Загальна характеристика допомог зі соціального забезпечення. Поняття державної соціальної допомоги

Стаття 46 Конституції України визначає право особи на соціальний захист за рахунок бюджетних коштів. Цей вид соціального забезпечення отримав назву «державна соціальна допомога». Суб’єктами соціальної допомоги слід визнавати тільки нужденних громадян та членів їх сім’ї, а підставою для надання – стан нужденності (бідності), тобто такий рівень доходу, який не досягає прожиткового мінімуму, визначеного законом. Право на соціальну допомогу не повинне обумовлюватися трудовою діяльністю або сплатою страхових внесків. Тому фінансування можливе тільки за рахунок бюджетів різних рівнів. Грошові виплати можуть встановлюватися як в твердих розмірах, так і в розмірах, які доповнюють доходи до прожиткового рівня, а послуги надаються безоплатно або з частковим відшкодуванням їх вартості.

В Україні створено систему соціальної допомоги, яка складається з житлової субсидії, допомоги малозабезпеченим сім’ям, допомоги інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, допомоги сім’ям з дітьми.
Допомогами із соціального забезпечення називаються всі, крім пенсій, державні виплати із відповідних фондів, які надаються громадянам у передбачених законом випадках. Державна соціальна допомога надається за рахунок коштів Державного бюджету особам, які не застраховані у системі загальнообов’язкового соціального страхування.

На відміну від пенсій – основного та постійного джерела засобів для існування – допомоги, як правило, тимчасово замінюють заробітну плату або є додатком до основного джерела засобів для існування, або виступають як допомога за відсутності основних джерел засобів для існування.
Виходячи із підстав призначення можна виділити три групи допомог.
Перша група – це допомоги, які виплачуються замість втраченого з поважної причини заробітку. Такі допомоги надаються протягом нетривалого часу в розмірі, який близький до середньомісячного заробітку або співвіднесений із розміром прожиткового мінімуму. Характер призначення допомог цього виду виключає можливість їх отримання одночасно із заробітною платою, хоча і допускає виплату одночасно з пенсією. До цієї групи належать допомоги у зв’язку з вагітністю та пологами і по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Друга група – це допомоги, які надаються як додаткова допомога до заробітку або до допомог першого виду. Ці допомоги вже не є заміною основного джерела засобів для існування, а покривають додаткові витрати. Залежно від того чи йдеться про покриття разових додаткових витрат, чи систематичних, встановлюються щомісячні та одноразові допомоги. До таких допомог належать: допомога при народженні дитини, допомога малозабезпеченим сім’ям.

Третя група – це допомоги, які надаються тим, у кого відсутні або можуть бути відсутні зарплата, пенсія та інші доходи. Прикладом такої допомоги є допомога інвалідам з дитинства.

Суб’єктивне право на державну соціальну допомогу виникає в разі настання соціальної незабезпеченості осіб, які не підлягають державному соціальному страхуванню або мають дохід, нижчий за прожитковий мінімум, встановлений державою. Вищезазначене свідчить, що законодавство визначає широке коло осіб, які мають право на допомоги, як правило, не пов’язуючи його з правовим становищем тих, кого забезпечують.
Отже, державну соціальну допомогу можна визначити як форму організації здійснення права на соціальний захист бідних громадян без урахування трудової діяльності та сплати страхових внесків.
Державна соціальна допомога є адресною, а основні параметри соціальних гарантій визначаються на рівні держави. Нині переважна більшість виплат фінансується за рахунок субвенцій з Державного бюджету України.
Аналіз діяльності держави з надання адресної соціальної допомоги дає підстави стверджувати про проблемність такого виду допомоги. Розмір державної соціальної допомоги має складати різницю між сумою величини прожиткового мінімуму і загальним доходом членів малозабезпеченої сім’ї. Тобто сукупний дохід має дорівнювати прожитковому мінімуму.

7. Поняття і зміст статусу ветерана війни та осіб, на яких поширюється чинність Закону «Про статус ветеранів війни,

гарантії їх соціального захисту»

Основу правового статусу ветеранів складають конституційні права і свободи людини і громадянина. Обсяг прав і свобод, якими може користуватися громадянин в державі, та коло його обов’язків залежить від його правового статусу. Статус ветеранів закріплений спеціальними законами. Він відрізняється деякими особливостями від статусу громадянина. Ці особливості виражаються в підставах визнання громадянина ветераном війни і в засобах їх соціальної захищеності.

Ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.

Учасники бойових дій – це особи, які брали безпосередньо участь у виконанні бойових завдань як у воєнний, так і у мирний час. До них належать:

ü військовослужбовці, які проходили службу в діючій армії, партизани та підпільники громадянської та Великої Вітчизняної воєн;

ü учасники бойових дій на території інших країн – військовослужбовці Радянської Армії, СБУ, ВМФ, МВС, працівники певних категорій, які направлялися урядом у країни, в яких велися бойові дії (брали участь у бойових діях, забезпечували бойову діяльність військ, виконували миротворчі місії);

ü військовослужбовці, які в роки Великої Вітчизняної війни проходили службу в містах, участь в обороні яких дає право на певні пільги (Ленінград, Севастополь);

ü колишні бійці винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу, які брали участь у бойових операціях з ліквідації диверсійно-терористичних груп;

ü працівники, які були переведені у період Великої Вітчизняної війни на становище військовослужбовців (комісаріат шляхів, зв’язку, охорони здоров’я, річкового флоту і деякі інші);

ü сини полків та юнги, які перебували у діючих частинах до досягнення ними повноліття;

ü особи, які брали участь у боротьбі з фашистською Німеччиною та її союзниками у роки Другої світової війни на території інших держав у складі армій колишніх союзників СРСР, партизанських загонів, підпільних груп та інших антифашистських формувань;

ü працівники сфери культурного обслуговування фронтів, які в період Великої Вітчизняної війни або в період ведення бойових дій виступали перед воїнами;

ü особи, які в період блокади (8.09.41–27.01.44) працювали в Ленінграді і нагороджені медаллю «За оборону Ленінграда» та особи, нагороджені знаком «Жителю блокадного Ленінграда»;

ü військовозобов’язані, які призивалися на навчальні збори і направлялися до Афганістану у період ведення там бойових дій;

ü військовослужбовці автомобільних батальйонів, які доставляли вантажі до Афганістану, військовослужбовці льотного складу, які здійснювали бойові вильоти до Афганістану з території СРСР;

ü вояки УПА, які не вчинили злочинів проти людства і миру та реабілітовані відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні».

До учасників бойових дій прирівнюються колишні неповнолітні (до 16 років) в’язні концтаборів, гетто та інших місць примусового утримання.

Інваліди війни – це військовослужбовці, партизани, підпільники, працівники, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних (або пов’язаних з) під час захисту Батьківщини в період Великої Вітчизняної та громадянської воєн, в період ведення бойових дій у мирний час на території інших держав. Також інвалідами війни визнаються:

ü військовослужбовці, які стали інвалідами в зв’язку з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, інших ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами;

ü малолітні (до 14 років) в’язні фашистських концтаборів та інших місць примусового утримання, які визнані інвалідами від загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин;

ü особи, які стали інвалідами внаслідок поранень чи інших ушкоджень здоров’я, одержаних у районах бойових дій в період Великої Вітчизняної війни та від вибухових речовин, боєприпасів у повоєнний період (в тому числі і неповнолітні) та під час виконання робіт, пов’язаних з розмінуванням боєприпасів часів Великої Вітчизняної війни незалежно від часу їх виконання;

ü учасники бойових дій на території інших держав.

Учасники війни – це військовослужбовці, трудівники тилу та інші особи, які не брали безпосередньої участі у бойових діях. До них належать:

ü військовослужбовці, які проходили службу в армії (але не в діючих частинах) або навчалися в цей період у військових училищах, школах і на курсах;

ü особи, які в період Великої Вітчизняної війни працювали в тилу або навчалися у ремісничих, залізничних училищах, ФЗУ та інших спеціальних навчальних закладах, працювали на відбудові об’єктів. Якщо перелічені в цьому пункті особи, які народилися до 31 грудня 1932 року, з поважних причин не мають документів, які підтверджують факт роботи в період війни, статус учасника війни може бути встановлений за поданням відповідних комісій (на підставі показань свідків). Особам, які народилися після 31 грудня 1932 року, статус учасника війни може бути встановлено лише у разі наявності документів та інших доказів, що беззаперечно підтверджують факт роботи в період війни;

ü члени груп самозахисту, народного ополчення, що діяли в період Великої Вітчизняної війни;

ü сини полків, юнги, які перебували в армії (але не в діючій частині);
колишні в’язні концтаборів та інших місць примусового утримання,

ü особи, які були вивезені для примусових робіт;

ü працівники, які на контрактній основі направлялися на роботу в держави, де велися бойові дії, і не входили до обмеженого контингенту;

ü дружини (чоловіки) військовослужбовців, які на контрактній основі направлялися на роботу в держави, де велися бойові дії, і не входили до обмеженого контингенту;

ü особи, які в період Великої Вітчизняної війни відбували покарання в місцях позбавлення волі або перебували в засланні і реабілітовані відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», діти партизанів і підпільників, які піддавалися репресіям у зв’язку з діяльністю їх батьків;

ü особи, які в період Великої Вітчизняної війни добровільно надавали матеріальну, фінансову чи іншу допомогу військовим частинам, госпіталям, партизанським загонам.

Стаття 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх захисту» визначає коло осіб, на яких поширюється чинність цього Закону. Такими особами є сім’ї військовослужбовців-ветеранів війни, які загинули або померли внаслідок поранення чи контузії, одержаних під час виконання обов’язків. До членів сімей військовослужбовців належать: утриманці загиблого; батьки; один із подружжя, який не одружився вдруге; діти, які не мають своїх сімей; діти, які мають свої сім’ї, але стали інвалідами до досягнення повноліття.

Серед ветеранів війни виділяється категорія осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною. До них належать:

ü Герої Радянського Союзу;

ü повні кавалери ордена Слави;

ü особи, нагороджені чотирма і більше медалями «За відвагу»;

ü Герої Соціалістичної Праці, удостоєні цього звання за працю в період Великої Вітчизняної війни.

Дата добавления: 2015-05-26