Р. - Румунія, Болгарія

Р. - польша, словенія, словаччина, чехія, прибалти, угри, мальта, кіпр.

Р. - Фінляндія, Швеція, австрія

Р. - Іспанія, Португалія

Р. - Греція

Р. - ВБ, Данія, Ірландія

Економічні критерії

Політичні критерії

Копенгагенські критерії

22 червня 1993 року на своєму засіданні в Копенгагені Європейська Рада визначила принципи розширення Європейського Союзу. Згідно з цими принципами країни Центральної та Східної Європи, які висловили бажання, можуть стати членами Європейського Союзу. За цього "приєднання може відбутися, щойно країна зі статусом асоційованого члена буде готова взяти на себе обов'язки членства й відповідатиме необхідним економічним та політичним вимогам". Ці вимоги включають стабільні демократичні інституції, повагу до меншин, існування ринкової економіки, здатної витримати конкурентний тиск у Союзі, спроможність дотримуватися цілей політичного, економічного і валютного союзу. Таким чином, на Копенгагенському саміті було визначено критерії членства в Європейському Союзі. Ці критерії, що отримали назву Копенгагенських критеріїв (Copenhagen criteria), стосуються політичних та економічних засад, а також готовності виконувати належні зобов'язання.

Стабільність інститутів, які є гарантами демократії, верховенства закону, прав людини; поваги до прав меншин і їх захисту.

Існування функціональної ринкової економіки, а також здатність витримати весь тягар конкурентного тиску та силу ринкових стимулів у рамках Європейського Союзу.

Критерії стосовно прийняття принципів "спільного набутку" (acquis communautaire ¹) співтовариства

Спроможність узяти на себе обов'язки членства включно з дотриманням цілей політичного, економічного та валютного союзу

1. Проблема реформування ООН.

На сучасному етапі світ змінився: розпалася біполярна система, Німеччина і Японія – могутні держави, з’явилися нові конфлікти і нові засоби їх вирішення. ООН потрібно реформуватися аби відповідати сучасним вимогам. Так секретаріат організації є непомірно великим та відтягує помітну частину бюджету на організаційні питання, також і сама система фінансування недосконала, і як наслідок – фінансові кризи. Органи ООН уже не відповідають реаліям – так пов’язані з деколонізацією уже не потрібні, а от у галузях М. тероризму, екології, боротьби з наркотиками – прогалини. Вимагають перерозподілу також сфери дії між ООН та регіональними організаціями, які не мали реальної сили та майже не існували за часів її створення – відповідно зараз ООН може і має концентруватися лише на справді глобальних проблемах людства. Зараз на першому місці оперативність: ООН має оптимізувати ресурси. Це планується зробити за рахунок реформування структури та правових основ організації. Основною проблемою є неузгодженість позицій щодо шляху реформування багатьох великих країн.

Реформування особливо жорстко постало як питання на 49-50ій сесіях ГА. Були створені експертні комісії (Мориса Стронга) та керівний комітет з питань реформ. 1997 – доповідь Кофі - «По­новлення Організації Об'єднаних Націй: програма реформи» - три типи заходів реформування: структури й системи управління секретаріату; структури міжурядових органів; підходів до розробки стратегій і політики ООН. Основою є запровадження посади першого заступника Генсекретаря, створення Групи старших керівників, перебу­дова роботи Секретаріату в межах секторальних груп, які включали б усі департаменти, фонди і програми ООН, ство­рення Групи стратегічного планування. Розподіл по групах: мир і безпека; економічні й соціальні питання; співробітництво в цілях розвитку; гуманітарні пи­тання; права людини. Створені Виконавчі ко­мітети з перших чотирьох проблем, а права людини поділили між ними як комплексну проблему. Активно об’єднувалися споріднені департаменти та адм. підрозділи. Кількість посад в 1999 скоротилася на 25%. Передбачалося створити оборотний кредитний фонд з капіталом до 1 млрд дол. за рахунок добровільних внесків та інших джерел.

Новий підхід до вироблення ГА політики: тематичний підхід ГА та комітетів. Також тепер питання формулюються за 2 роки до обговорення.

Існує також проблема реформування системи мандатів РБ на миротворчу діяльність та посилити власні сили ООН і їх участь в порівнянні з М. коаліціями. Також балансувати ефект економічних санкцій проти військових галузей на цивільне населення. Ключове питання – розширення складу РБ. Найзапекліші дискусії – на скільки розширити і хто має отримати статус постійного члена, а також обмеження чи ліквідація права Вето. Варіанти:

- збільшити кількість постійних членів на п'ять (ФРН, Японія і три країни від Азії, Африки і Латинської Америки);

- збільшити склад Ради Безпеки на п'ять постійних і чотири непостійних члени від регіонів;

- ввести до складу Ради Безпеки п'ять постійних членів без права вето;

- статус постійних членів мають отримати не окремі країни, а ре­гіональні організації (ЄС, ОАЄ, ОАД та ін.);

- статус постійних членів країни від Азії, Африки і Латинської Америки повинні отримувати на ротаційній основі.

В 2005 році США створили експертну групу з реформування ООН, яка видала свою доповідь: „Американські інтереси в ООН”. Засобом їх досягнення став бюджет – адм Буша пообіцяла скоротити фінансування ООН на 50% якщо та не відповідатиме критеріям США, наприклад не буде придушено опозицію до Ізраїлю, але ці законопроекти ще не підписані.

В 2005 році на 60ій асамблеї ГА було проведено саміт абсолютної більшості голів Д-членів, під гаслом „Шансу раз на покоління на нові сміливі рішення в галузі реформування ООН”. Основними цілями визначені – досягнення цілей „Декларації Тисячоліття”, права людини, мир, демократія, безпека і боротьба з тероризмом.

Билет №38

1. Інтеграційні процеси в Південно-Східній Азії. Створення АСЕАН та її діяльність.

Політичні зміни, що відбулися в ПСА в 1й половині 60-х років, позначи­лися на подальшому розвитку міжнародних від­носин у регіоні і в Азії в цілому. В Брунеї на виборах 1962 р. в законодавчу раду перемогла Народна партія Бру­нею, проте розпочате під її керівництвом збройне повс­тання було придушене, а сама партія поставлена поза законом. У 1963 р. шляхом об'єднання Малайської Феде­рації з Сінгапуром, Сараваком та Сабахом утворилася Федерація Малайзія. В 1965 р. Сінгапур вийшов зі складу цієї федерації й був проголошений самостійною держа­вою. У внутрішній і зовнішній політиці Індонезії відбувся різкий поворот управо внаслідок установлення в країні політичного режиму «нового порядку», вирішальна роль у якому належала індонезійській армії. Політику придушен­ня демократичних свобод здійснювало військове керів­ництво Таїланду, що прийшло до влади в 1957 р.

Таким чином, на 2у половину 60-х років у ПСА сформувалася група країн з однотипною західною орієнтацією, але неоднотипним державним устроєм. Правлячі кола цих країн ро­зуміли, що вирішення економічних і політичних проб­лем, життєво важливих для їхнього розвитку, нерозривно пов'язане зі зміцненням миру й принципів добросусідства та співробітництва в ПСА, з досяг­ненням прогресу в справі роззброєння.

Слід підкреслити, що всі фактори внутрішнього роз­витку, що впливали на зміст загальнополітичного клімату в ПСА, діяли на тлі посилення прагнен­ня західних держав до закріплення залежності колоній. Разом з тим наприкінці 60-х років акценти в розподілі «сил тиску» в регіоні дещо змістилися. У зв'язку з ослаб­ленням позицій ВБ в Азії й нездатністю США придушити силою національно-визвольний рух в Індокитаї відбувалися поступове посилення економічної ролі Японії й підвищення впливу КНР у регіоні.

Передумови створення в ПСА субрегіональної організації склалися в 2й половині 60-х років. Прагнення країн регіону до встановлення взаємних різносторонніх зв'язків становило вияв універсальної й об'єктивної тенденції до регіональної інтеграції. Не випадково тоді в «третьому світі» поширилася концепція «колективної опори на власні сили», яка ідеологічно обґрунтовувала необхідність економічного, політичного й культурного зближення цих країн, зміцнення їхнього взаємного співробітництва.

Перші спроби налагодження в ПСА регіонального співробітництва були здійснені ще на по­чатку 60-х років. І хоча створені в той період перші субрегіональні організації — Асоціація Південно-Східної Азії і МАФІЛІНДО— виявилися недовговічними у зв'язку з відсутністю необхідних для їхньої діяльності передумов, проте вони заклали підвалини, на яких зго­дом, уже в сприятливіших умовах, постала Асоціація дер­жав Південно - Східної Азії (АСЕАН). АСЕАН утворена на конфе­ренції міністрів закорд. справ Індонезії, Малай­зії, Сінгапуру, Таїланду та Філіппін, що відбува­лась 7-8.08.1967 в Бангкоку (Таїланд). У підпи­саних 1976 на о. Балі Договорі про дружбу та співробітництво в Півд.-Схід. Азії та Деклара­ції згоди АСЕАН проголошувались завдання орг-ції: поглиблювати політ., екон., соц., культ, співробітництво; розвивати торгівлю між краї­нами АСЕАН та з іншими країнами; сприяти встановленню миру й стабільності в Півд.-Схід. Азії. Співпраця в рамках АСЕАН побудо­вана на принципах невтручання у справи один одного та вирішенні проблем, що являють взаємний інтерес, шляхом консенсусу. Керів­ний орган АСЕАН — щорічні Наради міністрів закорд. справ (сесії АСЕАН), які проводяться почергово у столицях країн-членів. Між сесіями діє Постійний комітет, головою якого є мін. зак. справ тієї країни, у якій провадитимуть чер­гову сесію. Із 1976 періодично проводяться на­ради голів д-ав та урядів країн-членів, органі­зовуються зустрічі на міністерському рівні.

Співробітництво членів АСЕАН відбувалось у вирішенні проблем безпеки й забезпечення миру в Півд.-Схід. Азії. У листопаді 1971 Нарада міністрів закорд. справ АСЕАН у Куала-Лам-пурі прийняла декларацію про створення в Півд.-Схід. Азії «зони миру, свободи і нейтралітету» (ЗОПФАН). У 1984 країни АСЕАН оголосили про свій намір створити в Півд.-Схід. Азії без'я­дерну зону. На 3-й нараді глав д-ав та урядів країн-членів АСЕАН у Манілі (у грудні 1987) прийнято рішення розвивати співробітництво не лише всередині АСЕАН, але й з іншими краї­нами Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР). Зростанню ролі АСЕАН у системі міжнар. від­носин в АТР сприяло запровадження в рамках щорічних конференцій міністрів закорд. справ механізму регулярних політ, консультацій між членами АСЕАН з одного боку та США, Япо­нією, Канадою, Австралією, Новою Зеландією, Республікою Корея й об'єднаною делегацією ЄС — з іншого. У липні 1993 на 26-й конферен­ції міністрів закорд. справ країн АСЕАН у Сінгапурі було прийняте рішення про ство­рення Регіонального форуму АСЕАН (АРФ) для проведення багатосторонніх консультацій із проблем безпеки в АТР. Окрім традиційних учасників розширених конференцій міністрів закорд. справ АСЕАН, на Регіональний форум було запрошено Китай, Росію та В'єтнам. Перше засідання Форуму, на якому представ­лені 18 країн, відбулось у 1994 в Бангкоку. Зго­дом до АРФ приєдналися Індія, Республіка Ко­рея, КНДР, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Монголія, Папуа-Нова Гвінея.

Сфера екон. співробітництва охоплює: торгів­лю й інвестиції; промисловість; продовольчі товари; с. г-во та лісництво; фінанси й банків­ські послуги; транспорт і комунікації; міне­ральні ресурси й електроенергію; приватний сектор. АСЕАН приєдналася до Системи заг. діючого преференційного тарифу для вільної торг, зони АСЕАН (1992), яка прагнула знизити тарифні ставки до 0-5% до 2000 і цілком зняти тарифи до 2003. Усі пром. товари, у т. ч. засоби вир-ва, перероблені та неперероблені с.-г. про­дукти, входять у Систему заг. діючого преферен­ційного тарифу. АСЕАН також домагається створення сприятливих умов для торгівлі за до­помогою зняття нетарифних обмежень, узгод­ження тарифної номенклатури, митних процедур і визначення вартості. До інших сфер діяльності АСЕАН входять співробітництво в науці й тех­нологіях, захист навколишнього середовища, культура й інформ. забезпечення, соц. розви­ток, контроль над наркотиками. На сучас. етапі члени АСЕАН ще не прийшли до створення зони вільної торгівлі, але вони вже співпрацю­ють по різних напрямах у галузі зниження та­рифів. Заслуга АСЕАН — утворення Корпорації розвитку бас. р. Меконг (1995) із метою забезпечення допомоги країнам басейну, зокрема Камбоджі, Лаосу, М'янмі. Сфера співробітництва охоплює: інфраструктуру, торгівлю та залучення інвестицій, с. г-во, лісове госп-во, мінеральні ре­сурси, промисловість, туризм, трудові ресурси, науку й технології. Створені експертні робочі групи — на вибір напрямку фінанс. розвитку, техн. сприянню, проведенню аналізу екон. ефек­тивності, статутному капіталу й боргам, група по залізниці (у процесі розгляду) між Сінга­пуром і Кунмінгом у Китаї.

1. "Нова східна політика" ФРН.

До 1967 р. жорсткий курс - відмова визнати остаточний характер кордонів у Європі й існування НДР, "доктрини Хальштейна, прагнення одержати доступ до яз. До кінця 60-х років стала виявлятися неспроможність подібних підходів. Розрядка - ізоляція

У грудні 1966 р. у Бонні до влади прийшов уряд "великої коаліції", (ХДС/ХСС) + соціал-демократи (СДПН). Міністром закордонних справ став лідер соціал-демократів Віллі Брандт. Після парламентських виборів 1969 р. соціал-демократам удалося створити урядову коаліцію в союзі з вільними демократами (Свдп). У жовтні В. Брандт очолив коаліційний уряд. Брандт здійснив рішучий поворот до повної нормалізації відносин і налагодженню співробітництва зі СРСР, Польщею, Чехословаччиною, до визнання реальності існування двох німецьких держав. Цей зовнішньополітичний курс й одержав назву "нової східної політики" ФРН.

Приєднання ФРН до ДНЯЗ 28 листопада 1969 року. Тим самим ФРН відмовлялася від будь-яких претензій на доступ до ядерної зброї прямо або через структури НАТО. Була знята тривала стурбованість Москви по цьому питанню.

Березень 1970 - зустріч канцлера В. Брандта із главою уряду НДР В. Штофом, що відбувся в Ерфурті (НДР).Зустріч означала визнання Бонном НДР де-факто й поклала, початок контактам між двома німецькими державами.

Уряд Віллі Брандта справедливо думав, що шлях до повної нормалізації відносин зі східними сусідами ФРН лежав через Москву. 12 серпня 1970 р. Договору між СРСР і ФРН. Обидві держави виразили свою рішучість до розширення співробітництва між ними у всіляких областях. СРСР і ФРН заявили, що вони розглядають підтримку миру й досягнення розрядження напруженості як важливу мета своєї політики. Учасники договору вказали, що вони будуть вирішувати свої суперечки винятково мирними засобами й утримуватися від застосування сили або погрози її застосування. Сторони зобов'язалися "неухильно дотримувати територіальної цілісності всіх держав у Європі в їхніх нинішніх границях" і заявили, що "не мають яких-небудь територіальних претензій до кого б те не було й не будуть висувати такі претензії в майбутньому". Тим самим ФРН визнала факт існування двох німецьких держав, остаточний характер кордонів у Європі, підтвердила свою прихильність курсу на розрядження напруженості.

7 грудня 1970 р. у Варшаві був підписаний Договір між Польською Народною Республікою й ФРН про основи нормалізації взаємних відносин. Договір констатував, що прикордонна лінія по ріках Одеру - Нейсе, встановлена Потсдамською конференцією 1945 р., є західним державним кордоном Польщі.

Угода по Західному Берліну було підписано представниками СРСР, США, Великобританії й Франції 3 вересня 1971 року. Чотири держави домовилися не застосовувати в районі Західного Берліна сили або погрози силою й вирішувати все суперечки тільки мирними засобами. Серцевиною угоди стало наступне положення: зв'язки між західними секторами Берліна й ФРН повинні були підтримуватися й розвиватися з врахуванням того, що ці сектори "як і раніше не є складовою частиною ФРН й не будуть управлятися нею й надалі". При цьому уряд ФРН одержав право на консульське обслуговування постійних жителів Західного Берліна, представництво західнонімецьких інтересів у МО. Допускалося також поширення на Західний Берлін міжнародних угод і домовленостей ФРН. Що стосується сполучення Західного Берліна із зовнішнім світом, то чотири держави-переможниці, і в першу чергу СРСР, зобов'язалися не створювати перешкод для пересування людей і товарів між Західним Берліном і ФРН.

Дата добавления: 2015-05-26