Методика опрацювання звуків і букв

ВИМОГИ ДО УРОКУ

Структура уроку аналізу учнівських переказів і творів.

Структура уроку навчального переказу.

1.Мотивація навчальної діяльності учнів, визначенням теми, завдань уроку, способів та послідовності роботи.

2.Читання тексту для переказу.

3.Аналіз змісту прочитаного тексту. Словникова робота.

4.Повторення читання тексту по частинах: робота над планом.

5.Усний переказ тексту.

6.Заключне цілісне читання тексту.

7.Підготовка варіанта читання тексту.

8.Редагування виконаної роботи. Індивідуальна робота вчителя з окремими учнями.

9.Переписування учнями остаточного варіанта переказу.

1.Перевірка домашнього завдання.

2.Мотивація навчальної діяльності учнів і повідомлення мети уроку.

3.Загальна характеристика результатів проведених робіт.

4.Робота над типовими лексичними стилістичними орфографічними помилками.

5. Підбиття підсумків.

6. Завдання додому.

1.Урок має бути проведений на високому методичному рівні з дидактичним матеріалом.

2.Чітке визначення мети.

3.Повинен не тільки забезпечувати засвоєння певних знань, ай розвивати спостережливість, вміння аналізувати, порівнювати.

4.Виховувати вміння самостійно працювати, набувати знання, користуватися книгою.

5.Обовязково самостійна робота.

6.Забезпечувати принцип диференційованого навчання, індивідуалізації знань.

7.Дотримуватися принципу зв’язку між предметності.

8.Забезпечення гігієнічних вимог до уроку.

Уже в період навчання грамоти (1 клас) діти шляхом часткового звукового аналізу вчаться виділяти окремі звуки із звукового комплексу.

У Дітей формуються сталі уявлення про те, що звуки мови поділяються на дві великі групи - голосні і приголосні. З метою чіткості і свідомості засвоєння знань під час класифікації звуків на голосні і приголосні учнів слід орієнтувати на такі ознаки:

спосіб вимови (при вимові голосних повітря вільно виходить через ротову порожнину, при вимові приголосних - натрапляє на ряд перешкод (язик, зуби, губи);

характер звучання (при вимові голосних чуємо тільки голос, при вимові приголосних - голос і шум або тільки шум);

властивість утворювати склад (голосні утворюють склад самі по собі, приголосні - лише в сполученні з голосними).

Всі ці знання учні мають одержувати способом спостереження за артикуляційним апаратом.

Під час вивчення цього розділу доцільними будуть вправи фонетичного й артикуляційного характеру, спрямовані на формування умінь класифікувати звуки, наприклад: 1) назвіть звуки, під час вимови яких повітря вільно проходить через ротову порожнину; 2) назвіть звуки, під час вимови яких створюється перешкода губами ([б], [п], [в], [м], [ф]), зубами і кінчиком язика ([д], [т], [з]) і т. д

Під час вивчення цієї теми учні мають одержати знання про те, що в українській мові шість голосних звуків: [а], [о], [у], [е], [i], [й] і що на письмі вони позначаються десятьма буквами: а, о, у, е, і, й, я, ю, е, ї.

Засвоєння цього матеріалу умовно можна поділити на кілька етапів.

На першому проводиться зіставлення голосних звуків і букв, якими вони позначаються:

звук [а] [о] [у] [е] [й] [і]

буква а о у е й і

На наступному етапі проводяться спостереження над звуковим значенням букв я, ю, є, ї.

Учням поступово пропонуються для звукобуквеного аналізу слова, де зазначені букви знаходяться: а) на початку слова, складу (яма, Юра, біліє, їду); б) в середині складу (люк, ляк, сине).

[йа] ['а] [йу] ['у] [йе] ['е] [йі]

твердих і м'яких приголосних: [л - л'], [н - н'], [т - т'], [д - д'] та звука [й].

. Для спостережень учні одержують завдання беззвучно артикулювати приголосні таких пар:

[д - т], [д' - т'], [б - п], [ж - ш], [з - с]-, [з' - с'], [дз- - ц] та ін.

Робота над складом слова тісно пов'язана з визначенням наголосу в слові (наголошеного складу), що є досить складним для учнів, оскільки вимагає певних аналітичних умінь. Спостерігаючи за вимовою ненаголошених і наголошених складів, учні приходять до висновку, що наголошений склад - це склад, який вимовляється довше і сильніше, ніж ненаголошений.

17. Методика вивчення приголосних звуків і способів їх позначення на письмі.
Оскільки в графічній системі української мови найбільше розходжень між приголосними звуками і позначенням їх буквами засвоєння цієї теми необхідно проводити на основі спостережень за звуками їх буквеним позначенням.
Опрацьовуючи матеріал про тверді і м’які приголосні, важливо допомогти, щоб усі учні могли добре розрізняти їх на слух, правильно вимовляти. Для вдосконалення вмінь, набутих протягом навчання в 1 класі щодо розрізнених твердих і м’яких приголосних, доцільними будуть спостереження за мовленнєвим апаратом під час артикулювання (вимовляння) твердих і м’яких приголосних: л – ль, н – нь, т – ть, д – дь.
Важливу роль у засвоєні цього матеріалу відіграють практичні письмові вправи: спілкування, підкреслення букв, які позначають м’які приголосні звуки.
Важливе значення для засвоєні цього матеріалу матимуть усні та письмові вправи, в основі якої лежить звуковий, та звуко – буквений аналіз слів сприйнятих на слух.
У період навчання грамоти учні ознайомилися зі знаком м’якшення і тепер мають пригадати, для чого він уживається на письмі.

18.Методика вивчення орфографії. Поняття про орфограму. Залежність методики написань від лінгвістичної природи орфограм.Методика вивчення фонетичних, морфологічних, семантичних й історичних написань.
Орфографія – це система правил правопису, тобто нормативного, обовязкового для всіх написання слів. Орфографічне, або правописне, правило є узагальненням, що стосується написання ряду слів, для яких характерна одна й та ж фонетична чи граматична закономірність.
У початкових класах учні засвоюють найголовніші правила про передачу звуків буквами, правила переносу слів з рядка в рядок, а також знайомляться з деякими правилами вживання великої букви.
З поняттям орфографія тісно повязане поняття орфограма. Це слово походить з грецької: orthos – прямий, правильний і gramma – запис. Орфограма – це написання, що відповідає правилу орфографії і вимагає застосування цього правила.
Відповідно до цього в слові сімя орфограмою є вживання апострофа, у слові гілля – подвоєння букв, у слові село – написання букви е, що позначає ненаголошений [е], у слові кігті – написання букви г бо кіготь, у слові зшити – написання префікса з-, у слові Київ орфограмою є велика буква і т. д.
На основі знання орфографічних правил і тих взаємозвязків, які лежать в їх основі, а також системи орфографічних вправ формуються орфографічні уміння і навички.
У психологічній та методичній літературі орфографічними уміннями називають орфографічні дії, засновані на чіткому усвідомленні орфограм і правил, а також операцій по застосуванню цих правил.
Орфографічна навичка є досить складною. Вона утворюється на основі довготривалих вправлянь і базується на більш простих уміннях і навичках, зокрема таких, як навичка письма, уміння робити звуковий аналіз і встановлювати правильні співвідношення між звуком і буквою, уміння розпізнавати орфограму і застосовувати правило тощо.
Не можна навчати дітей орфографії, не знаючи її лінгвістичної природи, тобто тих принципів, які лежать в її основі. За фонетичним принципом пишуться слова, в яких написання кожної букви відповідає вимові і перевіряється нею. Наприклад: мама, небо, сонце, трава, ліс.
За морфологічним принципом пишуться слова, у яких написання окремих букв не відповідає вимові, але перевіряється нею опосередковано. Наприклад, з[е]мля: землі -земля. Відповідно до морфологічного принципу діє правило однакового позначення морфем кореня, префіксів, наприклад, роз-, без- незалежно від їх вимови у різних позиціях, суфіксів.
За історичним принципом пишуться слова, в яких буквене позначення окремих звуків не можна пояснити правилами сучасного правопису. Це переважно написання букв e, и, які не можна перевірити: криниця, пшениця. Такі написання склалися історично.
За семантичним принципом пишуться слова на основі розуміння їх лексичного значення чи граматичних ознак: орел птах, Орел місто, не писав не з дієсловами.
Провідними принципами в українському правописі є фонетичний та морфологічний. Історичний принцип має обмежене застосування. Смислові, або семантико-диференціцні, написання також займають в українській орфографії певне місце.
Основною формою перевірки орфографічної та пунктуаційної грамотності є контрольне списування і контрольний текстовий диктант.
Контрольне списування проводиться: в 1 класі – у кінці року; в 2-4 класах – на кінець кожного семестру. Контрольний диктант проводиться: в 2 класі – один раз у кінці першого семестру і двічі в другому семестрі; в 3-4 класах – двічі на кожний семестр.
Традиційно в методиці навчання орфографії визначають такі види вправ: 1. Списування. 2. Диктанти.
Списування – не механічне, а свідоме – один з найпоширеніших видів орфографічних вправ, спрямований на формування умінь запамятовувати графічні образи слів. Умовою свідомого списування є розуміння учнями змісту того, що вони списують.
Завдання цього виду вправ – навчити дітей списувати каліграфічно, грамотно, без виправлень.
У практиці навчання розрізняють такі види списування:
1 списування з підкресленням букв, написання яких пояснюється вивченими правилами.

19 Орфографічні правила і методика їх опрацювання.
Орфографія (від гр. orthоs — правильний і grapho— пишу) — це система загальноприйнятих правил про способи передачі звукової мови на письмі.
Значення орфографії в шкільному курсі української мови витікає із соціального значення орфографічної норми, яка, як і інші норми, е невід'ємною рисою літературної мови. Дотримання норм, визначених орфографією, полегшує письмове спілкування, е свідченням належної мовної культури.
Завдання шкільного курсу орфографії полягає в тому, щоб, по-перше, ознайомити учнів із системою загальноприйнятих способів передачі звукової мови на письмі; по-друге, довести необхідність практичного оволодіння орфографією, по-третє, сформувати в учнів сталі орфографічні уміння і навички. Останнє завдання є найважливішим і найскладнішим.
Орфографія української мови базується на особливостях її графіки, фонетичної системи, граматичної будови. У зв'язку з цим у шкільному курсі вона не виділяється в окремий розділ, а вивчається паралельно з опрацюванням відомостей з фонетики, графіки, словотвору, морфеміки, морфології.
Серед теоретичних положень, які мають особливо важливе значення для впровадження раціональної методики навчання орфографії, є вчення про орфограму, відомості про принципи української орфографії, взаємозв'язок орфографії з іншими розділами науки про мову.
Роль правил
Введення в шкільний курс поняття «орфограма», що є однією із основних одиниць теорії і практики орфографії, деяких відомостей про типи орфограм є, без сумніву, суттєвим удосконаленням. Ознайомлення учнів з відомостями про орфограму дає можливість, по-перше, поліпшити виховання орфографічної пильності, по-друге, вивчати відомості з орфографії, яка в шкільному курсі не виділена в окремий розділ, у системі, по-третє, розширити коло лінгвістичних понять, а отже, й знання з лінгвістики взагалі, по-четверте, попереджувати механічне заучування орфографічних правил, що сприяє піднесенню якості засвоєння і здійсненню принципу розвиваючого навчання.
Ряд учених визначає орфограму як сумнівне написання, що вимагає застосування певного орфографічного правила. Автори такого визначення основну увагу, як бачимо, приділяють диференціації понять «орфограма» — «неорфограма». Для практики навчання орфографії такий підхід до певної міри раціональний, бо відмежування у вивченні орфографії і формування орфографічних навичок здійснюється протягом усіх років навчання. Виділяють чотири самостійні, тісно пов'язані між собою етапи роботи над орфографією: початкові, 5-6 класи, 7- 8 і 9-11 класи. Особливе місце серед них займають 5—6 класи, коли засвоюються деякі теоретичні відомості з орфографії й в основному формується орфографічна грамотність. На цьому етапі необхідно зважати на ступінь ознайомлення учнів у 1-4 класах з типами або й видами орфограм, щоб не вивчати, а повторювати засвоєні в початкових класах, приділяючи основну увагу тим, з якими учні зустрічаються вперше.

За ступенем ознайомлення учнів у початкових класах можна виділити серед типів три групи орфограм: 1) орфограми, з якими учні не знайомились, 2) повністю вивчені і 3) частково опрацьовані.

До першої групи відноситься орфограма-дефіс. Робота над нею починається з 5 класу, коли вивчається складання як різновид творення слів. П'ятикласники з'ясовують суть орфограми, виробляють уміння виявляти її і, використовуючи відповідні орфографічні правила, правильно писати слова з нею.
Типом орфограми, вивчення якої завершується в початкових класах, є орфограма-рисочка (перенос слів). У середніх класах повторюються відомості про цю орфограму і закріплюються навички переносити слова. При цьому вчитель не може задовольнитися відтворенням вивченого, а має поглиблювати знання теоретичних відомостей, що лежать в основі переносу слів, підкреслюючи цим зв'язок орфографії взагалі і повторюваної орфограми зокрема з фонетичними й морфологічними особливостями мови. Поглиблене повторення переносу слів проводиться в зв'язку з вивченням неорфографічних тем з фонетики (складоподіл, пригол

Дата добавления: 2015-05-26