Розкрийте філософсько-естетичну концепцію футуризму. Визначте основні мотиви і особливості віршування в ліриці В. Маяковського

Акмеїзм — модерністська течія в російській поезії 1910-х років, що об'єднала Миколу Гумільова, Анну Ахматову, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького, Георгія Іванова, Михайла Зінкевича, Григорія Нарбута і «співчуваючих» Михайла Кузьміна, Бориса Садовського та інших митців.Акмеїсти виступили за:відображення земного, конкретного, предметного і ясного світу, з його формами, обрисами, барвами й пахощами, за ясність і конкретність слова.

Анна Ахматова (1889 – 1966). Справжнє ім’я Анна Андріївна Ахматова. На її долю в російській літературі випала особлива місія. Вустами Анни Ахматової заговорила російська жіноча поезія. Видатні сучасниці поетеси зазначали, що у своїй творчості вона дала „цілу книгу жіночої душі”, висловила головні її суперечності, „яким стільки років не було виходу...”. В особі Анни Ахматової російська „жіноча” поезія дорівнялась до „чоловічої”, скасувавши давні упередження. Не випадково критика майже відразу відвела Ахматовій місце поряд з О.Блоком. Тай сам Блок з великою повагою вирізняв її на тлі багатої творчими особистостями „срібної доби”. Він і книжки свої надписував їй як рівний – рівній: блок – Ахматовій.

Друга заслуга Анни Ахматової в тому, що вона, пройшовши через усі катаклізми російської історії, переживши загибель блискучого покоління російської інтелігенції „срібної доби”, завершила цілу епоху російської культури, стала хранителькою її найкращих традицій і передала трагічний досвід поетів свого покоління поетам 60 – 80-х років.

У 1912 році побачила світ перша збірка Анни Ахматової „Вечір”, яка одразу була схвалена критикою. Упродовж десятиліття були створені й надруковані поетичні збірки „Чотки” (1914), „Біла зграя” (1917), „Подорожник2 (1921), „Anno Domini” (1922). У них відбився важливий перелом у творчому розвитку поетеси, що відбувся в 1914 році: до ахматівського художнього світу, раніше обмеженого інтимно-камерними темами, входить бурхлива сучасність з такими її стрижневими поняттями, як „історія”, „епоха”, „батьківщина”, „народ”. Важливими складовими ахматівського поетичного кредо стають ідея морального обов’язку та почуття відповідальності за долю вітчизни. Після революції 1917 Анна Ахматова не емігрувала, не стала прислужуватись своїм талантом новій владі. Хвиля сталінських репресій забрала найближчих їй людей – сина й чоловіка. Власні переживання, що були приватним виявом страждань усього народу, поетеса увиразнювала у своїх поезіях. Так народився „Реквієм” – найвидатніший поетичний пам’ятник жертвам сталінських злочинів.

Ахматова постраждала від тоталітарного режими і як поетеса. Упродовж п’ятнадцяти років над нею тяжіла заборона на друк. Переслідування цензури вона сприймала як багаторічне катування: поетеса почувала себе засудженою, яку позбавили „вогню й води”, ув’язненою, яку оточили арктичні льоди мовчання, поетом, чия муза була безжалісно закатована.

До останньої своєї збірки „Біг часу” А.Ахматова включила цикл „Таємниці ремесла”, у якому порушила важливі питання поетичної праці. Він визначив творче кредо поетеси. Він містить її спостереження за процесом народження віршів, її роздуми над поетичною вдачею та драматичними взаєминами митця зі своїми творами, її бачення свого читача („Та кожен читач - таємниця, / У землю закопаний скарб...”). Дослідники вважають цей цикл своєрідним заповітом, що узагальнив багаторічний досвід служіння поетичній музі, мав своїм духовним стрижнем ставлення авторки до творчості як до „святого ремесла” – ставлення яке вона пронесла через усе життя. Трепетно-пієтетним поклонінням священному слову була пронизана вся поезія ХІХ століття, у якій А.Ахматова була закорінена як митець і як особистість.

У ліриці Анни Ахматової простежуються спадкоємні зв’язки з традиціями російської психологічної прози ХІХ століття – романами І.Тургенєва, Л.Толстого, Ф.Достоєвського, І.Гончарова. На ці зв’язки вказував зокрема О.Мандельштам, однодумець Ахматової по „Цеху поетів”, з яким її повязували тривалі дружні взаємини: „... Ахматова принесла в російську лірику всю величезну складність російського роману ХІХ століття. Не було б Ахматової, якби не було Толстого та „Анни Кареніної”, Тургенєва з „Дворянським гніздом”, всього Достоєвського і почасти навіть Лєскова.

Генезис Ахматової – у російській прозі, а не в поезії. Свою поетичну форму, гостру й своєрідну, вона розвинула з огляду на психологічну прозу”. Риси спорідненості з російським класичним романом простежуються в характері ахматівських збірок 10 – 20-х років. Її внутрішня роздвоєність між „святістю” і „гріхом”, готовність нести хрест страждань нагадують духовні метання персонажів Ф.Достоєвського. Зрозуміло, що в ахматівських віршах ці властивості розгортаються не у філософському, соціальному чи психологічному вимірах, а у координатах кохання. Відомий літературознавець Б.Ейхенбаум, аналізуючи поетику Ахматової, так сформулював зазначене роздвоєння її героїні: „Чи то „блудниця” з бурхливими пристрастями, чи то черниця-жебрачка, що може вимолити в Бога прощення”.

Досвід психологічної російської прози дається взнаки в ахматівській манері передачі тонкощів душевних переживань і людських взаємин. У перших своїх збірках поетеса виявила надзвичайну майстерність у роботі з психологічною деталлю. Деталь (якась буденна річ, жест, особливість міміки) часто виростала в неї в емблему певного внутрішнього стану ліричного „я”. Ця тенденція її поезії цілком відповідала характерній для акмеїзму спрямованості на відтворення „речової” стихії. У віршах ранньої Ахматової відбулася своєрідна „матеріалізація” переживання, порухи душі „перекладалися” „тілесною” та „речовою” мовою. При цьому смислове та емоційне навантаження деталі значно зростало. Її опуклість додатково відтінялася загальною аскетичністю художніх прийомів, емоційною стриманістю голосу ліричної героїні, буденною гостротою мовлення.

Зазначені вище особливості ахматівської поезії сприяли тому, що за умов мінімуму художніх засобів вони сягали максимуму зображувально-виражальної сили. Чимало рядків за своєю насиченістю й лаконічністю набули майже афористичного звучання.

Центром, навколо якого оберталася „поезія втрат” молодої Ахматової, була тема кохання. Вбачаючи, як і символісти в коханні одну з найвищих духовних цінностей буття, поетеса повертала цьому почуттю цілком земний і конкретний зміст, вільний від будь-якого містичного відлуння. Любов для Ахматової – це „п’ята пора року”, незвичайний стан душі, що розкриває звичайний „біг часу”. Це почуття позбавлене будь якої ідеалізації: поетеса наголошує на драматичних надломах і розривах любовних стосунків. Нерідко в ахматівських поезіях взаємини ліричної героїні та її коханого набувають форми любові-тортур.

У своєму виступі, присвяченому пам’яті Анни Ахматової, Олександр Шмеман дуже влучно висловився, що „в Ахматовій „срібне століття” знайшло свою останню правду – правду совісті... Ця совість дає їй силу, з одного боку, „испугаться, // Отшатнуться, отпрянуть, сдаться // И замаливать давний грех», - а з іншого боку, все, включаючи і сам гріх, перемогти жалістю і вірністю, небесною правдою великої земної любові. І тому від любові її ранніх віршів... – прямий шлях до голої, страшної, як розіп’яте тіло, проте вже дійсно нічим не переможної любові „Реквієму”.

Поема змогла вийти друком лише 1988 року, коли минуло вже багато років після смерті її автора. Поетеса працювала над твором у розпал сталінського терору – від 1935 до 1940р. Поштовх до написання твору надали трагічні події в сімейному житті А.Ахматової. „Реквієм” не має зовні зв’язаного сюжету. Він побудований як мозаїчна за стилем і образністю панорама безмежного людського горя. Головною темою твору є трагедія народу. Поетеса персоніфікує його образ в образах матерів і синів. Це обумовлено потребою викликати в читача емоційні переживання, які породжує асоціативний хід думок: Вітчизна-мати, жіноча слабкість, беззахисність дитини, нарешті мати й син – це над соціальна єдність природного, кровного зв’язку. Насильницький розрив між ними призводить до порушення гармонії – основи основ. Біль зраненої матері не зрівняти ні з чим, і тільки через її скорботу можна уявити велику трагедію тієї епохи. Однак, твір має ще й символічний підтекст: в образі кровного зв’язку міститься мотив причастя. У зображенні образу сина в поемі спостерігається метонімічне зближення з євангельським образом Христа, і воно – перш за все – в наявності певних етапів („часів”) Страсного Тижня. Смисловою та емоційною кульмінацією поеми є вірш „Розп’яття”. У ньому соціально-політична тематика переміщується в площину євангельських образів. Горе матері, що пережила наругу над сином обожнюється з мукою Богородиці, на очах якої був розіп’ятий Христос. „Реквієм” – це вирок, що його виносить поетеса добі терору, уподібнюючи її до найтемніших часів історії, коли відбулася страта Сина Божого.

Футуризм (від лат. — майбутнє) — авангардистська течія в літературі й мистецтві 10-30-х років XX століття. Батьківщиною футуризму була Італія. Футуристська естетика базується на: антитрадиційності.

Футуризм відмовляється від художньої спадщини, протиставляє старій культурі нову антикультуру.

Футуристи намагаються оновити мистецтво, літературні форми. Футуризм вважає за необхідне цілковите знищення синтаксису й пунктуації, скасування прикметників і прислівників, вживання дієслова лише в неозначеній формі.

Футуристи оформилися як творчий союз 1910 року. Найважливішим у їхній естетичній програмі було заперечення спадщини попередніх літературних епох. Вони вважали свою поезію початком усіх нових шляхів розкріпаченого слова. Склад, звук могли поставати у них у раніше невідомих комбінаціях, у яких був прихований потаємний зміст, недоступний, на їхню думку, ані „попередній” мові, ані попередній культурі.

У фольклорі існує жанр заклинань: ламання традиційної форми і змісту мови для впливу на явища, які не підпадають під „звичайний” мовний вплив. Вірші футуристів були подібні до заклинань, тому що в рядках їхніх поезій народжувався світ, не освоєних традиційною літературою змістів.

Володимир Маяковський – лідер російського футуризму. В. Маяковський – один із засновників і яскравий поет російського футуризму. Естетичні основи російських футуристів були висловлені в маніфесті «Ляпас суспільному смаку» (1912), що підписали Д. Бурлюк, О. Кручених, В. Маяковський, В. Хлєбников.

Завдання поезії Маяковський вбачав у тому, щоб будити і порушувати людей.

“А ви змогли б?” (1913 р.)

Я вмить закреслив карту буднів,

хлюпнувши фарбами зі склянок.

Відкрив я в холодці на блюді

вилицюватість океану.

З рибин на вивісках строкатих

читав я губ нових порив.

А ви

ноктюрн

змогли б заграти

на флейті заржавілих ринв?

Перекладач: П. Воронько

У цьому вірші вирізняється лексика двох видів:

слова, що змальовують світ буденності, позбавлений будь-якої мети (фарба, склянка, жерстяна риба, будень);

слова, які символізують існування іншого світу - прекрасного й духовного (ноктюрн, флейта, океан, поклики).

Тому у творі основним є конфлікт двох світів - бездуховного і духовного, що його перенесено в психологічну сферу.

Ліричний герой переживає недосконалість дійсності як свою особисту драму і як поштовх до дії. Він незадоволений міщанською буденністю, тому прагне все змінити силою своєї волі, творчості, фантазії.

“Я вмить закреслив карту буднів...”

Головний мотив вірша - прагнення до перетворення світу, пошуки духовного ідеалу в житті. Але героєві не досить того, що він сам бунтує проти застарілого й недосконалого, йому треба, щоб усе людство розпочало боротьбу з бездуховністю, міщанством, вульгарністю.

Питання, що його поет виносить у назву і фінал твору.

(“Ноктюрн зіграти ви зуміли б на флейті водогінних труб?”)не потребує відповіді - воно риторичне, але вимагає дії. Це питання поділяє людей на ситих, байдужих і тих, хто здатний зробити буденне життя новим, яскравим, несподіваним.

Основні тропи - метафори та епітети (змазав карту будня, вилиці океану, поклики нових губ). Часто вживаються займенники “я” та “ви”, що пов'язані між собою за принципом контрасту і символізують антитезу “поет - юрба”, традиційну для ранньої поезії В.Маяковського.

Дата добавления: 2015-05-26