Визначте джерела (фольклорні, міфологічні, літературні) і новаторство «Пісні про Гайявату» Г. Лонгфело

Дайте загальну характеристику основних художніх напрямів Просвітництва: просвітницький класицизм, просвітницький реалізм, сентименталізм, стиль рококо. Визначте естетичні погляди Ф. Шиллера, просвітницьку проблематику його драм («Розбійники» та ін..).

XVIII століття — поворотний етап у духовному роз­витку людства.

У XVIII ст. людину оцінюють не за становим поход­женням, а за розумом, внутрішніми якостями. Учених, письменників, філософів, які були переконані в необхід­ності просвітити людей, назвали просвітниками, а саму добу —Просвітництвом. XVIII століття ще називають Віком Розуму.

Зародившись в Англії (кінець XVII — початок XVIII ст.), Просвітництво потім набуло поширення у Франції. У другій половині XVIII ст. просвітницький рух активізується в Німеч­чині.

Рококо — стиль мистецтва, який виник у Франції у першій половині XVIII століття (під час регентства Філіппа Орлеанського) як розвиток стилю бароко.

Літературні твори цього періоду відрізнялися витонченою добірністю, позбавленою будь-яких громадянсько-патріотичних мотивів; їм властиві фривольність, грайливість і безтурботність. Актуальність набувають ідеї гедонізму, які стають свого роду основою творчості багатьох поетів і письменників. Література рококо — це малі форми: витончені пасторалі, комедії масок, еротичні поеми, грайливі вірші та новели. Найбільш поширеними для стилю формами були застільні пісні, грайливі послання, мадригали, сонети і епіграми

Класицизм (фр.classicisme, від латів.classicus — зразковий) — художній стильна засадах якого розвивається естетичне направлення у європейському мистецтві кінця XVII — на початку ХІХ ст.

У основі класицизму лежать ідеї раціоналізму, що йдуть з філософії Декарта. Художнє твір, з погляду класицизму, має будуватися виходячи з суворих канонів, цим, виявляючи стрункість і логічність самого світобудови. Відповідно до естетиці класицизму художнє твір сприймається як плід розуму й логіки, тріумфуючим над хаосом почуттєво сприймають життя. Герої класицизму мають стійкістю проти мінливостей долі, підпорядковують свою пристрасть боргу, розуму, вищим інтересам суспільства, законам суспільства. Інтерес для класицизму представляє лише вічне, незмінне — у кожному явище він прагне розпізнати лише суттєві, типологічні риси, відкидаючи випадкові індивідуальні ознаки.

У класицизмі для трагедій і комедій відродилося знамените правило античного театру про триєдність часу, місця дії. З яскравих представників класицизму у літературі можна назвати Корнеля («Сід», «Горацій»), Расіна, Мольєра («Тартюф», «Міщани-шляхтич», «Дон-Жуан»),

Саме класицизму пішла всі ці нормативність і жорстка регламентація художніх правил, сувора ієрархія жанрів, набули тепер чіткі змістовні межі і повний набір формальних ознак.. Класицизм втілив основні ідеї «просвітництва»: вимога «природності», розумності та моралі.

Сентименталізм – направлення у європейської літературі й мистецтві другої половини XVIII в., сформоване у межах пізнього Просвітництва і відбило зростання демократичних настроїв суспільства. Зародився в ліриці і романі; пізніше, проникаючи в театральне мистецтво, дав поштовх виникненню жанрів «слізної комедії» і міщанської драми.

«Природна» людина став головним героєм сентименталізму. Письменники-сентименталісти виходили з того, що людина, будучи витвором природи, від народження має задатками «природною чесноти» і «чутливості»; ступінь чутливості визначає гідність людини й значимість усіх її дій. Досягнення щастя як головної мети існування можливо за двох умов: розвиток природних почав людини («виховання почуттів») перебування у природному середовищі (природі); зливаючись із нею, в неї з'являються внутрішню гармонію. Цивілізація (місто), навпаки, є ворожої йому середовищем: вона спотворює його єство. Чим більше людина соціальна, тим менше спустошена і самотня. Звідси характерний сентименталізму культ приватного життя, сільського існування й навіть первісності і дикунства. Сентименталісти не приймали ідею прогресу, фундаментальну для енциклопедистів, з песимізмом споглядаючи перспективи у суспільному розвиткові. Поняття «історія», «держава», «суспільство», «освіту» мали їм негативного значення.

Сучасник і однодумець Гете, Шиллер увійшов в історію світової літератури як один з найяскравіших представників німецького просвітницького руху.

Ще навчаючись в академії, Шиллер захоплювався драматургією Шекспіра і під його впливом, потайки, ночами, створив свою першу драму «Розбійники». Хоча драма була надрукована анонімно, ім'я автора відразу стало всім відоме.

Шиллер прославився не лише як письменник, але і як автор численних теоретико-літературних праць. Найвідоміша з них — «Листи про естетичне виховання людини».

Творчість Шиллера, подібно до творчості Гете, ділиться на два періоди — штюрмерський (1776—1786) та веймарський (1787—1805).

На відміну від Гете, який у своїй штюрмерській програмі дотримувався доволі поміркованих поглядів, штюрмерство Шиллера мало яскраво виражений соціально-бунтарський характер. Але поступово, як і Гете, Шиллер розчарувався в революційній програмі просвітницького оновлення європейської цивілізації, особливо після того, як дізнався про жахливі наслідки Французької революції 1789—1794 pp., яка затопила власну країну ріками крові невинних жертв.

У веймарський період творчості Шиллер і Гете висувають програму «естетичного виховання» людства. Відроджуючи у своїх творах красу та гармонію мистецтва античності, її політичні ідеали та моральні прагнення, Шиллер протиставляв їх недосконалому, позбавленому краси та духовності світові німецької сучасності. Естетична краса, як вважали Шиллер і Гете, — це надійна запорука духовного відродження людини, пробудження в ній прагнення до справжнього, — вільного і справедливого життя.

Драми Шиллера, написані в штюрмерський період творчості, — «Розбійники» (1781), «Змова Фієско в Генуї» (1783), «Підступність і кохання» (1784), «Дон Карлос» (1785) — стали своєрідним підведенням підсумків розвитку німецької драматургії другої половини XVIII ст. Провідні мотиви цих творів: неприйняття цивілізації, сумнів у доцільності прогресу, критика офіційної церкви, дидактична форма висловлення основної художньої ідеї, симпатії до третього соціального стану.

У веймарський період Шиллер виступив як засновник жанру історичної драми: «Табір Валленштейна» (1798), «Пікколоміні» (1799), «Смерть Валленштейна» (1799), «Марія Стюарт» (1800), «Орлеанська діва» (1801), «Мессінська наречена» (1803), «Вільгельм Телль» (1804). З одинадцяти його драм вісім написані саме на історичну тематику. Головними персонажами своїх історичних драм Шиллер робив визначних історичних діячів — королів, полководців, народних вождів. Наслідуючи Шекспіра, Шиллер зображує своїх головних героїв переважно у сфері їх особистого життя, але в той період, коли його суперечності тісно пов'язуються із загальнодержавними проблемами та політичними конфліктами.

Поема «Пісня про Гайавату» написана в 1855 році на основі легенд північноамериканських індіанців, у яких йшлося про людину дивного походження, послану до них, аби розчистити річки, ліси, рибальські угіддя і навчити людей ремесел. Племена знали її під різними іменами. Та всі вони вважали цю людину пророком, учителем. Так розповідав про основу поеми її автор.

Про долю Гайавати ми дізналися з оповіді індіанського Оссіана — музики Навада-га. У далекі часи жив могутній чарівник і богатир Меджеківіс, найголовнішим подви­гом якого було викрадення Священного Вампума у Великого Ведмедя Міше-Мокви, що був схожий на величезну скелю; що обросла мохом, і його боялися всі народи.

Сам Гонгфелло пояснив, що «Пісні про Гайавату» — це індійська «Едда», напи­сана на основі легенд, які панували в середовищі індіанців. Дослідники твердили, що в жодному іншому творі не знайшла такого повного відображення міфологія, яку не лише всі скандинавські народи, але й усі інші народи германської мовної групи вва­жали своєю найціннішою культурно-історичною і мистецькою спадщиною.

За жанром — це епічна поема; ліро-епічний віршований твір, у якому зображені значні події та яскраві характери. У творі не було ліричних відступів, автор не ви­явив свого ставлення до вчинків героїв. Поема складалася з 22 частин і післямови.

В образі головного героя — індійського вождя Гайавати — можна знайти риси героїв і богів античного світу (Орфея, Геркулеса, Прометея, Діоніса, риси героїв європейського епосу і руських богатирів). Основна ідея твору Г. Лонгфелло — ви­раження одвічного прагнення людей жити в мирі, злагоді, добробуті, це заклик до братерства і єдності. «Пісня про Гайавату» — це славетний гімн миру, пройнятий думкою про подолання незгод між людьми, відмову від воєн в ім' я праці на щедрій землі. Батьком героя був Західний вітер Меджеківіс, матір'ю — місячна донька Ве-нона. Герой вивчав мову і звички птахів і звірів. Коли виріс, осягнув усе розумом, збагнув таємниці природи, мав прудкі ноги і могутні руки. Під час посту завжди молився про щастя і благо всіх народів.

Лонгфелло згадує про криваві розправи з індіанцями, але не це є головним для нього. Головним є заповіт Гайавати, який, відходячи на небо, заповідає своєму народу не чинить опір християнам. Апофеозом прийняття християнства індіанськими племенами завершається поема.

Дата добавления: 2015-05-26