План Фахда (Саудівська Аравія) 7 серпня 1981 р

Грудня 1972 в Берліні був підписаний Договір про основи відносин між НДР і ФРН. ФРН і НДР визнали один одного незалежними державно-політичними одиницями й установили між собою офіційні відносини. У вересні 1973 р. обидві держави були прийняті в ООН.

Грудень 1973 -договір із Чехословаччиною. Відмова від Мюнхенської угоди 1938 року. Обидві сторони підтвердили непорушність загальних кордонів, зобов'язалися взаємно поважати територіальну цілісність і не висувати жодних територіальних претензій.

«Нова східна політика» ФРН — зовн.-політ, курс коаліційного лівоцентриського уряду ФРН на нормалізацію відносин із схід.-європ. д-вами. Після формування в жовтні 1969 коаліційного уряду Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) та Вільної демокр. партії (ВДП) на чолі з канцлером В. Брандшом та мін. зак. справ В. Шеєлем дипломатія ФРН повернулась до спроб нормалізації відносин із країнами Схід. Європи, початок яким був покладений ще 25.03.1966 «мирною нотою» канцлера Л. Ер-харда, що містила пропозицію країнам ОВД (див. Варшавський договір 1955) укласти угоди про відмову від застосування сили один до од­ного. 28.11.1969 ФРН приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968, що сприяло конструктивнішому ставленню СРСР до ініціатив нового уряду ФРН. Неофіц. пере­говори між держ. секретарем відомства федер. канцлера Е. Баром і мін. зак. справ СРСР А. Гро-мико з питань політ, нормалізації у Схід. Єв­ропі розпочались у Москві 30.01.1970. Водно­час дип. контакти відбулись і між представ­никами уряду ФРН та урядами Польщі й НДР. Початок переговорів з політ, проблем нім.-рад. відносин був позначений підписанням 1.02.1970 в Москві перших трьох угод у рамках проекту експорту сибірського газу в Центр, та Зах. Єв­ропу в обмін на постачання труб та обладнання консорціумом зах.-нім. фірм та банків за гаран­тійною підтримкою уряду ФРН.

За вимогою СРСР ФРН погодилась розгля­дати свої майбутні угоди з країнами Схід. Єв­ропи та угоду із СРСР у комплексі. Тому пред­метом моск. переговорів була проблема визнання з боку ФРН результатів Другої світової війни у Схід. Європі в цілому й наступні двосторонні угоди ФРН з ПНР, НДР та ЧССР повинні були базуватись на принципах та нормах майбут­нього радянсько-західнонімецького договору. Заключний етап переговорів у Москві відбувся в ході візиту В. Шеєля в СРСР 26.07-7.08.1970. Основні положення Московського договору 12.08.1970 затверджували готовність уряду ФРН визнати державність НДР, існуючі європ. кор­дони, у т. ч. зах. кордон Польщі, та активно брати участь у конструктивному розвитку про-

цесів розрядки в Європі. Ще до підписання тексту угоди, 7.08.1970, уряд ФРН надіслав урядам Великої Британії, СРСР, США, Фран­ції ноту, в якій підтверджувались особливі права й обов'язки держав-переможниць щодо Німеччини в цілому, т. ч. продемонструвавши свою позицію стосовно юрид. інтерпретації тексту дог-ру, який не був повноцінним екві­валентом мирного дог-ру з об'єднаною Ні­меччиною.

Переговори між представниками уряду ФРН та уряду Польщі відбувались із лютого по лис­топад 1970 кількома етапами у Варшаві та Бонні, а завершились 7.12.1970 підписанням Варшавсь­кого договору про основи нормалізації відносин між ПНР та ФРН. За цим док-том ФРН ви­знавала зах. кордон Польщі, встановлений Потс­дамською (Берлінською) конференцією 1945, та підтверджувала його недоторканність. Як у ви­падку з Московським договором, підписання цієї угоди супроводжувалось нотою уряду ФРН урядам країн-переможниць про продовження їх особливих прав щодо Німеччини в цілому. Польська сторона в окремому інформ. док-ті визнала можливість для громадян ПНР нім. походження за певних умов емігрувати в одну з існуючих нім. д-ав. Остаточного вирішення еміграційне питання знайшло в серпні 1975, коли після спільної заяви 2.08.1975 й угоди між ПНР і ФРН 9.10.1975 бл. 120 тис. етнічних німців отримали можливість виїзду до ФРН в обмін на надання Польщі фінанс. компенса­цій і кредитів урядом ФРН. Підписання Чотиристоронньої угоди 1971 щодо Західного Берліна позитивно вплинуло на процес ратифікації Московського й Вар­шавського договорів та переговорний процес між НДР і ФРН, який розпочався в листопаді 1970 після зустрічей канцлера ФРН В. Бранд-та та голови Ради міністрів НДР В. Штофа (19.03.1970 в Ерфурті й 21.05.1970 в Каселі). Переговори про умови політ, дог-ру між НДР та ФРН відбувались паралельно з переговорами щодо док-тів з реалізації Чотиристоронньої угоди та Угоди про транспортне сполучення між НДР та ФРН, що були підписані 26.05.1972 і стали першими міжнім. міжнар.-прав. угодами. Договір про основи взаємовідносин ФРН та НДР було підписано 21.12.1972. За ним ФРН визнавала НДР на основі принципу рівноправ­ності двох д-ав, що означало встановлення дипломатичних відносин та закінчення міжнар. ізоляції НДР. Проте, водночас, офіц. позиція ФРН щодо державності НДР продовжувала базуватись на факті особливого характеру нім.-нім. відносин, які для ФРН не були міжнар. за своєю прав, природою.

Центр, темою переговорного процесу між ФРН та ЧССР, що розпочався на рівні міністрів закорд. справ лише 7.05.1973, була проблема прав, оцінки Мюнхенської угоди 1938. Чехосло­вацька сторона наполягала на визнанні цієї угоди недійсною від самого початку, тоді як представники ФРН вважали, що за нормами міжнародного права міжвоєнного періоду Мюн­хенська угода була дійсною до моменту її пору­шення Німеччиною в березні 1939 своїм вторг­ненням в Чехословаччину та наступними роз­поділом і анексією цієї країни. У тексті Празь­кого договору 11.12.1973 сторони закріпили компромісне формулювання, яке однозначно вказує на недійсність Мюнхенської угоди лише щодо сучас. взаємин Чехословаччини та ФРН. Як у випадку з Московським та Варшавським договорами, угода між ФРН та ЧССР під­тверджувала недоторканність існуючих кордо­нів та проголошувала відмову від застосування сили.

«Нова східна політика» та нормалізація від­носин ФРН із країнами Схід. Європи та СРСР зробили можливим початок заг.-європ. процесу та його інституціоналізацію з підписанням Заключного акта Наради з безпеки та співро­бітництва в Європі 1975, проведення наступ­них заг.-європ. конференцій, а також призвела до суттєвого зростання міжнар. ролі ФРН.

Билет №39

1. Близькосхідне врегулювання у 80-і рр. ХХ ст.

Трансформація субрегіональної системи – Єгипет опиняється в ізоляції. Географія ар-ізраїльського протистояння розширюється за рахунок перенесення палестино-ізраїльського протистояння на територію Лівану. Починаючи з кінця 60-х ОВП створює бази на території пд. Лівану для здійснення диверсій проти Ізраїлю. 1978 – Ізраїль окуповує Пд. РБ ООН ухвалює резолюцію про виведення ізраїльських військ та створення між нар сил спостереження. Нове загострення відносин у 1981 році. Ізраїль наважується на операцію «Мир в Галілеї» за підтримки США. Мета: витіснення ОВП, заключення з Ліваном договору, витіснення Сирії з Лівану. Унаслідок військових дій ліквідовано головну базу сил палестинського руху опору, що розміщувався на ліванській території.

- вихід Ізраїлю з усіх окупованих територій 1967 року

- ліквідація єврейських поселень

- передача Зх берега Йордану та сектору Газа під опіку ООН на перехідний період, не перевиує кількох місяців

- утворення палестинської держави у Східному Єрусалимі

План викликав гостру дискусію. Однак, ухваливши план, ЛАД виявилася неспроможною його ефективно реалізувати.

План Рейгана 1982 року – асоціація Західного берега та сектору Газа з Йорданією на правах автономії.

1987 р. - Початок палестинського повстання - так званої інтифади - на Західному березі Йордану й у секторі Газа. Спочатку мирна, з кінця 80-х – радикалізація.

Актуалізація палестинської проблеми: 2 події:

- липень 1988 року – заява кор. Йорданії Хусейна про право палестинців на власну державу. Припиняє зв’язки із Західним берегом, що був окупований у 1967 році.

- лист 1988 року – 19 сесія Палестинської ради проголосила створення палестинської держави + визнання усіх резолюцій ООН по палестинському питанню. Дали згоду на переговори з Ізраїлем, офіційно засудили тероризм.

Початок 89 року – план Шаміра – діалог з ОВП неможливий, проти створення палестинської держави.

Жовтень 89 р план Бейкера (держсекретар США) – земля в обмін на мир + крок за кроком + переговори між Ізраїлем та ОВП. Застереження Ізраїлю: діалог з представниками ОВП виключається, єдине питання – організація виборів на окупованих територіях.

Бачимо 3 шляхи урегулювання: американський, арабський та ізраїльський.

2. Брест-Литовська конференція і підписання мирних договорів з Радянською Росією та Україною.

Брестський мирний договір між РРФСР і Центральними державами 1918 підпи­саний 3.03.1918. Один із перших документів рад. влади — Декрет про мир 19її — пропо­нував усім країнам, що брали участь у Першій світовій війні, закінчити її заг.-демокр. миром, миром без анексій і контрибуцій. Однак іні­ціативи РНК більшістю д-ав, у першу чергу Антанти, були проігноровані. Першою на сепа­ратні переговори згодилась у 3(14). 11.1917 Ні­меччина. Вони відкрились 9(20). 11.1917 у Брест-Литовському. Рад. делегацію очолював А. Йоффе, німецьку — генерал М. Гофман. Спочатку між сторонами було укладено перемир'я на 10 днів (24.11(7.12)-4(17).12.1917). 2(15). 12.1917 між РСФРР з одного боку й Німеччиною та її союзниками — Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною перемир'я встановлювалося на 28 днів (до поч. 1918). 9(22).12.1917 в Брест-Ли-товську розпочалась мирна конференція між де­легаціями РСФРР (голова А. Йоффе), Німеччи­ни (Р. Кюльман), Австро-Угорщини (граф О. Чер-нін), Болгарії (Попов), Туреччини (Талаатбей). Склади делегацій, їх керівництво у процесі пе­реговорів змінювались. З 28.12.1917(9.01.1918) у конференції брала участь і делегація УНР, направлена до Бреста Центральною Радою, а в січні 1918 до складу делегації РСФРР було включено представників уряду рад. України. Переговори позначились складністю, відбува­лись у нервовій обстановці, кілька разів пере­ривались. Користуючись практично безвихід­ним становищем рад. Росії, яка елементарно не мала змоги продовжувати війну, потребува­ла перепочинку для налагодження нормального життя в д-ві, де йшли бурхливі процеси рев. б-би й паралельно наростав опір повалених політ, сил, Німеччина та її союзники вдалися до тактики неприкритого тиску, ультиматумів, підкріплених відновленням воєнних дій на фронті. При цьо­му постійно збільшувався рівень вимог до рос. сторони. Змушена зрештою змиритись із нав'я­заним Центральними державами варіантом (ключову роль у переговорному процесі пере­брала на себе Німеччина) рад. Росія підписала 3.03.1918 Б. м. д. з Німеччиною, Австро-Угор­щиною, Болгарією і Туреччиною.

Док-ти встановлювали припинення війни між рад. Росією та країнами Четверного союзу. Росія згодилась на величезні територ. втрати: з її складу вилучались Литва, Курляндія, Ліфляндія, Естляндія, частина Білорусії; на Кавказі до Туреч­чини відходили Каре, Ардаган і Батум. Україна й Фінляндія визнавались самостійними д-вами. За Німеччиною залишались Моонзундські о-ви. Разом рад. Росія втрачала бл. 1 млн. км² колишньої території Російської імп. РСФРР зобов'язувалась демобілізувати армію та флот, включаючи частини Червоної Армії. За спец. статтею рад. Росія мала визнати Брестський мирний договір між УНР і Центральними держа­вами 1918, визнати уряд УНР, не вести проти нього агітації, вивести з України всі рад. війська. Брестські домовленості відновлювали вкрай невигідні для рад. влади митні тарифи 1904. У їх розвиток 27.08.1918 в Берліні була підписана рос.-нім. фінанс. угода, за якою рад. Росія брала на себе зобов'язання виплатити Німеччині контрибуцію розміром 6 млн. марок. 13.11.1918, рад. уряд офіц. анулював Б. м. д.

Брестський мирний договір між УНР і Центральними державами 1918 підпи­саний 27.01(9.02). 1918 у результаті переговорів, які велись між делегацією Центральної Ради і країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною) з 28.12.1917(9.01.1918). Складався з власне дого­вору мирного (основного док-та), 4 додаткових дог-рів до нього — укр.-нім., укр.-болг., укр.-тур., укр.-австр.-угорського і ряду таємних до­датків (протоколів). Головний документ засвід­чував завершення стану війни між УНР з од­ного боку й Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Османською імп. — з іншого, а також їхнє бажання жити в мирі та дружбі. Сторони відмовились від взаємних територіальних пре­тензій та матеріальних, обмінювались військово­полоненими, зобов'язувались налагодити екон. взаємовідносини. Добре розуміючи, що згадані обсяги продо­вольства Центральній Раді та Раді Народних Міністрів зібрати й відправити союзникам буде не під силу, Центральні держави домоглися, щоб у спец. таємному протоколі було передбачено надсилку в Україну військ, і техн. персоналу. Це на ділі означало передачу вирішення питання в неукр. руки. Ще одне застереження протоколу зводилось до того, що сумніви в можливості здійснення екон. статей в обумовлений термін — до 31.07.1918 — стануть достатньою підставою для відмови Австро-Угорщини від ратифікації мирного дог-ру в цілому.

Дата добавления: 2015-05-26