Господарські зобов’язання

Стаття 163. ГК. Цінні папери та їх види

Цінні папери у сфері господарювання

1. Суб'єкти господарювання в межах своєї компетенції та відповідно до встановленого законодавством порядку можуть випускати та реалізовувати цінні папери, а також придбавати цінні папери інших суб'єктів господарювання.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

2. В Україні можуть випускатися і перебувати в обігу пайові, боргові та інші цінні папери. У сфері господарювання у випадках, передбачених законом, використовуються такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі, сертифікати фондів операцій з нерухомістю (сертифікати ФОН), іпотечні сертифікати (сертифікати з фіксованою дохідністю, сертифікати участі), інші види цінних паперів, передбачені цим Кодексом та іншими законами.

3. Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Іменні цінні папери передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи), якщо інше не передбачено законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передачі. Цінні папери на пред'явника обертаються вільно.

Порядок іменної ідентифікації цінних паперів у бездокументарній формі встановлюється законом.

4. Правовий режим цінних паперів визначається Господарським Кодексом та іншими законами.

Багатогранні і різноманітні за своєю ціллю, змістом і формою господарські відносини опосередковуються зобов’язаннями, які є видом юридичного зв’язку, що розглядається і як один із правових механізмів в різних галузях права.

Господарські зобов’язання – це і нормальні відносини між суб’єктами, пов’язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг, здійсненням певних управлінсько-господарських дій, створенням спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю та організацією їх професійної підготовки і т. ін. Це і відносини, які виникають в результаті вчинення недозволених дій – заподіяння шкоди, привласнення майна тощо.

Суб’єктний склад господарських зобов’язань досить різноманітний. Вони виникають між юридичними особами: державними, комунальними, іншими підприємствами і організаціями, що здійснюють господарську діяльність і зареєстровані в установленому законом порядку; громадянами України, іноземними особами та особами без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ст. 55 ГК України).

Отже, господарські зобов’язання можуть бути різними за характером, цільовим призначенням і суб’єктним складом, проте вони мають певну як економічну, так і юридичну спільність.

Економічною функцією зобов’язань є те, що завдяки їм здійснюється переміщення майна та інших результатів праці із сфери виробництва у сферу обігу і через сферу обігу у сферу споживання.

Оскільки вони опосередковують процес переміщення майна або ж інших результатів праці, то ми говоримо про їхній майновий характер (ст. 175 ГК України). Майно, або інші результати праці можуть бути передані тільки певним, а не взагалі третім особам; тож зобов’язання виникають з якимось конкретним суб’єктом.

З конкретним суб’єктом виникають і зобов’язання по здійсненню на користь іншої особи певної управлінсько-господарської (організаційної) дії (або утримання від неї) (ст. 176 ГК України), дії по створенню спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю та організацією їхньої професійної підготовки (ст. 177 ГК України).

Усе це свідчить про те, що вони мають відносний характер.

Саме тому в зобов’язальних правовідносинах суб’єктивне право називається правом вимоги, а обов’язок – боргом; правомочний суб’єкт – кредитором, а зобов’язаний – боржником. Оскільки ці терміни і характерні риси відображають специфіку юридичного змісту зобов’язальних правовідносин, вони не випадково враховані у формулюванні поняття зобов’язання ст. 173 ГК України. Згідно з цією статтею, господарське зобов’язання — це таке, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, коли один суб’єкт (зобов’язальна сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, в тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язальної сторони виконання її обов’язку.

Укладаючи зобов’язання, його учасники ставлять перед собою досягнення певних цілей – загальних і безпосередніх. Загальні цілі зобов’язань нічим не відрізняються від загальних цілей правовідносин власності або ж інших господарських правовідносин в умовах ринкової економіки. Проте деякі види правовідносин, в тому числі і окремі види зобов’язань, встановлюються для досягнення безпосередніх цілей. Це свідчить про те, що зобов’язальні правовідносини, окрім загальних рис, мають залежно від законодавства, яким вони регулюються, і свої особливості.

Однією із особливостей господарських зобов’язань є мета, для досягнення якої суб’єкти господарювання укладають ці зобов’язання. Безпосередньою метою, для досягнення якої суб’єкти господарювання вступають у зобов’язальні правовідносини, є здійснення ними господарсько-оперативних дій (виготовлення і реалізація продукції, будівництво промислових, житлових та інших об’єктів, надання транспортних послуг і т. ін.), або ж господарсько-управлінських функцій (координація господарських зв’язків у якійсь галузі, наприклад енергетичній, створення і перерозподіл фондів тощо).

Ще однією особливістю господарських зобов’язань є те, що їх суб’єкти — це організації – юридичні особи та підприємці, що здійснюють господарську діяльність.

Як і будь-яке зобов’язання, господарське також має свій зміст.

Зміст господарського зобов’язання – це сукупність суб’єктивних прав і суб’єктивних обов’язків учасників відношення по організації господарської діяльності, безпосередньому її здійсненню.

Суб’єктивне право в господарському зобов’язанні – це можливість вимагати у власних інтересах від зобов’язальної сторони здійснення певних дій в організаційно-правовій або майновій сферах відповідно до вимог управленої сторони в цілях задоволення її інтересів.

Суб’єктивний обов’язок – це міра належної поведінки зобов’язальної сторони. Ця поведінка може полягати у здійсненні дій активного або пасивного характеру. Активні дії можуть полягати у виконанні тієї чи іншої роботи, передачі матеріальних цінностей, надання послуг тощо. У цьому разі зобов’язальна сторона має активно діяти в інтересах управленої сторони. Дії пасивного характеру, навпаки, передбачають ситуацію, коли зобов’язальна сторона повинна не виконувати будь-яких дій, бо саме вони суперечать інтересам іншої сторони. Наприклад, сторона в зобов’язанні не повинна відмовлятись від його виконання або іншим чином порушувати права іншої сторони (кредитора).

Складовим елементом змісту господарського зобов’язання є і його об’єкт – це конкретні дії по виготовленню і реалізації продукції, виконанню робіт, наданню послуг, здійсненню управлінсько-господарських (організаційних) дій, чи іншої господарської діяльності і т. ін.

Зміст окремих зобов’язань визначається законодавством, яке має спеціальний характер. Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або ж розширити зміст суб’єктивних прав та обов’язків у процесі його виконання, якщо інше не передбачено законодавством.

Отже суб’єктами зобов’язання виконуються не договори, а самі зобов’язання.

Дата добавления: 2015-05-26