Дравідський субстрат для індійських мов

Філософські та психологічні ідеї В.Гумбольдта стали лінгвістичною основою теоретичного становлення Фердинанда де Соссюра (1857-1913), який вважається основоположником соціологічної школи в мовознавстві.

Найбільшою заслугою молодограматиків, вважав Ф.де Соссюр, є те, що вони правильно визначили об’єкт лінгвістичної інтерпретації – мови, а також те, що порівнювані факти вони розглядали як у ретроспективному, так і в перспективному планах, тобто в тій хронологічній послідовності, яка диктувалася природою мовотворчих явищ або тенденціями подальшого їх розвитку.

Основоположником загального мовознавства і водночас творцем теоретичних основ, на які спираються всі ідеалістичні напрями в науці про мову, вважається Вільгельм Гумбольдт (1767-1835). Важко назвати якогось іншого вченого, який би міг порівнятися з ним глибиною і силою впливу на весь наступний розвиток теоретичної лінгвістики.

Його лінгвістичні роботи відкриваються докладом “Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку” (1843). У цьому докладі він визначає свою програму дослідницької роботи в області мовознавства, обґрунтовує правомірність створення окремої науки про мову. Тут же Гумбольдт зазначає, що мова навіть на початкових етапах свого існування являла собою цілісне утворення. “Для того,щоб людина могла зрозуміти хоч одне-єдине слово не просто як духовне спонукання, а як членороздільний звук, що визначає певне поняття, уся мова цілком і в усіх своїх зв’язках повинна вже бути закладена в ньому. У мові нема нічого окремого, кожний елемент є лише частиною цілого”. Гумбольдт підкреслює важливість і необхідність членування для функціонування мови, яке повинно здійснюватися в обох планах мови – в плані змісту (світ ідей) і в плані вираження (звукове позначення).

Для теоретичної лінгвістики особливе значення має остання тритомна праця, зокрема перший її том, який має окрему назву “Про відмінність будови людської мови і про вплив цієї відмінності на розумовий розвиток людського роду”. Тут доречно буде зазначити, що філософська позиція Гумбольдта визначалася поглядами відомого філософа Іммануїла Канта. Отже, подібно до Канту, Гумбольдт пише: “Мова – це душа в усій її сукупності. Людина є людиною тільки завдяки мові. Людина, її природа є основою виникнення мови. Вона безпосередньо закладена в людині. Мова є внутрішньо притаманною суттю людської істини”.

Питання про момент виникнення мови розв’язувалось в спеціальній і філософській літературі по-різному. В.Гумбольдт припускав, що одночасно і незалежно могло виникнути кілька мов. Він висловив припущення, що в різних куточках землі могли з’явитися звідкись люди і їхні мови. “Яким би природним, ‑ наголошував В.Гумбольдт, ‑ не здавалося припущення про поступове утворення мов, вони могли виникнути тільки відразу”.

Крім того, Гумбольдт помічає в мові єдність суперечностей, представлених ним у вигляді антиномій: позитивне і негативне, частина і ціле, одиничне і множинне, наслідок і причину, відносне і абсолютне, випадкове і необхідне, вимір у просторі та визначення в часі.

Творчий доробок лінгвіста складається з кількох статей і однієї монографії “Курс загальної лінгвістики”, написаної ним у 20 років. У цій монографії Ф. де Соссюра мовознавчу концепцію викладено як цілісну систему поглядів автора на науку про мову. Історія його мовознавчих концепцій характеризується трьома послідовними фазами: 1) логічною граматикою, яка була більш нормативною, ніж науковою; 2) філологічною обробкою писемних пам’яток; 3) порівнянням явищ споріднених мов. Відома також під назвою “Мемуари про початкову систему голосних в індоєвропейських мовах”, вона привернула увагу дослідників мови аргументацією і далекосяжністю висновків, які відкривають нову сторінку в іншій галузі – морфології. У цій праці науково обґрунтовано невідому до кінця 70-х років 19 ст. теорію індоєвропейських коренів.

Інтерес Ф. де Соссюра до індоєвропейського вокалізму було викликано такими двома обставинами. Перше: представник Лейпцігської школи молодограматиків К.Бругман, спростовуючи твердження Ф.Боппа про те, що праіндоєвропейське а розщепилося в сучасних мовах на е і о, доводив, що е та о, як і а, функціонували паралельно і в спільноіндоєвропейській мові. Друге: К.Бругман і його колега по молодограматичній школі Г.Остгоф висловили думку, що в індоєвропейській прамові були сонантні звуки р, л, м, н, які в позиції між приголосними або між приголосними і на межі слова ставали складотворчими. Обидва ці твердження були ілюстровані вірогідними мовними фактами. Спираючись на ці факти, Ф.де Соссюр дійшов таких висновків: по-перше, за безладною різноманітністю індоєвропейських коренів криється сувора одноманітна структура кореня; по-друге, вибір варіантів кореня підпорядковано простим правилам. Перше правило: будь-який корінь має голосний е, за яким може йти сонант м, н, р, л, у, j. Ці сонанти Ф.де Соссюр назвав сонантними коефіцієнтами. Друге правило: у певних коренях е може заміщатися на о. Умови такого заміщення, які були б спільними для всіх коренів, тут не виявлено. Третє правило: е може випадати. Четверте правило: сонантний коефіцієнт, після якого йде приголосний, виступає в ролі голосного.

Аналіз функціонування о, е та а в мовах різних груп індоєвропейської сім’ї дав підстави Ф. де Соссюру твердити, що в спільний індоєвропейський період фонема а не була синкретичною: поряд із нею вживалися також е та о.

До теорії сонантного коефіцієнта європейське мовознавство повернулося через 50 років. На її основі виникла так звана ларингальна гіпотеза, яка підтвердила правильність висновків Ф.де Соссюра щодо системи індоєвропейського вокалізму й сонантів.

На початку 20 ст. у мовознавстві стає відомим прізвище Леонарда Блумфільда (1887-1949), яке пов’язане з новим етапом в житті науки про мову, а саме зародженням дескриптивної лінгвістики. Дескриптивну лінгвістику можна розглядати як різновид структуралізму, проте вона має ряд особливостей. Порівняно з іншими напрямками лінгвістичного структуралізму їй притаманна більш чітко розроблена система дослідницької роботи. На її формування вплинув і той лінгвістичний матеріал, із яким вона переважно має справу. Нарешті, вона базується і на іншому вихідному принципі, зокрема, не є прямою похідною теоретичних положень, висунутих Ф.де Соссюром.

Розпочинав свій шлях Л.Блумфільд в рамках традиційного мовознавства. Перша його книга “Вступ до вивчення мови” (1914) – містить вплив молодограматичних традицій. Але вже в 20-х роках він виступає з декларацією нової лінгвістичної теорії і методики. Блумфільд був фактично першим мовознавцем, який не тільки поставив питання про необхідність побудувати суворий об’єктивний метод аналізу й опису мови. Але і висунув цю проблему як основну задачу теоретичного мовознавства.

Значний вплив на погляди Л.Блумфільда мав біхевіоризм. Біхевіоризм – в мовознавстві система поглядів на сутність і функції мови, яка наближається до однієї з течій в психології, в основі якої є розуміння поведінки людини як сукупності рухомих і зведених до них вербальних і емоційних реакцій організму на стимули зовнішнього середовища й заперечення свідомості як предмета психологічного дослідження.

Блумфільд створив біхевіористську теорію мови. Він стверджує, що кожний вислів повністю утворюється формами, розуміючи під формою – речову ознаку, яка повторюється і має значення. Мова – це особлива форма поведінки людини, комунікативна функція мови ‑ ланцюг стимулів і реакцій, соціальна природа мовної діяльності ‑ процес одного порядку з біологічними процесами. Спілкування – такий же біологічний акт, як будь-які інші форми пристосування людини до середовища і його реакції на зовнішні стимули.

Крім того до заслуг Блумфільда можна віднести закладення основних принципів дистрибутивного аналізу ‑ методу дослідження мови, побудованого на вивченні оточення окремих одиниць у тексті без використання даних про повне лексичне або граматичне значення цих одиниць.

Сучасне порівняльно-історичне мовознавство вважає своїм об’єктом дослідження мовних змін у часі. Одиницею виміру стає квант мовної зміни – величина, яка визначає відхилення мовного стану А1 від мовного стану А2, якщо ці стани є суміжними в часі. На основі праць Ф. де Соссюра Германом Мьоллером, Єжи Куриловичем, Освальдом Семереньї та Андре Мартіне була розроблена ларингальна теорія – теорія про походження і чергування індоєвропейських голосних, про існування в прамові особливих фонем ‑ ларингалів. Ця теорія була доведена за допомогою даних віднайденої хетської мови. Розроблена також теорія найдавнішого складу, фонетичних представлень і подальшого розвитку індоєвропейських зімкнених приголосних фонем – глотальна теорія (Тамаз Гамкрелідзе, В’ячеслав Іванов, Пол Хоппер).

У галузі граматики виникають нові погляди, що постулюють відмову від розрізнення традиційних частин мови в прамовному індоєвропейському стані. Висловлюються твердження, що праіндоєвропейська мова не була мовою номінативної будови (у той час, як майже всі сучасні мови вважаються такими), а була мовою активної або ергативної конструкції (наприклад, якщо речення “Мама мила раму” змінити на “Мамою милася рама”, де слово “мамою”, що позначає виконавця дії, стоятиме у спеціальному ергативному (дійовому) відмінку, то отримаємо певне уявлення про ергативні мови).

Сучасне порівняльно-історичне мовознавство широко використовує дані, отримані іншими науками. Наприклад, воно спирається на результати ареальних досліджень (існує навіть ареальна лінгвістика), враховуючи те, що територіально-суміжні мови можуть запозичувати певні риси від мов-сусідів, хоча довести це запозичення дуже важко.

Перед порівняльно-історичним мовознавством стоїть і важлива задача по встановленню мовної прабатьківщини окремих народів, зокрема слов’ян. За допомогою і інших наук висуваються, спростовуються, підтверджуються різні гіпотези, теорії. Отже, порівняльно-історичне мовознавство не втрачає своєї значимості і понині. Воно допомагає нам зрозуміти, ким ми були, хто ми є, і, відповідно, ким можемо стати.

12. Фонетичний закон – регулярні відповідності у звуках спільних за походженням слів, коренів, афіксів.

Фонетичні закони підтверджують історичну спадковість мов. Простежена безперервність еволюції мов є основним доказом їх спорідненості.

13. Мова-основа / прамова (нім. Ursprache, англ. parent language) – спільна мова, з якої розвинулися споріднені мови. В окремих випадках мова-основа відома (“народна латинь” для романських мов). Частіше мова-основа є мовною моделлю, яка встановлюється гіпотетично.

Пізніше прамова (мова-основа) розглядається як явище, що склалося історично, це явище відоме нам лише в момент свого розпаду на окремі мови, тому за ним не можна робити висновки стосовно проблем первісної будови мови та походження елементів людського мовлення. Прамова сама має довгу і складну історію, яку можна дослідити, лише порівнюючи і-є прамову з аналогічними реконструйованими прамовами для інших сімей мов: прамов семітських, тюрко-татарських, угро-фінських.

14. Спорідненими називаються мови, що розвинулися з однієї (спільної) мови-прамови.

Дві мови споріднені, коли вони обидві є результатом двох різних еволюцій однієї і тієї ж мови, яка вживалася раніше. Колись давно в якийсь момент в минулому усі ці мови були однією мовою. Мови продовжують прамову в неперервній наступності. Для того, щоб встановити приналежність даної мови до числа і-є, необхідно і достатньо знайти в ній певну кількість особливостей, властивих і-є мові, таких особливостей, які не можна було б пояснити, якби дана мова не була формою і-є мови.

15. Поділ спільноіндоєвропейської мови на діалекти і створення на їх основі різних індоєвропейських мов були наслідком насамперед територіального відокремлення певних частин індоєвропейської етнічної спільності.

На думку Антуана Мейє, у процесі формування тих мов, на які ділилася мова-основа, велике значення мала дія мовного субстрату, тобто інших неіндоєвропейських мов, які існували не територіях, куди приходили індоєвропейці. Облишивши власні мови й засвоївши індоєвропейську, аборигени зберігали свої власні артикуляційні та інші мовні навички, а це відбилося на розвитку засвоєної індоєвропейської мови. Переможена мова справила вплив на мову-переможця, що було одним з важливих факторів появи специфічних особливостей і-є мов.

Мейє розглядає і-є мову не як єдину, а як таку, що складається з діалектів,поширених на значній території, і які потім розвинулись в самостійні мови чи цілі гілки. Історія мов не є лише розпадом на окремі мови, а також об’єднання діалектів в спільну мову.

16. Теорія “концентричних хвиль” Йоганна Шмідта (1872). Кожне нове мовне явище поширюється з певного центра поступово згасаючими хвилями, через що споріднені мови непомітно переходять одна в одну. Кожна і-є мова – органічна ланка в ланцюгу переходів від однієї мови до іншої, окремі мовні риси можуть поширюватись в споріднених мовах. Шмідт заперечував існування проміжних прамов (прагерманської, праслов’янської) й виводив близькість мов тільки з їх територіальних контактів (див. також відповідь на питання 11).

17. Теорія “родовідного дерева” Августа Шлейхера (1860) ‑ натуралістичний підхід до мови як живого організму. Індоєвропейська прамова розпалася в доісторичний період на слов’яно-германську та аріо-греко-італо-кельтську мови, остання – на греко-італо-кельтську та арійську (термін арійський на позначення індо-іранських мов (від санскр. arya)). Спрощена, не відображає тонкощів мовних відносин (див. також відповідь на питання 11).

Дві теорії представляють різні можливі шляхи розвитку близькоспоріднених мов.

18. Субстрат (термін Граціодіо Асколі) – мова-підоснова, елементи якої розчинилися в мові, що нашарувалася на неї, сліди мови корінних жителів у мові-переможниці чужинців; сліди витісненої місцевої мови.

кельтський (галльський) субстрат для французької мови,

фракійський субстрат для румунської мови,

іберійський (баски) субстрат для іспанської мови,

19. Адстрат (термін Матео Бартолі) –

сукупність рис мовної системи, які з’явилися внаслідок впливу однієї мови на іншу в умовах тривалого співіснування і контактів сусідніх народів.

Цей тип мовної взаємодії є нейтральним: не відбувається асиміляції етносу і розчинення однієї мови в іншій, це своєрідний прошарок між двома мовами – білорусько-литовський адстрат.

20. Суперстрат (термін Вальтера фон Вартбурга)

– мова-надоснова, елементи якої розчинилися в мові, над якою вона нашарувалася,

сліди мови чужинців у мові-переможниці корінних жителів.

латинська мова – суперстрат для мов Західної Європи,

німецька мова – суперстрат для чеської мови,

мова норманців – суперстрат для англійської мови,

Дата добавления: 2015-05-26