Західна Африка

Ліберія. Політична криза та громадян­ська війна в цій країні мають низку відмітних рис. Зокрема, Ліберія ніколи не була колонією і, здавалося б, мала накопичити досвід формування демокра­тичного суспільства та держави. Етнічно Ліберія відрізняється від усіх африканських країн, крім Сьєрра-Леоне, тим, що її темношкіре населення поділяється на нащадків звільнених з рабства переселенців зі США та корінне насе­лення. Соціально заможна верхівка та політична еліта скла­даються саме з нащадків переселенців, з їхнього середовища завжди обирались президенти. Ліберія також являє собою приклад особливої активності окремих африканських держав, їхніх субрегіональних організацій та міжафриканських збройних сил у розв'язанні тамтешніх внутрішніх криз.

Політична дестабілізація в Ліберії почалася з того, що у квітні 1980 р. сержант ліберійської армії, виходець з народності кран Самюель Доу здійснив воєнний переворот, під час якого було вбито Президента Толберта та багатьох членів уряду. Вперше пред­ставник корінного населення очолив країну. Спочатку він зустрів підтримку населення, яке раділо закінченню режиму «апартеїду» в країні. У середині 80-х років корумпованістю, репресіями, створенням особливих умов для «своїх» з еліти племен кран та мандінго С. Доу викликав широке невдоволення в країні, яке швидко зростало після фальсифікації результатів президентських ви­борів Ї985 р. Найбільш помітною фігурою у боротьбі з ре­жимом С. Доу став колишній член його уряду Тейлор. Він заснував Національний патріотичний фронт Ліберії (НПФ) і в грудні 1989р. почав повстання на півночі країни. Його активно підтримали пле­мена гіо та мано. В країні спалахнула громадянська війна. В липні 1990 р. від Ч. Тейлора відокремився зі своїми при­бічниками бригадний генерал Джонсон, яккй створив Незалежний національний патріотичний фронт, а згодом на його базі — Незалежну демократичну партію. Тоді ж сили Джонсона частково захопили столицю Монровію та вбили С. Доу. Незабаром виникло ще декілька угруповань, які схопились у боротьбі за владу.

Відразу ж громадянська війна в Ліберії набула міжнарод­ного виміру. По-перше, внаслідок масового руху біженців, по-друге, через інтереси сусідніх країн, які підтримували ті чи інші сили в Ліберії. Кот-д'Івуар, Буркіна-Фасо та Лівія підтримали Ч. Тейлора. Так, через Буркіна-Фасо Тейлор отримував зброю. Нігерія була рішуче налаштована проти угруповання Ч. Тейлора, оскільки мала дружні відносини з режимом С. Доу. ЕКОВАС здійснило безпрецедентне втру­чання в справи Ліберії, оскільки тамтешня війна деста­білізувала ситуацію в субрегіоні та могла спровокувати збройні виступи опозиційних сил в інших країнах. Ініціативу перебра­ла на себе Нігерія, оскільки вона претендувала на вплив в суб­регіоні Західної Африки. В серпні 1990 р. Постійний комітет ЕКОВАС з посередництва прийняв рішення створити зброй­ну Групу контролю за припиненням вогню (ЕКОМОГ), щоб у мирних умовах реорганізувати уряд Ліберії.

Створення ЕКОМОГ не мало відповідної правової бази і супроводжувалось ускладненням відносин між країнами субрегіону. По-перше, Постійний комітет з посередництва, за­снований з ініціативи Президента Нігерії Ібрагіма Бабангіди на саміті ЕКОВАС у травні 1990 р. як його загальний орган, отримав повноваження втручатись як посередник у випадку міждержавних суперечок, а в Ліберії конфлікт був внутрішнім. По-друге, франкомовні країни Західної Африки розцінювали рішення Постійного комітету як реалізацію гегемоністських прагнень Нігерії в субрегіоні: постанову про створення ЕКОМОГ ухвалили лише країни —колишні колонії Великої Британії. Такі члени Постійного комітету, як Того і Малі, спочатку виділили сили, а потім їх відкликали, а Президент Буркіна-Фасо засудив прийняте рішення. Сенегал та Кот-д'Івуар взагалі не висловили власної позиції, лише Гвінея надала символічний контингент. Навіть більше, франкомовні країни підтриму­вали повстанців, з якими воювали сили ЕКОМОГ (підрозділи Нігерії, Гани, Сьєрра-Леоне та Гвінеї). У 1990—1995 рр. дії ЕКОМОГ з установлення миру і створення коаліційного уряду позитивного результату не дали, оскільки Група вважала, що мир у Ліберії настане після розгрому сил Тейлора. Лише в червні 1995 р. відбулася зустріч Ч. Тейлора з главою військового уряду Нігерії Санью Абачою.

У вересні 1995 р. під прямим тиском ЕКОВАС, тобто передовсім Нігерії, в Абуджі угруповання, що воювали між собою, підписали мирну угоду. Згідно з нею утворювалась Державна рада з 6 чоловік, до якої ввійшли керівники На­ціонального патріотичного фронту Ліберії (НПФЛ), Об'єдна­ного визвольного руху Ліберії за демократію (УЛІМО-К) та Ради миру Ліберії (ЛПК) УЛІМО та ЛПК фактично репрезентували інтереси колишніх прибічників режиму С. Доу.

Укладена угода передбачала роззброєння сторін до кінця 1995 р. і проведення виборів до серпня 1996 р. Але оскільки всі учасники угоди прагнули очолити мирний процес, її виконання було зірвано. В грудні 1995 р. бої спалахнули з нового силою. Тому Нігерія та її союзники по ЕКОВАС мусили організувати ще одні переговори в Абуджі та прий­няти угоду Абуджа-2. Вона включала принципові нові мо­менти: на її здійснення відводилось значно більше часу та передбачались санкції проти порушників (заборона висувати свої кандидатури на виборах і порушення кримінальних справ трибуналом за військові злочини). Відтоді дійсно роз­горнувся процес мирного врегулювання. У лютому 1997 р. військові організації трансформувались у політичні партії.

19 липня 1997 року під контролем спостерігачів ООН та ЕКОВАС на президентських виборах у Ліберії переміг Тей­лор. Слід підкреслити, що, попри всі недоліки, встановлення миру в Ліберії є чи не найяскравішим успіхом зусиль африканських держав та ОАЄ задля припинення громадянсь­кої війни в одній з країн континенту.

Вироблені миротворчі технології та прийоми являють собою цінне надбання для їхнього подальшого розвитку та застосування. Нагромаджено цінний досвід для майбутнього створення міжафриканських миротворчих збройних сил на базі виділених для цього національних формувань. Грома­дянська війна в Ліберії засвідчила, що первинність принципу прав людини над принципом суверенітету дозволяє успішно протистояти громадянським війнам у Африці. 1 нарешті, приклад Ліберії доводить, що ЕКОВАС досягло успіху за­вдяки застосуванню примусу, важеля, якого позбавлена ОАЄ.

Серйозним джерелом громадянської війни в Західній Аф­риці є Сьєрра-Леоне. Від 1991 р. там триває повстання, очолюване Революційним об'єднаним фронтом (РОФ) під проводом Санко. Це угруповання, що змагається не так за владу в країні, як за утримання у своїх руках районів, де видобувають алмази. Саме цю територію повстанці захопили в 1991 р., вигнавши ліванців, котрі кон­тролювали торгівлю діамантами. В травні 1997 р. внаслідок перевороту Президента Каббу було повалено. Уряд сформу­вав союзник Санко — майор Корома. У вересні 1997 р. сили ЕКОМОГ (війська Нігерії) почали воєнні дії проти Короми і в лютому 1998 р. скинули його. На початку січня 1999 прибічники Санко знову захопили Фрітаун, вимагаючи звільнити свого ватажка, ув'язненого в жовтні 1998 р. Нігерійські війська в статусі сил ЕКОМОГ незабаром удруге зайняли столицю.

У липні 1999 р. під тиском представників Нігерії та інших членів ЕКОВАС, а також представників ООН у Ломе було підписано мирну угоду між урядом та РОФ. Угода передбачає входження представників фронту до урядових структур, перетворення РОФ на політичну партію та роззброєння опо­зиції. Було амністовано практично всіх учасників бандформувань.

Для нагляду за виконанням угоди до Сьєрра-Леоне виру­шили військові спостерігачі ООН. У жовтні 1999 р. для допомоги у справі реалізації Ломейської угоди утворено Мі­сію ООН у Сьєрра-Леоне (ЮНАМСІЛ), яка в січні 2000 р. вже налічувала 4300 вояків і 220 військових спостерігачів. У лютому Рада Безпеки ООН прийняла рішення збільшити її чисельність у два рази через ускладнення в роззброєнні 45 тис. бойовиків та дотриманні припинення вогню, а також через виведення персоналу ЕКОМОГ.

У травні 2000 р. повстанці відновили бойові дії і навіть захопили як заручників 500 службовців ООН, щоправда, згодом їх було звільнено. Війну в Сьєрра-Леоне остаточно припинити не вдалося. Але безперечно, що без втручання ООН та ЕКОМОГ втрата цієї невеличкої африканської країни були б набагато більшими.

1. Україна в Чорноморсько-Каспійському регіоні.

Чорноморський регіон у геополітичному вимірі є надзвичайно важливим для України і з погляду її економічних інтересів (вирішення проблеми енергоносіїв, збільшення об'ємів зовнішньої торгівлі, чіткої роботи транспортних комунікацій), і з позицій національної безпеки держави. Сьогодні в Причорномор'ї існують різні форми регіональної взаємодії як між країнами, так і між окремими регіонами або навіть містами тих чи інших країн. Це Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), багатофункціональні миротворчі сили BLACKSEAFOR, такі регіональні угруповання як ГУАМ, що в цьому році трансформувалося в організацію “Співдружність за демократію та розвиток”, новостворена Співдружність демократичного вибору (СДВ), а також ініціатива щодо створення єврорегіону „Причорномор'я”. В рамках усіх цих об'єднань, ініціатором утворення яких була Україна, наша країна проводить активну політику щодо розширення простору демократії. Але діяльність згаданих структур та організацій Чорноморського регіону є мало ефективною через низку важливих чинників. Серед головних – відсутність спільної зовнішньополітичної позиції з максимально широкого кола питань (відносини з ЄС, НАТО, США, Росією, з міжнародними організаціями, з питань врегулювання конфліктів); економічна слабкість більшості країн регіону та фінансова неспроможність до реалізації важливих проектів; існування протиріч у відносинах між окремими країнами (Росія-Туреччина, Туреччина-Греція, Україна-Румунія, Азербайджан-Вірменія, Грузія-Росія тощо). І хоча можливості та перспективи розвитку регіонального співробітництва в Чорноморському регіоні досить суттєві, але стан їх реалізації знаходиться на низькому рівні.

Для України велике значення мають широкомасштабні комунікаційні проекти в рамках ОЧЕС з будівництва кільцевої автомагістралі навколо Чорного моря і системи магістральних трубопроводів для транзиту нафти і газу з Центральної Азії, Закавказзя, Близького і Середнього Сходу до Європи. Достатньо сказати, що використовування території України дає можливість більш ніж удвічі скоротити довжину шляху транспортування нафти з регіону Близького Сходу до Європи. Таким чином, з погляду України, система ОЧЕС є важливим елементом розвитку стратегії довгострокової співпраці з країнами Центральної Азії, Закавказзя, Близького і Середнього Сходу – з одного боку, а ЄС – з іншого. ​В умовах значної енергетичної залежності від російських енергоносіїв (майже половина споживаного природного газу та 30% нафти) Європейський Союз прагне встановити незалежний доступ до значних запасів енергоресурсів, які містяться в Центральній Азії. За підрахунками Євросоюзу, каспійський регіон може забезпечити 15 % потреб ЄС у газі до 2020-го року. Прямий доступ до газових запасів Центральної Азії, який повинен забезпечити диверсифікацію постачань енергоресурсів, давно став одним з найважливіших питань європейської енергетичної політики. На даний час більшість блакитного палива регіону скуповує Росія, яка намагається втримати монополію країни-виробника та транспортера енергоресурсів, активно розвиваючи власні маршрути поставки каспійської нафти та газу.
​Стратегічне завдання України полягає в активному просуванню власних диверсифікаційних проектів задля забезпечення енергетичної безпеки та підсилення геополітичних позицій країни в регіоні.

Билет №22
1 Проблеми ядерної зброї на Корейському півострові.

Прихід до влади в СРСР Михайла Горбачова призвів до того, що колишній міцний союзник північних корейців вже не так беззастережно підтримував офіційний Пхеньян у його ядерних стремліннях. Так, обіцяючи сприяння в будівництві АЕС, Радянський Союз поставив умову: Північна Корея повинна приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що й трапилося 1985 року [4]. Ще більшого удару по ядерній програмі КНДР наніс розпад СРСР, і, як наслідок, припинення належного фінансування багатьох ключових проектів.

Кінець 80 – х – початок 90 – х років характеризувався активним діалогом (як позитивним, так і негативним) між КНДР з одного боку, та США, ООН і МАГАТЕ – з іншого. Однак складне економічне становище та смерть Кім Ір Сена в 1994 році змусили Північну Корею зробити певні поступки. Тому в цьому контексті для нас важливою є Рамкова угода між США та КНДР від 21 жовтня 1994 року, згідно з якою КНДР зобов’язувалась вивести з ладу дослідницький реактор потужністю 5 МВт, а також припинити будівництво двох газографітних реакторів, замінивши їх на легководні реактори з Південної Кореї [5]. Також створювався спеціальний орган – КЕДО (Міжнародний консорціум з розвитку енергетики на Корейському півострові), котрий мав відігравати ключову роль у виконанні положень угоди.

Дата добавления: 2015-05-26