирті ця пропозиція пере­творилась на чіткий план (було підписано уста­новчий акт нової орг-ції). Ще рік пішов на ратифікацію цієї ініціативи 2/3 країн-членів. Нарешті, 8.07.2002 на саміті ОАЄ в Дурбані (ПАР) було офіційно оголошено про припи­нення існування ОАЄ та створення замість неї Африканського Союзу

Билет №18

1. Близькосхідне врегулювання в 90-і рр. ХХ ст.

Поштовх початку мирного процесу в регіоні дала й війна в Перській затоці. Саме рішення Москви й Вашингтона спільно зайнятися близькосхідним урегулюванням було прийнято на зустрічі у верхах у Хельсінкі 10 вересня 1990 року. Це рішення було тісно пов'язане з Кувейтською кризою й стало можливим завдяки компромісу: СРСР зайняв позицію нейтралітету стосовно Іраку, у свою чергу США пообіцяли надавити на Ізраїль. До того ж США вдалося утримати Ізраїль від відповідного удару по Іраку, після обстрілу останнім територии Ізраїлю "Скадами". Це підняло авторитет обох держав у регіоні й дозволило не допустити переростання Іракської агресії в новий ізраїльський конфлікт.

Скликання 30 жовтня 1991 у Мадриді за ініціативою США й СРСР Близькосхідної мирної конференції. На конференцію запрошувалися уряди Ізраїлю, Сирії, Лівану, Йорданії. Палестинці запрошувалися в рамках об”єднаної Йордано-палестинської делегації. Переговори велися про тимчасові міри самоврядування, а не про остаточне врегулювання. Результати конференції:1. вироблено формулу "мир в обмін на землю".2. Остаточно сформувався інститут коспонсорства.3. Конференція дала значний поштовх переговірному процесу на Близькому Сході.

Основою близькосхідного мирного процесу стали двосторонні переговори Ізраїлю з кожним з його сусідів за посередництвом США. У такий спосіб Кемп-девідський процес одержав своє продовження в 90-х роках. В 92 році склалась сприятлива ситуація для мирного процесу - на парламентських виборах в Ізраїлі перемогла партія "Авода" (Партія праці), що висунула як національний пріоритет ідею миру з арабами. Починається визнання ізраїльською стороною ОВП як єдиного представника палестинського народу, ізраїльський Кнесет скасовує положення про заборону на контакти з ОВП. Більше того, наприкінці 1992 року в Норвегії в Осло починаються прямі закриті контакти Ізраїлю із представниками ОВП з питань урегулювання конфлікту (тобто до скасування заборони на такі контакти). Вони проходили паралельно з переговорами у Вашингтоні, у яких брала участь палестинська делегація на підставі мадридської формули. Однак усе ще серйозною перешкодою на шляху переговорів залишалися положення Палестинської Хартії, за яких не визнавалося право держави Ізраїль на існування. Ця ситуація кардинально помінялася з листом глави ОВП Ясіра Арафата ізраїльському прем'єр-міністрові Іцхаку Рабіну від 9 вересня 1993 року. У цьому листі Арафат визнав право держави Ізраїль на існування, погодився з резолюціями 242 й 338 Ради безпеки ООН.

Перша угода, що вдалося підписати в рамках близькосхідного мирного процесу, стала палестино-ізраїльська Декларація про принципи. Декларація була підписана 13 вересня 1993 року у Вашингтоні міністром закордонних справ Ізраїлю Шимоном Пересем і членом виконкому ОВП Махмудом Аббасом. Свідками виступили США й Росія. За декларацією принципів, що містить набір взаємопогоджуваних положень, метою переговорів є створення тимчасового органа палестинського самоврядування (Ради) на Західному березі ріки Йордан й у Секторі Газа на перехідний період, що не перевищує 5 років, що привів би до постійного врегулювання на базі резолюцій 242 й 338 Ради Безпеки ООН. Вибори в Раду передбачалося провести не пізніше, ніж через 9 місяців від дня вступу в силу палестино-ізраїльської угоди. П'ятирічний перехідний період починався із часу виводу ізраїльських військ із Сектора Газа й району Єрихона. У такий спосіб був створений правовий режим для створення палестинської автономії.

Дата добавления: 2015-05-26