Політика «коренізації» та її наслідки на Україні

Політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні в 1920-ті рр., отримала назву українізації або ко- ренізації. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади, запро­вадження української мови в державних та куль­турних установах, пресі, навчальних закладах, розвиток національної за формою і радянської за змістом культури, створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України. Україніза­ція здійснювалася в певних, дозволених центром межах.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 1920-ті рр. ке­рували прибічники національного відродження Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник Наслідки політики українізації (коренізації)

• У 1930 р. кількість шкіл з українською мовою навчання становила 85 %, на українську мову було переведено 75 % діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90 % газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держа­парату зросла з 35 до 54 %.

• Українізація сприяла залученню до радянсько­го культурного будівництва української інтелі­генції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М. Грушевський.

• Відбувався бурхливий розвиток української культури: видавалося понад 20 літературно- художніх альманахів, 55 журналів, виникли численні літературно-художні об’єднання, пра­цювало 45 професійних театрів.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В. Яловий, В. Сосюра, Лесь Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка та ін.

Поступово політика українізації почала вихо­дити за дозволені центром межі. Вона охопила все суспільно-культурне життя республіки. Зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і вбачав у ній ідейного кон­курента партії. Українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники на­ціонального комунізму вважали, що не можна нав’язувати всім народам російський шлях до ко­мунізму, що кожен народ, у тому числі й україн­ський, повинен йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національ­них умов. Основними ідеологами українсько­го національного комунізму були письменник М. Хвильовий, нарком освіти з 1924 до 1926 р. О. Шумський, економіст М. Волобуєв.

М. Хвильовий звертався до українських пись­менників із закликом виявити національну сві­домість, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського. Пристрасний заклик до українців йти власним шляхом був висловле­ний у його знаменитому гаслі «Геть від Москви». О. Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Ка- гановича, який гальмував процес українізації. М. Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову еко­номіку без посередництва Росії.

Згодом «хвильовізм», «шумськізм» і «волобуєвщина» були оголошені проявом «буржуазного націоналізму», небезпечним «націоналістичним ухилом». Від кінця 1920-х рр. політика україні­зації поступово згортається. У 1933 р. Сталін на­звав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повернулася до ру­сифікаторської політики, активних учасників ук­раїнізації було репресовано

Дата добавления: 2015-05-26