Основні завдання проекту в стосунках з Україною. 2 страница

Незважаючи на те що більшість іракців сприймають американо-британські війська як окупаційні, це не означає, що рух опору, жертвами якого переважно стають іракські громадяни, викликає симпатії іракського населення. Іракці утомилися від тривалих війн, саддамовского деспотизму й багаторічної міжнародної блокади, і, як всі люди, прагнуть до нормального життя. У цьому змісті збройний рух опору в Іраку, що дійсно більше нагадує хаотичну терористичну діяльність, не може розраховувати на широку підтримку з боку іракського населення й тому не має майбутнього. Очевидно, згодом боротьба за суверенітет Іраку буде більше переходити в політичну площину.

Після терористичних акцій на початку березня в Кербеле й Багдаді, у результаті яких загинули сотні іракських шиїтів, група експертів ООН повернулася в Нью-Йорк. Однак, як заявив 19 березня генсек ООН К.Аннан, у відповідь на обіг правлячої ради Іраку й тимчасовий коалиционной адміністрації група експертів ООН незабаром знову повернеться в Ірак з метою надання допомоги у формуванні нового іракського уряду до 30 червня ц.р.

Підписання 8 березня ц.р. "Закону про керування державою на перехідний період", або тимчасової конституції Іраку, стало значним кроком на шляху консолідації основних політичних й этно-конфессиональных сил Іраку - арабів, курдів і туркменов. Відповідно до цього документа, Ірак буде демократичною республікою на основі федералізму. Погоджено строки загальних виборів у парламент - до 31 січня 2005 р. Конституція передбачає формування "федерального уряду" Іраку на перехідний період.

1. Проблема розширення НАТО на Схід.

Розширення поспіхом може призвести до радикалызацыъ режиму у Росії, створення выйськового блоку протии НАТО, зниження рівня довыри – Рос не буде дотримуватися МД щодо роззброэння.

Розширення має відбутися швидко щоб скористатися слабкістю Росії. Метою процесу розширення НАТО за рахунок країн Центр. та Схід. Європи - поширення безпеки на весь євроатлан­тичний регіон та уникнення утворення сірої зони.

Із поч. 1990-х НАТО активно розвивала та інституціалізувала відносини з краї­нами Схід. Європи і СРСР. Створення в 1991 Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС) було покликано закріпити партнерські відносини, що почали формуватись між колиш­німи супротивниками в дип. та військ. сферах. У січні 1994 на Брюссельському саміті НАТО було проголошено про відкритість Альянсу для вступу інших європ. д-ав і започатковано іні­ціативу, спрямовану на поглиблення співробіт­ництва з можливими кандидатами — програму «Партнерство заради миру» (ПЗМ). Вона стала першим механізмом, який забезпечив реаліза­цію між країнами-членами НАТО та країнами, що бажали приєднатися до Альянсу, співробіт­ництва на засадах, що діють усередині НАТО. Вона передбачала спільну участь у військових навчаннях, участь у миротворчих місіях, військових діях під егідою НАТО, допомога з боку НАТО у реорганізації збройних сил тощо.

На відміну від РПАС співробітництво за програмою ПЗМ відбувалося за форму­лою «16+1»: кожна країна-партнер отримувала можливість обирати межі та ступінь співробітництва з альянсом у полі­тичній та військовій сферах. До програми приєдналися всі країни ЦСЄ, колишнього Радянського Союзу та європейські нейтральні держави. Україна стала першою країною СНД, що приєдналася до програми.

26.09.1995 на розгляд країн-членів НАТО було представлено «Дослідження з питань розши­рення НАТО». Щодо процедури вступу зазначалось, що в НАТО статусу асоційо­ваного членства запроваджуватись не буде, і тому виконання всіх передумов є необхідним для вступу. До таких передумов було, зокрема, від­несено обов'язкове розв'язання усіх міжетніч­них і територ. суперечок мирними засобами. + Подолання можливих негативних наслідків розширення:

- налагодження конструктивних відносин з Росією

- непря­ме забезпечення безпеки для тих країн, які не будуть прийняті до НАТО у числі перших. 10.12.1996 країни-члени НАТО виступили із заявою, що вони не мають намірів, планів та причин розміщувати ядерну зброю на території нових членів Альянсу, а також жодної потреби змінювати будь-які аспекти ядерної політики. США також зобов'язувались продовжувати переговори про скорочення стратегічних ядер­них арсеналів.

Навесні 1997 було внесено зміни до програми ПЗМ, спрямовані на посилення механізму політ, консультацій з країнами-парт-нерами, що залишаться за межами розшире­ного НАТО, того-таки року були підписані Основоположний акт про взаємні відносини, співпрацю та безпеку між НАТО та РФ 1997 і Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО 1997. 30.05.1997 програми співробіт­ництва у РПАС та ПЗМ було об'єднано в інституційних рамках Ради євроатлантичного парт­нерства (РЄАП), яка остаточно визначила новий рівень співробітництва НАТО з країнами-парт-нерами. Практична реалізація планів розши­рення НАТО на Схід розпочалась на Мадридсь­кому саміті НАТО 1997, коли було ухвалено рішення про запрошення Польщі, Чехії та Угор­щини розпочати переговорний процес щодо вступу до НАТО. На Вашингтонському саміті НАТО 1999 ці країни підписали Вашингтонсь­кий договір 1949 і вступили до НАТО. Празький саміт НАТО 2002 ухвалив рішення про початок другого етапу розширення, на якому 29.03.2004 до Альянсу приєдналися Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія.

*У другій половині 90-х років внаслідок цілеспрямованої діяльності НАТО з власної адаптації фактично сформувалася євроатлантична регіональна структура. З підписанням Основоположного акту між НАТО та Росією та Хартії Україна-НАТО взаємодії у євроатлантичній структурі з країнами, що не належать до інтеграційного кола НАТО, набули інституційного виміру. Декларований принцип відкритості НАТО для вступу будь яких демократичних держав Європи – хоча у якості обмежень може сприйматися як поняття демократій, так і згадка про те, що прийматися будуть держави, що можуть внести суттєвий вклад до посилення безпеки у Європі - фактично свідчить про намір географічно охопити майже всю Європу.

Билет №24

1. Карибська криза.

1 січня 1959 – революція на Кубі – повалення режиму Батісту і прихід до влади Кастро - проголошується курс на соціалістичну орієнтацію. Починаються економічні санкції проти Куби та підривні дії – авантюра в "Затоці свиней" (інтервенція на Плайя-Хірон) кв 1961 р. Куба відбила цей наступ + початок допомога СРСР. Лист 1961 – амер план "Мангуста ", мета якого повалення режиму Кастро. В січні 1962 – виключення Куби з ОАД + ембарго на торгівлю країн Лат Ам з Кубою + розірвання з нею відносин 15 країнами континенту.

Квітні 1962 р. Хрущов отримує інф про розгортання ам ядерних ракет середньої дальності в Туреччині за рішенням НАТО. У відповідь Хрущов визнає у квітні 1962 соціалістичний характер перетворень на острові і починає надавати їй допомогу. Одночасно розроблено рад. план "Анадирь", метою якого було створення групи рад військ на Кубі. Червень 1962 – секретний договір СРСР-Куба про розміщення на кубі рад ракет середньої дальності.

16 жовтня 1962 – початок Кубинської/Карибської кризи. Виконком РНБ пропонує Кеннеді 10 альтернатив щодо реакції США, виокремилось 2: морська блокада і повітряна атака. 22 жовтня 1962 –заява президента США про встановлення "карантину" на ввезення на Кубу наступальної зброї. + всі збройні сили США, включаючи космічні, були приведені в стан повної бойової готовності - бойова тривога № 3. СРСР не погоджується.

24 жовтня 1962 У Тан (Генсек ООН) направив листа главам СРСР і США з планом врегулювання кризи: США відмовляються від карантину, а СРСР – від розміщення наступальної зброї.

27 жовтня – "чорна субота" - над Кубою був збитий американський літак-розвідник У-2. Військові у Вашингтоні вимагали застосування американських збройних сил.

У переписці між лідерами двох наддержав намітилася можливість компромісу. У листі Хрущева від 26 жовтня говорилося про необхідність гарантій президента й уряду США не нападати на Кубу (офіційна версія плану)+ ліквідація амер ракетних баз у Туреччині в обмін на вивезення рад ракет з Куби(конфіденційна частина плану).

20 листопада 1962 р. (остат варіант) США відмовилися від уведеного ними морського карантину; зобов'язалися не нападати на Кубу й не підтримувати подібний напад; СРСР зобов'язався забрати з острова наступальну зброю (ракети середньої дальності, а також бомбардувальники ІЛ-28). США негласно погодилася вивезти ам ракет з території Туреччини. Зобов'язання сторін були ними виконані.

7 січня 1963 р. - представники СРСР і США на переговорах звернулися зі спільним листом до генерального секретаря ООН із проханням виключити питання про Карибську кризу з порядку денного Ради Безпеки.

Криза показала: 1) небезпеку прямого воєнного зіткнення двох супердержав і необхідність уникати ядерної загрози.2) обов"язковість контролю з боку лідерів держав за збр силами своїх країн3) необхідність поліпшення стану МВ взагалі і рад-амер відносин зокрема.4) важливість підтримання прямих контактів між керівниками держав.

У червні 1963 р. СРСР і США підписали спеціальний меморандум про встановлення спеціальної лінії прямого зв'язку між Москвою й Вашингтоном. 5 серпня "Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі й під водою" між урядами СРСР, Великобританії й США. 1967 – договір про заборону розміщення ЯЗ в космосі і на місяці. 1968- ДНЯЗ. США і СРСР – "розрядка міжн напруженості". Вкінці 60-х рр.. – ідея "паритету": приблизна рівність, достатня для того, щоб знищити протилежну сторону.

1. Війна США у В’єтнамі: причини та наслідки.

До 2-ї світової війни Індокитай(В’єтнам, Лаос, Камбоджа) - колонія Франції. 2 вересня 1945 року в Ханої Хо Ші Мін проголосив утворення ДРВ - лише північна частина В’Єтнаму. Розпочалася колоніальна війна. В 1950 році СРСР встановлює дип. відносини з ДРВ, США почали постачати французьким військам зброю у великих розмірах: Франція не змогла добитися перемоги у в’єтнамській війні і зазнала остаточної поразки під фортецею Дьєнб’єнфу в 1954р.

В 1954р. – на Женевській нараді – рішення про припинення військових дій у В’Єтнамі, Лаосі, Камбоджі, - про встановлення тимчасової демаркаційної лінії між ДРВ і Південним В’Єтнамом, яка проходила близько 17 паралелі, - про проведення всезагальних виборів з приводу об’єднання В’єтнаму. Франція зобов’язалась вивести всі свої війська з Індокитаю.

США не приєдналися до Женевських угод і продовжували постачати в Південний В’Єтнам зброю і військову техніку.. В 1955 році Держава В’Єтнам (Південь) за підтримки США була перейменована в Республіку В’Єтнам, президент – Нго Дін Д’єм. Громадянська війна, перевороти, на поч. 60-х США втрачають контроль над ситуацією.

Серпень 1964 р – Джонсона повідомили про те, що берегова охорона ДРВ атакувала американський есмінець у Тонкінській затоці. Кампанія у ЗМІ. «Тонкійська резолюція» конгресу США 7 серпня 1964 року. - конгрес підтримує «всі необхідні заходи для відбиття будь-якого збройного нападу проти військових сил США», а право оголосити війну надавалося і Президенту (а не тільки Конгресу). В 1965 р. США офіційно розв’язали війну проти В’Єтнаму.

Дотримання концепції «доміно»: якщо впаде Індокитай – зазнає краху вся система американської присутності в регіоні (в Південно-Східній Азії). Тихоокеанська доктрина Джонсона липень 1966 – АТР названий сферою інтересів США, рішучість стримувати комунізм у Азії. Намір воювати скільки б часу це не зайняло.

Спроба інтернаціоналізації конфлікту завершилася невдачею – партнери по НАТО не підключилися.США несли у В'єтнамі величезні людські втрати, партизанський характер війни в джунглях і містах не дозволяв ам. силам використати свої переваги в бойовій підготовці й технічній оснащеності. Спроби США примусити комуністичні формування до капітуляції не давали бажаного результату. Війна придбала затяжний характер. Антивоєнні протести – внутрішньо політ криза.

31 січня 1968 р. Новорічний наступ - об'єднані сили південно- і північнов′єтнамських комуністів почали великомасштабну операцію по захопленню головних південнов′єтнамських міст, включаючи Сайгон. Сили комуністів увірвалися в столицю й утримували її окремі райони декілька днів. Революційні сили робили ставку на організацію загального повстання населення Південного В'єтнаму проти свого уряду. Цей розрахунок не виправдався.

В травні 1968 р в Парижі почалися переговори між представниками ДРВ та США, і в жовтні того ж року американський уряд заявив про повне припинення бомбардувань території ДРВ. В січні 1969р відбулася нарада по В’Єтнаму в складі делегацій ДРВ, Фронту національного визволення Південного В’Єтнаму, США та сайгонської адміністрації. В червні 1969р був утворений Тимчасовий уряд Республіки Південний В’єтнам, який визнав СРСР. Це було перше перемир’я після довгих років війни.

Липень 1969 р – Доктрина Ніксона - р озділення відповідальності, «партнерства» США з сайгонським режимом, південно-в’єтнамські війська, спираючись на американську фінансову допомогу і воєнні постачання, повинні були забезпечити стабільність режиму. Принцип «партнерства» вилився в політику «вєтнамізації» війни у Південному В’єтнамі, згідно з якою американські війська поступово замінювалися південно-в’єтнамськими.

24 червня 1970 р. Конгрес скасував "тонкінську резолюцію " і прийняв рішення відкликати з В'єтнаму всіх американських військовослужбовців до кінця 1974 р. У ДРВ уважно стежили за подіями усередині США. Ханой розумів, що адміністрація Р.Ніксона однаково буде змушена піти йому на поступки.

Американо-в'єтнамські розбіжності на переговорах зводилися до одного пункту, що стосувався черговості етапів урегулювання. Вашингтон побоювався, що після відходу американських військ з В'єтнаму південнов′єтнамський уряд не зможе утриматися. Тому американська дипломатія прагнула домогтися згоди ДРВ на формування в Південному В'єтнамі коаліційного уряду за участю комуністів, але під керівництвом когось із діячів колишнього кабінету. ДРВ заперечувала: положення в Південному В'єтнамі врегулюють самі в'єтнамці, а предметом переговорів з США повинне бути тільки американська військова присутність.

27 січня 1973 року після тривалих переговорів в Парижі було підписано угоду про припинення війни та відновлення миру у В’єтнамі представниками ДРВ, Фронту національного визволення Південного В’Єтнаму, США та сайгонської адміністрації. Угода передбачала виведення американських військ із Південного В’Єтнаму, політичне врегулювання в Південному В’Єтнамі шляхом переговорів між двома південно-в’єтнамськими сторонами, організацію вільних демократичних виборів.

В квітні 1975 року сайгонський режим було повалено. Контроль над усією південно-в’єтнамською територією перейшов до Тимчасового революційного уряду, який став спадкоємцем Національного фронту визволення Південного В’Єтнаму.

В листопаді 1975 р в Хошіміні відбулася Конференція представників Півночі і Півдня В’Єтнаму з питань об’єднання країни. 25 квітня 1976 року відбулися всезагальні вибори. 2 липня ДРВ та Республіка Південного В’Єтнаму об’єдналися в єдину державу – Соціалістичну Республіку В’єтнам.

Билет №25

1. Еволюція зовнішньої політики Російської Федерації.

Зовнішня політика РФ після міжнародного визнання країни як правонаступниці СРСР, збереження її членства в ООН й у Раді Безпеки ООН орієнтована на зміцнення ролі ООН у міжнародних відносинах, послідовне проходження Статуту ООН.

Завдання формування нової після багаторічної "холодної війни" зовнішньополітичної стратегії Росії змушують її будувати відносини з колишніми ідеологічними супротивниками СРСР із позицій ділового партнерства. Лідери країн Заходу не відразу погодилися визнати в РФ рівноправного партнера. Росії довелося заново освоювати геополітичний простір, формувати відносини із країнами СНД, займатися врегулюванням виникаючих конфліктів, захищати права співвітчизників, які знаходяться за межами РФ, прагнучи одночасно до відновлення історичної наступності зовнішньої політики Росії.

Зовнішня політика РФ орієнтована на формування зовнішньополітичної стратегії по забезпеченню миру в умовах глобалізації й загострення зовнішньополітичної обстановки. Це має на увазі участь Росії в інститутах глобального регулювання, реалізацію мирного зовнішньополітичного курсу (участь у контролі над озброєннями, проведення цілеспрямованої політики в області роззброювання), регіональне й двостороннє співробітництво, забезпечене мирними дипломатичними засобами, захист від акцій міжнародного тероризму з урахуванням відповідальності РФ як постійного члена Ради Безпеки ООН.

Видне місце в зовнішній політиці РФ займає двостороннє співробітництво із країнами СНД по створенню "пояса добросусідства". Із цих країн найбільше успішно зовнішньополітичне партнерство РФ і Білорусії. В 1996 між ними був підписаний Договір про утворення Співтовариства Білорусії й Росії, в 1999 - Договір РФ і Республіки Бєларусь про державотворення.

В 2000 прийнята Концепція зовнішньої політики РФ: багатополярний світ на принципах міжнародного права, демократії й співробітництва, боротьба за забезпечення міжнародної безпеки.

Участь РФ в інститутах глобального регулювання, орієнтованого на підтримку миру й безпеки, на боротьбу з міжнародним тероризмом - один з показників включенности країни в рішення загальносвітових завдань. В 2001 при участі РФ була прийнята резолюція Ради безпеки ООН про протидію тероризму й створенні Контртеррористического комітету РФ. Росія бере активну участь у всіх авторитетних міжнародних інститутах: в Організації по безпеці й співробітництву в Європі (ОБСЄ), у Європейському Союзі (ЄС), в "великій вісімці" - групі лідерів восьми найбільш розвинених країн миру. На саміті "вісімки" в Евіані в 2003 вона домоглася створення "Групи контртеррористических дій". РФ разом з ООН й ОБСЄ брала участь в урегулюванні конфліктів в Абхазії, Південній Осетії, Нагорному Карабасі й Придністров”ї. Розвиток двосторонніх відносин з ЄС й ОБСЄ закріплено Спільною декларацією про зміцнення діалогу й співробітництва, відповідно до якої РФ визнається країною з ринковою економікою, що може увійти в Постійну раду партнерства.

У Раді Європи РФ бере участь у реалізації політичної декларації "За Більшу Європу без кордонів". Ведеться поступове відновлення відносин між РФ і НАТО, заморожене в результаті силових дій альянсу проти Югославії. Створено Раду Росі - НАТО, що розробляє програми спільн дій по нерозповсюдженн збро масов знищенн і боротьб з міжнародн терроризм.

В 2003 набутив чинності Договір між РФ і США про скорочення стратегічних ядерних потенціалів - це крок до створення глобальної системи контролю (політико-дипломатичними, а не силовими методами) за нерозповсюдженням ракет і ракетних технологій. Ведеться робота із запобігання торгівлі ядерною й хімічною зброєю, зброєю масового знищення. У тім же 2003 західними країнами була підписана Угода про багатобічну ядерно-екологічну програму в Росії, у тому числі по утилізації списаних атомних підводних човнів. Продовження політики регіонального добросусідського співробітництва реалізується Угодою між РФ, Білорусією, Казахстаном, Україною по формуванню Євразійського економічного простору. Мова йде про переміщення товарів, послуг, капіталу й робочої сили.

Російсько-американські відносини от уже півтора десятиліття (із часу підписання в 1992 Хартії російсько-американського партнерства й дружби) характеризуються як теплі й дружні. Центральне місце в діалозі двох країн займають питання економічної стабільності й контролю над озброєннями. В 1994 набутив чинності Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь. В 2002 він був підтверджений.

Активно розвиваються двосторонні відносини РФ із провідними європейськими країнами, особливо виділяється тристоронній діалог по найважливіших проблемах сучасності з Німеччиною й Францією. Нарощує РФ співробітництво й з багатьма країнами на Близькому Сході, беручи участь й в урегулюванні ізраїльсько-палестинського конфлікту, виступаючи проти агресії США в Іраку, підтримуючи відповідні резолюції ООН.

Поступальний розвиток прийняли взаємини РФ із країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону. У створену в 2001 Шанхайську організацію співробітництва ввійшли РФ, Китай, Казахстан, Киргизія, Таджикистан й Узбекистан. РФ включена в роботу Асоціації держав Південно-Східної Азії й Азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва. Пріоритетним у цьому регіоні для РФ є її зв'язки з Китаєм. Підписано угоди по врегулюванню прикордонних питань, про зміцнення довіри у військовій області, про взаємне скорочення збройних сил у прикордонних районах. Розвиваються зв'язки з Індією на рівні стратегічного партнерства. РФ прагне досягти прогресу в російсько-японських відносинах, поки що ускладнюють питанням про національну приналежність ряду далекосхідних островів.

РФ виступає з позицій комплексного підходу до гострих проблем Африки, вносить істотний вклад у мирний вирішення міжнаціональних конфліктів, ратуючи за стійкий розвиток країн цього континенту.

Беручи участь в економічному співробітництві із країнами Європи, Америки, Азії, РФ веде переговори про вступ у Всесвітню торговельну організацію. Ціль РФ - домогтися такої інтеграції країни в систему світового господарства, яка б забезпечила вихід на світовий ринок не тільки енергоресурсів (нафта, газ, вугілля, ліс), але й продукції російської промисловості й сільського господарства, створення сприятливого клімату для іноземних інвестицій, урегулювання проблем зовнішнього боргу.

РФ підтримує діяльність співвітчизників за кордоном, відстоюючи їхні законні інтереси, наполягаючи на збереженні позицій російської мови в країнах колишнього СРСР.

2 Дії США та НАТО в Афганістані: причини та наслідки.

Війна в Афганістані (2001 рік - теперішній час) - асиметричний військовий конфлікт междуМеждународнимі силами сприяння безпеці (ISAF), підтримуваними спочатку Північним альянсом, а потім новим урядом Афганістану, і ісламістської організацією Талібан, що контролювала до цього велику частину Афганістану. Один з етапів громадянської війни в Афганістані, яка триває з 1978 року.

США проводять операцію в Афганістані в рамках операції «Непохитна свобода», розпочатої у відповідь на терористичний акт 11 вересня 2001. Міжнародні сили сприяння безпеці в Афганістані (ISAF) діють відповідно до резолюції № 1386 [10] Ради Безпеки ООНот 20 грудня 2001. Це найдовша війна в історії США

Міжнародні сили сприяння безпеці (англ. International Security Assistance Force; ISAF) - очолюваний НАТО міжнародний військовий контингент, який діє на території Афганістану з 2001 року.

Міжнародні сили з підтримки безпеки були створені відповідно до резолюції № 1386 Ради Безпеки ООН від 20 грудня 2001 року. Їх присутність в країні після повалення режиму талібів було необхідно дляказанія допомоги афганському Тимчасового органу у забезпеченні безпеки в Кабулі та прилеглих до нього районах, з тим щоб афганський Тимчасовий орган, а також персонал Організації Об'єднаних Націй могли діяти в умовах безпеки

З серпня 2003 року командування ISAF здійснюється блоком НАТО.

Всім відомо, що Сполучені Штати ведуть ряд контртерористичних операцій по всьому світу, які спрямовані на ліквідацію найбільш небезпечних терористів і встановлення демократичних режимів в певних країнах. Деякі з таких операцій були успішними, деякі відверто провальними. Загальна назва всіх протитерористичні операцій США - «Непохитна свобода», що складається з 5 підоперацій, найголовніша з яких «Непохитна свобода - Афганістан», що почалася в 2001 році і продовжується до цього дня.

Передісторія

Після виведення радянських військ з Афганістану, в країні розгорілася повномасштабна громадянська війна. До 1996 року фактичну владу в країні захопила ісламська терористична організація «Талібан», в результаті чого глава «Аль-Каїди» Усама бен Ладен отримав в країні притулок. Після терактів у Нью-Йорку і Вашингтоні в 2001 році, в яких була звинувачена «Аль-Каїда», президент США Буш висунув талібам ультиматум, заявивши, що вони зобов'язані видати американцям бен Ладена. Після відмови талібів зробити це, Джордж Буш заявив про початок військової компанії по захисту Афганістану від талібів.

Цілі війни

Пентагон офіційно озвучив і переслідує три мети в Афганській війні:

• Суд над ватажками організації «Аль-Каїда.

• Повалення режиму талібів в країні.

• Звільнення всій території Афганістану від будь-якого впливу талібів.

Зараз, через 11 років після початку операції, більшість аналітиків сходиться в думці, що жодна з цілей так і не була досягнута, незважаючи на той факт, що ця війна стала однією з найтриваліших за часом і найбільш витратною з матеріальних ресурсів.

Учасники війни

Всупереч поширеній думці, в Афганській війні талібам протидіє не США, а Міжнародні сили сприяння безпеці (ISAF), які з 2003 року очолюються блоком НАТО, хоча США і займають, мабуть, ключову роль в цій організації. Крім Штатів в ISAF входять ще 50 країн, серед яких такі країни як Монголія, Сальвадор, Сінгапур, Тонга. Загальна чисельність коаліції становить 120 тис. осіб на 2012 рік. Природно, найбільший контингент у США - 90 тис. чоловік, потім у Великобританії (9,5 тис. осіб), Німеччини (4701 осіб) та Італії (3986 осіб). Протистоять ж цієї коаліції рух «Талібан» і терористичне угруповання «Аль-Каїда». Останнім часом Сполучені Штати все частіше висувають звинувачення у бік Пакистану в тому, що останній надає терористам зброю і укриття на своїй території. Крім того, дуже часто стає відомо про вбитих громадянах інших країн, в тому числі і європейських, які воювали проти сил коаліції, хоча це швидше поодинокі випадки.

Хід операції

Контртерористична операція почався 7 жовтня 2001 року. В цілому, перший рік війни можна розглядати як успішний: військам коаліції вдалося знищити авіацію терористів, порушити канали поставок, захопити ключові міста, де базувалися терористи (Кандагар, Мазарі-Шаріф), провести зачистку гірського комплексу Тора-Бора, відсторонити талібів від влади і призначити нового, нині чинного президента країни Хаміда Карзая.

2002 пройшов відносно спокійно. Після захоплення Кандагара і повалення режиму талібів, залишки бойовиків відійшли в долину Шахи-Кіт. Для зачистки цієї долини в березні 2002 року силами коаліції було проведено операцію «Анаконда». Незважаючи на те, що опір талібів виявилося набагато серйозніше, ніж передбачалося, операція завершилася успішно, розрізнені угруповання талібів через гори пішли в Пакистан. До кінця року війська коаліції противника практично не зустрічали.

2003-2005

Для цих трьох років була характерна партизанська війна проти сил коаліції. Таліби, відступивши до Пакистану, змогли організувати там тренувальні табори, на території, неконтрольованої владою. Набравши достатньо сил, таліби активізувалися на півдні Афганістану, почалися зіткнення з солдатами коаліції, теракти в містах, зростали жертви серед сил коаліції, причому не тільки американців, але і їх союзників. Тим не менш, тривало економічне відновлення Афганістану, були проведені президентські вибори, прийнята нова конституція країни.

2006 рік був роком наступу військ ISAF на півдні Афганістану. Було проведено ряд великомасштабних операцій зі знищення сил талібів (брало участь більше 11 тис. солдатів коаліції одноразово). Підсумок цих операцій вкрай неоднозначний - з одного боку, НАТО заявило про ліквідацію значної угруповання талібів, але з іншого боку, міжнародні сили також зазнали великих втрат. Канада втратила у вересні 2006 року більше солдатів, ніж за попередні 4 роки перебування в Афганістані. Крім того, головне завдання всіх операцій-повністю вибити талібів з південної частини країни і знищити їх табору-так і не була досягнута.

2007 став роком продовження компанії проти талібів на півдні країни. Невеликі сутички відбувалися і на півночі Афганістану, але вони носили локальний характер і ніяк не впливали на хід операції в цілому. Талібам вдалося захопити місто Муса-Кала на півдні країни, битва за який велася до кінця року, і тільки в грудні міжнародним силам вдалося вибити бойовиків з міста. Саме з 2007 року починаються масова загибель цивільного населення з необережності військ коаліції - в результаті авіаудару по позиціях талібів загинуло близько 200 мирних жителів, які опинилися в зоні дії авіації військ США.

У 2008 році таліби домоглися значних успіхів, провівши ряд зухвалих і успішних операцій. Перш за все, варто відзначити успіх «Талібану» у штурмі міста Муса-Кала, напад на в'язницю міста Кандагар, спроба замаху на президента Карзая і, мабуть, найважливіше - захоплення маршруту постачання військ НАТО з Пакистану. В результаті, військам коаліції довелося звернутися до Росії з проханням про надання повітряного маршруту постачання. Таліби сказали, що цей успіх був великим кроком до перемоги над військами коаліції. Напруга в країні наростало, місцеві жителі все менше хотіли бачити іноземців на своїй землі.

Дата добавления: 2015-05-26