Конфлікт інтересів у фаховій практиці журналіста іПРфахівця. 1 страница

1. Я думаю, что на самом деле задачи пиар- и пресс-службы – разработать пиар-стратегию, которая отвечала бы бизнес-стратегии канала, определить ключевых спикеров от телеканала и понимать, в каком направлении какие сообщения необходимо давать прессе. И, естественно, они должны быть рассмотрены с точки зрения заинтересованности прессы в том или ином предмете. Длительная война между журналистами и пиарщиками зачастую ведется потому, что они стоят по разные стороны баррикад. Естественно, что журналисту всегда нужно гораздо больше информации, чем может предоставить пресс-служба. Потому что часть информации является коммерческой тайной и все опасаются конкуренции на рынке. Как известно, рынок быстро реагирует на любую информацию. Поэтому пиар-службы есть такой принцип – лучше недодать, чем дать слишком много информации.

2. Очень часто мы не можем дать ту информацию, которая интересна журналистам. Это может быть связано с коммерческой тайной и конкуренцией на рынке. Но моя практика показывает, что всегда можно найти компромисс. Я вам не могу сказать чистую прибыль, но могу сказать рост процентов по отношению к прошлому году. Есть еще такой момент: журналистам все надо "на вчера". И в связи с тем, что пресс-служба занята, как кто-то из респондентов абсолютно правильно ответил, не только журналистами, а сразу несколькими изданиями одновременно, то, естественно, нужно время, чтобы вычитать материал, уточнить какие-то моменты у своих коллег. А журналисты очень часто этого времени пиарщикам не дают. И потом получается, что в этой спешке выходит материал, который не совсем соответствует действительности и может нанести ущерб компании. Плюс к этому – охлаждаются отношения между журналистами и пиарщиками.

3. Я думаю, что конфликт интересов можно решить достаточно простым путем. Когда есть люди в компании (3-4 спикера), которые имеют право общаться с журналистами без участия пресс-службы, то это могло бы упростить задачи обеих сторон.

4. Четкая постановка вопроса и определение человека, с которым хотят взять интервью. Но у журналиста всегда есть желание общаться только с первым лицом. А это не всегда может быть результативно, есть эксперты внутри компании, которые могут рассказать гораздо больше, чем первое лицо. Однако журналисты часто считают, что это должен быть только первый человек, они не хотят общаться, к примеру, с заместителем директора по таким-то вопросам. Мне кажется, имеет смысл идти на компромисс, делать материал более интересным и отдавать предпочтение менее весомому спикеру по сравнению с генеральным директором. Одним из компромиссов – это понимание интересов компании в отношении фактажа. Конечно, никто не соглашается на интервью, чтобы просто поговорить. Будем говорить честно: компания пытается продать свои ключевые сообщения. У журналиста же своя ключевая задача – задать те вопросы, на которые компания не хочет отвечать. Но самое главное, чтобы две стороны не тянули одеяло на себя и понимали, что читатель должен получить интересный материал.

Вікторія Волонтирець, керівник відділу бренд-маркетингу та прес-служби каналу СТБ:

2. На самом деле проблема одна – изначально агрессивная позиция журналиста, когда он просто не готов меня услышать – со всем остальным мы справляемся в рабочем режиме. Если два человек (подчеркиваю: два) готовы идти на компромисс и слышать друг друга и уважительно относиться к задачам друг друга – проблем не возникнет. Соответственно, причина – только в коммуникативных способностях оппонента.

3. "Когда" в вашем вопросе, я бы изменила на "всегда". СМИ всегда хотят получить эксклюзивную информацию и всегда оперативно. А пресс-службы не "стараются", а на самом деле являются источником наиболее полной информации для СМИ, именно потому, что пропускают всю информацию через себя – и это нормально, поскольку они говорят от имени компании, а не от имени конкретного человека. После того, как кто-либо из сотрудников компании станет "свободным художником" и в его регалиях не будет числиться "сотрудник телеканала такого-то" и он перестанет представлять не только свою позицию как отдельно взятого индивидуума, мы будем встречаться только на дружеских кофепитиях:). До этого момента проверку пресс-службой фактов и соответствия их действительности и официальной позиции канала я отказываюсь называть громким, но ничем не обоснованным словом "цензура". Кроме того, меня возмущает мнение, что пресс-служба – это такой себе "засланный казачок", который мешает журналистам общаться с представителями телеканалов. Представьте себе, у ведущих и топ-менеджеров так же бывают дела, и их день так же распланирован. И зачастую желаемый журналистом "прямо сейчас" спикер просто физически недоступен.

4. Возможно, я сейчас скажу банальную вещь, но я действительно так думаю. Не воспринимайте пресс-службу как врага. Они ваши партнеры и их задача – не ограничить или подать менее оперативно информацию, а подать ее качественно. А для этого зачастую нужно время (опросить нескольких спикеров, каждый из которых может быть не в стране, на встрече, на съемке и так далее). И они вам ничего не должны – именно потому, что они ваши партнеры, а не враги, и это не война.

И напоследок случай из практики. Какое-то время назад нам позвонили из журнала с тем, что они хотят пригласить ведущую телеканала СТБ Надежду Мейхер на круглый стол. Надя помимо телеканала занимается собственной сольной карьерой, и ее день расписан буквально по минутам. Поэтому ее собственная просьба была – перед всеми запланированными проектами (помимо согласования времени) присылать ей вопросы для интервью и подробные предложения по другим вопросам. Я надеюсь, вы понимаете, что ответы пресс-служб "мы не даем мобильные телефоны ведущих/ топ-менеджеров" звучат не от жадности или вредности этих самых пресс-служб, а исходя из просьбы самих спикеров. Так вот, мы очень корректно попросили пресс-релиз мероприятия или тезисно темы, которые на этом круглом столе будут обсуждаться. Знаете, что нам ответили? "Вы что, не понимаете? Ни у меня, ни у моего секретаря нет времени слать вам релизы, мы, между прочим, деловые женщины и заняты". Вот так. После чего мы, разумеется, вежливо попрощались.

Тетяна Шклярук, PR-директор Індустріального телевізійного комітету:

2. Загалом так, але журналісти не зобов`язані розуміти завдання піар-служб, адже у видань є власні інтереси (я не маю на увазі якісь неетичні моменти). Йдеться про цілком зрозумілі аспекти – скажімо, завчасно сплановані теми рубрик аж на півріччя чи квартал або розподіл на обов`язкове відвідування певних подій, і це рішення залишається за редакцією видання. І тоді, зателефонувавши журналісту, ти знаєш, що, незважаючи на зацікавленість, він не прийде. Отже, раз і назавжди досягнути тісної співпраці піар-служб компаній та журналістів неможливо. Що саме об`єднує ці дві сторони щоразу? Це інформація, у висвітленні якої вони зацікавлені. Питання лише в тому, як. Абсолютно зрозуміло, що популярність видання залежить від того, наскільки цікавою є кожна стаття. Тому, з одного боку, завжди є мета ЗМІ поставити питання більш гостро, а часом конфліктно, а протилежна сторона в цьому навряд чи зацікавлена.

3. Я думаю, що проблеми, які виникають, не лежать у площині спілкування піарника та журналіста. З цим проблем не виникає. Деяким статтям, навіть у профільних виданнях, бракує ширшого погляду на ситуацію або відображено лише якусь одну з кількох можливих точок зору. Тому тут важливо витримувати принцип: відповідним людям – відповідні питання. Я маю на увазі спілкування з тими представниками галузі, які є фахівцями в цій сфері. І простіше цього досягнути через співпрацю журналістів та піарників. Бо саме у піар-служби є в наявності інформація і розуміння того, хто в компанії є фахівцем з того чи іншого питання і чи в змозі цей фахівець оперативно надати відповідь. Інколи читаєш статтю і розумієш, що фахівець почерпне з неї мало нового, а подекуди ще й відшукає змістові помилки. На мою думку, брак кадрів у рекламно-комунікаційній галузі та в галузі ЗМІ є.

4. На мою думку, запорукою отримання ексклюзивів та оперативної інформації є відвідування журналістами подій компаній, на які їх радо запрошують і де на них чекають. На події у журналіста є можливість краще розібратись у ситуації, там є спікери, в яких не проблема взяти ексклюзивні інтерв`ю, ба більше: піар-служби зацікавлені в таких інтерв`ю. У журналістів, які присутні на події, є велика перевага, адже зателефонувати в редакцію і надиктувати новину значно швидше, ніж чекати офіційного прес-релізу від піар-служби. Крім того, я знаю, що деякі піар-служби притримуються такого правила: не відсилати офіційний прес-реліз того самого дня, щоб дати перевагу тим ЗМІ, які відвідали подію і написати про подію першими.

38. Етика як наука і явище духовної культури.

Етична теорія виконує в культурі людства специфічні зав­дання, зумовлені її предметом,. Разом з тим, вона виконує і за­гальні завдання, виходячи з феномена всепроникності моралі. Тому, скажімо, І. Кант, ставлячи питання про "кінцеве при­значення людського роду", розв´язує його саме на ґрунті етичної теорії та феномена моральності.

Завдання етики, по-перше, полягає в дослідженні зако­номірностей становлення моральної свідомості в онтогенезі та філогенезі, тобто окремої особи та роду людського. Завдяки цьо­му відкривається розуміння сутнісної єдності людського роду та окремого індивіда, що важливо, зокрема, для практики мо­рального виховання.

По-друге, вивчення етичної теорії дозволяє пізнати "ме­ханізм" формування моралі у стосунках, у діяльності творення суспільності життя, тобто його людяності. Опора на належне у поведінці (деонтична етика) ефективна за умови, коли врахо­вано інтерес людини. Вимоги, що їх висуває "нормативна ети­ка" ~ деонтологія, спрямовані на допомогу людині. Вони да­ють їй змогу утвердитися не лише як суб´єкту фізичної жит­тєвості, але й як духовній істоті. Тобто утвердитися цілісно, в повноті двох її природ. Причому, етична теорія відкриває, що домінування духовного начала визначає увесь процес здійснен­ня життєвості саме як розумної, творчої. А носій енергії розум­ного добра утверджує себе як прекрасна людина.

По-третє, етична теорія, обґрунтовуючи діалектичний зв´я­зок між намірами, засобами та наслідками людських дій, фор­мує свідомого суб´єкта моральності. Вона допомагає усувати відчуття фатальної безпорадності перед життям та страх існу­вання, що є результатом невиважених намірів, легковажних дій та їх небажаних наслідків. Отже, етична теорія бере безпо­середню участь у становленні особистості як суб´єкта свободи.

Нарешті, по-четверте, етика безпосередньо причетна до роз­в´язання питання про кінцеву мету людського існування. І. Кант пояснює: "Кінцеве призначення людського роду полягає у най­вищій моральній досконалості, яка досягається за допомогою свободи людини, завдяки чому людина здобуває здатність до вищого щастя... Іманентний принцип світу — свобода. Призна­чення людини полягає, отже, в тому, щоб досягти вищої доско­налості завдяки своїй свободі" [2, с 221]. Щодо щастя як кінце­вої мети людства, то його Кант бачить не певним готовим на­слідком ("дарунок" Бога), а процесом, оскільки важливо не лише те, щоб ми були щасливі, "але і щоб самі зробили себе щасли­вими — в цьому полягає істинна моральність". Мета, отже, по­лягає в моральній досконалості. Кант пише: "Вища моральна досконалість — це всезагальна мета людства. Якби всі чинили так, щоб їх поведінка збігалася з загальною метою людства, то цим уже була б досягнута вища досконалість. Кожна людина повинна прагнути зробити свою поведінку адекватною цій меті, завдяки чому вона вносить сюди свій доробок, і якщо кожний буде так чинити, то досконалість буде досягнута" [2, с 221]. Кожну людську особистість Кант бачить суб´єктом моральної творчості, від кожної залежить моральна досконалість людства. У такий спосіб поставлена проблема морального поступу люд­ства має важливе значення для становлення свідомого суб´єкта морального добра. Особа виходить за межі "часткового" та "ви­падкового" існування, сповнюючись почуттям самоповаги, при­четності до долі світу та відповідальності за нього. Діяльність, узгоджена із всезагальними потребами, переводить особу в ста­тус свідомого творця моральної досконалості стосунків, а отже і самовдосконалення.

Як бачимо, етика висувається в аванґард наук про людський ДУХ, оскільки на її засадах реальною стає гуманізація життя.

39. Етика в ПР. Міжнародні фахові організації

В современном обществе успех любой организации напрямую зависит от ее репутации, поэтому профессиональная этика PR-специалистов становится необходимым условием для достижения взаимовыгодного сотрудничества с потребителем. На сегодняшний день огромное количество государственных учреждений, коммерческих структур и индивидуальных предприятий предлагают свои услуги, товары, продукцию, идеи и т.д. Как правило, чтобы не растеряться в дебрях рынка, полного конкурентоспособных предложений, потенциальные клиенты ориентируются с помощью средств массовой информации (пресса, радио, телевидение). Для продвижения своего продукта специалисты публичной сферы применяют в рекламе искусство красноречия и даже пропаганду, но при этом не забывают о профессиональной этике. PR-менеджеры создают своей организации благоприятный имидж, действуя в рамках кодекса профессиональной этики PR.   В основе профессиональной этики PR лежит личная и профессиональная честность, а также отношения: с коллегами, клиентами, средствами массовой информации. Все эти правила прописаны в «Кодексе профессионального поведения» Международной ассоциации по связям с общественностью, принятом на ее Генеральной ассамблее. Позже были разработаны российские, европейские, английские и афинские кодексы профессиональной этики PR.   Указанные правила профессиональной этики PR являются обязательным для всех членов ассоциации. Любая деятельность должна основываться на знании и соблюдении законов РФ, уважении общечеловеческих ценностей и прав человека. Агентства или консультанты, предоставляющие свои услуги в сфере связей с общественностью, руководствуясь профессиональной этикой PR, не могут наносить ущерб чести и достоинству личности, как законным интересам граждан. Вся информация, используемая в профессиональной деятельности и межличностном общении должна быть точной, честной и достоверной.   Цель любой организации – эффективно выполнять свои функции и поддерживать хорошую репутацию, применяя профессиональную этику. PR-специалистыдолжны не допускать нарушений «Кодекса поведения», а также сообщать руководящим органам о всех известных им случаях несоблюдения данных правил. Они не могут представлять интересы конкурирующих или конфликтующих сторон в одно и то же время, если на это не было дано их согласие. Агентства, работающие в сфере связей с общественностью, обязаны соблюдать полную конфиденциальность и хранить в тайне информацию, которую получили от своих клиентов. Исключением являются лишь те случаи, когда клиент сам предоставил информацию для ее публичного использования или когда сохранение секретности информации не противоречит действующему законодательству.   Кодекс профессиональной этикой PR затрагивает и финансовую сторону вопроса. Так, PR-работнику не рекомендуется предлагать своим клиентам услуги тех организаций, в сфере которых лежит его собственная финансовая или иная заинтересованность (исключением является только открытое объявление о таковых интересах). Нельзя и получать материальное вознаграждение за услуги от клиентов, помимо заработной платы или гонорара, гарантируя количественный результат. Помимо этого, профессиональная этика PR предусматривает, что новостная информация должна быть представлена клиенту без оплаты.   Кодексом профессионального поведения Международной ассоциации по связям с общественностью запрещены любые попытки обмануть общество, негативно влиять на мнение его представителей. Таким образом, профессиональная этика PR помогает сотрудникам работать наобщественное благо и в интересах прав человека.

40. Специфіка моральної регуляції професійних стосунків.

Поняття «професійна етика» може викликати ряд запитань. По-перше, чим професійна етика відрізняється від етики як такої? По-друге, в чому необхідність виокремлення з усієї сфери етичного етики професійної? Чи всяка професія вимагає специфічної професійної етики?

Найвища суспільна й особистісна цінність моралі полягає в її загальнолюдяності, бо ідеал моралі підноситься над вузькокласовими, вузькопрофесійними інтересами. Людське сумління за всіх етнокультурних, групових та інших специфікацій не може бути сумлінням елліна чи іудея, хлібороба чи ремісника, вчителя чи лікаря. Воно єдине, і моральний рівень людини не може визначатися її професією, так само, як національним походженням чи класовою належністю.

Звісно, і перше, й друге, й третє не можуть не породжувати певних особливостей, певних акцентів у моральній свідомості та моральній практиці людей. Разом із тим ці перемінні неспроможні докорінно змінити моральне обличчя особистості, в апеляції до якої й криється специфіка морального. Пояснюється це тим, що мораль впливає більш чи менш зримо на людей тоді, коли вона доходить до глибинних духовних структур кожної окремо взятої особистості. Мораль є суттєвий чинник життєдіяльності народів і класів, але, навіть апелюючи до цих людських спільнот, вона звертається передусім до кожної окремої особистості. Тільки за умови саме такого звернення моральна проповідь, заклик, вимога вправі розраховувати на відгук.

Отже, професійна мораль не може виступати як така, що протистоїть загальнолюдській моралі, існує поряд із нею. Професійна мораль є невід'ємною часткою моралі загальнолюдської, існує в її рамках і формується на її основі.

Оскільки мораль виступає надзвичайно важливим елементом людської діяльності, сама діяльність людей в усій її різноманітності та специфічності не може не накладати відбиток і на специфіку моральної регуляції. Існують окремі види людської діяльності, що висувають особливо високі й навіть надвисокі моральні вимоги до осіб, котрі професійно цією діяльністю займаються. Це такі види діяльності, які здатні породжувати особливо гострі моральні колізії, що в інших видах діяльності виникають лише епізодично. Ці гострі моральні колізії зивлміиіьсм гам, де вирішуються питання життя і смерті, здоров'я, свободи та гідності людини, де моральні якості спеціаліста набувають вирішального значення, де доля одного може величелною мірою залежати від моральної спроможності іншого.

У цих професіях на основі загальних принципів моралі виробляються своєрідні кодекси честі, професійної поведінки, котрі поряд із загальноморальними правилами вбирають і весь, часто драматичний, досвід даного виду людської діяльності. Більш того, в деяких професіях навіть сама фахова спроможність спеціаліста багато в чому залежить від його моральних якостей. Сказане передусім стосується праці вчителя, лікаря, юриста.

Таким чином, ідеться про педагогічну, медичну й судову етику. Саме в цих сферах здійснюється найбезпосеред-ніший вихід на людську особистість і її долю, саме тут особливо велика залежність однієї людини від іншої, саме тут здійснюється відбиття загальних принципів у конкретній поведінці за конкретної ситуації, реалізується поведінка воістину доленосна, гранично значуща для людей, котрі опиняються у сфері дії педагогіки, медицини, юстиції. Здебільшого саме в цих сферах вирішуються питання життя, смерті, здоров'я, свободи та гідності людини, коли індивід може опинитися (особливо у сфері медицини) майже в цілковитій залежності від знань, умінь, порядності та відповідальності іншого індивіда. Тому в названих сферах діяльності виникає суспільний феномен особливої моральної відповідальності, породжуваної ситуацією граничної гостроти моральної колізії.

У професійній етиці формується система конкретних моральних норм із супутніми їм практичними правилами, які «обслуговують» ту чи іншу галузь людської діяльності. В кожній із цих галузей головним об'єктом діяльності є людина, котра вправі сподіватися й сподівається на ставлення до себе не як до об'єкта зовнішнього впливу, а саме як до людини, тобто розраховує на повагу, розуміння, співчуття та милосердя.

Названі вище моральні норми є професійно-етичними, тому що їх виникнення й засвоєння не визначаються безпосередньо якимись інституційними умовами (освітою, службовим становищем), а оволодіння ними забезпечується головним чином культурою особистості, її вихованістю, її моральним потенціалом.

Крім традиційних професій, що вимагають через свою специфіку особливого морального регулювання на рівні фахових моральних кодексів, у сучасному світі з'являється у зв'язку з новітніми досягненнями науково-технічного прогресу цілий ряд нових професій, у яких визріває внутрішня потреба в певних, пройнятих моральним змістом, правилах. Складаються такі види виробничої та наукової діяльності, де швидка перевірка сумлінності виконуваної людиною надзвичайно важливої й відповідальної роботи практично неможлива. В цих сферах соціально-економічної активності людей їхні моральні якості стають іноді вирішальними чинниками нормального функціонування підприємств і наукових установ. Важко не погодитися з твердженням, що «в складних системах людина — машина на авансцену трудової діяльності виходять фактори самоконтролю, саморегуляції поведінки, котрі перебувають у сфері свідомості та самосвідомості, сумління людини. Кібернетика, як говорять спеціалісти, простягає руки до справ нашої совісті, а автоматичні системи управління потребують чесних людей» '.

Професійну мораль не слід ототожнювати з мораллю корпоративною, котра, відображуючи обособлені групові інтереси, створює особливі норми поведінки та оцінок вузького людського прошарку, які часто протистоять нормам моралі суспільної й мають по суті справи антисоціальний характер. Іноді, з точки зору суспільства, ці норми корпоративної моралі виступають як явна аморальність, своєрідна антимораль, перевернуті норми моральності. Подібні норми існують у світі професійних кримінальних злочинців, так званих «злодіїв у законі», де найбільшою чеснотою оголошується презирство до праці, жорстокість щодо слабких, демонстративна неповага до закону й нехтування ним, рабська покора, заснована на страху перед дужчим, «паханом» і т. д.

Аналогічна по суті «мораль» панує часом і в цілком легальних сферах діяльності, наприклад у наукових колективах, де головним виявляється не служіння істині, а захист будь-якою ціною корисливих інтересів представників «своєї» наукової школи, пригнічення талановитих «чужаків», прагнення створити замкнену касту, куди немає доступу цим «чужакам», намагання дискредитувати надзвичайно корисні, але «чужі» відкриття і т. д. В нашому суспільстві наявність подібної моралі у окремих соціальних і професійних груп обтяжується розбалансованістю ринку й фінансової системи, застійними явищами у виробництві, всеохоплюючим дефіцитом, що посилює спокуси для морально нестійких людей скористатися своїм професійним і службовим становищем для розв'язання власних проблем за рахунок ближніх.

Особливо велика небезпека виникнення антисоціальної корпоративної моралі серед осіб, котрі мають доступ до дефіцитних матеріальних цінностей і послуг (торгівля, матеріальне постачання, деякі підприємства харчової та легкої промисловості і т. п.). Цьому можуть стати няперешкоді як моральний осуд такої позиції, так і заходи правового характеру, що карають антисуспільну поведінку людей, котрі керуються в своїй діяльності нормами корпоративної моралі, яка протистоїть моралі суспільній.

Не випадково і в сучасному світі дістала назву «клятва Гіпократа» урочиста обіцянка лікаря дотримувати морального кодексу своєї професії, завжди й усюди керуватися передусім інтересами хворого, приходити йому на допомогу незалежно від його національної чи релігійної належності, суспільного становища, політичних поглядів. Медична етика вимагає від лікаря готовності докласти всіх сил для того, щоб вилікувати хворого або полегшити його страждання, не рахуючися з труднощами, а якщо це необхідно, то й із власними інтересами.

Жорстокість останньої максими пояснюється надзвичайною суспільною значущістю роботи лікаря, від якої залежать доля людини, її життя та здоров'я. Лікар зобов'язаний до останньої секунди боротися за життя хворого, роблячи все можливе й неможливе навіть якщо ситуація безнадійна. Одне із складних, болісних питань лікарської етики (розроблюваної головним чином самими медиками й іменованої медичною деонтологією) це ступінь відвертості лікаря й пацієнта: чи слід говорити хворому правду про його стан, невиліковність хвороби, неминучість трагічного результату і т. д.

Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним впливом місцевих національно-культурних традицій, відповіді на ці питання також дуже різні. Наприклад, у нашому суспільстві прийнято вважати, що лікар не повинен говорити хворому про його страшну недугу, неминучість смерті. Навпаки, лікар зобов'язаний усіляко підтримувати віру у видужання, щоб не додавати до фізичних страждань людини ще й страждань душевних.

У деяких західних країнах лікар зобов'язаний повідомити пацієнтові всю правду про стан його здоров'я, в тому числі й про можливість загибелі та час, що ще залишається у хворого для того, аби він міг завершити всі свої земні справи: розпорядитися спадщиною, сплатити борги, подбати про сім'ю, приготуватися до неминучого, виконати релігійні обряди в тому випадку, якщо це віруючий, і т. д.

В основі всієї діяльності лікаря має лежати славнозвісний гіпократівський принцип: «Не зашкодь!» Тільки спираючися на цей принцип лікар може вибудовувати свої стосунки з пацієнтом, котрі мають бути доброзичливими, довірчими, шанобливими, оскільки душевний стан хворого — це також надзвичайно важливий чинник успішності та ефективності лікувального процесу.

Лікар зобов'язаний свято шанувати права, честь і гідність свого пацієнта, оберігати його душевний спокій. Відомо, що хвора людина часто зовсім безпорадна й беззахисна перед хамством, насильством (моральним), приниженням, безцеремонністю та байдужістю й опиняється в цілковитій залежності від лікаря, котрому по суті справи вручає своє життя. Вкрай негідно для порядної людини й лікаря, цілителя зловжити цим довір'ям, своїм особливим становищем у долі стражденного.

Особливого значення в цьому плані набуває безумовне збереження медиком лікарської таємниці, розкриття якої (умисно або через недбалість) може завдати тяжких моральних мук нещасному або навіть убити його. Така воістину величезна значущість збереження лікарської таємниці стає особливо зрозумілою сьогодні, коли людству загрожує катастрофічна епідемія СНІДу, жертвою якого, як свідчить практика, може стати будь-яка людина незалежно від своїх моральних засад.

Розкриття факту захворювання на СНІД робить людину ізгоєм у суспільстві навіть якщо це абсолютно ні в чому не винувата дитина. Людина фактично викидається з суспільства, зазнає злобного й презирливого ставлення з боку оточення. Нерідко це поєднується з панічним страхом, а подекуди й з агресивністю. Відомі випадки самогубства людей, заражених вірусом СНІДу, таємницю котрих було розкрито через безвідповідальність та аморальність деяких медиків, які знехтували великим гіпократівський «Не зашкодь!»

Серйозні моральні проблеми.виникають і в зв'язку з дедалі поширюваною практикою трансплантації людських органів, коли перед лікарем постає завдання точного визначення того, чи є донор мертвим, а чи він іще живий, і чи не буде порятунок однієї людини фактичним убивством іншої, тим більше, що медична етика вимагає боротися за життя хворого до останньої секунди, навіть якщо ситуація абсолютно безнадійна. Нині визнано, що в подібній ситуації пріоритет має належати інтересам донора, а не реципієнта.

З розглядуваними питаннями тісно пов'язана проблема «евтаназії» («легкої» смерті), коли невиліковно хворому для припинення його страждань прискорюють смерть шляхом медикаментозного впливу на його власне прохання. Дана проблема є однією з найгостріших у сучасній медичній етиці. Справді, чи має лікар право замахуватися на великий дар природи — життя навіть на прохання пацієнта? З іншого боку, чи може він бути байдужим до нестерпних людських мук?

Не менш важливе й питання про моральну допустимість експериментальних дослідів на людях. Такі експерименти можуть здійснюватися виключно добровільно, з дотриманням усіх запобіжних заходів, з максимальним почуттям відповідальності тих, хто їх проводить. Воістину моральним подвигом в інтересах людства слід визнати ті експерименти, які лікар проводить на собі. Наприклад, у 20-х роках нинішнього століття медик із Німеччини Форс-ман вирішив увести катетер крізь вену руки прямо у власне серце, щоб дізнатися, що відбувається в передсердях і шлуночку. Форсмана відмовляли, та він настояв на своєму. Лікар дивився на екран рентгенівського апарата й спостерігав, як повзе від ліктя до плеча і входить у серце гумова трубка катетера. Відомі випадки, коли лікарі, ризикуючи власним життям, свідомо заражали себе вірусами дуже небезпечних інфекційних захворювань для того, щоб вирвати у хвороби її таємниці в інтересах порятунку мільйонів хворих людей.

Дата добавления: 2015-05-26