З'ясуйте особливості класицизму як напряму в літературі й мистецтві. Розкрийте філософські та естетичні засади класицизму, основні риси класицизму в літературі

Розкрийте «Шекспірівське питання» в сучасному літературознавстві. Схарактеризуйте особливості художнього конфлікту і образної системи трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Визначте форми рецепції спадщини В. Шекспіра в Україні.

Більша частина літературного доробку Шекспіра - п'єси, написані ним для театру, де він сам працював як актор. У трьох жанрах драматургії (комедії, трагедії та історичні хроніки) протягом свого життя він написав загалом 37 творів. Серед них найзнаменитіші: трагедії «Ромео і Джульєтта», «Гамлет», «Отелло», «Король Лір» і «Макбет»,а т акож дві поеми і 154 сонети. «Шекспірівське питання» полягає в тому, що за 1585-1592 рр. у історичних документах немає жодних відомос­тей про Вільяма Шекспіра. Отже, доводиться лише гадати, як він прожив цей час і чому вирішив стати актором, що досить незвично для людини його суспільного становища, до того ж батька трьох дітей.

Сучасники Шекспіра не сумнівалися в його авторстві, але скупість біографічних відомостей про нього згодом дала поштовх до припущень, що автором знаменитих п'єс був не актор Шекспір, а якась інша людина, котра з певних причин не хотіла підписувати п'єси своїм іменем, а домовилася з актором Шекспіром, щоб він видавав ці твори за свої.

Прибічники цієї гіпотези виходили з того, що, мовляв, неук-провінціал, звичайний актор не міг написати геніальних творів. Тому на роль їхнього автора висувались люди знатні і високоосвічені: Френсіс Бекон, лорд Ретленд, граф Дербі та ін. Сумніви щодо авторства Шекспіра почали висловлюватися ще у XVIII ст., а в XIX ст. існували уже цілі монографії, в яких розгорталися антишекспірівські гіпотези; не перевелися антишекспіристи і в сучасному зарубіжному літературознавстві.

Наукове шекспірознавство ніколи не поділяло антишекспірівських теорій. Глибоке вивчення фактів, а головно самої творчості Шекспіра і культури Ренесансу загалом дає змогу виявити поверховий, дилетантський, а нерідко свідомо антидемократичний, спекулятивний характер антишекспірівських версій, їхню цілковиту антинауковість.

Два табори з'являються перед нами в трагедії. Це, з одного боку, люди непримиренно ворожі, Монтеккі й Капулетті. І ті й інші живуть за законом родової помсти - око за око, зуб за зуб, кров за кров. Цієї нелюдської «моралі» дотримуються не тільки старі. Самий лютий послідовник принципу кревної помсти молодий Тибальт, що палає ненавистю до всім Монтекки, навіть якщо вони не заподіяли йому ніякої шкоди, він їхній ворог просто за те, що вони належать до ворожого сімейства. Саме Тибальт, навіть більшою мірою, чим старший Капулетти, дотримується закону кровної помсти.

Супротивником ворожнечі є й чернець Лоренцо. Він, береться допомагати Ромео й Джульетте, сподіваючись, що їхній шлюб послужить початком примирення пологів

Таким чином, послідовникам закону кревної помсти протистоять люди, що бажають жити інакше - корячись почуттям любові й дружби

Такий один конфлікт. Іншої відбувається в родині Капулетті. За звичаєм того часу, вибір партнера при вступі в шлюб сина або дочки робили батьки, незважаючи на почуття дітей. Так це відбувається в родині Капулетти. Батько вибрав у чоловіки Джульетте графа Париса, не запитуючи її згоди. Джульетта намагається пручатися вибору батька. Як знає читач, вона прагне уникнути цього шлюбу за допомогою хитромудрого плану, придуманого ченцем Лоренцо.

Шекспір створив у трагедії багато образів і ситуацій, що підкреслюють сміливість юних героїв, що прагнуть улаштувати своє життя по-новому, не так, як жили їхні батьки й предки

Мало схожий на юних героїв молодий претендент на руку Джульетти Парис. Немає підстав уважати його нещирим. Він, очевидно, полюбив Джульетту настільки сильно, що в ім'я свого почуття теж готовий піти на смерть. Однак від Ромео його відрізняє те, що відповідного почуття дівчини він не домагається, цілком покладаючись на те, що воля батька віддасть її під нього подружню владу

Вдумливий розгляд трагедії відкриває читачеві те, що Шекспір показав кілька різних понять про любов і шлюб, починаючи із примітивно вульгарного розуміння відносин між чоловіком і жінкою в Годувальниці й аж до ідеального відношення до любові й шлюбу в Ромео й Джульетти.

Ромео й Джульетта - ідеальні поетичні образи. Їх оточує ряд інших персонажів не менш життєво яскравих. Такий, у першу чергу, друг Ромео Меркуцио. Його відрізняє більша зрілість розуму й більший життєвий досвід. Меркуцио - скептик. Він нездатний на любов-пристрасть, яка володіє Ромео. Жартівник і веселун, він, однак, має високе почуття честі. Меркуцио розуміє безглуздість ворожнечі Монтекки й Капулетти, сміється над задирами, готовими в будь-яку мить ввязаться в бійку. Але коли, як йому представляється, зачеплена честь його друга, він не роздумуючи кидає виклик Тибальту. Якщо Ромео весь відданий влади свого почуття до Джульетте, то Меркуцио й Бенволио - втілена відданість вдружбе.

Незвичайна фігура ченця Лоренцо. Сам, що відмовився від радостей мирського життя, він аж ніяк не належить до числа тих святенників, які готові були б заборонити всім людям любов і насолода. Лоренцо любить і тонко розуміє природу. Але він не тільки збирає рослини, йому так само доступно глибоке розуміння людського серця. Недарма й Ромео й Джульетта у важкі мінути йдуть саме до нього за допомогою й радою, тому що знають його доброту й бажання полегшити людям життя

Лоренцо придумує складний план порятунку любові Ромео й Джульетти. Однак всіх превратностей долі він не зміг заздалегідь урахувати. Несподівана обставина - епідемія чуми (явище часте в ті часи) - перешкодило йому попередити Ромео, що смерть Джульетти є мнимої, і із цього моменту події прийняли трагічний оборот

Незвичайно 'колоритна фігура Годувальниці Джульетти. Шекспір майстерно вмів створювати такі типи, вихоплені із самої гущавини народного життя. Добра, нескінченно віддана Джульетте, вона, однак, не в змозі зрозуміти виняткову природу страсті її вихованки. Вона хоче щастя Джульетте, але їй здається байдужним, хто саме буде супутником життя її улюблениці. На її погляд, Парис не гірше Ромео. Важливо, щоб був чоловік, а інше, думає вона, прикладеться. Як можна догадатися, мати Джульетти погодилася на шлюб з Капулетти без усякої любові. Він женився на ній уже в зрілі роки, встигши пожити собі на втіху. Шлюб батьків Джульетти - приклад традиційного шлюбу, не заснованого на любові.

Художня сила трагедії визначається майстерніістю, що Шекспір виявила в окресленні характерів. Як би мала не була роль того, або іншого персонажа, Шекспір хоча б швидкими рисами відрізняє його від інших. Так, у характері старшого Монтекки трохи зненацька звучать поетичні слова про те, як проводить час його тужний син. Чи зовсім випадкова ця особливість? Скоріше можна допустити, що в батька Ромео були задатки, що одержали більший розвиток у поетичній особистості молодого Монтекки. Але звичайно, не другорядні, а головні характери трагедії залучають до себе увага завдяки виразному окресленню їх Шекспіром.

Класицизм (від лат. — взірцевий, довершений) — напрям, що виник у XVII у Франції й поширив ся в літературах Європи до початку XIX століття. панує культ «класиків» (передусім — античних письменників) та розуму, а весь напрям пов'язаний із суворою нормативністю й регламентацією.

Ідея – ствердження державності (абсолютна монархія Людовіка ХІУ «Держава – це я»)

Тема – конфлікт між державним і особистим, між розумом і почуттям

Філософська основа – раціоналізм Рене Декарта «Я мислю, отже я існую»

Теоретик – Нікола Буало

Риси:

- зображення типового

- культ розуму

- герой – громадянин патріот, пов'язаний з суспільством і зобов’язаний підпорядковуватися йому

- характери персонажів статичні й однозначні

- імена, прізвища, що говорять

Естетичні принципи:

- суворий поділ жанрів: високі (ода, героїчна поема, трагедія)

низькі (сатира, байка, комедія)

- дотримання трьох єдностей (місця, часу, дії)

- повчальність

- чистота мови, недопустимість змішування високого і низького стилів

Література

- Франція: Буало, Корнель, Расін, Мольєр

- Росія: Ломоносов, Фонвізін

- Україна: Феофан Прокопович, Гулак-Артемовський

Музика: Моцарт, Бетховен, Люллі

Класицизм став естетичним виразом абсолютистської монархії, що її уособлював король Людовік XIV (1643—1715), який заявив: «Держава — це я». Політичні основи монархічної ідеології започаткував кардинал Рішельє (1585—1642), який першим почав використовувати слово «батьківщина» в тому його високому політичному сенсі, що його нині вкладає в це поняття ввесь світ.

Пріоритетний розвиток теорія та практика класицизму дістали у французькій літературі другої половини XVII ст. Вже в 1635 р. з ініціативи кардинала Рішельє було засновано Французьку академію, яка уклала словник французької мови, активно утверджувала естетику класицизму.

Головними представниками нової естетики були філософія Рене Декарта і драматургія П'єра Корнеля. Особливо яскраво французький класицизм виявив себе в драматургії, хоча загальноєвропейську популярність здобули і прозові жанри французького класицизму, наприклад казки Шарля Пер-ро та байки Жана де Лафонтена.

Під впливом французької літератури класицизм поширився і в інших країнах Західної Європи, проте в них його вияв не був таким яскравим, оскільки позиції абсолютистської монархії були там слабкими.

Художнє підґрунтя. Якщо ідеологічні засади класицизму були похідними від настанов сучасної йому раціоналістичної філософії, то в ролі художнього підґрунтя класицизм визнав за найвищий, «класичний» взірець художньої творчості античне мистецтво, античну літературу. З античності класицисти доволі часто брали й теми та сюжети своїх творів, інтерпретуючи їх в дусі сучасної їм історичної епохи. Відповідно до вимог раціоналізму художній твір класицисти сприймали як реальність, створену за законами розуму, а отже, чітко продуману і логічно впорядковану, особливо в композиції та сюжетній послідовності зображуваної дії, прозору та зрозумілу для читача. Одним з найважливіших законів класицизму, запозичених з античної естетики, проголошувався закон художньої правдоподібності, який, проте, не зводився до простого копіювання дійсності.

Навпаки, відображаючи реалії життя, митець мав уникати всього випадкового, несуттєвого, зайвого і відбирати з життєвої картини лише ті факти, що схоплюють її суть, перетворюючи хаос життєвих вражень в упорядковану і закінчену художню картину, з якої випливає певний ідейний та повчальний сенс. Виховній ролі мистецтва класицисти надавали виняткового значення, але вважали, що мистецтво повинно виховувати не у формі прямого, відвертого повчання (як «мораль» у байці), а приховано — тією естетичною насолодою, яку отримує читач від твору. «Обов'язок комедії, — стверджував Мольєр, — полягає в тому, щоб виправляти людей, розважаючи їх».

Основні правила класицизму. Принципи естетики і поетики класицизму були найчіткіше сформульовані й закріплені в знаменитому віршованому трактаті французького поета Ніколи Буало «Мистецтво поетичне» (1674), який залишався майже півтора століття неперевершеним теоретичним взірцем для всіх послідовників класицистичного напряму.

Основним естетичним критерієм літератури класицизму було визнано її раціоналістичність, відповідність формально-логічним вимогам розуму і здорового глузду.

Класицизм — це мистецтво раціональних правил за встановленими зразками.

Теорія класицизму намагалася звести до певних норм усі сфери та структурні елементи літератури й літературного твору і жорстко визначала ієрархію жанрів.

Жанри в класицизмі поділялися на «високі» й «низькі». До високих належали трагедія, ода, дифірамб, героїчна поема, до низьких — комедія, сатира, епіграма, авантюрний роман, бурлескна пародійна поема, байка. Встановлювались міжжанрові межі, а будь-які різножанрові поєднання, наприклад трагікомедія, вважались неприпустимими. Високі жанри відтворювали історичні події, життя царів, полководців, знатних вельмож, міфологічних або біблійних героїв. Низькі жанри зображали повсякденне життя простих людей, міщан, селян, слуг. Для кожного жанру визначався мовний стиль, відповідно високий або низький. У високих жанрах використовувалась піднесена патетична мова, в низьких, навпаки, — проста, повсякденна мова. У високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадянського служіння, а в низьких жанрах викривалися вади суспільства і характерів.

У цілому жанрова система класицизму орієнтувалася на античну літературу і ставила за мету її відродження. Основні жанри літератури класицизму — трагедія, героїчна поема, ода. Трагедія стала своєрідною царицею жанрової системи класицизму.

Персонажі класицистичних драм чітко поділялися на позитивних і негативних, при цьому в характері героя, як правило, акцентувалася якась одна, позитивна або негативна, риса (честь, обов'язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо). Тому образи класицистичних героїв, на відміну, наприклад, від персонажів Шекспіра, вирізняються абстрактністю й універсальністю, втілюють лише загальні, а не індивідуальні риси.

Знаменитий закон трьох єдностей, що став непорушним правилом побудови класицистичної трагедії, в античні часи не був сформульований, проте логічно випливав із особливостей античної драми. В ній глядацька увага була сконцентрована на одному героєві, що, у свою чергу, мотивувало введення в сюжет лише таких подій, які мали безпосереднє відношення до його долі — обставина, яка започатковувала єдність дії. Життя героя в античній драмі, як правило, простежували з моменту, близького до розв'язки, що автоматично зумовлювало єдність часу, оскільки всі критичні злами в долі такого героя відбувались переважно в межах однієї доби. Єдність місця зумовлювалася технічними особливостями античного театру, не пристосованого для частої та різкої зміни декорацій.

Дата добавления: 2015-05-26