Структура соціологічного знання

Найбільш відомим вважається підхід до визначення структури соціології, започаткований Р. Мертоном, - сучас­ним американським соціологом. Соціо­логія має трирівневу структуру.

Перший рівень-загальна соціологія, чи загальна соціологічна теорія. Вона подає абстрактно-узагальнений аналіз власне суспільства, досліджує соціально-типові процеси, виявляє за­гальні закони функціонування суспільства та його певних частин, визначає концептуальні засади соціології. У межах загальної соціології формулюються й обґрунтовуються концепції соціаль­ної дії, соціальної взаємодії, соціального обміну, структурного функціоналізму, конфліктології, соціальної стратифікації тощо.

Другий рівень – соціологічна теорії середнього рівня – це галузі соціолочного знання, які мають своїм предметом дос-ння відносно самостійних специфічних підсистем сус-ва.:

• спеціальних соціологічних теорій, що вивчають соціальні зв'язки між суспільством загалом і певною сферою суспіль­ного життя, тобто власне соціальну сферу, а також відтворення людиною певних груп, спільнот (наприклад, соціологія особис­тості, гендерна соціологія, соціологія міста);

• галузевих соціологій, котрі вивчають соціальні аспекти різних видів людської діяльності (наприклад, соціологія праці, соціологія освіти, соціологія релігії).

Третій рівень - рівень конкретних соціологічних (емпірич­них) досліджень, які проводяться за допомогою спеціальних процедур і дослідницьких методик із метою отримання нового знання про соціальну реальність.

Досить поширеним у сучасній соціології є підхід до структурування соціологічного знання з позицій мети та зав­дань дослідження, згідно з яким виокремлюють:

• фундаментальну соціологію, що спрямована на побудову лише теорії, методології, на подальший розвиток власне науки соціології;

• прикладну соціологію, спрямовану на вирішення прак­тичних завдань, які стоять перед суспільством, і вироблення практичних рекомендацій щодо вдосконалення функціонування суспільних механізмів.

Широко відомим є також підхід до структури соціології з погляду методів і рівня отриманого знання, згідно з яким виокремлюють:

• теоретичну соціологію, що спрямована на вивчення сут­ності суспільства, закономірностей його функціонування з пріоритетним значенням класифікації, систематизації, узагальнення, абстрагування;

• емпіричну соціологію, котра має на меті збір і накопи­чення фактичного матеріалу, аналіз документів, статистики, спостереження тощо.

За предметом вивчення розрізняють:

• макросоціологію, спрямовану на вивчення суспільства як цілісного організму чи певних його складових (увага зо­середжена на дослідженні структурних компонентів суспіль­ства, великих соціальних груп, світових систем тощо). Основними макросоціологічними теоріями є структурний функціоналізм (Т. Парсонс, Р. Мертон) при якому об’єкт дослідження складається з одиниць, які входять до його складу і утворює певну систему. Функціональний підхід зясовує зв’язки між елементами і цілими, а також способи їх функціонування. і теорія соціального конфлікту (Г. Зіммель, Л. Козер, Р. Дарендорф) – у кожному сус-ві є невзгоди і конфлікти- соц..конфлікти є повсюдними; кожне сус-во базується на насильстві одних членів над іншими.

Предметом їх дослідження є суспільство, а точніше великі соціальні структури і механізми.

• мікросоціологію, що спрямована на вивчення буденного життя людини в її найближчому оточенні (у центрі уваги -міжособистісні взаємодії людей із акцентом на дослідженні особливостей поведінки, мотивацій, спілкування тощо).До мікросоціологічних теорій відносять: символічний інтеракціонізм (Дж.-Г. Мід, Г. Блумер, А. Роуз, Г. Стоун)ґрунтується на переконанні, що природа людини і упорядкованість суспільного життя є продуктом соціальної комунікації, повсякденної взаємодії людей, постійного взаємного пристосування., теорію соціального обміну (Дж. Хоманс, П. Блау, Р. Емерсон) розглядають обмін різними видами діяльності як фундаментальну основу суспільних відносин, на якій формуються певні структурні утворення (влада, статус, престиж, конформізм та ін.)., феноменологію (А. Шюц, Е. Гуссерль)досліджує духовні цінності сус-ва.Сус-во це явище яке постійно відтворюється у процесі духовної взаємодії.

Чинники, що впливають на розвиток теорій соціології: исторический опит, факты социальной жизни, взаимодействий социальных фактов друг с другом, тенденций и закономерностей социального развития.

2. Соціальні вчення Нового часу.

Шарль Монтескье (1689–1755) признает, что естественное состояние – это дообщественная стадия существования человека. Но вместе с тем он настаивает на том, что стремление жить в мире, согласии и, шире, в обществе себе подобных – это изначальная естественная тенденция, присущая человеку. В своем главном сочинении “О духе законов” (1748) он утверждает, что существуют четыре основных “естественных закона” человека, т. е. человека, находящегося в “природном состоянии”: 1) стремление жить в мире с другими; 2) стремление добывать себе пищу; 3) просьба, обращенная одним человеком к другому; 4) желание жить в обществе.

Монтескье внес важный вклад в понимание сущности социальной реальности. Он отвергал позицию социального номинализма и в то же время не был социальным реалистом. Монтескье подчеркивал взаимосвязь и взаимодействие между индивидами в качестве признака социальности, выразив это в формуле: “Общество есть союз людей, а не сами люди”.

Согласно Гоббсу, “естественным состоянием людей до объединения в общество была война, и не просто война, а война всех против всех”. Поскольку люди в естественном состоянии равны, эта война не может окончиться ничьей победой. Такое состояние, в котором “все позволено всем”, не может быть благом для человека. Поэтому он, стремясь к самосохранению, в силу опять-таки “естественной” необходимости заинтересован в прекращении взаимной вражды и установлении мира.

Гоббс признает, что человек от природы стремится жить в обществе. Но это не значит, что он рождается способным жить в обществе. Человек способен жить в обществе не от природы, а благодаря знанию как пользы общества, так и вреда его отсутствия. Между тем, младенцы и невежды (все люди бывают первыми, а многие вторыми) не понимают смысла общественного состояния.

Гражданское общество (государство) – это, согласно Гоббсу, “произведение искусства”, продукт договора между людьми. Для того, чтобы договор был эффективным, прочным и соблюдался, он должен базироваться на устрашении. Заключая его, люди тем самым отказываются от своих прав в пользу некоего органа или лица, воплощающих государственную власть. Государство внушает страх своим подданным, заставляя их подчиняться себе; умиротворяя их таким образом, оно действует ради их же блага. Вот почему Гоббс в своем самом знаменитом сочинении, озаглавленном “Левиафан” (1651), сравнивает государство, с одной стороны, с машиной и человеческим организмом, с другой – со страшным библейским морским чудовищем, Левиафаном, о котором говорится в книге Иова.

Подчеркивая благотворное значение всемогущества государства для его подданных, Гоббс, который был противником разделения властей, не учел, однако, того, что всемогущее государство (и это показал исторический опыт) нередко превращается в машину, работающую ради собственных нужд, и не ради блага людей, а против них.

Жан-Жак Руссо в своих сочинениях “Рассуждение о происхождении и основаниях неравенства между людьми” (1755), “Об общественном договоре” (1762) и др., как и Гоббс, исходит из представления о том, что люди в естественном состоянии равны между собой, а общество, тождественное государству, является результатом договора. Правда, в отличие от Гоббса, он не считает, что люди от природы враждебны друг другу. Человек в его понимании по своей природе добр, свободен и самодостаточен; он просто не нуждается в других людях. Наступает, однако, момент, когда люди не могут больше оставаться в естественном состоянии в силу “естественных” же причин и вынуждены, под угрозой гибели человеческого рода, путем заключения общественного договора перейти в гражданское состояние.

Рассматривая общество как продукт договора между индивидами, Руссо вместе с тем считает, что возникшая в результате договора ассоциация начинает жить собственной жизнью, по своим собственным законам. Это нашло выражение в таких понятиях, как “общая воля” (отличная от “воли всех”); “общий интерес”; “суверен”, понимаемый как “коллективное существо”; “народ” как высшая сущность и источник политической власти; “гражданская религия” и т. п. Эти понятия отражают сильную социально реалистическую тенденцию в его теории. Она прослеживается и в понятиях “политический организм” и “общественный организм”, и в аналогиях между обществом (государством) и человеческим организмом. Так, Руссо уподобляет верховную власть голове; законы и обычаи – мозгу; торговлю, промышленность и сельское хозяйство – рту и желудку; общественные финансы – крови и т. д.. Эти представления об обществе получили впоследствии продолжение в классической социологической мысли.

Локк считает выражением естественного равенства готовность людей следовать разумным естественным, природным законам. Эта естественная готовность людей приводит их к осознанию того, что в интересах общего блага необходимо, сохранив свободу, часть функции отдать правительству, которое призвано обеспечить дальнейшее развитие общества. Как следствие, необходимо образование государства, которое создаётся путём заключения общественного договора. Общественный договор заключается между людьми и государством.

Основная цель государства - защита естественных прав людей, прав на жизнь, свободу и собственность. Легко заметить, что Локк существенно отходит от теории Гоббса. Гоббс подчеркивал абсолютную власть государства над обществом и людьми. Локк акцентирует другое: люди отдают государству лишь часть своей естественной свободы. Государство обязано защищать их естественные права на собственность, жизнь, свободу. Чем больше прав у человека, тем шире круг его обязанностей перед обществом. Государство при этом не обладает произвольной абсолютной властью. Право на жизнь и владение имуществом, свободу и равенство, человек не отчуждает никому и ни при каких обстоятельствах. Общественный договор предполагает, по мнению Локка, и ответственность государства перед гражданами. Если государство не выполняет своего долга перед людьми, если оно нарушает естественные свободы - народ имеет право на восстание.

От всех прочих форм коллективности (семей, господских владений) государство отличается тем, что лишь оно воплощает политическую власть, т.е. право во имя общественного блага создавать законы для регулирования и сохранения собственности, а также право применять силу общества для исполнения этих законов и защиты государства от нападения извне.

Локк являлся сторонником режима законности в деятельности государства. Закон в подлинном смысле - отнюдь не любое предписание, исходящее от гражданского общества в целом или от установленного людьми законодательного органа. Титул закона имеет лишь тот акт, который указывает разумному существу поведение, соответствующее его собственным интересам и служащее общему благу.

Локк предусматривает особый конституционный механизм, мешающий государству выходить за рамки своих полномочий, становясь тем самым деспотическим. Его важнейшие компоненты - принципы разделения власти и законности. Чтобы не допускать концентрации власти в руках руководства, которое получило бы тем самым возможность обратить к своей выгоде и создания законов и претворения их в жизнь, Локк предлагает не соединять законодательную и исполнительную власть и подчинить законодателей действию ими же созданных законов, осуществляемых исполнительной властью. Кроме законодательной и исполнительной, Локк выделяет ещё федеративную ветвь власти, представляющую государство как целое в сношениях с другими государствами.

В классификации форм государства Локк придерживался трехчленной системы (демократия, олигархия и монархия) не исключая возможность промежуточных форм, но любую законную форму правления он ставит на почву общественного договора, объявляя ее производной от народного суверенитета, возникающей по доверенности. Под монархией, сторонником которой он являлся, Локк понимал конституционную монархию. Абсолютная монархия вообще не признавалась им формой гражданского правления.

3. Особистість: сутність та соціологічні концепції.

Термін "особистість" невіддільний від понять "людина ", "індивід ", "індивідуальність ". Людина - термін вказує лише на якісну відмінність людей від тварин і нічого не говорить про соціально зумовлені відмінності між самими людьми.

Словом "індивід " переважно визначають людину як одиничного представника будь-якого цілого (біологічного роду чи соціальної спільноти, групи тощо), наприклад, учитель, робітник, менеджер. Причому специфічні особливості реального життя та діяльності конкретної людини до змісту цього поняття не входять.

Багатозначний термін "індивідуальність ", навпаки, означає якраз те особливе, конкретне і специфічне, що відрізняє одну людину від іншої, включаючи як природні, так і соціальні, як соматичні, так і психічні, як успадковані, так і набуті в процесі індивідуального розвитку (онтогенезу) властивості.

Поняття "особистість " теж багатозначне. Особистість розуміється як соціальна властивість індивіда, як сукупність інтегрованих у ньому соціально важливих властивостей, якостей і рис, що виникли в процесі прямої та непрямої (опосередкованої) взаємодії цієї особи з іншими людьми і роблять її, в свою чергу, суб´єктом праці, пізнання та спілкування.

Таким чином, соціологічний підхід до особистості робить акцент саме на її належності до певної соціальної спільноти, яка накладає на людину відбиток, що впливає на її світогляд, ідеали, цінності, установки й норми поведінки, риси характеру, психологію тощо. Відтак ми підійшли до більш предметного визначення поняття особистості. Особистість — це стійка система соціально значущих властивостей, якостей та рис, що характеризують індивіда як продукт суспільного розвитку і залучення його до системи соціальних відносин через активну предметну діяльність і спілкування. Особистість формується в процесі соціалізації і є продуктом індивідуального досвіду та соціальної взаємодії.

Як об´єкт соціальних відносин особистість характеризується соціологічною теорією за допомогою таких понять:

· соціалізація, тобто процес виникнення особистості, перетворення біологічно заданого матеріалу силами соціальної дійсності;

· соціальна ідентифікація — усвідомлення особистістю належності до певної спільноти;

· рольова ідентифікація — сприйняття суспільно заданих функцій і групових вимог як таких, що відповідають інтересам і потребам суб´єкта.

Як суб´єкт соціальних відносин особистість розглядається соціологічною теорією через систему таких понять:

· самоусвідомлення особистості, тобто усвідомлення власної самобутності в межах соціуму;

· нормативна свідомість і система ціннісних орієнтацій (сприйняття й оцінка соціальної діяльності, поведінка за конкретних умов);

· потреби, мотивації, соціальні установки, соціальна поведінка, тобто поняття, які широко використовуються в психології.

В социологии выделяется несколько подходов к изучению личности:

Теория «зеркального Я»: ее автором является американский социолог, основоположник теории «малых групп» Кули. Он считает признаком истинно социального существа способность выделить себя из группы и осознать свое Я. Обязательным условием этого является общение с другими людьми.

Согласнотеории «зеркального Я» Ч. Кули личность состоит из трех элементов:

1) представления о том, как нас воспринимают другие люди;

2) представления о том, как они реагируют на наше поведение;

3) представления о том, как мы отвечаем на воспринятую нами реакцию других людей.

Несколько иначе понимает структуру Я создатель современного интерационизма в социологии Джордж Мид (1863—1931). Он характеризует личность как Я, состоящее из двух частей: Я-сам (реакция личности на воздействие других людей и общества в целом) и Я-меня или Я-другой (осознание человеком себя с точки зрения других значимых для него людей). На этом основании строится образ обобщенного другого. Узагальнений інший — це загальні цінності та стандарти поведінки групи, що формують у членів цієї групи індивідуальний образ. Усвідомлення "узагальне­ного іншого" відбувається через процеси "прийняття" ролі та "виконання" ролі. Прийняття ролі - це спроба прийняти на себе поведінку особистості в іншій ситуації чи в іншій ролі, наприклад, дитячі ігри у сім'ю. Виконання ролі - це дії, по­в'язані з реальною рольовою поведінкою.

Через усвідомлення інших ролей, почуттів і цінностей інших у свідомості особистості формується "узагальнений інший". Повторюючи сприйняту роль "узагальненого іншого", індивід формує свою концепцію "Я". Недостатня здатність адаптува­тися до іншої думки, приймати на себе ролі інших індивідів, може негативно позначитися на розвиткові особистості.

Концепція особистості З. Фрейда. Перша спроба аналізу особистості виникла під впливом ідей З.Фрейда, який розглядав людину як систему потреб, а суспільство - як систему заборон, табу. Несвідомі (у першу чергу сексуальні) прагнення особистості утворюють її потенціал і основне джерело активності, задають мотивацію її дій. В силу неможливості задоволення інстинктних потреб у їх натурально-природній формі через соціальні нормативні обмеження людина змушена постійно шукати компромісу між глибинними потягами і прийнятною для суспільства формою їх реалізації. Модель особистості, створена Фрейдом, являє собою трьохрівневе утворення: нижчий шар (Воно, чи «Ід»), представлений несвідомими імпульсами і «родовими спогадами», середній шар (Я, чи «Его») і верхній шар (супер-Я, чи «Супер-Его») - норми суспільства, сприйняті людиною. Найбільш тверді, агресивні та войовничі шари - «Воно» і «супер-Я». Вони з двох боків «атакують» психіку людини, породжуючи невротичний тип поведінки.

Поведінкова концепція. Ще одна точка зору на особистість - це особистість як система реакцій на різні стимули (Б. Скіннер, Дж. Хомманс). Відповідно до цієї концепції поведінка кожної людини обумовлюється і контролюється соціальним середовищем через мову, звичаї, соціальні інститути, засоби масової інформації та інше. У процесі взаємодії з іншими людьми, людина в будь-якій соціальній групі «має» свій інтерес: якщо її поведінка заохочується, позитивно стимулюється, то і вона буде лояльною, доброзичливою щодо оточуючих і до соціальної системи в цілому. Якщо ж вона не одержує визнання з боку суспільства, то буде поводитися скоріше агресивно, дезорганізуюче. Але кожна людина прагне уникати покарань і одержувати заохочення, а тому вона однозначно реагує на зовнішні стимули і соціальні накази. Іншими словами, аналізуючи, чому людина певним чином реагує на ту чи іншу ситуацію, поведінкова соціологія головну роль відводить системі стимулів, «підкріплень», проводячи пряму аналогію між поведінкою людини і тварин.

Розглянувши різноманітні соціологічні концепції особистості, можна зробити висновок, що діалектика розвитку наукових поглядів на особистість іде шляхом від подолання спрощених схем до системного її розуміння. А це, у свою чергу, зумовлює потребу ретельного вивчення вже відомих і розробку новітніх соціологічних концепцій особистості.

Дата добавления: 2015-05-26